Проекти

Олена Маленкова – борець від народження

Олена Маленкова

Портрет із Фейсбуку

Ми не знайомі особисто, хоч передумов для цього чимало. Одного покоління, народилися й зросли в одному місті на Донеччині – Горлівці, жили та працювали в Донецьку, а сфера її діяльності – нерухомість – могла б зацікавити мене як журналістку ділового видання. Маємо спільних знайомих, друзів – віртуальних, у мережі, й цілком реальних. Але не сталося.
Ми, здається, схожі. Починаючи від спільного імені – Олена, а воно, що не кажи, впливає на долю – мене та мою героїню об’єднують робота з людьми та словом, потреба висловлювати думки не лише прозою, але й віршами, любов до співу.

Я часто чула про неї від колег з різних медій: справжній експерт, контактна, цікава, харизматична, її прізвище постійно лунало в розмовах однодумців під час «русской вєсни» та спричиненої нею війни (активістка Євромайдану, волонтерка, благодійниця), та й сьогодні, в Києві, завжди хтось із мого оточення згадує про Маленкову, її професійні успіхи та допомогу землякам-переселенцям.

Про таких кажуть: щира душа. Її неможливо не помітити та легко впізнати, а в Інтернеті вона настільки відкрита й відверта, що раптом постала думка: якщо є художники, які пишуть портрети за фотографією, то чому б не спробувати написати нарис «із Фейсбуку»?

Відвертість

Тож хто вона, Олена Маленкова? Сама про себе на сторінці у Фейсбуці зазначає: аналітик, інвест-консультант, досвідчений фахівець з нерухомості. Нині – керівний партнер групи компаній «KDU- realty group» у Києві, з 1998 року – генеральний директор агенції нерухомості «Парк-Авеню» в Донецьку.

Успішна, активна, авторитетна, колоритна – звідки вона взялася? Звісно ж, як і всі, родом з дитинства. Пізня бажана дитина в родині, вона росла в шахтарському місті з його скромними пропозиціями розваг і можливостей. Але для Олени, здається, вже тоді не існувало перешкод. Прагнення бути кращою у всьому та принцип «якщо робиш щось гірше, ніж інші, не роби зовсім» змалку стали провідними. Вона старанно навчалася вокалу, адже в її музикальній родині співали і тато, й мама, і брат. Олена у всьому ставала лідером, здобуваючи все нові свідчення перемог – дипломи, грамоти, кубки.

Дякувати Богові, в родині панували мир і злагода. Батькові судилося жити довго, але чотири роки тому його не стало. Пам’ять про нього живе в проникливих текстах доньки на сторінці у Фейсбуці. «Я люблю тебе, татусю. Ти найкращий тато у світі! Ти навчив мене бути сильною і вміти програвати. Ти навчив мене визнавати свої помилки і не соромитися просити за них пробачення. Тому що помилки роблять всі, а вибачаються за них тільки сильні», – з такими словами звернулася Олена до батька в його 90-ту річницю.

Наприкінці 80-х років вже минулого століття Олена, за її власним висловом, «як княгиня Волконська», поїхала за коханим чоловіком світ за очі – на Камчатку. Жінка згадує: «Коли ми одружилися з Андрієм, я, мабуть, занадто сильно його любила, боялася, що нас щось розлучить, не хотіла відпускати його навіть у магазин і божеволіла щоразу, коли він затримувався з роботи…»

У день святкування тридцятирічного ювілею шлюбу Олена поділилася зі своєю аудиторією у Фейсбуці власним рецептом подружнього щастя: «Мій чоловік великодушний. Саме тому я стала такою, якою ви мене знаєте: веселою, відкритою, дружньою. Він дозволив мені бути такою. І мені не страшно. Бо він стоїть за моєю спиною. Якщо ви виходите заміж, аби ваш чоловік утримував вас, забезпечував вам яскраве і святкове життя, вважайте, що ваш шлюб приречений. Чоловіка створює жінка. Колись ми домовилися, що в нашій родині кар’єру робитиме хтось один. Якби він тоді сказав «ні», було б по-іншому. Я не вважаю, що керую компанією, а він лише допомагає мені. Ми вдвох. Так вирішили. І важливо тільки це».

Олена з Андрієм виростили двох синів. Вони вже дорослі та самостійні. У старшого, Андрія, що мешкає не в Україні, росте син, отже, пані Маленкова, попри молодість, уже бабуся. Молодший, Олег, талановитий «айтішник», поряд, працює на одну з компаній – лідерів ринку.

Синами в родині відверто пишаються. «Зараз я можу з упевненістю сказати, що ти виріс справжнім Чоловіком і справжньою Людиною. Адже що потрібно батькам? Щоб їхня дитина була щедрою, порядною, здоровою, щоб її любили, цінували, і щоб вона зберігала ті головні цінності, які дістала в спадок від свого роду», – такий допис з’явився на сторінці Олени в день тридцятиріччя старшого сина.

Сьогодні Олена бачить дітей та внука по Скайпу, а розмовляє з ними по Вайберу – родину розкидало по світу, та й сам світ змінився: шалена швидкість і нові життєві виклики мало сприяють родинному затишку й неспішним душевним розмовам. Але чи можливі якісь перешкоди для любові та відданості?

Відданість

До речі, щодо родинного затишку. За іронією долі ріелтор найвищого класу, що, як кажуть, зуби з’їла на нерухомості, Олена стала, як і переважна більшість внутрішньо переміщених осіб, безхатченком. Її оселя залишилась у Донецьку. Зайве уявляти, яке житло могла облаштувала собі успішна бізнес-вумен «від нерухомості», бо Донецьк для Олени закритий доти, доки там панує «молода республіка». Починаючи з весни чотирнадцятого пані Маленкова робила все, щоб нинішні «господарі життя» в шахтарській столиці занесли її до списків кандидатів «на підвал».

Отож, як і всі, орендує квартиру в Києві, але, на відміну від інших, не має змоги перевезти до нового житла ані частинки своєї господи (навіть світлин), бо має, так би мовити, статус нев’їзної в «ДНР» особи. Ба більше, Олена жила на Київському проспекті, тепер це так звана червона, небезпечна, зона поблизу сумнозвісного аеропорту; і сьогодні, коли квартири в Донецьку потроху почали продавати, нещодавно елітний – зелений і затишний – район неподалік центру став, м’яко кажучи, мало ліквідним.

Отже, залишається тільки сумувати, виливаючи біль у віршованих рядках:
«Иногда,
Уже реже, чем прежде, Мне снится дом. Снится, что мы,
Надевая праздничные одежды,
По просторным улицам идём.
Мимо лавочек со степенными старичками,
Визитной карточкой Бульвара,
Мимо Пиццерии, бутиков с часами,
И белоснежного фонтана.
Мамаши с детьми, гомонящими шумно,
Парочки, целующиеся прилюдно,
А вот всем известный дуэт музыкантов –
Мы так к ним привыкли,
Хоть выглядят странно.
Мне снился мой дом.
Без пробоин и вмятин.
И птиц вереница на нашем балконе.
Спешащие в школу соседские дети,
Косящие глазом на звук посторонний.
Опасность одна – переход по дороге,
Блестящих авто поток бесконечный…
Мне снился мой город.
Помпезный. Беспечный.
До боли, до дрожи, по-прежнему дорог…»

На щастя, професіоналові рівня Маленкової робота в Києві знайшлася миттєво, бо ще за мирних часів вона була одним з ініціаторів та організаторів всеукраїнських об’єднань ріелторів, тож мала й репутацію, і зв’язки, а обсяг діяльності для фахівця з нерухомості в столиці майже безмежний. Втім, за словами Олени, їй знадобилось півтора року, щоб зрозуміти, за якими правилами жити в Києві та почуватися тут удома.

З підглянутого у Фейсбуці: деякі з постійних клієнтів моєї героїні вважають її справжньою чародійкою. Мабуть, це тому, що у власній ієрархії цінностей Маленкова саме клієнтові віддала першість. За клієнтом ідуть співробітники («Дай заробити своїм – і гроші повернуться, як бумеранг!»), потім – гроші та драйв. «Ціную тих, хто думає нестандартно, шаблони мене заколисують, від них мені нудно», – визнає Олена й додає, що найоригінальніші ідеї та рішення нерідко дістає від синів, у яких «завжди готова навчатись».

Нові можливості, нові плани та виклики, новий столичний рівень, здавалося б, не лишають часу на сум і спогади. «Але вчора слухала пісню Джамали «1944». Почитала переклад. Таке враження, що це все про нас… І знову клубок у горлі. А сьогодні плакала моя подруга, яка гроші й душу вклала в свій ДІМ, куди тепер не може повернутися, і продає за копійки, а тут за ці гроші можна придбати житло набагато гірше. Просто такий день. Але я вірю, що буде й на нашій вулиці свято. Господь нас поважає!» – цитую Оленин допис та намагаюсь порахувати, скільки людей за понад двадцять років роботи на ринку нерухомості з легкої руки Маленкової придбали квартири, офіси чи інші будівлі. Дивно, що й тепер вона допомагає донеччанам продавати майно в рідному місті! Разом з колегами пані Олена розробила технологію законного оформлення угод на продаж нерухомості, що знаходиться на тимчасово не підконтрольній Україні території.

І хоча остання інформація з «ДНР» невтішна – «влада» заборонила продавати нерухомість за українським законодавством, – Олена не впадає у розпач: «Шановні земляки! Прошу без паніки й зайвих рухів. Ми обов’язково що-небудь придумаємо. Дайте два-три дні». Всі, хто знає Маленкову, не мали сумнівів у тому, що вона щось вигадає, і вже за добу (які там два-три дні?) новий «рецепт» законного продажу нерухомості в окупованій зоні з’явився на сторінці Олени у Фейсбуці. Здається, для цієї жінки та її однодумців взагалі не існує завдань, які неможливо виконати.

Напередодні воєнних дій у медіях активно обговорювали проблему соціально відповідального бізнесу, прикладом якого, безумовно, була компанія «Парк-Авеню», що її очолювала Олена Маленкова. І нині вона дотримується цієї засади. Інакше чим пояснити ті зусилля, яких вона докладає до будівництва житла для переселенців за соціальними цінами? Проект під назвою «Музейний квартал» передбачає продаж квартир у новому будинку, що зводиться в селищі Нові Петрівці неподалік від Києва. Щоб земляки змогли «потягнути» житло, Олена та її команда шукають донорів, інвесторів, спонсорів. «Наш проект пілотний. Якщо все вдасться в Києві, то ми його поширимо й на інші регіони. Ми взяли недобудову, домовилися із забудовниками. Один з цих будинків плануємо для внутрішньо переміщених осіб, і ціна буде нижчою за собівартість. Одне з головних моїх завдань як громадського діяча, щоб люди знайшли себе в цьому регіоні, змогли соціально інтегруватися й адаптуватися», – так прокоментувала ідею Олена в одному з інтерв’ю, а в іншому додала: «Переселенці не повинні жити закритими групами на базах відпо¬чинку, де ще й умови не завжди придатні.

Безперечно, для їх адаптації мають працювати психологи та інші служби, але першочерговим для акліматизації в громаді є власне житло, – і хай вони працюють і платять за нього хоча б певну суму зі своєї заробітної платні. Тоді вони інтегруються в суспільство, а не залишаться маргіналами. Допомагати треба лише непрацездатним, інакше ми сформуємо пласт нахлібників».

Звісно ж, бізнес та бажання допомогти знедоленим не завжди суголосні. Часом доводиться давати жорстку публічну відсіч нахабам, що претендують на «ласий шматок» нерухомості безпідставно: «Я не держслужбовець, не чиновник і навіть не лікар. Я не зобов’язана обслуговувати тих, хто є моїми ідейними ворогами. Тих, хто змусив мене й мою сім’ю тікати з дому, залишивши там все: налагоджений побут, бізнес, могили батьків… Ви легко можете купити послугу в інших ріелторів. А поки величезне прохання: «забаньте» мене, щоб мої пости не сліпили вам очі!»

Відбитки

Отже, ми вже чимало дізналися про Олену Маленкову. Продовжимо? Якщо вписати її ім’я в пошуковий рядок, наприклад, Google, можна побачити тисячі посилань на її виступи, дописи в блогах та соціальних мережах, телевізійні, газетні, журнальні інтерв’ю, аналітичні розвідки та навіть вірші. Перелік професійних і громадських об’єднань, до яких Маленкова має безпосередній стосунок, дійсно вражає: Realtors UA, Клуб розкішної нерухомості, Клуб «Est!», Партія інноваторів, Клуб Професіоналів, Клуб СПП Україна (Система Партнерських Продажів Нерухомості), Клуб директорів агентств нерухомості, Коаліція патріотичних сил Донбасу. В кожному зі своїх багатьох амплуа Олена різна, але скрізь – справжня.

Ось вона волонтер: «Так вийшло, що ми, громадяни України, стали вигнанцями зі своєї рідної землі, переживаємо суцільні стреси, ностальгію за втраченим спокоєм, щастям, домівкою, вулицями… А є одне місто, Маріуполь, яке намагалися тричі зрадити, яке атакували і з берега, й з моря, обстрілювали з ворожої території, і мешканці його живуть хоч не в окупації, проте в постійній загрозі. Наша колега рік тому перенесла сильний стрес і тяжко захворіла. Але рук не опустила. Вона сказала ворогу: «Брешеш, не візьмеш!» Та хвороба не відступає. Тому що не вирішене головне питання: місто знаходиться в прифронтовій зоні, а жителі – в постійній напрузі. Моя колега готова боротися, вона сильна людина, вірю, обов’язково переможе. Їй просто потрібно трохи допомогти, грошима. Я прошу всіх своїх друзів і передплатників скинути на карту всього лише по 20 гривень. Трохи. Але для Тані це шанс на життя».

Така Олена-ріелтор: «… незабаром підбір варіантів для покупця дійсно стане зайвим – Інтернет-сервіси цілком здатні розв’язати цю проблему. Тільки одне ІТ-технології не можуть – продати ваш продукт. Коли я була в США, наш гід сказав: «Запитайте мене, хто зробив Америку Америкою, і я вам відповім: ПРОДАВЕЦЬ!» А в нас слово «продавець» досі є «лайливим». Так ось, ріелтор – шукач варіантів, безумовно, помре як професія. А ріелтор-професіонал житиме вічно, оскільки товару багато, але продавати його вміють одиниці. Зізнаюся вам, що ніколи не продаю сама свою нерухомість. Далекого дев’яносто восьмого ми викупили квартиру після пожежі для перепродажу, зробили там ремонт і стали продавати. Я показувала її сама і щоразу все більше дратувалася. Покупці здавалися мені геть усі грубими, злими, неінтелігентними. Одного разу я навіть посвари-лася з черговим «екскурсантом», як мені здавалося, й кинула ключі агентові: більше ніколи! Агент з першого ж показу приніс угоду. Тому що він виконував свою роботу. Чітко, спокійно, беземоційно. Довіряйте професіоналам. Вибирайте кращих».

Громадська позиція Олени є непохитною: «Надя Савченко. Солдат українських ЗС, льотчиця і Герой України. Російські ЗМІ, які називають Надю садисткою і вбивцею, не показали її промови на судилищі, й особливо момент, коли з лихоманкою й температурою 38 вона співала національний гімн України. Вони Цього Не показали. Їм соромно. Вони її бояться. А ще більше бояться, що «біомаса» задумається, чому «вбивця і садистка» не здається й готова пожертвувати заради Свободи власним життям. Слава Україні! Героям слава!»

А в цьому дописі Олена – жінка, що народилася в СРСР: «Я була шалено закохана в Горбачова. «Горбі-манія» – це й про мене також. Я відмовлялася сідати в карету «швидкої», народжувати (!), поки не дослухаю його виступу. А як одностайно ненавиділи його Раїсу всі ці, з дозволу сказати, радянські жінки, а точніше, тітки в шапках! За те, що насмілилася виділятися розумом, елегантністю, не ховала від заздрісних очей свого жіночого щастя з коханим чоловіком. І як потім плакали всією країною, коли усвідомили, ЯКОЮ вона була…»

В одній з відвертих розмов з журналістом моя героїня так себе охарактеризувала: «Я боєць та борець від народження, тому бити мене не раджу». До речі, якби хтось зробив аналіз Олениної найуживанішої лексики, слово «боротьба» та похідні від нього точно були б у лідерах: «. я сповнена сил розпочати боротьбу за чесну конкуренцію. Знаєте, чого бояться хабарники й корупціонери? Вони не бояться ні МВФ, ні Антикорупційного бюро, ні Генеральної прокуратури, і навіть втратити посади не бояться – вони за них заплатили. Бояться вони нас із вами. Громадянського суспільства. Тих, хто рано чи пізно знесе їх туди, куди давно пора відправити весь цей «постсовковий» набір».

На сторінці Маленкової у Фейсбуці часто трапляється слово «гроші». Зрозуміло, скажете, вона ж бізнес-вумен. Не поспішайте з висновками. Олена мислить глибше: «Ми так свято вірили, що «гроші – це папір», так прагнули скоріше їх позбутися, що всі свої заощадження негайно вкладали в нерухомість. Перед кризою 2008-2009 років ми вважали себе багатими людьми, в 2013-му – просто забезпеченими. Адже в нас була Нерухомість. Зараз і сумно, й смішно. Камені.

Царі будували палаци, королі – Лувр, Версаль, Букінгем… Що наше життя? Гра…» – така собі філософія від Маленкової. І ще показовий допис: «Це всього лиш гроші… Після стількох втрат, після хвороби близьких і загибелі наших солдатів і мирних жителів приходить розуміння простої мудрості: «Проблема, яку можна розв’язати грішми, – не проблема, а завдання». Мабуть, цим відрізняються зрілі відповідальні люди від молодих і гарячих, готових розпалити війну, – розумінням життєвих цінностей. Хоч, на жаль, дехто, й доживши до сивого волосся, головною цінністю вважає владу й багатство».

А які головні цінності сповідує моя героїня? Гадаю, читач уже може відповісти на це питання, та сподіваюся, невдовзі матиму нагоду зустрітися з Оленою особисто й додати нові штрихи до її портрета.

Але вже зараз, керуючись лише відбитками її маленьких та великих ідей чи бажань у Фейсбуці, можу припустити, про що вона мріє.

Ця жінка прагне українського Донбасу: «Про «особливий статус» Донбасу. Я напишу коротко й жорстко, по-донецьки: фіг вам! Не бувати цьому! Вчора всі, хто ТАМ, питали мене, що відбувається? Не зрозуміло? Голосування проходить! Щоб взяти і запхати вже нікому не потрібний Донбас назад в Україну. Але! Так, щоб Україна потім нікуди – ні в ЄС, ні в НАТО. А з Росії щоб всі санкції зняли. Умови Україні ставлять: право вето в парламенті України повинен мати Донбас з особливим статусом. При цьому сама Україна (влада) не матиме прав контролювати ані поліцію, ані митницю, ані кордон. Тобто наркотрафік, зброя та інша контрабанда – за «визволителями» залишаються, а Україна цей бандитський анклав приймає з хлібом- сіллю, пенсії, дотації з бюджету платить. Я не хочу такого Донбасу в Україні. Різати, не чекаючи перитоніту. Або звільняти. Третього не дано!»

Попри активну професійну та громадську діяльність, вона знаходить час і для себе – невдовзі планує перетворити свої вірші на пісні й записати сольний альбом: «Торік на прохання молодшого сина я почала займатися з фаховим викладачем, справжньою оперною співачкою, яка бачить мою вокальну перспективу. Я не люблю робити те, що мені не подобається, прагну займатись тим, що приносить кайф. Зараз таке хобі – спів».

А ще Олена хоче завести. собаку: «Одне з обмежень, яке мене наздогнало в Києві, це неможливість мати собаку. Ви сміятиметесь, але я дуже страждаю від цього. Наша Джемка померла якраз напередодні війни, не дожила до цього кошмару…»

***

…Я хочу, щоб презентація сольного альбому Олени Маленкової відбулася за рік (мріяти – так мріяти!) в найпрестижнішому готелі Донецька «Донбас Палас». Щоб гості нашого міста без усіляких перепусток та блокпостів вільно доїхали сюди на автівках чи залізницею (розумію, що дістатися літаком – поки утопія), щоб пройшлись тим самим бульваром Пушкіна, який тепер являється Олені в снах, щоб повернулася «Львівська майстерня шоколаду», за якою Олена й безліч «донецьких» так сумують. Щоб дома, в Київському районі, на Маленкову, коли вона, щаслива, повернеться зі свята в оточенні своїх мужчин – чоловіка, синів та онука, чекав симпатичний пес, з яким не страшно буде гуляти містом ні вранці, ні ввечері.

Тож до зустрічі в Донецьку, пані Олено! Бо ви ж знаєте, як він чекає на ваше повернення!

Олена Самойленко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *