Проекти

Волонтерка з Луганська. Виходила більше ста бійців

Оприлюднено
Луганськ

Липень 2014 року, Берлін

Це Дарина Левчук, вона живе в Луганську. Точніше, жила. Зараз там почались раптові, жахливі та незрозумілі дії. Деякі люди навколо, звичайні до цього українці, неначе на інших перетворились. Спершу ходили на мітинги, кликали Путіна, триколірним прапором розмахували, дягнулися у військову форму, про якусь «республіку» завсе так швидко. Почали адміністративні будівлі захоплювати, комендантську годину ввели, своїх «міністрів» призначили.

Весна була страшною, літаки-винищувачі ранком над будинками стали літати: гудуть, будять, сняться. Літо ж почалось пекельно. Один літак збили, а в ньому хлопці були, десантники молоді. Багато загинуло. Після цього вже не літали. Тільки снились. Було прокидаєшся вночі від страхіття, в якому все палало: люди, будинки, всі стріляють, плачуть, смерть навколо, руїни, вбиті на знайомих перехрестях та вулицях. Подивишся в темряву рідної кімнати, в якій звично постукує годинник, прислухаєшся – точно гуркотить. Ще прислухаєшся – ні, здалось лише. В місті стало небезпечно. Почалась війна.

У червні молода дівчина Даша з пакунком літніх речей виїхала з Луганська. Не назовсім, аби лиш з’їздити на семінар «Культура пам’яті» в Берлін. Тема для Дарини дуже близька, навіть болюча, на перспективу, якщо можна так сказати. Німці знають, які наслідки залишає війна. Знають, що таке моральна відповідальність за мільйони вбитих і закатованих. Здається, кожен з них підсвідомо пам’ятає тих розстріляних біля стін, замучених у газових камерах, жертв експериментів. Вони вже шістдесят років відчувають себе винними в тому, що розв’язала колись одна людина, яка повела за собою маси. От би й ті, на Донбасі, зрозуміли. От би і їм показати, до чого призведуть їхні заклики.

Даша з Луганська. Там зараз бої. Тому всі дивляться на неї, неначе на маленьке залякане кошеня, якому неодмінно треба щось сказати, хоча б зітхнути поруч, демонструючи співчуття. Співпереживання – це добре, але воно не врятує від дзвінків її тата, на які чекаєш і водночас боїшся. Тато зараз там, у війні. Там снаряди пролітають над будівлями, немає води, світла, а коли Дарина телефонує йому, то чує в слухавці постріли. Але вона не плаче. Принаймні інші цього не бачать.

У Берліні – спека. Чемні німці поспішають у своїх справах, на Александерплатц – безліч туристів. Місцева молодь щось малює на асфальті. Біля Бранденбурзьких воріт вечорами збираються футбольні фанати. Наразі триває чемпіонат світу, тут обладнали містечко для прихильників мундіалю, ввімкнули великі екрани. Подивитись матчі приходить півміста. Тим часом групу українців ведуть у музей пам’яті євреїв, які загинули за Другої світової. Закатованій нації, представників якої примушували носити зірку Давида на одязі, щоби відрізнялись від «правильних» людей, у Берліні присвячено багато. У музеї, куди привели й Дашу, – величезні стенди зі світлинами, довгі текстові повідомлення про те, як і коли все сталося. Потім ця напівтемна зала. На стінах – назви країн і чисельність євреїв, які там загинули. На підлозі під склом, неначе вмонтовані, проекції-листи тих, хто сподівався на диво, але потрапив у смертельний конвеєр. Є лист дитини, маленького хлопчика, що розповідає про свої дитячі наївні плани.

Дарина сидить на лавці в залі, світло в якій випромінюють лише листи закатованих жертв геноциду. В її руках – зім’ята паперова серветка, на очах – сльози. Зараз вона не тут, не в німецькій столиці, а в палаючому Луганську, де лишився її дім.

Серпень 2014 року, Київ

До Луганська Дарина Левчук не повернулась. Натомість вона поселилась у Києві та вирішила допомагати людям, які опинились у такому ж становищі, як і вона. Тобто тим новим, невідомим, небезпечним (як дехто вважає), переважно нещасним «внутрішньо переміщеним особам». Канцелярський, штампований термін, за яким приховані тисячі життів і доль.

У Центрі допомоги переселенцям на вулиці Фролівській роботи було багато. Людей не вистачало, ритм шалений, а потік внутрішніх мігрантів ставав дедалі більшим. Продукти, речі, продукти, речі. Все треба розподілити за категоріями, призначенням, розмірами. Потім віддати тим, хто стоїть у черзі з ранку. Десятки облич за день. Іноді – неприхована агресія. Одного разу в спекотний серпневий день прийшла жінка похилого віку. Почала говорити, що волонтери нечесні та забирають собі найкращі речі. Даша приїхала з війни, їй не треба було пояснювати, як це діє на людей. Втім, вона не хотіла, аби її звинувачували безпідставно.

Вона стала з’являтись на Фролівській усе рідше. Натомість вирішила, що хоче стати волонтером у Центральному клінічному військовому госпіталі. Дівчина розуміла, що доведеться спілкуватись із пораненими бійцями, долі яких зламані, але вона була готова.

24 серпня 2014 року

День незалежності з присмаком біди. Над головами похмуре небо, налаштоване на дощ. Після шаленої спеки на вулиці миттєво стало прохолодніше. На Донбасі тривають бої за Іловайськ. Чисельність загиблих там солдатів досі невідома. Та й не дізнається ніколи ніхто це число. Впізнання лише за зразками ДНК. Все це гуде у вухах, абстрагуватись неможливо, радіти за Україну, що їй, незалежній, вже двадцять три, не виходить. Ще й російські війська зайшли в Новоазовськ, а здавалось, що кінець війни вже близько, бо коло на мапі, зайняте бойовиками, звузилось майже до Донецька.

Територія Центрального військового госпіталю на бульварі Лесі Українки – величезна. Тут є парк, де, кульгаючи, з паличками прогулюються бійці. Їхні дружини та матері приносять їм обіди, заходять через центральну арку, бачать ці жовті стіни, за якими лежать їх рідні. Шпиталь – немов ціле місто. Місто болю. Місто, в яке почали десятками заселятись мешканці лише кілька місяців тому.

Дарина взагалі не знала, до кого звернутись, аби розповісти, що вона хоче допомагати. Мабуть, інтуїція привела дівчину до куратора волонтерів. Її одразу відправили в палату з бійцями, що воювали в Станиці Луганській. Зранку хлопці були на параді на честь свята незалежності, тож мали гарний настрій. Вони зраділи Даші, почали розмовляти.

Дарина навіть не помітила, як провела в палаті цілий день. Ввечері, пішовши від нових знайомих, вона чомусь забігла в торговельний центр «Гулівер». Багатоповерхова скляна будівля блищала вогнями, з вітрин магазинів на перехожих дивились неживі манекени в модному одязі, в проходах на першому поверсі продавали якісь коштовності. Люди розважались, сміялись, купували дорогі речі. Київ жив і не думав, що тут недалеко, власне, за півкілометра, в задушливих палатах військового шпиталю лежали бійці – перев’язані, з поламаними ногами, проломленими черепами, без рук, з контузіями та без пам’яті, але живі. Не пластикові манекени цих вітрин, а ті, хто боронить Україну.

Байдужим гостям завжди святкового «Гуліверу» було все одно. В свідомості Дарини відбувся когнітивний дисонанс. Наступного дня вона знову пішла в госпіталь. Потім знову й знов. Так минали дні, тижні, місяці, а вона все ходила в той парк, бачила ті жовті стіни, тих живих бійців.

Бійці

Він воював у Станиці Луганській. Здається. Він поки забуває деякі речі, бо мав три контузії. Остання – важка. Після неї він погано говорить, добирає слова, та ще й іноді ці провали в пам’яті. Незручно жити, коли якийсь спогад неначе десь загубився, випав, покотився назад, у Луганську область, де вибухи й вороги. Цей доброволець сам з Києва. Взагалі він кухар, раніше працював у ресторані. Та на війні все по-іншому, тож боєць освоїв нову професію. Став неначе санітар, чи медичний брат. Поки міг воювати, врятував багатьох своїх. Ще й місцевим у Станиці допомагав. Потім йому самому знадобився лікар.

Сьогодні 24 серпня. Хоч українська армія ще не перемогла, але ж усе одно свято. Йому тяжко, бо тіло болить, але він радіє. Це ж день народження України, за яку він ледь не загинув. Вранці до палати зайшла дівчина з довгим русявим волоссям. Здається, Даша. Новенька тут. Він ще не бачив її серед волонтерів. Почала запитувати, як у бійців справи. А що вони скажуть?

Нормально, живі. Зраділи дівчині, розговорились. Виявилось, Дарина з Луганська. Сказала, що на Євромайдані стояла в своєму місті, а як там почались заворушення, виїхала до Києва. Він знав, що неправду кажуть, начебто всі на Донбасі сепаратисти. Недарма воював там за Україну. До самого вечора Даша з ними сиділа. Добра дівчина.

***

Спецназівець з Кіровограда має важке поранення голови. Він постійно марить, у нього галюцинації. Він прокидається і панічно шукає своїх побратимів. Думає, що вони в бою під вогнем. Не розуміє, що він сам уже певний час перебуває в палаті шпиталю. Майже постійно поряд з ним сидить матір, яку він навіть не впізнає. Її сили вичерпуються. Іноді мама бійця в тяжкому стані просить про короткий відпочинок. Тоді протягом дня поряд з ним Даша. Дівчина миє пораненого, годує, робить процедури, гуляє з ним, коли йому вже дозволили виходити на повітря. Вона тут по дванадцять годин на добу. Потроху боєць починає розрізняти обличчя та приходить до тями.

Після госпіталю 22-річний спецназівець повернувся додому. Вже там він відновлюється, бо цей процес дуже складний і тривалий. Нещодавно отримав диплом бакалавра. Він тепер не марить, чітко пам’ятає, як Дарина доглядала за ним. На її день народження він написав для неї вірш, рядків на дванадцять, дуже щирий.

***

Після важкого поранення цей боєць повернувся в рідні Чернівці. Там на нього чекала дружина й діти. Сьогодні до них у гості має приїхати Даша. Він доволі довго пролежав у шпиталі, тож вони стали справжніми друзями. Дарина вже знайома зі всією сім’єю.

Він пам’ятає, як разом з іншими хлопцями стояв у луганському аеропорту. Потім все почало руйнуватись, його поранило, але він ще мав сили, не здався, виніс трьох своїх побратимів. Потім його завалило окремими конструкціями, з яких колись складався аеропорт.

Стан бійця був настільки важким, що в госпіталі він потрапив до реанімації. Волонтери постійно приносили пораненим щось смачне, солодке. Всім – печиво, а йому – вафлі. Найбільше він любив саме вафлі. Коли криза минула, чернівецького бійця перевели в звичайну палату. Зайшла тендітна дівчина Дарина. Це вона постійно приносила йому вафлі. Виглядав він, м’яко кажучи, не дуже: голову, де було поранення, лікарі намастили зеленкою. Та ще й дружина принесла якусь специфічну білизну, полежав він на ній – і весь пофарбувався в зелений колір.

Даша як побачила бійця, схожого на Шрека, розсміялась та одразу побігла на склад, принесла іншу постіль. Так і подружились. Завдяки вафлям.

***

Початок червня 2015 року, наступальних операцій практично немає, в Мінську угоди підписали вже двічі. Війна перейшла у мляву та в’язку стадію. Така може тривати роками.

Раптово в Мар’їнці Донецької області зав’язався бій. Постріли, смерті, все, як було у найскладніші дні 2014 року. Він теж тут. Воює за Україну. Від нього пішла дружина, він у розпачі. Йому здається, що він загине в цій Мар’їнці, що це – кінець. Через пів-України та недосяжність мобільних мереж до нього пробивається телефонний дзвінок. Це Даша, вона годувала його в госпіталі, коли він був поранений. Йому страшно, він у паніці, тому кричить їй, що сьогодні помре тут.

Все обійшлося, залишився живий. Ще й бій був переможний. Ввечері боєць телефонує Дарині, повідомляє, що все добре. Він знає, що вона допоможе, тож каже, що бійцям потрібні тактичні окуляри та рукавички, балаклави. Через області й кілометри Даша приймає його прохання, хоча навіть не знає, де все це швидко знайти. Вона відшукує не гроші, а людей, які це купують. За кілька днів бійці отримали все, що їм було потрібно.

Пізніше він розповів Дарині, що ці окуляри врятували життя кільком солдатам. На день народження Даші цей боєць так само був на фронті. Він виклав з патронів привітання, сфотографував і надіслав.

Для неї такі подарунки зараз найкращі та найдорожчі.

***

Розвідник, який пройшов чи не всю війну, був небалакучий. Лежав на шпитальній подушці похмурий, читав книжки. Даша ніяк не могла його розговорити. Це був чи не перший випадок, коли її комунікабельність не зарадила. Так він і виписався, залишившись загадкою.

За певний час боєць мав знову повертатись в АТО. Перед від’їздом на фронт його відпустили з частини на два дні. Був вечір п’ятниці, ще й 13-е число. От і почались негаразди. Відпустили розвідника з частини пізно, «маршрутки» додому вже не їздили, таксі дорого коштує. Ночувати в підворітті чи на вокзалі – не найкращий варіант, коли солдат на мирній території, а не на війні в безвиході.

Близько одинадцятої вечора Дарині зателефонувала волонтерка, стурбована тим, що боєць залишається вночі на вулиці. Даша спробувала влаштувати його в хостел для учасників АТО. Там не відповідали на дзвінок. Вона згадала, що колись у госпіталі лежав капітан Нацгвардії. Добрий чоловік, який всім допомагає. Ще й мешкає в Києві. Подзвонила йому, благала прихистити бійця. Той погодився без вагань.

Зважаючи, що наступного дня боєць вже виїжджав в АТО, повертатись додому йому не було сенсу. Тож він залишився в капітана ще на ніч. Дарині розвідник розповів, що в його рятівника гарна донька. Сподобалась йому дівчина. Минуло кілька місяців. Із цікавості Даша написала бійцю, спитала, як справи. «Скоро одружуюсь», – відповів він. Спочатку луганчанка подумала, що наречена – одна з волонтерок. Коли він лежав у госпіталі, була там тендітна дівчинка, яка йому апельсини носила.

Виявилось, що не вона, а донька того капітана Нацгвардії. Швидко їхнє кохання запалало. За два дні, поки він у них гостював. У травні 2015 року пара з’їздила на відпочинок у Карпати, а повернувшись, одружились. Після цієї історії Дарину, жартуючи, часто просять, аби вона знайшла ночівлю для бійців. Раптом ще хтось закохається.

***

Осінь змінила літо. Дарина ходить у госпіталь вже дві осені, дві зими, дві весни та одне повноцінне літо. За цей час вона допомогла реабілітуватись більш ніж ста бійцям. Це приблизно. Вона не може назвати точне число. Іловайськ, Донецький аеропорт, Дебальцеве: тільки з цих гарячих точок пацієнтів у госпіталі були десятки. Даша й імен всіх уже не пам’ятає. Тільки тих, з ким найтісніше спілкувалась. Інші історії спливають у її голові, немов спалахи.

Даша за цей час змінилась. Подорослішала, а її волосся стало вдвічі коротше. Раніше носила сукні, робила собі зачіски. Тепер вона сама називає себе «пацанкою», бо перейшла на джинси та светри. Тільки посмішка лишилась такою ж світлою та в очах – серйозність, розум і розуміння. Каже, що зміни непомітно відбулись самі собою, бо так треба, щоби правильно спілкуватись із бійцями. Дарина не плаче, не жаліє їх. З ними розмови жорсткі, із сарказмом, чорним гумором. Дівчина розуміє, що в госпіталь приходить допомагати, а не пускати сльози, що має бути сильною, примушувати пацієнтів щось робити, чого вони робити не хочуть.

Розробляти руку з перебитим нервом, ходити, коли пошкоджені кінцівки. Не всі бійці мають силу волі, аби робити вправи для реабілітації самостійно, без нагадувань. Деякі втрачають надію.

Наприклад, у бійця з Чернівців було поранення руки. Німецькі лікарі сказали, що кінцівка не відновиться. Волонтерки боролись з його депресією, примушували бійця працювати рукою, стискати спеціальний м’ячик. Пізніше він поїхав на реабілітацію в Іспанію. Надіслав дівчатам фото, де показує дулю. Рука запрацювала. Тепер Даша чекає, коли боєць зможе показувати середній палець. Це не жарт. Це значить, що кінцівка точно відновиться.

Звичайно, Даші іноді шкода цих переважно молодих хлопців, вона не залізна, але не показує свого болю. Дівчина не може ввійти до палати, сісти на ліжко й плакати. Сльози – це не те, що солдати хочуть бачити.

Волонтери для бійців немов психологи. Їм вони можуть розповісти все, можуть кричати, сварити, плакати. Батькам стільки не розкажеш. Батьків бережуть. Їм не можна чути про те, як їхня дитина сиділа в холодному окопі, зрідка їла, як на неї націлював дуло снайпер чи як вона потрапила в засідку. Як навколо неї палав вогонь від десятків снарядів, як вибухали міни, як на очах гинули побратими. Як вона вижила після пекла. Батьки ніколи не мають знати, що їхні сини відвідали пекло ще на землі.

У шпиталі за півтора року Дарина заплакала лише раз. У палаті був боєць без кистей рук, одна нога пошкоджена, обличчя в ранах від уламків. Попри це, він посміхався, був позитивний, з особливим внутрішнім світлом. Це був не перший її місяць у госпіталі, та вона не стримала сліз. Дівчина щаслива, що з-поміж тих, за ким доглядала, ніхто не помер. Всі видужали. Проходили крізь пекло, але виживали.

Березень 2016 року, Київ

Перший тиждень нової весни, а на фронті – загострення. Знову стріляють. Знов у зведеннях повідомляють про загиблих. Та життя поза війною тече. Скоро 8 березня, всюди продають квіти. Жінки йдуть із букетами, вони майорять у їхніх руках різнокольоровими цятками.
Арт-завод «Платформа» такий схожий на індустріальні об’єкти на Донбасі. На ті, що залишились після СРСР і похмурими скелетами стоять поміж дерев. Сірі, з вибитими вікнами, брудні. Вони неначе громадські діячі, політики, королі, які колись були могутніми, а потім втратили популярність, їх забули, ними нехтують. Багато років тому ці коробки були живими, всередині них вирувало життя, вони мали славу містоутворювальних підприємств. Дарницький шовковий комбінат теж колись був важливий. Тепер від нього залишились лише сірі стіни всередині, бордова цегла ззовні, яка вицвіла, та холодні довгі коридори. З комбінату зробили арт-завод «Платформа» – простір можливостей, що об’єднує людей.

Уже майже рік Дарина працює менеджером на арт-заводі. Вона підтримує життєдіяльність цього простору, займається веденням документації, стежить, аби рецепція виконувала всі задачі, наповнює сайт. Роботи в неї дуже багато. Тут у неї гарно, пахне деревом, яскравий дизайн приміщення, смачна кава. Ще й скоро відкриють другий поверх.

Окрім роботи в «Платформі», Даша продовжує займатись своєю громадською організацією, яку вивезла з Луганська. Наразі вона розвиває кілька проектів, які будуть реалізовані в Луганській області, на територіях, підконтрольних Україні. Серед її планів – створення центру допомоги внутрішньо переміщеним особам.

Кілька разів Дарина подавала заявку, аби долучитись до місії ОБСЄ в Луганську й хоча б так допомагати тим, хто залишився в окупованому місті. Але їй відмовляли. Пропонували Донецьк, та то не її рідне місто. Воно Даші не підходить. З часом вона змирилась. Більше в ОБСЄ не проситься. Вважає, що мабуть не треба їй туди, якщо не беруть.

За весь час волонтерства лише навесні 2015 року Дарина відчула емоційне вигоряння. Їй було тяжко навіть усередині, ноги просто не несли до військового госпіталю. Тоді вона пішла на йогу, почала слухати класичну музику – і психологічний стан нормалізувався.

Звичайно, діставши роботу, Даша фізично не встигає відвідувати госпіталь щоденно. Та щойно з’являються вільні години – ледь не летить туди. Вона вже майстер своєї справи. Коли треба розносити бійцям їжу, то швидко орієнтується, в яке відділення нести йогурти й парові котлети, а в яке – ковбасу та хліб. Волонтерка вже має список тих, кому можна зателефонувати, коли бійцям потрібна кава, чи макарони, чи ще якісь харчі.

Якось її запросили на весілля. Воно відбулось у самому госпіталі. Він – боєць родом зі Львова. Вона – з Донецька. Він обіцяв звільнити її місто, але не зміг, його було поранено. Дівчина приїхала за ним у столицю. Так і побрались у шпитальних коридорах. Даша була гостею.

З колишніми пацієнтами, які стали для неї друзями, Дарина спілкується часто. Телефонує їм, пише, зустрічається. Самі вони зрідка про щось просять, але коли так стається, то дівчина завжди допомагає. Якось, наприклад, попросили її приготувати домашній пиріг. Зробила, відправила на фронт.

Коло її знайомств серед бійців стало таким широким, що вона може об’їхати всю Україну. Всюди кличуть погостювати. Цей зв’язок тепер буде нерозривним, бо Дарина стала для них тилом. Пройшла з ними гіркий етап психологічної реабілітації, коли не кожен хоче жити далі. Тепер і на війну Даша дивиться по-іншому, бо знає, що бачили бійці.

Дарина готова підтримувати бійців невизначений час, але вона чекає, коли її допомога в госпіталі вже не буде потрібна. Не тому, що вона розчарувалась у чомусь чи втомилась. Просто хоче, аби війна швидше закінчилась.

Минуло два роки від початку заворушень на Донбасі. Лише два роки, але, здається, немов ціле життя. Минуло майже стільки ж після того, як Дарина Левчук зібрала речі та поїхала з рідного Луганська. Виявилось, що назавжди. Даша вже не сумує за містом, яке стало іншим і чужим. Тепер воно не схоже на те, в якому вона виросла. Волонтерка розповідає про Луганськ, але в її очах та голосі не жаль, а неприхована образа на тих, хто так і не зрозумів, навіщо кликав війну. Дарина згадує Берлін та повалену, але не забуту німцями, стіну. Десятки людей загинули, аби подолати її та потрапити в Західний Берлін. Донбас теж тепер немов за стіною – закритий, страшний, за колючим дротом. Для багатьох тих переселенців, для кого він раніше був домом, Донбас став холодним.

Нині Дарина впевнена, що знайшла своє місце в житті. Допомога людям стала для неї сенсом. Даша з теплотою розповідає про кожного солдата, за яким доглядала та про якого турбувалась, а бійці, без сумніву, пам’ятають її – таку молоду, але сильну.

Мабуть, саме так, через своїх бійців, Дарина допомагає і своєму Донбасу також. У такий спосіб тримає з ним зв’язок.

Вікторія Іщенко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *