Проекти

Луганчанин у Черкасах і його улюблена справа

Черкаси-Олександр Шифрін

Одна з прилеглих до черкаського центрального ринку вулиць нині всіяна столиками з антикваріатом, на яких багато знахідок для поціновувачів: від значків та монет до столових приборів і техніки. З-поміж антикварів виділяється Олександр Шифрін, жвавий чоловік середнього віку, говіркий, з привітною усмішкою й кількаденною чорною щетиною. До нього постійно підходять люди, щось запитують про розкладені речі й навіть діляться політичними новинами. Ось одна жіночка подає пакунок з пиріжками та цукерками: в неї річниця смерті близької людини. Здається, Шифріна тут знають усі.

Проте Олександр насправді не місцевий. Він переселенець з Луганська, який, власне, потрапив до Черкас випадково. Завдяки своїй роботі чоловік має багато друзів і знайомих по всій Україні, але він не хотів нікого обтяжувати, тому місто, куди вирішив переселитися із сім’єю, обрав навмання.

Про зустріч з Олександром В’ячеславовичем домовлялися довго: чоловік постійно зайнятий, весь у роботі. То він торгує, то організовує концерти, то. будинок зводить. Утім, усе своєю чергою.

«Усе в житті відносне»

– У нас тут такий собі черкаський Арбат утворився, – сміється Олександр і показує на ряд столиків з різноманітними старовинними речами на них. – До мого приїзду в Черкаси антиквари тут не стояли, а коли я розташувався, стали підтягуватися інші. До речі, тут дуже багато переселенців. Он стоїть чоловік з Луганщини, там теж переселенець. Так потроху ми пригріли місце.

Та не всі такі відкриті, як Олександр Шифрін.

– Тільки мене не знімайте, бо ще потраплю в розшук до Інтерполу, – сміється інший антиквар-переселенець, перед яким на сонці виблискує срібний посуд.

Йому просто на базарі в Луганську «зелені чоловічки» пояснили, мовляв, за їхньою інформацією, він не підтримує дії північного сусіда, тож повинен забиратися, що той і зробив. Опісля він звернувся до друга – Олександра Шифріна – і таким чином також потрапив до Черкас.

Чоловіка перебиває жінка, яка принесла здати йому на продаж радянський фотоапарат «Зеніт». Олександр іде до багажника автомобіля й там усе розкладає: перевіряє техніку, а тоді дає жінці за річ гроші.

Одразу ж підходить інший черкащанин, цікавиться старими наручними годинниками. Дістає лупу й починає розглядати один з них.

– Це хіба на «розбірку», – каже продавець.

Покупець киває, й миттю відбувається угода. По тому Олександра знову відволікають інші покупці. І так майже щодня.

Шифрін зауважує, що в Черкасах антикварний бізнес не такий розвинутий, як це було в Луганську. Там він мав магазин, займався антикваріатом разом із братом. Нині обидві родини тут, і доводиться починати все заново. Проте Олександр Шифрін не скаржиться, бо можливість для переселенця повернутися до справи свого життя – це вже перемога.

За спостереженнями чоловіка, всього з окупованого Донбасу на мирні території України переїхало близько дев’яноста відсотків його знайомих. Кожен шукав себе.

Олександр з дружиною приїхав у Черкаси в червні 2014 року, коли на сході України почала розгортатися справжня війна, були захоплені прикордонні пункти. Тоді Олександр з Тетяною зрозуміли, що так просто ці воєнні дії не закінчаться, й вирішили не ризикувати життям. Прощання з рідним містом було важким, адже Олександр, крім антикварного магазину, мав і туристичну агенцію, й ломбарди. Родина вправно займалася бізнесом, тож було що втрачати.

– Ой, а ось і моя Таня, – звертається він до дружини, що підходить, приємної на вигляд жінки, але з тривожним і недовірливим поглядом. – Підстрахуєш мене, а я поговорю з журналістом?
Тетяна не дуже любить спілкування з моїми колегами. У рідному Луганську родина залишила квартиру, деяке майно, й Тетяна ще сподівається з’їздити туди, щоб хоч якось вирішити питання з житлом. Чоловіка ж відправляти на схід боїться, бо за його незгоду з поглядами загарбників він може відпокутувати. Адже деякі коментарі, які він давав місцевим журналістам, «засвітилися» в Інтернеті, тож його позиція щодо збройного конфлікту на сході країни луганчанам відома.

Та Олександр звик мати власну думку й самостійно розпоряджатися своїм життям. Ми з ним забігаємо в невеличку кав’ярню через дорогу, де він вітається з усіма й замовляє каву. За такої поведінки не віриться, що цей чоловік живе в Черкасах менше двох років.

Поки дружина торгує, Олександр має трохи вільного часу. Розповідає про те, як уболівав за луганську «Зорю», як їздив по закордонах, і не лише відпочивати – цього насамперед потребував туристичний бізнес. Та головним у житті була крамниця антикваріату, яку довелося залишити.

– Антикварний бізнес у мене почався з хобі. Я побачив, як переплавляють військові нагороди, й мені стало тоді не по собі. Все-таки ці нагороди хтось здобув. Це людська пам’ять. Потім я зацікавився старовинними речами. Стали мені приносити картини, ікони, а за кілька років почав перепродавати. Хобі перейшло в бізнес: захоплення приносило і гроші, й задоволення, – зауважує Олександр.

Найбільше тепер шкодує за полишеною колекцією ножів.

– А в грошовому еквіваленті ви втратили велику суму? – запитую.
– Чималу. Але все в житті відносне, – зазначає по-філософськи Олександр.

«Наші брати ніж увіткнули нам у спину»

Єврей за походженням, Шифрін завжди в душі вважав себе росіянином: його батько, хоч родом з Луганська, але був військовим і служив у різних місцях колишнього СРСР. Олександр народився поблизу Владивостока. Каже, що переживав за Росію і ніколи за «помаранчевих» не голосував. Проте, коли Росія спершу забрала в України Крим, а тоді на сході почалися заворушення, то він сприйняв це немов зраду з боку братів-сусідів.

Досі згадує, як Луганськ заполонили «казакі», як під час покладання квітів Шевченку по ньому та його друзях почали стріляти. В перші хвилі тривоги він навіть пішов до військкомату, хоч і має проблеми зі здоров’ям, але там не зрозуміли його намірів захищати Батьківщину. Чоловік допиває каву й відганяє рукою неприємні спогади.

– Знаєте, було таке відчуття, що наші брати нам ножа ввіткнули в спину. І щомиті ситуація гіршає, бо для всіх, хто має власну думку, туди дорога закрита. Там, на сході, немов 37-й рік.
Розмову перериває дружина Олександра Тетяна, яка забігає в кав’ярню й показує чоловікові старі ложки та виделки. Це товар від чергового черкащанина. Очевидно, важко жити не лише переселенцям, а й багатьом місцевим, і нужда змушує людей виносити з хати старі речі в обмін на гроші.

– Ситуація в антикварному бізнесі засвідчує становище в країні. Якщо люди починають нести товар, то в країні, виходить, щось не те: чи ціни зросли, чи затримка зарплат, – немов читає мої думки Шифрін.

Проте переселенцям все-таки нині важче, бо покидати насиджене місце було дуже складно.

– Ні столових приборів, ні ковдри, нічого спершу в нас не було! Бо скільки ж ти в машину візьмеш? Щоправда, в Черкасах попервах нам допомогли посудом та іншими речами першої необхідності в центрі переселенців. Я ж чому ще виїхав звідти? У мене цукровий діабет, а в Луганську почались проблеми з ліками. Дякувати Черкасам, прийшли в міськраду зареєструватися, щоб мені хоча б інсулін давали в лікарні, то до нас поставилися по-людськи, – каже переселенець.

Знову забігає дружина й показує якийсь старий підсвічник, щоб Олександр оцінив. Він вирушає на допомогу дружині. Робота є робота.

У цей час в кав’ярні переставляють столи й розташовують рядами стільці. Тут зараз має бути обід для одного музичного гурту, приїзд якого в Черкаси організували Олександр Шифрін зі своїм другом. Коли цей переселенець все встигає, не зрозуміло.

– У Черкасах із працевлаштуванням мені спершу допоміг гарний товариш, Максим Ткаченко, який займається організацією різних заходів. Я працював з ним – організовував концерти українських зірок, – показує чоловік на ходу фото із Зеленським.

Подібних світлин із «зірками» в нього багато.

– Чесно кажучи, їдучи сюди, я навіть не знав, що зустрінуся з Максимом. Він також луганчанин, але працює нині в Києві. Він вийшов на мене, коли я переїхав до Черкас, і запропонував розвинути тут філію його фірми. Я, звісно, погодився…

Далі розмову змушені припиняти, бо покупці постійно відволікають антиквара, йому вже не до балачок.

Нове життя – нове житло

Зустрітися з Олександром Шифріним знову вдається не скоро. То він завозить до своєї нової садиби будівельний матеріал, то займається торгівлею, то споряджає дружину на схід. Повертатися в Луганськ Тетяна чоловікові забороняє. Та й сам Шифрін пригадує, як уже після переїзду в Черкаси сподівалися з братом забрати з Луганська деякі речі:
– Ми поїхали через Щастя, дорогою завезли передачу батальйонові «Айдар». У місті тривав постійний артобстріл, – розповідає. – Я лишився в Щасті, а брат з’їздив до Луганська. Одразу після повернення звідти з ним сталася біда – він пережив інфаркт міокарда. Привожу його в лікарню, а там – десятки поранених. Ми бачимо, що прибули «не вчасно». Однак лікар-волонтер із Києва врятував мого брата: надав необхідну допомогу, вколов ліки, які дорого коштують, а потім ще десять днів майже в польових умовах лікував…

Поїздка в Луганськ була не авантюрою, а необхідністю. Олександр Шифрін визнає, що гроші, які залишилися в Луганську у вигляді всілякого антикварного товару, йому зараз були б дуже доречними, бо на двох з братовою родиною вони купили ділянку землі в селі під Черкасами, де нині будують хату. Довелося використати заощадження, які збирали ще в Луганську. Наразі в час негод будівельні роботи трохи призупинилися, однак до кінця року Олександр планує таки завершити зведення будинку.

– Ми ж приїхали в Черкаси навмання, практично без нічого. Порадившись із братом, вирішили спершу виїхати з Донбасу тимчасово, бо думали, що скоро ці військові дії закінчаться. Свого часу, коли ми мали турагенцію, я об’їздив мало не всю Азію та Європу, а по Україні не мандрував. Тож ми з дружиною й мали намір проїхатися, подивитися на рідну землю. До Черкас із Луганська їхали чотири дні, заїжджали туди-сюди, дивилися цікаві місця, а тоді побачили Дніпро – і нам тут сподобалося. Приїхав і брат з дружиною, тоді його син. Винайняли квартиру на три сім’ї, але, звісно, стало тісно, тож і вирішили купити ділянку й будуватися. Шкода лише, що жодної допомоги від держави. Я не прошу гроші за просто так. Ні. Але дайте нам кредит під прийнятні відсотки – і ми згодні віддавати. Хоча вірю, що й так справимося, – налаштований оптимістично переселенець.

Ми їдемо з Олександром його розклеєною концертними плакатами машиною за місто – відвезти деякі матеріали для будівництва. Біля керма – синьо-жовтий прапорець. Шифрін схвильований, бо дружина на сході. Усе-таки покинути квартиру непросто. Доводиться повертатися. Однак і продати її не вдається. Щоб дістати хоч якусь вигоду від поїздки, Тетяна зараз намагається продати деякі домашні речі. А квартира чекатиме на кращі часи.

Шляхом до будівництва Шифрін вкотре звертає увагу на стан доріг у Черкасах. Каже, в Луганську вони були кращими, як і в інших містах України, де він бував. А тут видається, ніби черкаськими дорогами прокотилися якісь бойові дії. Так, намагаючись не побити машину в ямах, ми виїжджаємо за околицю міста.

Олександр каже, що вже тут обжився. Та й люди подобаються: коли дізналися, що поряд живуть переселенці, почали допомагати саджанцями для саду, приносити продукти, картоплю.
– Я спочатку ображався, адже здоровий чоловік і сам можу себе забезпечити, а потім зрозумів – люди від щирого серця хочуть допомогти, – каже Олександр. – От був випадок, коли мені на базар приніс чоловік виноград. Кетяги були такі великі, що здалося, він купив цей виноград у магазині – і мені було незручно. Та він заспокоїв, мовляв, виростив це вдома й навесні принесе й мені саджанці. Я, звичайно, подякував. Це щира й хороша людина.

Дерев’яні стіни будинку, який почав зводити переселенець, видно здаля. Будувати зі зрубу виявилося дешевше, ніж з цегли. Крім того, господар хоче заощадити на внутрішніх оздоблювальних роботах.

Олександр закурює, дивлячись на дерев’яну вибудувану стіну свого майбутнього.

– Планів багато, та поки все впирається в кошти, бо ви ж розумієте, що, крім будівельних матеріалів, треба закуповувати й усі побутові речі: від унітазу й умивальника до ліжка та стола. Знали б ви, як ми довго ділянку шукали. Пропонували великі, а навіщо це нам? Адже городиною просто ніколи буде займатися. У нас своя сфера діяльності. І от знайшли-таки кутову ділянку. Розділивши навпіл, намітили два окремих виходи з двору. Тут я житиму, а там – брат, – планує Олександр, показуючи на братову хату, яка вже добудовується.

– Вдвох і легше будуватися, бо менше затрат на перевезення будматеріалів. Он брат уже почав і плитку всередині класти. Вирішили підтягнути його роботу, а тоді вже продовжити будувати мені. Жодних бюрократичних перепон, на щастя, не було.

Єдина проблема – з Інтернет-провайдером, який пообіцяв нам до будинку підвести Інтернет, а потім виявилося, що вони поки технічно не можуть під’єднати ту частину села, де ми купили ділянку. А Тані ж в Інтернеті треба працювати, ми ж там і товар шукаємо, і про виставки дізнаємося. Поки не знаю, як вирішуватимемо це питання.

Житло під Черкасами дасть змогу переселенцеві відчути себе повноправним мешканцем Черкащини. Поки що Шифріну здається, що він «на пташиних правах». Каже, що перетягнув у Черкаси багатьох друзів, та більшість потім виїхала: хтось повернувся назад, деякі поїхали в інші міста, щоб знайти роботу. Саме відсутність роботи та житла змушує приїжджих повертатися назад. Бо в зрілому віці сидіти в чужому місті й відчувати тимчасовість свого перебування важко.

Також Олександр, побудувавшись, планує вирішити питання бізнесу. Бо навіть для відкриття маленької крамнички потрібна реєстрація.

– Коли в мене буде житло, то можна й бізнес відкривати, і про магазин думати. А то, знаєте, антикваріат – це делікатна сфера. Не кожен хоче підходити на базарі й показувати свою річ, а мати магазин було б і солідніше, й більше речей можна представити, – каже Шифрін.

«У Черкасах фашистів немає!»

У Черкасах Олександр Шифрін має стільки напрямків діяльності, що може дати фору багатьом місцевим жителям. Крім роботи та будівництва, він займається й благодійництвом: допомагав солдатам з «Айдару» речами та продуктами, вдвох із братом сприяють літнім переселенцям в оформленні документів.

– Сьогодні я пов’язую своє життя з Черкасами. Однак відчуваю ще й свою окремішність. Так, прикро, що я не мав права голосу на нещодавніх виборах. Водночас мені імпонує доброзичливість ваших земляків. Я сказав би так, що хочу життям тут довести нашим заангажованим жителям Луганська, що в Черкасах немає фашистів. От я спокійно спілкуюся тут російською мовою – і мені ніхто не перешкоджає. Однак у Луганську не всі вірять цьому, дехто там думає, що за російську мову в Україні відрізають язика! Уявляєте? Шкода, та багато людей там піддались впливу пропаганди, не всі, але частина. Проте і в Черкасах багато заангажованих! З деякими доводиться на базарі сваритися. Знаєте, скільки у вас сепаратистів? О! Я їм кажу, що вони не бачили того «русского міра»! І переконати їх неможливо. Я просто їх запитую: чого тут сидите? Їдьте туди! Тоді вони замовкають. Бо розмірковують про те, чого раніше не бачили! А я побував і в Європі, й в Азії, і бачив цей конфлікт на сході України, – емоційно говорить Олександр.

Він постійно на телефоні, бо треба зустріти дружину з поїздки в Луганськ. До речі, Тетяна дуже допомагає чоловікові в бізнесі, бо робить адміністративну роботу за комп’ютером, шукаючи товар та відповідаючи покупцям. Особливу ж увагу родина звертає на старі фотографії, листівки, бо це найбільше подобається Олександрові.

– Так, Черкаси мають свою специфіку. Якщо в Луганську ми переважно займалися військовими нагородами, медалями, орденами, картинами, іконами, то тут більший акцент на монети, дукачі, світлини. Фото особливо цінні, бо показують життя людей минулої епохи. Адже раніше, в старі часи, фотографування було цілою подією й тому люди вбиралися в найкраще, – каже чоловік і дістає стіс фотографій з кишені.

На чорно-білих світлинах – старі й молоді люди, поважний дідусь із бородою.

– Це мені, до речі, родина одного священика передала. Вивчатиму історію їхнього роду. А ось, бачте, дитина в кріслі сидить. Зверніть увагу, яке крісло старовинне. Тепер такого не побачиш, – зацікавлено дивиться Олександр.

Враз дзвонить телефон – Шифріна знову відволікають справи. Коли я запитаю, звідки він черпає енергію, скаже, що не зосереджується на негативі, а вимушену зміну місця проживання використовує, зокрема, й для пізнання людей, для пошуку нових вражень.

– Я задоволений Україною, своїми співгромадянами. Народ у нас чудовий. Ми з усім справимося. Та я не задоволений владою. Багато до неї є питань. Зокрема, треба визначатися з векторами спрямування. Бо після того, як нам сусіди ввіткнули в спину ножа, то, я певен, з таким сусідом – не по дорозі, – просто розкладає все по полицях Олександр.

Антиквар з Луганська ніколи не займався політикою, йому ближчими були родинні клопоти. Та тепер у повсякденній роботі він знаходить час для роздумів про свою країну, свій народ.

– Болить душа за всі ці події на сході, – визнає чоловік. – Пригадую, одразу після Майдану, коли народ скинув Януковича, був певний душевний підйом. Але згодом прийшло й розчарування. Цей конфлікт на сході дуже важко буде розв’язати. Гинуть люди і з одного, й з іншого боків. А за чиї інтереси? Ви самі, мабуть, чули думку, що в той час як одні гинуть, інші на війні заробляють. Моє особисте сподівання на те, що потрібне якесь затишшя, а час розставить усе на місця. З приходом миру мені хотілося б уже й повернутися туди, бо все-таки це мала батьківщина. Там могили моїх батьків, за якими я маю доглянути, бо це для мене дуже важливо. Але чи буду я там знову своїм? Думаю, ні. Скоріше буду чужим серед своїх.

Ми повертаємося з його будівельного майданчика до міста. Від важких роздумів водія вкотре відволікає телефон. Пісня українського гурту «Тартак» на дзвінку мобільного заповнює салон автомобіля.

– Так, зараз буду! – каже коротко по телефону Олександр.

Водій знову вправно об’їжджає ями на дорогах, якими дійсно «славляться» Черкаси. І я раптом фантазую собі: якби цей луганський переселенець став керівником управління черкаської міськради, то проблеми з дорогами у нас були б розв’язані. Бо, схоже, все, за що береться цей енергійний чоловік, йому вдається.

Назарій Вівчарик

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *