Олександр Горбатко

Будівельник за покликанням

Оприлюднено Оприлюднено в Проекти

Олександр Горбатко, який улітку 2014 року переїхав з Донецька до Києва, знає все про допомогу переселенцям: де отримати продукти й одяг, як оформити необхідні довідки або відновити документи, врешті, як натиснути на чиновників, коли ті «гальмують» розв’язання певної проблеми.

При цьому сам Олександр фактично не користується жодними «опціями», доступними для внутрішньо переміщених осіб. Колись давно оформив задля цікавості довідку про статус ВПО і як експеримент – електронний дозвіл на перетин лінії розмежування в зоні проведення антитерористичної операції. Проте всі тонкощі життя переселенців Олександр знає, бо є головним координатором громадської ініціативи «Донбас SOS», що понад рік спрямовує допомогу від усіх охочих матеріальну, юридичну, соціальну – людям у зоні проведення АТО – та внутрішньо переміщеним особам.

За фахом Олександр будівельник. Довго займався зведенням і проектуванням доріг та різних нежитлових об’єктів. Тепер будує зв’язки між людьми – щоб вони допомагали одне одному. Здається, чим би Олександр не займався, його пристрасть до будівництва завжди проступатиме. Будь-яку життєву ситуацію він ілюструє прикладом з цієї галузі, до цього заняття хоче колись повернутися. Власне, й команду «Донбас SOS» активіст характеризує як «людей, з якими добре щось будувати». Та про все по порядку.

Робоча географія

Перше враження від Олександра – хлопчина. Хоча він справді молодий – йому ледь за тридцять, на вигляд не даси більше двадцяти п’яти. Невисокий, худорлявий і дуже ввічливий. Активіст говорить швидко, але чітко й по суті, без «води».

За освітою Олександр – будівельник доріг, аеродромів та штучних споруд. Закінчив Автомобільно-дорожній інститут Донецького національного технічного університету, що в Горлівці, його рідному місті. Ще під час написання дипломної роботи Олександра запросила на співбесіду потужна проектна організація з офісом у Донецьку. Там після інституту хлопець і пропрацював півтора року. Займався проектуванням доріг для Російської Федерації, зокрема газових родовищ Крайньої Півночі. У цій компанії дістав багато досвіду, познайомився з цікавими людьми. Спочатку робота Олександрові дуже подобалась, але згодом він занудьгував, бо безвилазно сидів в офісі. Каже, що мав багато сил та енергії, штампував креслення «на ура», але через нудьгу почав шукати щось нове.

Незабаром знайшов роботу в Києві, у філії польської фірми, що займалася геотехнічними роботами. Нове місце відповідало прагненням, але під час кризи 2008-2009 років понад половину штату, зокрема й Олександра, скоротили. Втім, незабаром він уже працював в організації, що продавала матеріали для будівництва доріг. Тут Олександрові подобалося, але за півтора-два роки його запросили «знов будувати».

Цілий рік Горбатко працював в одеській компанії, яка тоді займалася будівництвом шламосховища. Об’єкт знаходився в Полтавській області, Олександр був головним інженером. А отже, величезна кількість техніки та багато людей у підпорядкуванні. Шламосховище зводили для Полтавського гірничо-збагачувального комбінату в Комсомольську, де добувають руду й перетворюють її на котуни – грудки сировини сферичної форми. На об’єкті Олександр зробив чимало, але з керівництвом «не зійшлися в поглядах» на ведення бізнесу. На думку Горбатка, в підприємництві важлива чесність, а у власника все від початку було лише для заробітку – байдуже, в який спосіб.

Олександр повернувся в київську фірму з продажу будівельних матеріалів, і його відправили першопрохідцем у Донецьк – був регіональним представником, відповідав за Донецьку та Луганську області. У перспективі в Донецьку мали відкрити філію компанії, але почалася війна.
З 2007 року, відтоді як виїхав з рідного міста, до Горлівки, де жили батьки, приїздив кілька разів на рік. І до малої батьківщини в Горбатка великих сентиментів немає. Так, там знаходиться батьківський дім, але Олександр не відчуває, що Горлівка – його місце, точка, куди він повернеться.

– Як на мене, Горлівка – депресивне й доволі безперспективне місто, – вважає Олександр Горбатко. – Там дуже низький рівень соціальної грамотності. Втім, таке можна сказати про всі міста Донецької області з населенням менше, ніж півмільйона. А ще твої знання й інтелект у Горлівці особливо не цінували. Часто бачив таке: якщо в тебе є друзі, які «сиділи», або сам маєш «ходку» на зону, ти – авторитет. У Горлівці високий рівень злочинності, розповсюдження наркотиків. Рік не проходив, щоб хтось з молоді в нашому дворі не помер. Вбили, «передоз», десь «по п’яні» побилися.

Улюблене місто Олександра – Одеса. Він називає «південну Пальміру» казковою й хоче, щоб там народились і виросли його діти. У Київ після загострення конфлікту на сході Олександр переїхав, бо в столиці було багато друзів і знайомих, готових допомогти. Але де житиме з часом – не знає. Певен, що не в Горлівці. Де саме – покаже життя.

Переселенці рятують переселенців

Розмова про появу громадської ініціативи «Донбас SOS» переносить нас до страшних подій, що почалися в Донецькій області в 2014 році. Стартувала ця громадська ініціатива як «Донецьк SOS». Точка відліку – 13 березня 2014 року, побоїще на площі Леніна в Донецьку. Тоді проросійські активісти, власне, напали на проукраїнський мітинг. Когось «усього лише» закидали яйцями, когось – поколотили, а от активіста Дмитра Чернявського вбили. Тому шестеро людей, серед них і Олександр Горбатко, зібралися, щоб допомагати постраждалим: комусь – ліками, котримсь – юридично, декого треба було переховати.

Між іншим, під час Помаранчевої революції 2004 року Олександр був, так би мовити, по інший бік барикад, підтримував Януковича. Вважає, що тоді йому промивали мізки. А коли приїхав до Києва й пропрацював у столиці зо два місяці, випадково дізнався, що колеги ходили на Майдан, допомагали протестувальникам речами. Олександр уже знав цих людей як цілком адекватних і розумних, тому почав більше обговорювати з ними гострі теми й відкрив для себе чимало важливих речей.

Та ключову роль у цій зміні орієнтирів, своєрідному пробудженні, відіграла книга. Йдеться про «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко. Олександра особливо зворушило, що там події Помаранчевої революції описані не від особи активного їх учасника. Герой, що розповідає про протести 2004 року, є звичайним киянином, незаангажованим, не проплаченим політиками. Ця людина просто прагне розібратися в тому, що відбувається навколо, і, як може, відстояти справедливість.

Втім, і до Євромайдану Олександр спочатку ставився скептично, але не тому, що не поділяв поглядів активістів. Горбатко не вірив, що народ повстане проти влади. Проте 1 грудня 2013 року, коли повертався від батьків з Горлівки в Донецьк, в Інтернеті читав новини й дізнався, що в Києві протестувальники пішли колоною до Адміністрації Президента. Ця звістка потішила: Олександр зрозумів, що люди все-таки піднялися. І того ж дня сам вийшов на Євромайдан-донецький. Перший тиждень придивлявся, хто там є, що говорять. Розсмішили «фріки», як їх називає Олександр, що кричали «Юлі – волю!». Хлопець переконаний, що більшість людей приходили на ці акції не заради Юлії Тимошенко або інших політиків. У підсумку Горбатко став одним з лідерів групи молоді, яка взялася зробити мітинги в Донецьку вільними від націоналістичних та політичних закликів.

– У донецького Євромайдану не було жодного вихідного, – підкреслює Олександр. – Інколи акції біля пам’ятника Тарасові Шевченку в самому центрі Донецька тривали годину-дві, але люди приходили постійно. Ми не ставили собі за мету повалити владу в Донецьку та зайняти її місце. Хотілося жити в нормальній країні. Донецький Євромайдан був винятково за євроінтеграцію, за права людини. І, певно, головне – за повне перезавантаження країни, побудову нової держави.

І сьогодні активісти донецького Євромайдану спілкуються між собою – хоч і роз’їхалися по всій країні. Сам Олександр полишив Донбас на початку літа 2014 року. Рішення про це прийняв, коли друзів захопили в полон. Спершу вивіз з Горлівки батьків, а потім поїхав сам. Покидав рідне місто лише з рюкзаком – сподівався, що антитерористична операція протриває кілька місяців, а потім все владнається. Олександр вважає, що самопроголошену «ДНР», яку сприймає як дивне збіговисько, можна було легко зупинити. Лише прибрати б трьох-чотирьох лідерів – і все саме розвалилося б. Втім, цього не відбулося, бо забракло політичної волі.

Із загостренням ситуації на сході зростало коло людей, яким допомагали активісти «Донецьк SOS». Рятували людей з Маріуполя, Горлівки, Слов’янська, Краматорська – тож змінили назву на «Донбас SOS». Олександр пам’ятає першу евакуацію, яку провели волонтери: вивезли з Горлівки жінку, свідка в справі Володимира Рибака, депутата Горлівської міськради, якого по-звірячому закатували бойовики «ДНР».

«Ядро» ініціативи «Донбас SOS» виїхало до Києва, і в столиці активісти вирішували, чи варто продовжувати свою справу. Власне, обставини не лишили вибору. Люди телефонували з проханнями про порятунок – і кинути їх напризволяще здавалося недопустимим. Активісти взялися допомагати сотням постраждалих від бойових дій, хоча насправді не мали для цього жодних ресурсів. Просто зібралося восьмеро людей, які мали мобільні телефони та сторінки в соцмережах. Незабаром їм допомогли з приміщенням. Офіс, де нині працює «Донбас SOS», спочатку дали в користування безкоштовно, це був склад некомерційної організації. Тепер уже є ресурси, щоб сплачувати за оренду цього приміщення. Взагалі охочих допомогти вправним волонтерам швидко більшало: хтось дав старий комп’ютер, хтось – телефон. І справа закрутилася.

Щоб чимось зарадити людині, не обов’язково мати багато ресурсів. У «Донбас SOS» об’єднують громадян, які хочуть допомогти, і тих, хто цієї допомоги потребує. Олександр згадує, що з першим потужним загостренням конфлікту влітку 2014 року чимало людей пропонували житло для переселенців, харчі. Але й потік внутрішньо переміщених осіб утворився великий: тривала масова евакуація з Горлівки, Донецька, Дебальцевого.

Сьогодні «Донбас SOS» – громадська організація з чіткою структурою. Інакше допомогти багатьом людям, певно, неможливо.

– Наш секрет – люди, – запевняє Олександр Горбатко. – Збираються активні громадяни, з якими добре щось створювати. На цьому й будується наш менеджмент. Ми вже розподілили ролі, кожен займається своїм напрямком. І ми не беремо на себе зобов’язань, яких не можемо виконати.

Про труднощі, клопоти та позитивні зміни

Сам Олександр не вважає себе переселенцем, він – громадянин України. Хоча довідку про статус внутрішньо переміщеної особи задля експерименту оформив і навіть кілька місяців отримував допомогу від держави. Ще, буває, «козиряє» тим, що є переселенцем, коли треба працювати із зарозумілими чиновниками. Втім, оскільки тривалий час жив по найманих квартирах, горлівська реєстрація в паспорті для активіста – лише спогади про минуле.
Але одна проблема переселенців не оминула Олександра. Коли ми з ним спілкувалися, він якраз шукав нове житло і не всі були готові здати квартиру людині з «донбаською» пропискою.

Проте хлопець сприймає такі труднощі легко. Горбатко пояснює:

– Одного разу приятелька зауважила, що проблема – коли нічого їсти, а все інше – клопоти. Я живу з цим гаслом сьогодні. У мене немає проблем. Ось коли люди виїжджають з «гарячих точок» і в них із собою, як хтось казав, «костюм-трійка: двоє шкарпеток, труси і все», – у них проблеми, які треба розв’язувати.

До речі, Олександр вважає, що в Україні слід змінити систему видачі гуманітарної допомоги. Активіст підмітив: коли «гуманітарку» роздають людям, що давно є переселенцями, роблять з них утриманців. Тому варто розробити правила допомоги внутрішньо переміщеним особам. Як приклад, Олександр Горбатко згадує волонтерський центр «Фролівська, 9/11», де запровадили обмеження щодо того, кому і як допомагати. Передусім там підтримують багатодітні родини, сиріт, інвалідів, матерів-одиначок. Або, скажімо, центр взаємодопомоги «Спасемо Україну». Його активісти допомагали евакуйовувати людей з окупованих територій і лагодили житло в місцях, постраждалих від конфлікту. Переселенцям пропонували житло на кілька місяців – якщо хтось із родини пару тижнів допоможе відновлювати будинки, наприклад, у Слов’янську.

Взагалі завдяки масовому будівництву, на думку Олександра, можна витягнути Україну з нинішньої кризи. Адже це доволі вигідна справа, звісно, якщо подолати корупцію. Олександр пропонує зводити будинки для людей, що втратили житло. Робити це в Донецькій і Луганській областях. Таке житло варто давати переселенцям, учасникам АТО і їхнім родинам, місцевим жителям. А навколо нових заселених будинків швидко з’являтимуться магазинчики, перукарні, дитячі садки. Ще, він певен, треба зводити нові мости, адже багато інфраструктурних об’єктів постраждали через бойові дії. Однак активіст наголошує, що варто використовувати матеріали місцевого виробництва й таким чином розвивати економіку країни. Ніби й просто, але з таким рівнем корупції, що досі наявний в Україні, небезпечно.

Олександрові доводиться чимало спілкуватися з різними людьми: переселенцями, дуже відмінними за світоглядом, освітою й статками, з чиновниками, громадськими діячами. Спостереження за життям постмайданного українського суспільства суперечливі. Засилля корупції, на думку Горбатка, й стало однією з головних причин Революції Гідності. Але на сьогодні мало що змінилося. Замість того, щоб подолати корупцію, її намагаються приборкати. Чиновники досі отримують «відкати» за будівництво, можна підкупити суддю, закрити або порушити за гроші кримінальну справу. При цьому, відзначає активіст, багато громадян змінилися й тепер не дають і не беруть хабарів.

Та, попри появу свідомих відповідальних громадян, суспільство в загальній масі лишається доволі кволим. Олександр Горбатко не ба¬чить фахових лідерів, здатних об’єднати навколо себе людей. Також тяжко вибудовуються відносини громадян з державною машиною. Чиновницький апарат досі неповороткий, забюрократизований, але й люди бояться, або лінуються, докладати зусилля, щоби змінити цей уклад.

– Давно займаюся пропускною системою в зоні АТО. Пропоную людям, якщо вас образили, комусь хабара довелося дати, паспорт порвали – давайте разом напишемо заяву. Ні, відмовляються. Не обстоюють свої права, – розводить руками Олександр. – Проте є люди, готові воювати, діяти активно. На них і потрібно спиратися. Головне – приклад. Те, що все-таки відбуваються позитивні зміни в пропускній системі, когось із порушників затримують – результат тиску людей.

«Цікава робоча одиниця»

Навесні цього року команда «Донбас SOS» хоче створити в Києві клумбу з трояндами, символом Донецька. Олександр ще не впевнений, чи вистачить ресурсів на цю ідею, але йому важливо, щоб активісти зробили це самі, без залучення грантових коштів. Організація вже втілювала культурні проекти: в майже десяти містах України, серед яких – Краматорськ, Одеса, Львів, з’явилися графіті за ескізами малюнків дітей-переселенців.

Сьогодні команді «Донбас SOS» складно будувати глобальні плани. Звичайно, активісти сподіваються на припинення конфлікту на сході, проте слід бути готовими навіть до нових хвиль евакуації із зони АТО. Нині в організації прагнуть розвинути юридичний напрямок, роз¬ширити офіс, забезпечити тривале фінансування, реалізувати кілька творчих проектів. Олександр Горбатко шалено (так він каже) мріє, щоб десь у Донецькій області відбувся фестиваль української етномузики.

Робота забирає багато сил та емоційно виснажує. Тому коли Олександр відчуває перевтому, влаштовує собі «скорочений день» або працює вдома – краще вчасно зробити паузу, ніж вигоріти й стати зовсім неефективним. Нині переважно працює п’ять днів на тиждень. Полюбляє вдома вночі на самоті покопирсатися в документах, щось почитати, зробити якісь чернетки щодо роботи.

Тепер, на відміну від попередніх десяти років, Олександр подорожує мало, і це не якісь пізнавальні турне. От на початку 2016 року проїхав по всіх українських контрольно-пропускних пунктах на лінії розмежування в зоні проведення антитерористичної операції – це був такий собі рейд чиновників і громадських активістів.

Координатор «Донбас SOS» полюбляє проводити вільний час з друзями на природі. Йому також до вподоби дивитися фільми. Між іншим, сам Олександр став одним з героїв стрічки «Відторгнення. Битва за Україну». Автори фільму, зокрема Марія Томак і Людмила Немиря, провели інтерв’ю з десятками свідків «русской вєсни» на Донбасі.

– Мене запросили на прем’єру фільму. Знаєте, як мені погано стало? Коли треба було вийти на сцену й щось сказати, раптом стало дуже тяжко. Клубок підкотився до горла. Все це враз обрушилося на мене, – розповідає Олександр про те, як подивився «Відторгнення». – І з Майданом те саме. Багато там бачив, друзів відкачував, що задихалися від газу. І це не ті спогади, до яких мені хотілось би повертатися. Тому фільми про Майдан і про ситуацію на сході не дивлюся.

Та допомога жертвам агресії на сході – те, чому Олександр нині присвячує себе. Активіст планує займатися «Донбас SOS» доти, коли в кожному місті Донецької й Луганської областей піднімуть українські прапори. Горбатко поставив собі за мету зробити так, щоб організація могла існувати без нього, але поки це тільки бажання.

У будь-якому разі, по завершенні війни «Донбас SOS», де нині за- діяні близько 40 людей, може продовжити роботу на «соціальному фронті». Адже проблеми переселенців навряд чи зникнуть з настанням миру. До речі, саме внутрішньо переміщені особи мають брати активну участь у процесі примирення, певен Олександр Горбатко. Це має бути спілкування без політичних лозунгів. Бо основна проблема людей сьогодні, як підкреслює активіст, – неможливість висловитися. Думки переселенців не чують. І йдеться не про «почути Донбас», що набило оскому. Треба почути конкретну людину, особистість. На «гарячу лінію» «Донбас SOS» часто телефонують люди, які, зрештою, знають, що робити, але хочуть виговоритися. Переконатися, що все роблять правильно.

Горбатко зізнається, що йому складно уявити, якою буде країна після справжнього й остаточного перемир’я. Визнає, що йому буде морально важко спілкуватися з людьми, які підтримували так звану «ДНР», а їм – з ним. Олександр розуміє, що в окуповані міста залітали снаряди й з української зброї. Але туди ніхто б не стріляв, не будь там чужих і ворожих військових.

Так чи інакше, «Донбас SOS» намагається допомогти всім, хто звертається. Серед них – і мешканці окупованих територій, причому деякі з них не сприймають української влади. Коли ці люди дізнаються, що їх виручають з біди київські активісти, стається певний «розрив шаблону». Майже як свого часу відбувся в Олександра, коли дізнався, що колеги підтримали Помаранчеву революцію.

Звісно, державним органам є чому повчитися в громадської організації «Донбас SOS». Я запитую, чи готовий Олександр стати чиновником, якщо офіційні структури попросять допомогти? Виявляється, активіст думав про таке, але, якщо вже й погоджуватися, він пішов би працювати саме в органах виконавчої влади. Для нього важливо мати важелі впливу, щоб бути ефективним.

З часом Олександр планує знов зайнятися будівництвом. Особливо цікавлять цю молоду людину якісь екологічні проекти, бо, на його думку, скажімо, за енергозберігальними технологіями – майбутнє. Горбатко називає себе цікавою робочою одиницею, яка прагне щось створювати. І таких людей виїхало з Донбасу чимало, вони готові піднімати країну, і цей «кризовий» ресурс необхідно використовувати. Адже єдина конструктивна відповідь на безлад і руйнацію – будівництво.

Марія Малихіна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *