Проекти

Любов і роботи. У пошуках справи

Іван

Коли від вибуху здригнулися стіни будинку, вони сховалися в підвалі, а як задрижав підвал (нижче нікуди) – вирішили їхати. Родичів «подалі від війни» в Україні немає, тож поїхали туди, де ще не були. Поєднати безпечне з утішливим. Іван перебирається до Вінниці, яка зовсім не нагадує Донецька. Тут він займатиметься своєю улюбленою справою, розвиватиме її, об’єднуючи по-справжньому цікавими заняттями різні покоління людей.

Іван, мабуть, і гадки не мав, що коли-небудь самостійно створить пристрій, здатний якщо не відчувати його, то хоча б «слухатись». Не віщувала цього і його нетривала робота на шахті. Батько Вані, до речі, був категорично проти того, аби його син пов’язав свою долю з вугільною промисловістю. Сам понад тридцять п’ять років відпрацював у «проходці», дістав кілька виробничих травм, а тому не бажав своєму синові того ж. Втім, молодий Шихат-Саркісов зовсім не протестував – його цікавили комп’ютери.

Світ знає безліч історій, коли воістину талановитим людям просто не поталанило зав’язати серйозні стосунки з вишами: вони або вчасно зрозуміли, що їхньому розвиткові не бракуватиме диплома, або вважали свої здібності недооціненими. Зрештою, з-поміж цих людей знаходяться й ті, котрі примусили нас жити швидше і яскравіше, – Білл Ґейтс, Стів Джобс. Наш герой не прагне розігнати планету й тим більше – вбити все людське на Землі, підмінивши живе серце керованим, а от з вишами в нього теж не склалося.

Іванова справа прийшла до нього не одразу, та вже не зникне. Час потрібен йому не для того, аби зрушувати гори, а щоб допомогти іншим зробити це. Втім, не таким, як я, бо зовсім не розуміюсь, прости Господи, на робототехніці. Мого рівня користувача ПК достатньо лише для того, аби обережно «сьорфити» (ходити) Інтернетом та більш-менш впевнено працювати в Word. Іван зайвий раз допоміг мені переконатись у власній безпомічності, коли заговорили про його досягнення в сфері ІТ-технологій. Я збагнув лише, що нічого не втямив.

Іван, своєю чергою, розумів, чого він хоче, і легко полишав зайве для нього: провчившись певний час у Донецькому університеті на математичному факультеті, пішов за власним бажанням. Коли я запитав чому, у відповідь почув просте: «Не моє це. Та ще й робота підвернулася: на Красноармійському молокозаводі з’явилась вакансія в бухгалтерії – помчав туди. Логічно, що потім довелося вступити на заочне відділення в ДонНТУ (Донецький національний технічний університет) на спеціальність «Облік та аудит». Але, не повірите, звід¬ти я також забрав документи, і причина – знов та сама!» Хто знає, як би склалася його доля, аби він вивчився на бухгалтера. Скоріш за все наш герой таки завершив би розпочате, якби не. фінанси. «Батьки не посилили контракту», а сам Іван ще не мав достатніх коштів. «З молокозаводу довелося звільнитись: фахової освіти я так і не здобув».

Не можна сказати, що Іван розпочав нове життя. Мрія не здійснюється враз, і вдача – річ примхлива. Він, як і раніше, працював і підробляв там, де йому було цікаво й не дуже, доки не намацав у своїй кишені квиток до Донецька. Але про це згодом. Зараз перед нами – молода людина, чиє майбутнє тільки-но починає вимальовуватись, а за вікном – провінційний Димитров.

Подібно до Рея Бредбері, що самотужки навчався в бібліотеці, діяв і Іван Шихат-Саркісов. У маленькому місті знайомих завжди більше, ніж у будь-якому мегаполісі, й у випадку з нашим героєм одне таке знайомство нехай і не відіграло вирішальної ролі, проте стало відправною точкою.

Іванів товариш відкрив у Димитрові комп’ютерний клуб, куди одразу запросив його на роботу системним адміністратором. До клубу постійно приходили діти пограти в «Counter-Strike», але хлопець розумів, що завдяки лише іграм вони не розвиватимуться, і відзначив для себе тих, чиї очі «блищали інтелектом». Оскільки весь вільний від роботи час Іван витрачав на самоосвіту, йому було що запропонувати обдарованим дітлахам. Він шукав для них логічні ігри, підказував, як встановлювати програми, працювати з комп’ютером. Фактично займався репетиторством. Але він не просто сам навчався, йому кортіло стати провідником: аби те, що дізнався, відкопав, передати іншим.

Мізерна платня в комп’ютерному клубі змусила Івана йти працювати на шахту, тож навчав дітей у перервах між змінами. Це був початок 2000-х – золотий час у комп’ютерній промисловості. Обсяги виробництва «домашніх помічників» значно збільшились, отже, ціна на таку машину суттєво знизилась. Тепер комп’ютер могли собі дозволити багато родин. В Івана було кілька друзів, які просили його допомогти спочатку обрати комп’ютер у магазині, потім звертались до нього з проханнями налаштувати й встановити потрібні програми. Коли друзі збагнули, що в Івана «комп’ютерний» хист, вони одразу взялися благати його навчити їх та їхніх дітей основ користування ПК. Вже тоді робота з молоддю була для нього справжнім задоволенням: він міг робити те, що бажав, – ділився знаннями. Сам вихований на «давніх», як кажуть сьогодні, девайсах (першою такою Івановою «зброєю» став простий калькулятор – єдина доступна в старших класах школи річ для здійснення нових відкриттів), Іван безмежно радів за молоде покоління, якому було створено всі умови для занурення у віртуальний світ, аби розвивати й удосконалювати його та себе.

Тепер Шихат-Саркісов з усмішкою згадує про своє поетапне знайомство з комп’ютером: «Це [мається на увазі перша зустріч з комп’ютером, прим. авт.] трапилось, коли я вступив на математичний факультет. В одній кімнаті гуртожитку зі мною мешкав однокурсник, батько якого працював у банку у відділі інформаційної безпеки та був заядлим «фідошником». Тож цей хлопчина з дому привозив для нас роздруківки з Фідонету. Комп’ютери, до яких ми мали доступ, нині здаються смішними: чорний екран, зелені букви, консольне управління, 8 мегабайт оперативної пам’яті. Коли товариш привіз з Донецька диски з уроками С++, п’ятого фотошопу, HTML 4.0, Corel та адміністрування Windows 2000, я остаточно зрозумів, що ІТ – це моє».

Великим планам Івана не заважав, проте точно обмежував їх, невеликий Димитров. Він пакує валізи й готується до переїзду в Донецьк, де згодом реалізує свою мрію передусім за допомогою батьків та ще деяких добрих і чуйних людей. Тоді ще ні він, ані хтось інший навіть не підозрювали, що за певний час доведеться пакувати валізи вдруге. Хмар війни поки не передбачали в прогнозах метеостанцій.

У пошуках необхідних ресурсів

Якщо ви мислите традиційно, не уявляєте сучасної людини без повної вищої освіти, то, зізнаюсь, я теж такий, а тому запитав нашого героя про неї. Іван відповів цілком конкретно: аби здобути необхідні знання (які саме знання йому потрібні, він уже розумів), буде цілком достатньо різних курсів, лекцій і тренінгів з програмування.

Відтоді, як він закінчив різні курси й здобув необхідні знання, минуло не так багато часу, й Іван сам почав розробляти курси з програмування та робототехніки, за якими сьогодні навчаються всюди в Україні. А ще тоді, вивчаючи HTML, CSS самостійно, молодий і перспективний фахівець набував досвіду.

2004 року він починає здобувати комп’ютерну освіту. Весь цей час фортуна була на боці Івана, й уже на «екваторі» терміну навчання його запросили на роботу в адміністрацію освітнього закладу. Іван хизується, що кожні два роки піднімався кар’єрними сходами: від менеджера по роботі зі студентами до керівника напрямку інтенсивного професійного ІТ-навчання. Така бурхлива діяльність допомогла йому остаточно закріпитись у Донецьку. За цей час чоловікові вдалося зажити популярності й заслужити повагу у вузькому колі людей. Настав час замислитись про втілення в життя задуманого (або «запрограмованого»).

Як відомо, ідеї достатньо 10 відсотків затятих прибічників, аби «сконвертувати» решту 90 на свій бік. Опанувавши мистецтво навчати людей, Шихат-Саркісов захотів приборкати роботів. На той час він уже розробив багато навчальних програм і навчально-методичного контенту з основ програмування для волонтерських проектів та недержавних освітніх центрів. Ще в 2012 році Іван познайомився з програмованими роботами LEGO, і, як він каже, його «розум моментально захопила ідея візуального програмування як можливості навчити наймолодших школярів основ розроблення програмного забезпечення». Тож кинув усі сили на пошуки необхідних ресурсів для запуску клубу з робототехніки.

Такий проект у Донецьку завзято підтримав директор Ліцею інформаційних технологій. І ось уже наприкінці січня 2014 року Іванові, завдяки краудфандингу (фінансова допомога широких кіл людей) у соціальних мережах, вдалося назбирати необхідну суму для придбання роботів LEGO третього покоління й натиснути на «START». Він дійсно палав цією справою. Іванова мета шляхетна бодай тому, що за навчання він не брав (і не збирається брати) ані копійки. Це попри те, що один комплект конструктора обійшовся приблизно в 350 доларів (всього їх було придбано три). Основна ідея полягає в тому, аби від батьків маленьких школярів ніколи не пролунало питання: «Скільки сплачувати?» За два роки Іван знов наголосить на цьому: в інтерв’ю Громадському телебаченню він зізнається, що потрібен людський ресурс, необхідна людина, яка з любов’ю передала б дітям якісь знання.

Паралельно з репетиторством Іван заявляв тоді команди своїх нових учнів на всі можливі змагання з програмування та робототехніки, що відбувались в Україні. І навіть якщо не завжди вдавалось продемонструвати високий результат, можлива участь у міжнародних змаганнях – чудова річ. Взагалі це особливий патріотизм – захищати честь нашої країни в будь-якій сфері.

У травні 2014-го Іван власними зусиллями випустив першу групу учнів та вже планував набір на наступний курс. Навчання було заплановано розпочати восени, але у вікно дуже гучно постукала війна. Тоді, розповідає Іван, його родина вже знаходилась у Вінниці, та він вирішив, що проект у жодному разі не можна вбивати. Ухвалив рішення відкрити ще один осередок саме там. Взагалі на користь Вінниці схиляв успішний переїзд туди майже в повному складі двох ІТ-компаній. З їхніми керівниками Шихат-Саркісов був знайомий особисто й тому довіряв їм: «Це серйозні та відповідальні люди, які не вивозили б співробітників, бізнес у нікуди. А як додатковий, приємний, аргумент було визнання Вінниці в 2013 році найкомфортнішим для життя містом в Україні». Тепер там створено інформаційно-освітню платформу technic.in.ua і лекції з робототехніки стали доступними в різних містах. Таким чином справа всього життя зберегла право на громадянство.

У пошуках однодумців

У Донецьку він устиг так розгорнутись, що коло його інтересів розширилося й охоплювало дуже великий спектр діяльності: Іван займався розвитком дитячого напрямку в комерційному центрі, викладав, репетиторствував, брав участь у турнірах, був (і лишається) освітнім волонтером, створював курси для Apple iTunes, конструював роботів та навчав цього маленьких школярів.

Здається, що так жити нереально. Але традиційні для багатьох п’ятничні вечори та вихідні, коли хочеться розслабитись і відпочити, Іван також проводив з користю для себе: йому вдавалось організовувати різноманітні масштабні ІТ-івенти, тусовки, посиденьки. Слушно вважають, що відпочинок має бути результативним. Такі зустрічі – це завжди можливість обмінятись думками, поділитись власними враженнями від новинок з комп’ютерного світу, обговорити цікаві теми, врешті-решт, познайомитися з кимось, хто з тобою «на одній хвилі», та справедливо очікувати, що така розмова може перерости в досить сміливий реальний проект. Саме на таких тусовках друзі підтримали Іванову ідею про створення клубу з робототехніки для дітей, допомогли гривнею, а в нього самого виникла ідея краудфандингу у Фейсбуці – і це подіяло. Батьки майбутніх конструкторів були зацікавлені, аби їхні діти не розчинились у пошуках себе, а займались справжньою та, найголовніше, цікавою справою.

Але погода за вікном наказувала їхати. Коли обстріли стали звичним явищем, а снаряди падали за вісімсот метрів від будинку, де мешкав Іван, він остаточно вирішив для себе, що в Донецьку зали- шатись не можна. Думка «перечекати», яка досі переважувала, тоді зазнала поразки. Попри те, що майбутнє здавалося розмитим, невідомим і складним, у тій ситуації було важливо не опустити рук.

Війна загнала в складне становище не лише жителів окупованої території (хоча їх – передовсім), але й решту країни. Усім сьогодні важко. Мені, як і Йвану, відомі обидві сторони медалі. І я вважаю, що краще б її (медалі) не існувало.

Коли ми говоримо про війну, то рідко згадуємо про дітей. Про маленьких дітей, яким пощастило не досягти призовного віку, але випало на долю розлучатися з батьком чи братом, який від’їжджав захищати свою землю від ворога. Про дітей, які пізніше заспокоюватимуть власну матір, бабусю, яка плаче, побивається за своїм чоловіком, сином, і повертатимуться з вулиці раніше, щоб разом з нею дивитись новини та, боронь Боже, почути там що-небудь жахливе. Про дітей, які змушені забувати, що вони діти, й дорослішати, щохвилини, щосекунди дорослішати. Наш герой вкотре зрозумів, що понад усе йому подобається працювати з дітьми. Та захищати певним чином їхній внутрішній світ від негоди зовнішнього.

Іван переїхав. Він міг би легко згорнути розпочаті проекти, аргументуючи це неможливістю продовжити їх через купу причин, але тоді він просто не був би Іваном Шихат-Саркісовим, людиною, з ким насамперед асоціюються чесність, відданість і самовіддача. Для тих, хто втратив змогу відвідувати заняття особисто, майже всі попередні курси, розпочаті ще до військових дій, Іван перевів у режим он-лайн. Діти отримують такі ж самі оцінки й виконують не менш цікаві завдання, постійно вдосконалюються. Він розповідає нам, що драматичні події в певному сенсі посприяли втіленню його задумів. Зокрема, наприклад, фестиваль технічної творчості для донецьких діток, що мав відбутись у 2014 році, вимушено було переведено в он-лайн режим. Відтак формат заходу скоригували таким чином, щоб у ньому могли взяти участь і представники інших міст України. Це, зрештою, дало змогу організаторам досягти всеукраїнського масштабу. «До нас приєднались школярі з Києва, Харкова, Вінниці», – розповідає Іван.

Повільно, але впевнено Іван стає популярним. Звісно, обставини в країні спричинюють труднощі в розробці нових програм. Часто йому та його однодумцям доводиться коригувати певні рішення, замисли. Проте загалом на новому місці серйозних проблем з просуванням тих чи інших проектів не було. Навпаки, багато з них завершуються разючими наслідками. Для деяких курсів, наприклад, вікового цензу вже не встановлювали. З лютого 2015 року в мережі Інтернет стартував цілковито україномовний курс «РгоРоботів», пройти який міг будь-хто. Як і раніше, курс був присвячений основам робототехніки, на думку організаторів, він корисний для тих, хто цікавиться роботами або планує їх створювати.

Об’єднуючи й надалі дітей, чиї інтереси збігаються, Іван «завойовує» Київ та Ужгород, Дніпропетровськ і Чернігів, Запоріжжя й Івано-Франківськ. В останньому вже активно діяла громадська організація «Д.О.М.48.24», що її створили «ньюфранківчани» – так жартома стали називати переселенців з окупованих територій до Івано-Франківська. Це на їх запрошення Іван відвідав місто з майстер-класами, всі чотири з яких пройшли під бурхливі оплески. Для Івана й цього разу не стало питання популярності та масовості як перше і надважливе. Він наголошує на іншому: «За одним столом сиділи діти, які народились у Франківську, в Донецьку, Луганську, Дебальцевому та Попасній. А їхні батьки, незалежно від того, зі Сходу вони чи із Заходу або центру, задоволено й пишаючись спостерігали за маленькими конструкторами». Після такого успіху ідея створити безкоштовний роботоклуб на постійній основі тут була поза сумнівом. Взаємовиручка співвітчизників, безперечно, допомогла Іванові зробити крок ще на одну сходинку вгору. Дуже важливо зберігати таку єдність і не здаватись. До речі, про роботів: Іван мріє, щоб такі клуби з’явилися в кожному місті України. Стати монополістом він не прагне, а готовий безкоштовно поділитися досвідом з ентузіастами.

Сьогодні Іван провадить волонтерську діяльність та підтримує зовсім різні проекти, багато з яких не стосуються програмування й робототехніки. Серед таких він відзначає «BABYLON’13» (об’єднання незалежних кінематографістів, режисерів, сценаристів, які здебільшого створюють фільми про війну) – «тут все, як воно є». Йому добре відомий вислів «переписали історію», тому документальна зйомка, вважає він, без спецефектів та обману, показує всім правду. І я не можу не погодитись з його думкою про те, що в підручниках історії варто пропонувати різні бачення історичних подій, ознайом¬лювати читача з трансформацією подання того чи іншого факту в різні періоди.

Ще один такий проект називається «Відродимо футбол на Прикарпатті» – Іван допомагає відновити професійний футбол в Івано-Франківську. Він розповів мені, що в житті більшості хлопців цей вид спорту мегапопулярний, адже хто не бігав з м’ячем на подвір’ї? Іван любить футбол змалку, а іноді й зараз не проти забити кілька голів.

Третя підтримана ініціатива цілковито присвячена студентській діяльності. Іванів досвід працювати як зі школярами, так і студентами знову став йому в пригоді. «Черкаський хор студентів їде до Італії, щоб поділитись зі світом українським колоритом та показати, що Україна – це сильна держава з власною історією й особливою енергетикою, – пояснює чоловік. – Допомогти студентам наповнити своє життя яскравими подіями та новими враженням – основна мета підтримки цього проекту».

А ще до переїзду він встиг зробити свій внесок у розвиток рідного Димитрова. Влітку 2013 року, якраз коли в Україні налагоджували контакти з Code Club, Іван не проґавив нагоди порадувати своїх земляків. За підтримки міської ради на базі нещодавно створеної Бібліотеки сімейного читання з комп’ютерним класом він швиденько організував Літню комп’ютерну школу для дітей. На певний час вдалося забезпечити її роботу.

Я знаю, що відданість справі та самовіддача обов’язково будуть належно поціновані. Ми бачимо це на прикладі Івана та інших переселенців. «Дуже болюча тема, але я вірю в найкраще», – сказав він, коли я спитав про Донецьк.

Талант, якщо він є, нікуди не дінеться. Любов, якщо вона є, то це назавжди. Незламність, якщо вона є рисою твого характеру, ніхто не в змозі відняти в тебе. І лише біль, якщо він є, колись обов’язково мине.

Антон Лягуша

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *