Статті

Прихована реклама оголює слабкі аргументи кандидатів у президенти

Оприлюднено

Прихована політична реклама, матеріали з ознаками замовності або “джинса” – як не називайте – все це є інструментом однієї з найбільших маніпуляцій громадською думкою у засобах масової інформації, чимало з яких через це тепер називають навіть засобами масової маніпуляції.

“Гріх” політичної “джинси” в суспільстві традиційно покладають на журналістів, головним чином – керівників ЗМІ. Для того, щоб він був для них невідмолимий (слова такого навіть у мові не використовують, бо ж відмолити нібито можна все), як останній неспростовний аргумент згадують про буцімто найдавніші професії – “повій” і “журналістів”. Беру назви професій у лапки, бо це дуже стара і дуже зручна для суспільства брехня. Найлегша маніпуляція навколо звичної моралі суспільства, коли за спільний гріх покуту покладають на кількох цапів-відбувайлів.

У теперішній ситуації в Україні доречнішою є менш популяризована історична версія про те, що найдавнішою професію були номенклатурники. В античні часи так називали рабів, обов’язком яких було слідувати всюди за своїм паном і виконувати функції його записника. Ступати слід у слід за господарем і нотувати його вказівки. Маючи добру пам’ять і розуміючи бажання повелителів з півслова, раби-номенклатурники коштували дорого. Напевно, саме з цієї касти номенклатурників виростали впродовж віків найліпші адміністратори. А також – автори інформаційних маніпуляцій у всіх “панських блокнотах”: від записів на глиняних табличках до написання законів. Творчість їхня – заангажована, відповідальність за неї – мінімізована або заплутана. Не кажіть, що нас це не стосується, бо в Україні не було рабства – було кріпацтво. А кріпак-номенклатурник ще гірший від номенклатурника-раба. Тому що історично ближчий.

“Джинсі” закон не писаний

Чи ви чули, щоб хтось в Україні за останній рік був покараний за недобросовісну політичну рекламу? Так, щоб про це знав ще хтось, крім позивача до суду? Так, щоб з політичного ландшафту щез політик або політична партія, які відповідальні за масову маніпуляцію громадською думкою? Це не тези з передвиборчої програми “Україна майбутнього”. Якщо цього досі не сталося, то недобросовісна політична реклама є органічною частиною життя нашого суспільства. Так само як хімічні додатки увійшли до складу органічних продуктів. Головне – етикетка, ярлик. Чи означає це, що ми відмовляємося від натурального? Ні. Продовжуємо його шукати. З вірою, що обов’язково знайдемо, щоб вижити. Фізично і політично.

Шукаємо у Законі України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” словосполучення “матеріали з ознаками замовності” або “прихована реклама”: результат – нуль. Даємо у пошуку “політична реклама ” – також немає згадки. Окремого закону про політичну рекламу в Україні теж немає, хоча спроби його створення були. Нашому читачеві як компас для розпізнавання політичної реклами пропонують або вивчити тринадцять законів, які прямо чи опосередковано її стосуються, або ж лише шукати у ЗМІ дві рубрики: “Політична реклама” і “На правах політичної реклами”. Якщо немає над матеріалами цих рубрик, а ви б їх тут поставили, якби були журналістом, юристом, медіаекспертом або бодай “відповідним органом державної влади, що має на це право” (так записано в однойменному законі про рекламу), то це – прихована реклама. Знайшли? Побачили крайніх. Тих, кого використали номенклатурники. Штабісти різних рівнів кандидатів у президенти. Для повної впевненості всім, хто побачив ймовірну “джинсу”, потрібно би ще мати точну інформацію про те, чи оплачувалися ці публікації, а якщо оплачувалися, то чи ці кошти одержали ЗМІ з виборчих фондів кандидатів у президенти. Це потрібно, якби за приховану політичну рекламу когось і якось карали. Якби кандидати в президенти втрачали, а не здобували голоси виборців через політичну маніпуляцію. Але у лютому-березні 2019 року такої загрози ані для замовників, ані для виконавців “джинсотворчості” практично немає, тому найчастіше для визначення недобросовісності політреклами досить простого аналізу змісту публікацій. І публічного картання.

П’ять кандидатів у президенти і один – у прем’єри

За моніторинговим проектом Інституту демократії імені Пилипа Орлика на Львівщині відстежуємо чотири роздержавлені районні газети: “Воля народу” (Буськ), “Голос з-над Бугу” (Сокаль), “Громада” (Миколаїв), “Бойківська думка” (Сколе). За півтора місяці тут опубліковано 32 матеріали з ознаками політичної замовності. Формально найбільшого залучення голосів виборців у цих районах на свою користь прагнуть Петро Порошенко (12 публікацій), Юлія Тимошенко (10), Сергій Тарута (4), Руслан Кошулинський (1), Олександр Шевченко (1).

Однак феноменом став Арсеній Яценюк з одночасними публікаціями-передруками у всіх чотирьох районках матеріалу “Яценюк іде в прем’єри” авторства Олега Назаренка (найімовірніше це псевдонім) в Gazeta.ua. У цьому некритичному і хвалебному звіті-репортажі про з’їзд партії “Народний фронт” є кілька неприхованих різного рівня правдивості меседжів виборцям: 1) Яценюк не балотуватиметься у президенти, хоча цього й хотіла партія; 2) Яценюк з “Народним фронтом” боротимуться за широке представництво партії у новій Верховній Раді у жовтні 2019 року; 3) міністр внутрішніх справ Арсен Аваков заявив на з’їзді, що “неучасть “фронтовиків” у президентських виборах дає їм моральне право виступити арбітром, “забезпечити чесність і прозорість виборів”.

Додавши сюди “скромне” перелічення заслуг уряду Арсенія Яценюка (“зупинили ворога і дефолт, підвищили пенсії та зарплати, дали безвізовий режим для поїздок в Європу”) і “гостру” критику Петра Порошенка (“Пане Президенте, звільніть Україну від кума Путіна (Віктора Медведчука – ред). Він не звільняє заручників. Він їх захоплює!”), можна зробити висновок, що всупереч низькому рейтингу популярності партії “Народний фронт” вона ще має намір використати президентські вибори для повернення у “найвищу політику” через підтримку одного з кандидатів – суперника чинного президента. Завдяки, насамперед, своїм нинішнім високопоставленим партійцям – міністру внутрішніх справ Арсену Авакову, голові Верховної Ради Андрію Парубію, секретареві РНБО Олександру Турчинову і навіть непартійцю прем’єр-міністру Володимиру Гройсману, які брали участь у з’їзді. А за цю підтримку одержати посаду керівника уряду. Торги, мрія, блеф – три політичні карти в одній “темній” декларації. На тему виборів президента.

Ну, а про те, як “фронтовики” скористають зі свого самопроголошеного морального права виступити арбітром на виборах, стане відомо після 31 березня або 21 квітня. Головне, щоб до їхнього “морального права” застосовувалася альтернатива права закону. Для балансу думок у суспільстві.

Чому Мариновича і Грицака “тиражують” за Порошенка

Шанси Петра Порошенка перемогти на виборах у 2019 році його штабісти закріплюють на районному рівні мітинговими постулатами-заголовками публікацій: “Я хочу перетворити країну в регіонального лідера, де будуть жити вільні, заможні, щасливі люди” (“Громада” і “Голос з-над Бугу”), “Збережемо Україну” (“Громада”), “Ми захистили країну від знищення та розшматування…” (“Голос з-над Бугу”), “Децентралізація – найуспішніша українська реформа” (“Бойківська думка”), “Україна остаточно зіскочила з газової голки Кремля” (“Бойківська думка”), “Порошенко запропонував реальний план зростання добробуту українців” (“Бойківська думка”). У цих однополярних публікаціях-агітках немає жодних альтернативних голосів і думок.

Чинному президенту допомагають безальтернативно агітувати за нього віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович (“Чому я голосуватиму за Петра Порошенка – “Громада”), професор УКУ Ярослав Грицак (“Безвіз та Томос не відбулися б без Порошенка” – “Бойківська думка”). Поширенням таких авторських заяв займаються не стільки “порохоботи”, як “порохотяги”, пожартував з приводу освоєння виборчих коштів знайомий політолог. Тому викликає стандартний сумнів навіть щира підтримка позиції Мирослава Мариновича ветеранами визвольних змагань Зіновієм Волощаком і Степаном Гуралем, учасниками бойових дій ОУН-УПА, політв’язнями ГУЛАГу, які звернулися до громади Миколаївського району саме з першої шпальти “Громади” з поясненням “Чому ми також голосуватимемо за Порошенка”.

Перевага агітаційних матеріалів Петра Порошенка над Юлією Тимошенко вмотивована хіба що частішими візитами президента на Львівщину, кожен з яких викликає тут хвилю пропагандистських публікацій на межі якоїсь нової форми агітації, яку можна назвати “патріотичною панікою”. Так ніби для прихильників Порошенка Україна не починається з Галичини, а закінчується нею.

“Великому Українському народу” обіцяють, що “українці – найкращі!”

Піісля заяви Сергія Тарути про те, що він підтримуватиме на виборах президента Юлію Тимошенко газетний рахунок несподівано стає 14:12 на користь тандему Тимошенко-Тарута. Щоправда, така перевага буде справжньою, якщо Сергій Тарута відмовиться на користь Юлії Тимошенко такими своїми тезами, озвученими у заголовках і текстах газетних публікацій: “Кандидат в Президенти Сергій Тарута – представник здорового глузду в політиці” (“Громада”), “У нас вже є один актор серед кандидатів, а я буду займатися реальними справами” (“Голос з-над Бугу”), “Сергій Тарута гарантує підвищення зарплати до 20-25 тисяч гривень, а пенсій – до 20-30 тисяч гривень” (“Воля народу”).

Передвиборче гасло Юлії Тимошенко “Українська нація повинна бути сильною!”, винесене у заголовок однакової публікації авторства Романа Кравченка, яку надрукували одночасно три газети – “Бойківська думка”, “Воля народу”, “Голос з-над Бугу” – прозвучало під час зустрічі кандидатки в президенти з редакторами районних газет Львівської області. Пафосність матеріалу сягнула такого високого рівня, що у двох газетах назва нашого народу була написана з великої букви – певно, так було в оригіналі “джинси”: “Великому Українському народу треба стати сильним і успішним…” Мабуть, ця велика буква у наказі Юлії Тимошенко до народу через редакторів з’явилася на заздрість усіх найбільших націоналістів – колишніх “буржуазних” і теперішніх “незалежницьких”, бо далі в тексті кандидатка заявила однозначно: “Ми, українці, найкращі!” У Європейській народній партії, членством у якій пишається ВО “Батьківщина”, на ці пасажі могли би й трохи образитися. Але така загроза насправді мінімальна, бо тепер важко знайти районні газети у бібліотеках Львова – не те, що в Брюсселі. А повнотекстових версій в інтернеті вони не мають.

“Лужецький-Лужевський” майже знає, як переконувати

Тонші пропагандистські прийоми некоректного порівняння-зіставлення застосовує автор – “Сергій Лужевський” у “Голосі з-над Бугу” і “Сергій Лужецький” у “Бойківській думці” – коли описує молодіжні проблеми у програмах трьох кандидатів у президенти: Тимошенко, Порошенка і Зеленського. Про опонентів – коротко і страшно. “У програмі Порошенка немає жодного слова “молодь”, “молоді”, “молода”, “молодіжна”… Володимир Зеленський фантазує, та як і чи можливо втілити свої фантазії у життя – не знає. Він розповідає про Україну своєї мрії… А от Юлія Тимошенко до молодіжної політики підійшла дуже серйозно. Вона єдина зібрала молодь на форумі і чітко визначила її потреби й як їх задовольнити. Ймовірно через це її єдину підтримала ГО “Молодь України за майбутнє”. Далі у тексті викладені чотири позиції молодіжної політики Юлії Тимошенко, які вже можна й не читати, бо досить уже того, що одне ГО підтримала кандидатку. Певно, у нього є монопольне право представляти всю молодь України. Як колись у комсомолу (:.

Наступного разу вже “Сергій Лужецький” у “Голосі з-над Бугу” аналізує пенсійне і медичне забезпечення у програмах трьох кандидатів у Президенти: Тимошенко, Порошенка і Зеленського. Далі ви вже можете здогадатися за аналогією: 1) Петро Порошенко у своїй програмі про пенсіонерів згадує лаконічно…. 2) Програма Володимира Зеленського нагадує програму Юлії Тимошенко, проте, як годиться молодому недосвідченому політику, шляхів як цього досягти він не пропонує. Майже знає, що обіцяє, та не знає, як це виконати. 3) Юлія Тимошенко ж у своєму “Новому курсі України” – найконкретніша у своїй програмі з-поміж усіх кандидатів. Якщо ж до цього додати обіцянку про кількаразове зменшення ціни на природний газ (“Збільшити не можна знизити” – “Голос з-над Бугу”), то місцевий виборець уже майже знає за кого треба голосувати.

Тож даремно, мабуть, “свободівка”-філологиня Ірина Фаріон їздить Львівщиною на творчі зустрічі заради кандидата в президенти Руслана Кошулинського. Кожен громадянин має лише один голос. “Ми збудуємо в Україні Країну Гідності і Правди!” – обіцяє кандидат у президенти Олександр Шевченко (“Бойківська думка”). Ніхто з ним і не сперечається, бо, як кажуть досвідчені спостережливі виборці, ви ніколи не довідаєтеся стільки правди про теперішню владу і брехні про майбутню, як під час виборів. І газети в цьому майже не винні, доки політична реклама буде фактично поза законом.

Роман Шостак
Львів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *