Питання Криму: українські та міжнародні аспекти

Останнім часом зростають побоювання, що тема Криму поступово відходить на другий план чи взагалі зникає з порядку денного української та міжнародної політики. Це стосується безпекової, соціально-економічно\ї, гуманітарної, а також інформаційної політики – у першу чергу, державної.

Такі побоювання підсилюються фактичною відсутністю теми де-окупації Криму у новій програмі уряду (яку, між тим, 2 червня ВР відправила на доопрацювання). Крім того, Крим не був згаданий у низці ключових меседжів очільників держави – як-от у статті Президента Зеленського, опублікованій 20 травня під назвою «I Expected War. I Didn’t Expect Trump’s Impeachment or a Pandemic» у розділі Opinion газети Нью Йорк Таймс. Між тим, цей своєрідний звіт за перший рік президенства майже збігся у часі з відзначенням трагічної дати 18 травня – річниці депортації кримськотатарського народу.

Парадоксально, але водночас з цими негативними тенденціями, у владних колах, як і в українському громадянському суспільстві, зростає усвідомлення необхідності створити міжнародну платформу для обговорення питань Криму. Така необхідність зумовлена тим, що Мінський переговорний процес стосується виключно Донбасу, а намагання порушити питання окупації і спроби анексії (attempted annexation) Криму одразу ж зазнають жорсткої відсічі з боку представників Росії – аж до категоричної відмови продовжувати переговори. Не надто успішними залишаються і спроби включити стратегічні питання де-окупації Криму в порядок денний Нормандського формату.

Оскільки Москва вважає, що питання Криму закрите, бо «Крим – це Росія», шансів залучити росіян до участі у новому форматі переговорів небагато. Але це не означає, що то є приводом відмовитися від подібних планів; таку думку висловив у січні 2020 року тодішній віце-прем’єр України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Дмитро Кулеба. Як вважає Постійний представник Президента України в АРК Антон Кориневич, «навіть без участі Росії міжнародний формат переговорів по Криму нам потрібний, і ми готові працювати в цьому напрямку. Така робота призведе до необхідної міжнародної уваги до теми окупації Криму і [сприятиме] тиску на Росію як державу-окупанта». З цим погоджуються і лідери кримськотатарського народу; за словами заступника Голови Меджлісу Ільмі Умерова, без участі російської сторони формат переговорів по Криму буде навіть ефективнішим.

В якості бажаних учасників «кримського формату» переговорів найчастіше називають західні країни-підписанти Будапештського меморандуму, тобто США і Велику Британію. За умови згоди відповідних сторін, долучитися можуть і провідні учасники Нормандського формату – Німеччина і Франція. Тим паче, що 2 червня тему міжнародної платформи по Криму вже озвучив міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба на спільній прес-конференції з німецьким колегою Гайко Маасом у Берліні.
Оскільки всі ці процеси вимагають тривалих дипломатичних і політичних зусиль, таку роботу треба розпочинати негайно. Для цього необхідно перейти від загальних розмов про неприпустимість окупації та констатації її жахливих наслідків до вироблення чіткого плану дій і конкретних пропозицій, що їх Україна представлятиме міжнародним партнерам. Зокрема, де саме може бути створений відповідний майданчик.

У цьому контексті варто звернути увагу на пропозицію, оприлюднену лідером кримських татар, народним депутатом України Мустафою Джемілєвим у червні 2019 року. За словами пана Джемілєва, «можна було б зробити формат Стамбульський. [Президент] Ердоган – в близьких відносинах із Путіним і водночас Туреччина – член НАТО. …Що стосується турецької сторони, то вони вже висловили готовність. Ми говорили з міністром іноземних справ Туреччини. Він каже: будь ласка, ми з радістю. Тільки нам потрібно, щоб до нас офіційно звернулася українська сторона».

Такий підхід має низку очевидних переваг порівняно з іншими.

По-перше, тому, що Президент Республіки Туреччина (РТ) Реджеп Тайїп Ердоган особисто зацікавлений у посиленні ролі своєї країни у розв’язанні купи геополітичних і безпекових проблем, що загострилися після окупації Криму. Насамперед – тих, що виникли через посилення позицій Росії в Азово-Чорноморському і Середземноморському регіонах внаслідок інтенсивної мілітаризації окупованого Криму. Останнім часом домінування російського Чорноморського флоту фактично позбавляє Туреччину регіонального лідерства.

По-друге, Туреччина – країна з величезною, кількамільйонною кримськотатарською діаспорою, електоральні настрої якої відіграють важливу роль у виборчих процесах. Хоча РТ має намір надати певну допомогу в облаштуванні кримських татар-переселенців (ВПО) на «материковій» Україні, цього може бути недостатньо. Оскільки представники діаспори неодноразово виступали із закликами активніше захищати права кримських татар на окупованому півострові, такий крок міг би забезпечити Ердогану і його правлячій Партії справедливості та розвитку підтримку цієї частини електорату.

По-третє, Путіну, схоже, важче відмовити саме Ердогану ніж будь-кому іншому. Таке припущення базується на аналізі перебігу останніх подій на Близькому Сході та у Північній Африці. Насамперед, пов’язаних з кривавими громадянськими війнами у Сирії та Лівії, де Росія і Туреччина виступають на боці протилежних сторін тривалих збройних конфліктів. (Роль Туреччини та її стосунків з Росією в цьому контексті потребує окремої уваги).

Нарешті, реалізація такого сценарію має додаткові «бонуси». Йдеться про можливість шляхом спільних зусиль, спрямованих на де-окупацію Криму й відновлення брутально порушеного пост-WWII міжнародного устрою, поліпшити відносини Туреччини з її стратегічними євроатлантичними партнерами. Ці відносини зазнали серйозної кризи, не в останню чергу – через «прагматичні» намагання РТ налагодити водночас стратегічне партнерство з Росією. Зближення Туреччини з Росією є серйозним викликом і для України. Проте весь час спостерігаються спроби Ердогана і його уряду досягти порозуміння з союзниками по НАТО, в першу чергу – США та країнами ЄС. Тому українська ініціатива має високі шанси на підтримку турецькою стороною й надання подальшого імпульсу двостороннім відносинам між нашими державами.

Важливість цих відносин для України важко переоцінити. Зокрема, в галузі подальшого розвитку військово-технічного й аерокосмічного співробітництва, насамперед, спільного виробництва «зброї майбутнього» – безпілотних літальних (а в подальшому, можливо, й наземних) апаратів (БПЛА). Про успішність і перспективність українсько-турецького співробітництва в оборонній сфері свідчать поставки Україні бойових дронів Bayraktar TB2, а також створення на базі спільного підприємства Black Sea Shield нового покоління важких ударних БПЛА Akinci, оснащених українськими двигунами.

У зв’язку з планами створення міжнародної платформи по Криму виникає питання: що саме Україна має запропонувати партнерам? Звісно, у першу чергу – цілісну стратегію де-окупації півострова. Хоча певні конкретні деталі не можуть бути розголошені, концептуальні засади, шляхи й методи де-окупації необхідно представити для міжнародного обговорення, а також провести низку громадських дискусій в Україні.

Важливою складовою і самої стратегії, і її просування є визначення місця і ролі майбутнього де-окупованого Криму в українській державі. Після офіційного визнання у березні 2014 року статусу кримських татар як корінного народу України/Криму найбільш доцільним було би переформатування АРК (донині – «адміністративно-територіальної автономії») у законодавчо закріплену кримськотатарську національно-територіальну автономію. Таке рішення є легітимним механізмом реалізації корінним народом колективного права на самовизначення відповідно до положень Декларації ООН про права корінних народів, до якої Україна офіційно приєдналася у травні 2014 року. Однак досягнення суспільної згоди стосовно саме такого бачення майбутнього Криму можливе лише шляхом проведення потужної просвітницької кампанії, а також підвищення рівня обізнаності українських законодавців з існуючими міжнародними нормами і кращими практиками. Про необхідність інформаційно-просвітницької роз’яснювальної роботи свідчать, зокрема, результати опитування громадської думки, проведені на замовлення Школи політичної аналітики НаУКМА: хоча 87% респондентів вважають, що «Крим – це Україна», лише 15% згодні з майбутнім статусом Криму як кримськотатарської автономії.

Ще один блок питань для розгляду може бути пов’язаний із системним порушенням Росією основи міжнародного гуманітарного права – 4-ї Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час війни. Наразі на порушення окремих статей Конвенції – як-от незаконний призов до армії (Ст. 51) – все частіше вказують численні звіти, резолюції міжнародних агенцій і моніторингових структур тощо. (До слова: ця стаття забороняє не тільки призов як такий, а й тиск або пропаганду з метою забезпечити добровільний вступ до збройних сил окупаційної держави). Проте бракує всеосяжного, комплексного аналізу цих порушень; його має здійснити Україна, використавши також для можливої підготовки позову проти РФ і подання його до Міжнародного суду ООН.

Такий крок міг би поставити, нарешті, крапку у наполегливих спробах домогтися відновлення Україною постачання води до Криму, оскільки відповідно до Ст. 55, 59 Конвенції, забезпечення населення окупованих територій усім необхідним є обов’язком окупаційної держави. Ще одна можливість, досі не використана Україною – створення, згідно з положеннями Конвенції та Додаткових Протоколів до неї, інституту т. зв. «держав-покровительок», мандат яких дозволяє надавати ефективну допомогу жертвам окупаційного режиму.

Україна могла би, серед усього іншого, запропонувати країнам – учасницям майбутніх міжнародних переговорів по Криму, виступити у ролі таких держав.

Важливим предметом обговорення є питання обмежувального (санкційного) режиму, започаткованого у 2014 в якості міжнародної реакції на окупацію Криму. У цьому плані, завданням України є не тільки налагодження постійного моніторингу його дотримання, а й вироблення механізму покарань за порушення. Варто також обґрунтовано доводити необхідність не тільки збереження існуючих санкцій, а й подальшого їх посилення внаслідок не усуненої причини введення, невиконання Росією проміжних рішень Міжнародного суду ООН і триваючих порушень основоположних прав і свобод людини на окупованому півострові.

Наостанок хочу наголосити на важливості використання політиками, журналістами та іншими акторами громадянського суспільства коректної термінології при висвітленні проблем окупованого Криму і кримських татар. Бажано говорити саме про «окупацію», а не про «анексію», бо визнання анексії як доконаного факту має певні (вкрай небажані) юридичні наслідки. Тому в англомовних текстах використовують термін «attempted annexation». Стосовно ж кримських татар важливо визначати їх саме як корінний народ, а не «етнічну спільноту», «уразливу меншину» чи «національну меншину»; юридично ці категорії відрізняються сутністю й обсягом відповідних прав.

Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *