Статті

Пережити все. Як газета зі столітньою історією опинилася на межі існування

Оприлюднено

Газета, яку редагувала ще Олена Пчілка, після роздержавлення ледь зводить кінці з кінцями. Редакція «Гадяцького вісника» (Полтавська область) однією з перших в Україні наважилася стати самостійною в рамках реформи комунальних ЗМІ. З дванадцяти журналістів-засновників у газеті залишилися тільки троє. У редакції розповіли про свої помилки при роздержавленні, цензуру часів Януковича та виклики конкурентного ринку.

Маленьке місто

На площі біля місцевого ринку в Гадячі людно. Жінки, які продають молоко та сир, приймають мене за нетутешню і відповідають на запитання дуже стримано. Тому переходжу на полтавський суржик. Розповідають, що «Гадяцький вісник» не передплачують, бо грошей немає, але із задоволенням читали б, якби хтось поблизу продавав уроздріб. Дійсно, між базарних рядів точок продажу преси аж одна, на якій торгують виданням-конкурентом «Базар.Медіа».

Чоловіка, у якого можна купити «Гадяцький вісник», знаходжу за кілька кварталів від ринку. Каже, що при виході тижневика по п’ятницях покупці запитують про нього вже з середи, а 5-8 примірників, які він перепродає, розбирають практично одразу.

На 27 тисяч населення Гадяцького району і майже стільки ж – міста – три видання. Два з них – приватні та існують кілька років. «Гадяцькому віснику» цього року виповнилося 113. Перші примірники з назвою «Рідний край» тут готувала до друку письменниця Олена Пчілка.

Від початку ХХ століття існує й невелика одноповерхова будівля редакції. Цього літа за кошти місцевої влади в ній замінили вікна та облицювали фасади металевим профнастилом. Власне гадяцькі райдержадміністрація та районна рада протягом 27 років незалежної України і були власниками «Гадяцького вісника».

Порівняно з попередніми роками, зараз у «Гадяцького вісника» дуже малий тираж – 700 примірників проти 4000 у 2010-му. Пів тисячі розходяться передплатникам, решта – у роздріб по п’ять гривень.

Перед початком розмови нині головна редакторка тижневика Надія Страшкопопереджає: «Можливо, це наше останнє інтерв’ю».

Бути першими

У березні 2017-го року дванадцять працівників та працівниць редакції стали співзасновниками ТОВ «Гадяцький вісник». Наступного ж дня троє з них звільнилося, четверо на той час перебували у декретній відпустці, згодом частина з тих, хто залишився працювати, теж пішла. «Уже тоді газета погано фінансувалася, а прибутковою вона ніколи не була, і всі це бачили», – згадує Надія Страшко. Вона вважає, що не всі тоді розуміли, яка відповідальність їх очікує.

Юрист, якого редакція найняла для консультацій у ході роздержавлення, запевняв, що співзасновникам «щось колись та й капне» і порівнював їхню частку із земельним паєм. «Але щоб щось капнуло, треба докладати зусилля. А співзасновники і на збори з першого разу не сходяться», – розказує редакторка.

Цей же юрист порадив протягом першого місяця після роздержавлення не випускати газету. «Я вирішила все ж надіслати тижневик до друку. І не помилилася. Той юрист лише більше шкоди наробив. Треба було або наймати когось іншого, або розбиратися самостійно. Я читала тільки закон про роздержавлення. А треба було – господарський кодекс, цивільний кодекс, закон про господарські товариства», – головна редакторка зрозуміла це, коли вже після роздержавлення потрапила на тренінг від Національної спілки журналістів.

Перш за все, на її думку, варто було чинити інакше зі співзасновниками, адже зараз їхня порівняно велика кількість стає аргументом проти того, щоб отримувати фінансову допомогу від потенційних спонсорів. Через зміни в законі про товариства з обмеженою відповідальністю тепер виключити засновника можна лише за його власним бажанням.

«Букви малі, тексту багато»

У кабінеті редакторки – старовинний шкіряний диван, два робочих столи, комп’ютер та невелика книжкова шафа. Це одне з чотирьох приміщень зі всієї будівлі, які залишили «Гадяцькому віснику» під орендну плату в гривню на рік. У решті тепер – кілька громадських організацій та студія місцевого телеканалу. На вулиці – гараж зі старим «Жигулем», який використовують для редакційних відряджень украй рідко, бо немає ні часу, ні зайвих грошей на бензин, ні штатного водія.

Окрім головної редакторки над випусками «Гадяцького вісника» працюють ще три журналістки і бухгалтерка. І всі – за мінімальну заробітну плату.

На столі кілька настінних календарів, які редакція виготовляє для додаткового прибутку. Пані Надія приносить стос підшитих «Гадяцьких вісників» за останніх три роки. Дванадцять сторінок чорно-білого друку, телепрограма на розвороті ділить газету надвоє. Після інтерв’ю, репортажів, історичних сторінок, новин – наприкінці, традиційно, гороскоп, кросворд, анекдоти, оголошення, привітання, некрологи.

«Пагана газета. Я вам скажу, чого! Букви малі, тексту багато – як хто старший, то нічого не побачить. А ще якби цвітна була та фотографій більше!» – жінка, яку я зустріла біля автостанції не передплачує «Гадяцький вісник» вже кілька років. Але від знайомих з району чую, що їхні бабусі й дідусі досі читають «Гадяцький вісник», вважаючи велику кількість тексту хорошою рисою.

Майже в кожному номері – блок про діяльність РДА або привітання від місцевих керівників. Тепер для них це платна послуга. За словами голови райдержадміністрації Олексія Матюшенка, держорган уклав та продовжуватиме договір з редакцією про висвітлення роботи адміністрації. Із держбюджету виділяють для цього 30 тисяч гривень на рік. Районна рада ж звітує через газету рідше і платить за кожну публікацію окремо.

Проте надходження за договором –  це лише десята частина фінансування. Для утримання тижневика щомісяця необхідно близько 40 тисяч гривень. Основою (близько 70%) є передплатники, 20% надходить з реклами (зокрема, з продажу площі під матеріали міської ради).

Реклама та доставка

Реклами, за даними каталогу «Укрпошти», у «Гадяцькому віснику» – 16% від усіх матеріалів. Політичні партії та кандидати в депутати тепер замовляють рекламу значно рідше – перейшли в соцмережі. Та й крім трьох газет по Гадячу ще два сайти, безліч груп у фейсбуці.

«До нас доходить дуже мало реклами», – розповідає Надія Страшко. Вона додає, що про нативну рекламу місцеві бізнесмени взагалі не чули: «А коли їм починаєш пояснювати, що це, звинувачують тебе у продажності. Люди не розуміють, що інформація – це теж продукт. Ви хочете, щоб ми робили розслідування, але якщо мені доведеться йти до суду потім, ніхто мені не дасть грошей на адвоката». На думку головреда, попередні співзасновники не залишили газеті жодного стартового капіталу, бо не дуже й вірили, що «Гадяцький вісник» виживе.

Газета друкується в Полтаві – це найдешевший варіант. У Гадячі навпроти будівлі редакції є друкарня, але її послуги обходиться «Гадяцькому віснику» дорожче, ніж навіть коли редакція працювала з вінницькою поліграфією та отримувала примірники «Новою поштою». Доставляють газету в села через «Укрпошту». Часто – зі значною затримкою. А у віддалених куточках району тижневики іноді опиняються раз на місяць однією пачкою.

«Це – робота»

Часи більших тиражів і кольорових сторінок можна було б назвати золотими, якби не одне «але». Нині співзасновниці газети – редакторка Надія Страшко та журналістка Ірина Курилко – розповіли, що при владі Віктора Януковича та «Партії регіонів» за чотири роки тиражі зменшилися майже вдвічі. Редактора завжди «ставили» з райдержадміністрації. Туди ж носили на вичитку макет кожного номера. І це після того, як його перевіряли коректорка, редакторка, її заступниця та відповідальна секретарка. За правило: перша шпальта – для Віктора Федоровича (матеріали та фото про нього приходили готовими); наступні сторінки – про досягнення голів районних адміністрації та ради. Розміри цих блоків повинні були бути ідентичними, бо перевіряли лінійкою. За недотримання вказівок, помилки – звільнення або виклик «на килим». Одного разу скандал розгорівся через те, що друком вийшов номер, у якому на першій шпальті верстальниці вирішили відобразити фото Януковича так, щоб той «дивився» на сторінку, а не «корінь». Махінацію видав лише проділ волосся на голові Віктора Федоровича.

У 2013-му кілька журналістів через цензуру покинули роботу, розповідають співробітниці редакції. Так могли вчинити і Надія Страшко з колегами, але вирішили залишитися. Після початку Революції Гідності теперішня редакторка під час декретної відпустки приходила на роботу і виносила документи, щоб їх зберегти: «Я боялася, що хвиля народного гніву зачепить і нашу будівлю. Нас ображали, цькували навіть до Майдану». Але того разу обійшлося.

«Минулого літа нам побили вікна. Ми почали хвилюватися: чи через те, що ми Гадяцький вісник, чи тому що п’яні ходять, – каже Ірина Курилко, журналістка та співзасновниця. – Так, ми раніше працювали на районну владу. Але коли ти працюєш на відділ культури – тебе ніхто не звинувачує в продажності через те, що ти співаєш там, де тобі наказали. Це – робота».

Не останнє інтерв’ю

«Ми відчули, як це – писати, що хочеш. Але мінус у тому, що від нас відвернулися, – журналістки розповідають, що навіть після роздержавлення дехто продовжує ставитися до «Гадяцького вісника» як до провладного медіа. – Ми змінилися. Але, мабуть, люди нас не сприймають. Про реформу роздержавлення майже ніхто, крім журналістів не чув. А людям треба розказувати, що відбувається».

Надія Страшко розповідає про старий готель у центрі Гадяча, на місці якого тепер побудували нову будівлю. За її словами, це обурило гадячан і вони досі в соцмережах жалкують, що не вберегли його. «“Гадяцький вісник” – як той готель. Закриємося – і люди будуть бідкатися. Але що ви зробили для того, щоб ми існували?» – обурюється редакторка. Втім, закривати газету, яка проіснувала 113 років, команда «Гадяцького вісника» так просто не збирається. Редакція бере участь у програмі підтримки локальних медіа від агенції «Або». Тож наше інтерв’ю, сподіваємося, не стало останнім.

Фото: Надія Миколаєнко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *