Презумпція абсолютної вини будь-яких «інших», як підґрунтя власної досконалості – погана, майже маніхейська тактика побудови ідентичності, але в умовах руйнації ідеологій і поступового розмиття національних традицій вона стає найбільш доступною і простою відповіддю на виклики змінюваного світу, якій стає все більш складним і різноманітним. Дрібнення, переформатування і об’єднання суспільства в групи є природним процесом, але їхнє замикання і агресивне протистояння – є небезпечним явищем.
Сьогодні, на тлі помітної радикалізації, втомленості суспільства від хронічного стресу та зниження пост-революційної ейфорії, все більш помітними стають прояви агресивної роз’єднаності суспільства на рівні окремих груп. Ми починаємо бачити себе як беззахисну і самотню жертву, оточену цинічними і безжальними агресорами, які хочуть відібрати нашу сакральну здобич. І захиститися від усіх – наш священний історичний обов’язок.
Ці процеси є наслідком критичного постімперського стану соціальних комунікацій нашого суспільства, але водночас, ця система має позитивні зворотні зв’язки, тобто ескалація цих процесів унеможливлює позитивну трансформацію нашого комунікативного простору.
Російська і радянська імперії витратили багато років, щоб перетворити нашу систему соціальних комунікацій на вертикальний канал управління поведінкою атомізованих людей: «зверху» спускалися імперативні накази та формувалися паттерни автоматичної поведінки, «знизу» подавалися «скарги і пропозиції», на які «влада» могла певним чином «реагувати».
Горизонтальні комунікації було штучно зведено до чуток, пліток і анекдотів. Це унеможливлювало самоорганізацію, а у кризових випадках призводило до апатії або паніки.
На формування такої системи соціальних комунікацій працювало все – від масової культури до структури транспорту. Те, що ми (на відміну від російської глибинки) зберегли спроможність до самоорганізації, пояснюється специфікою нашого землекористування – зокрема, наявністю великої кількості містечок зі змішаним типом виробництва, забудови та побуту, зі своєю специфікою та різноманіттям соціальних зав’язків. Великий радянський експеримент зі знищення життєвого укладу народів виявився більш-менш вдалим лише на окремих обмежених територіях нашої країни, які внаслідок цього зараз перетворилися на заповідники «руского міру».
Втім, всі ми – незалежно від світогляду, віку чи переконань – так чи інакше маємо проблеми, пов’язані з постколоніальною соціальною реабілітацією.
Коли ми повторюємо як нав’язливу мантру «влада нас не чує», ми посилаємося на радянську «вертикальну комунікативну модель», на руйнування якої і були спрямовані наші зусилля останніх років. Тобто ми свідомо чи несвідомо відкидаємо ідею громади та горизонтальних комунікацій, яка лише і може бути основою функціонування нашого суспільства, яка власне і врятувала нас від повної руйнації у 2014.
Отже, зусилля «провідних журналістів» та «громадських діячів», що знищують довіру до преси та роблять собі сумнівне ім’я на ланцюговому поширенні неперевірених «фактів», з точки зору здорового глузду мають бути спрямовані в першу чергу на відновлення спотворених соціальних норм, на розвиток діалогових практик всупереч бюрократичним формальним каналам спілкування з «владою». Бо відсутність діалогу логічно призводить до розвинення насильницьких практик, які звично видаються за «традиційні» стосунки.
Наша неспроможність узгодити наше бачення навколишнього світу, домовитися, призводить до подальшого роз’єднання і замикання, до деградації соціальних комунікацій, унеможливлює не лише розвитку країни, а і осягнення себе, як єдиної нації.
Якщо суспільство перетвориться на невеличкі групи дезорієнтованих індивідуумів, об’єднаних психологією жертви, які перебувають у стані перманентної «зради» та агресії стосовно всіх навколо – ми не матимемо майбутнього.
Зокрема, для ухвалення управлінських рішень та узгодження стратегій спільного розвитку нам бракує сьогодні достовірних даних, коректного і повного опису стану нашого суспільства, усього різноманіття груп, представлених в ньому, вільного від стереотипів і рутинних помилок. В сьогоднішніх кризових умовах, на жаль, похибка у визначенні соціологічних даних складає до 40%, що призводить до значних проблем в галузі планування і реалізації стратегій.
Поки що ані вчені, ані соціологічні служби, ані волонтери не в змозі надолужити цю істотну невизначеність. Обмін інформацією, співпраця, та весь комплекс соціальних комунікацій міг би стати не лише джерелом інформації, але й ключовим важелем і рушієм в питанні формування стратегій розвитку суспільства. Це могло б статися якщо б ми мали навичку домовлятися і довіряти один одному. Але, за наявної тенденції радикалізації, нам все важче подивитися на себе іншими очима, стати на іншу точку зору.
Будь-яке питання сьогодні стає приводом для запеклої дискусії, мета якої – не аргументувати свою точку зору чи відшукати істину, а довести, що твій противник є уособленням абсолютного зла. Коли це стосується насправді важливих питань, це стає стратегічною загрозою.
Наприклад, дискусія на Круглому столі з проблем адаптації вимушених переселенців, організованому Інститутом демократії імені Пилипа Орлика в Харкові показала, як непросто поставитися в суспільній свідомості до переміщених осіб не як до безправних і покинутих напризволяще біженців, а як до звичайних співгромадян, наприклад, трудових мігрантів, тобто вийти з ролі жертви, і зрозуміти, що наші громадяни, які були вимушені залишити свої домівки – це важливий соціокультурний і соціально-економічний ресурс.
Проста відмова від масової психології жертви позбавить сенсу катастрофічні сценарії впливу переселенців на нашу економіку: в нашій історії були періоди, коли внутрішня міграція складала до 3 мільйонів осіб на рік, отже наявні 1,5 мільйони, навіть з прогнозованими додатковими 0,85-1,1 мільйони ми можемо успішно «перетравити».
Більше того, позитивний вплив внутрішньої трудової міграції на технологічний, культурний, економічний розвиток, на процеси урбанізації є відомим, отже, за коректного управління ці процеси сприятимуть підвищенню сталості нашого суспільства і держави.
Але, щоб оптимально використати ці ресурси ми маємо вдосконалювати комунікаційний простір – це єдиний шлях зробити наявні ресурси доступними. За спостережуваної тенденції відокремлення груп, зробити це доволі важко, але потрібно. Наразі існує два шляхи налагодження комунікацій між відокремленими групами: раціональний та нарративний – або ми викладаємо факти, або розповідаємо власні історії.
Як показує наш досвід, раціоналізовані аргументи в кризових умовах мають обмежений вплив. Тому історії, які люди розповідають один одному, стають важливим фактором комунікацій. Отже, слід вітати безпосереднє людське спілкування: поділитися своєю «здобиччю», щоб збільшити спільний здобуток – проста, але ефективна стратегія спільного розвитку.
Вашою проблемою є не ситуація навколо, а ваше ставлення до ситуації; завадою вирішення проблеми є не ваше хибне ставлення, а те, зо ви не можете узгодити ваше бачення із сусідом. Вчиться домовлятися і довіряти один одному.