Боріс Грєбенщіков для російської антивоєнної спільноти є фігурою надзвичайною. Інколи його називають навіть богом, обігруючи абревіатуру імені та прізвища.

Письменник Дмітрій Биков до дня народження музиканта сфотографувався у футболці із надписом «БГ єсть», де замість літери «о» у слові бог було зображене обличчя Грєбєнщікова.

Журналіст видання Медуза, представляючи музиканта, каже, що нервується, бо «що ви скажете, опинившись перед, ну, не богом, а БГ?». Російська літературна критикиня Галіна Юзефович розповідає про свого гостя так: він «став для мене і, я певна, для багатьох мільйонів людей, які говорять і думають російською мовою, найважливішою культурною скрепою, деякою основою нашого спільного культурного генокоду».

Перед концертом, який був організований російською спільнотою Оксфорда, Боріс Грєбєнщіков дав інтерв’ю, де його назвали «гуру, совістю нації». Журналіст, Артємій Лєвкой, додав: «сьогодні, коли багато російськомовних людей почуваються розгублено і безнадійно, його роль важливіша, ніж колись».

Справді, у середовищі російського року Боріс Грєбєнщіков є одним з метрів або ж, за словами того ж Артємія Лєвкоя, «батьком-засновником». В СРСР його творчість вважалася ідеологічно ворожою, у 1980 навіть виключили з комсомолу, але його пісні поширювалися підпільно. З початку перебудови він став справді культовою фігурою. Розповідаючи про свою популярність в Україні ще до повномасштабного вторгнення, музикант говорить, що багато хто упізнавав його: «одного разу я підрахував, вийшов із готелю, щоби пройти просто сто метрів… в одну сторону та в іншу, до мене підійшло 16 людей і всі тиснули руку, дякували, один став на коліна».

Боріс Грєбєнщіков засудив російську агресію як у 2014, так і у 2022 році. Його концерти в Росії у перший рік повномасштабного вторгнення були скасовані, а батьківщина «нагородила» співака титулом «іноагента», який музикант не визнає. Він брав участь у концерті на підтримку України, випустив альбом, куди увійшли твори його знайомих англійських та американських музикантів. Кошти перераховувалися на гуманітарні потреби. І хоча деякі російські джерела повідомляли про те, що він нібито фінансує ЗСУ, ніяких заяв щодо такої підтримки музикант не робив. В інтерв’ю Русской службе DW він уник відповіді на запитання про допомогу українським військовим, але розповів про збір коштів для лікарні Охматдит.

Оскільки сприйняття фігури Боріса Грєбєнщікова серед російської опозиційної тусовки, м’яко кажучи, некритичне, цікаво подивитися на те, як він трактує те, що відбувається. Адже якщо людину справді вважають «гуру», «богом» чи «скрепою», то, очевидно, що сказане нею може серйозно вплинути на переконання фанів або ж «послідовників».

Війна без кінця

У сприйнятті Боріса Грєбєнщікова війна – це не стільки акт агресії, коли одна країна хоче забрати в іншої території, знищуючи людей та їхню ідентичність, не окрема історична подія, а щось, що триває постійно, є неуникним і природнім: «Усю історію людства десь іде війна, тому що це частина природи речей… коли вовк з’їдає зайця – це погано. Але для вовка це добре. І якщо вовки припиняють їсти зайців, то досвід показує, що розмножуються хворі зайці. І загалом настає катастрофа у природі. Вовки, виявляється, існують для того, щоб підтримувати баланс. І властиве людині прагнення битися одне з одним… приводить просто до того, що Чарльз Дарвін називав природним відбором».

Для опису того, як влаштований світ, в якому постійно точаться війни, Грєбєнщіков використовує метафору «спортивної зали»: якщо з неї винести «штанги, … усі ці важкі речі, на яких усі напружуються, то спортзалу треба буде зачиняти». Та й загалом для того, щоб життя тривало, треба, аби був «плюс і мінус, тому що як тільки зникає плюс і мінус, струм припиняє йти. Тому завжди буде плюс і мінус, завжди буде драма, щоби у кожного з нас була можливість проявити себе і стати відповідно краще або гірше».

При цьому Грєбєнщіков, звісно, війни не вітає і не підтримує. Так, він розуміє, що Росія напала, бо «у влади закінчуються можливості контролювати населення…» і в цій країні так було завжди. Називає війну «злочином проти логіки, проти серця, проти крові, проти людяності», порівнює те, що відбувається із грабунком.

Щодо Криму він каже: «питання щодо приналежності Криму завжди можна вирішувати так чи так, але формально – це частина України. Але про що ми говоримо?» Також розповідає, що на Україну напали, бо вона не хотіла бути частиною Радянської імперії: «я бачив, як вона розквітла, коли пішла з Радянського Союзу… буквально це була інша країна».

Однак, оскільки «люди, в принципі, не змінюються», керуються одними й тими ж інстинктами, то людство жити мирно просто не вміє. В одному з інтерв’ю він взагалі говорить, що війна Росії проти України – це те глобальна й споконвічна війна добра проти зла: «вона йде і там, і там, усюди, ця війна ніколи не припинялася, і більш того, вона не може припинитися, тому що в природі людини закладено і те, й інше». До того ж, в інших війнах вбили «вдесятеро більше народу… декілька мільйонів вбито там, декілька мільйонів убито там, але вони теж люди…».

А для тих, хто живе в Росії, війна – це «свого роду комплімент», бо «ми є такими сильними людьми, що можемо витримати такі випробування».

Тож війна в інтерпретації музиканта виявляється тим, на чому треба тренуватися, аби людина могла зробити вибір, навчитися чомусь, проявити себе: «усе це відбувається для того, щоб кожен з мільйонів людей, що бере у цьому участь, виніс щось… хтось продовжує вбивати, а хтось стає професором Толкієном і пише Lord of the Rings».

Метафори вовків із зайцями, спортивними залами, струмом, що йде між добром і злом, дозволяють побачити, як постійні імперські війни Росії переосмислюються і в результаті перетворюються на тривіальну частину життя росіянина – на такий собі дощ за вікном, на який ніяк вплинути не можна. До того ж, виходить, Росія воює не тільки через те, що хоче «упокорити» бунтівну колонію, а і через те, що цим нібито керують якісь споконвічні світові сили, що мають врешті призвести до балансу, до знищення слабких і хворих. Тож цю конкретну війну Росії проти України ніби й засудили, але для росіянина протистояти їй немає нібито ніякого смислу. Яким би не був результат – це природній відбір. Хто виграв – той сильніший і отримує таким чином можливість подальшого існування. Питання справедливості, дотримання міжнародного права тут взагалі не звучить.

Політика – «не мій світ»

Боріс Грєбєнщіков із тих росіян, який вважає, що політикою займатися чи цікавитися не варто. Ба більше! Якщо послухати деякі його заяви, то політика – це найганебніше й найогидніше, що може бути.
Політика – «це крайня межа людського падіння. Навіть у найзапеклішого найманого вбивці є код честі. У політика, за визначенням, коду честі немає і бути не може, тому що справа політика – це видоїти все у всіх живих істот, які перебувають у його владі». Або ж він говорить, що взагалі не можна мати справи з політиками, бо «основа їхнього фаху – це брехня, вони мають збрехати, щоби виглядати добре перед очима виборців».

Також він скептично ставиться до опозиції – як нинішньої російської, так і загалом. Те, що в демократичних режимах вважається принципово важливим для контролю влади, представлення інтересів різних верств населення, для нього втрата себе, безкінечна колотнеча, махання прапорами.

Також його дуже засмучує робота за гранти, мовляв, це не є щирим:

• «Коли люди говорять, що вони – опозиція, вони вже ніби заганяють себе у клітку, з якої немає ніякого виходу, тому що ти не людина, ти опозиція, тобто ти цілком сформований тим, що робить хтось інший»;

• «Коли людина бореться за правду тому, що їй за це платять, тому що вона вибила для себе грант… якось я на це дивлюся не без посмішки»;

• «Мені часто доводиться спостерігати суперечки одного якогось крила з іншим якимось крилом. І ось вони нападають одне на одного і вирішують якісь свої проблеми. А у мене все-таки питання одне, хлопці. Вам не здається, що ви займаєтеся дурницями? Тому що коли починаються там суперечки про гранти, які хтось кудись ділить… хлопці, прокиньтесь. Мова не про це. Йдеться про те, що діти хворі десь лежать без грошей, що ось їм треба допомагати, а не з грантами вовтузитися».

Так, звісно, сучасні політики не ідеальні, медіа ж подають політичне життя як щось скандальне та брудне. Але наївно вважати, що усі проблеми світу можна вирішити ось так, напряму – просто давши гроші нужденним. До того ж, доки дехто вважає політику огидною, інші узурпують владу, придушують опозицію та вільну пресу, встановлюють тоталітарні режими…

Зрозуміло, що Грєбєнщіков виріс у такому середовищі, бо в радяньскі часи «політика була ворогом усіх… ця величезна країна не вірила жодному слову з того, що говорилося по телебаченню. Це багато чому мене навчило. З тих пір у мене є здоровий скепсис». Проте якщо послухати інші його інтерв’ю, то йдеться не про скепсис, а про невіру – те, що уже російська пропаганда насаджувала своєму населенню: правди не існує, не все так однозначно… «Усе стало не то що багатокольоровим… усі кордони стали розмитими і ніякій інформації більше довіряти не можна», – говорить він в інтерв’ю ютуб-каналу И грянул Грэм. Або: «ми живемо в часи, які називаються post truth, часи постправди, коли ніяка інформація не є надійною чи точною». Так, ми живемо в часи пострправди, але це не означає, що вся інформація ненадійна. У цьому деякі політики намагаються переконати свої суспільства, щоби маніпулювати ними. Але тим важливіше вміти відрізняти точну інформацію від брехні.

«Протест нічого не змінює»

Із опису того, як Грєбєнщіков розуміє політику, зрозуміло, що й до мітингів та іншої активності громадянського суспільства від ставиться із недовірою. Декілька разів у різних інтерв’ю він пригадує фотографію з площі Тянанмень в Китаї, де людина вийшла проти танка: «Давайте використовувати голову, яку дав нам Бог. Не щоби виходити проти танка, який тебе розчавить, а щоби цей танк обійти і зробити так, щоби він не шкодив людям».

В одному з інтерв’ю його просять прокоментувати тезу про те, що рок-музика – це протест, а рок-музиканти – бунтівники. Він відповідає, що це все маячня. І що Елвіс Преслі не протестував, а просто створював музику: «Є справи важливіші. Протест нічого не змінює. Ось ми дивимося на те, що відбувається. Усюди протестують. Протестують, але їх вбивають. Єдиний результат, якого вони домагаються».

Це дуже поширене у середовищі російської опозиції тлумачення: там постійно закликають росіян не ризикувати, не протестувати. Або ж вигадують якісь акції, які ні на що не впливають. Проте якщо згадати початок повномасштабного вторгнення, то в багатьох містах України люди буквально виходили проти танків і зупиняли їх. Звісно, танк сильніший. Але є ще образ супротиву, який надихає, допомагає об’єднатися. У 2014 році на Майдані побиття студентів Беркутом навпаки спровокувало масштабні протести по всій Україні – і врешті громадянське суспільство перемогло… Загалом уся західна культура, той же епос Толкієна, в який колись Грєбєнщіков був закоханий, побудований довкола ідеї маленької людини, яка протистоїть потужному, навіть нездоланному злу, ризикуючи собою.

Однак Грєбєнщіков вважає марними не тільки протести в Росії, але й загалом. На його думку, антивоєнні виступи у Штатах у 60х роках також нічого не дали. Його знайомі, які про ці протести розповідали, мовляв, «не могли згадати, який у тому був сенс… Ніякого! Вийшли на демонстрацію, прогулялися, походили, повернулися назад до клубу, ще випили, прекрасно проявили себе, тільки це нічого не змінило. Це можливість самовдоволення». При цьому існує ціла низка досліджень, які доводять, що саме протести американців проти війни у В’єтнамі призвели до того, що США врешті вивели звідти війська.

Проте яка ж тоді роль людини, якщо участь у політиці чи ж протестах не є важливою?

Виявляється, усе має вирішити доля. Адже «кожному даються завдання за можливостями». Для того, щоби це проілюструвати, він розповідає притчу про муреця, який сповідував принцип ненасильства. Мудреця запитали: «А якщо ви йдете лісом і раптом злодій при вас починає ґвалтувати якусь маленьку дівчинку, що ви будете робити з вашим ненасильством?» Той засміявся і відповів: «кожному даються завдання завжди за можливостями, за тим, наскільки добре він може їх вирішити. Такий вибір випаде не мені, а людині, у якої буде вибір зупинити чи ні, бо мені, старому, це буде зробити неможливо…». Далі Грєбєнщіков говорить про принцип рівноваги і про те, що світ влаштований правильно.

Тож тепер усе зрозуміло: українцям випав вибір виходити на Майдан, воювати з Росією, а росіянам – мовчки терпіти владу.

Загалом, дуже багато Грєбєнщіков говорить про долю, про те, що «так судилося» і про те, що треба приймати те, що є:

• «У Бога нічого випадкового не буває… ноша легка, навіть коли вона здається нестерпно важкою»;

• «Кожен з нас живе у тій епосі, яка йому судилася, щоби він міг вирости внутрішньо»;

• «Кожен біль, кожна неприємність, кожна біда – це урок».

Життя людства в його інтерпретації – це синусоїда: буває тепліше або прохолодніше, «світле змінюється темним, темне – світлим», але якщо на нашу долю випали темні часи, то «ми це витримаємо».

Звісно, важко сперечатися із релігійною свідомістю, але зауважимо, що подібні «рецепти життя» дуже зручні для прокрастинаторів: розуміємо, що те, що відбувається довкола, – погане, але ж ми не можемо із цим нічого зробити. Якби нам було по силах опиратися злу, то верховне божество чи ж усесвіт дали б нам для цього якісь засоби, одкровення чи ж внутрішні сили. Якщо цього немає – це не наша справа. Це мають зробити інші…

«В Росії завжди гнали до тюрми»

Росія в уявленні Грєбєнщікова – це країна, де все погано і нічого не змінюється. На його думку, сучасні російські музиканти, які залишилися в країні, зараз у тому ж стані, в якому був Грєбєнщіков та його колеги у 70-80ті роки. До того ж, і у Пушкіна та Лєрмонтова були цензори. «В Росії завжди гнали до тюрми» і нічого нового не відбувається.

У розмові з Дмітрієм Биковим музикант пояснює це безпросвітне і безнайдійне життя в Росії «божественим умислом»: «Прекрасна країна Росія завжди страждала від правителів. І народ Росії страждав від правителів. Але я думаю, що в цьому є якийсь божественний умисел, тому що… у високого дерева коріння починається у пеклі і тільки з глибокого колодязя вдень видні зірки. І тому весь жах того, що відбувається, жах, безглуздя, кошмар і безумство того, що відбувається, воно ймовірно, у результаті виковує якесь нове ставлення до життя, якесь нове мистецтво, якесь нове життя».

Тут немає усвідомлення того, що Росія чи її народ могли б зробити щось зі своїми правителями. Це прийняття ситуації, небажання її змінювати і надія на те, що через увесь жах, який вона переживає (і додамо – у який вона занурює інших) випав на її долю, щоби вона впоралася з ним і «перекувалася» до чогось нового.

Ще в одному із інтерв’ю, згадуючи Міхаіла Салтикова-Щєдріна, він знову ж таки повторює, що з тих часів нічого не помінялося. «Можливо, справа в тому, що природа людей, які живуть у цьому просторі та об’єднаних цією культурою такого типу… що називається російська душа, можливо, вони так обирають жити».

Знову ж таки: так судилося, так склалося, це закономірно, це закон природи… Із таким ставленням змінити те, що не подобається, взагалі неможливо. Не підеш же проти природи! Та й загадкову російську душу не пояснити!

Також він не засуджує нікого з російських музикантів чи політиків, які підтримують режим. До Іосіфа Кобзона він ставиться з повагою. Владіслав Сурков, один із архітекторів «Новоросії», ексрадник Путіна, за його словами, поводився щодо нього «бездоганно чесно і з гідністю» і просто зник з його життя, коли зрозумів, що вони розходяться у поглядах.

«Люди, які виступають за війну, у мене викликають велику співчуття, сум. У них не все добре з головою, м’яко кажучи. Що я можу зробити? Це їхнє право», – каже він, розповідаючи, що не буде нікого переконувати. Він вважає, що право кожного – виступати за війну чи проти неї. «Поки він не дістає автомат і не починає в мене стріляти, він має повне право. Стріляти йому я вже не дозволю», коментує він.

У кожному, навіть у тому, хто підтримує війну або ж пішов війною на іншу країну, він бачить людське. Тому проти того, щоб росіян називали орками: «якими б страшними вони не були у своїх вчинках, людське в них є все одно. Які б злочини вони не скоювали, все одно, у кожної людини є мати, є батько… Вогонь все одно в ній є, тільки він може бути похований від тоннами пекла всякого».

Загалом Боріс Грєбєнщіков дуже багато говорить про те, що він не є людиною системи, що він проти «стада», проти єднання довкола будь-яких ідей, він просто є людиною, яка хоче самостійно ухвалювати рішення. Під час подкасту «Антивоєнна музика» він заперечує, що музика може бути антивоєнною: «Музика – це величезне поняття, як вона може бути анти щось? Чи може бути вітер проти чогось? Ні, не може. Вітер існує і все. І музика існує…» І додає, що якщо музика «проти чогось», то це агітка. Її вплив він пояснює так: люди налаштовуються на частоту мистецтва, починають інакше себе відчувати. І таким чином змінюються всі: населення, включаючи владу.

А своє завдання бачить в тому, щоби «зробити максимум для того, щоби людям, які належать до російської культури, російської мови і в Росії, і поза Росією, щоби допомогти їм усім, чим я можу, і допомогти навести усі мости… у той час, коли в Росії прийнято мости рубати».

Світ без надії

Отже, Боріс Грєбєнщіков неодноразово заявляв, що не є частиною системи, бо будь-яка система утискає, вкорочує, заганяє людину в клітку і змушує робити те, що їй не властиве. Тому він сам по собі, самостійно ухвалює рішення і вважає, що кожен має прагнути до цього. Хоче музикант цього чи ні, але художній світ його творів, його погляди, які він висловлює публічно, – це також система, в яку антивоєнні росіяни по всьому світу занурюються. Уявімо його собі.

У цьому світі постійно точиться війна і мир не є можливим. Оскільки світ розвивається за синусоїдою, на якийсь час може ставати краще, але потім все одно буде гірше. Бо світло і темрява змінюють одне одного. Справді, для чого тоді в цих умовах протестувати і намагатися зупиняти війни?

Сподіватися на державу, владу, на політиків чи на суспільство не варто, бо влада хоче посадити людину в «коробочку», а потім загнати в «труну». Сама Росія, виходить, є чимось безнадійним, там нічого не змінюється. Правди не існує. Відтак, у цьому світі у людини немає ані інструментів впливу на державу, ані мотивації…

Так, важливо, щоби люди допомагали одне одному й залишалися вірними своїм принципам у часи випробувань. Але чи достатньо цього, щоби змінити безнадійний світ довкола себе?

Час від часу Грєбєнщікова запитують, чи хоче він виступити в Києві. Він відповідає, що це було б не зовсім правильно робити саме зараз: «в українців є всяке право будь-якого росіянина, м’яко кажучи, не любити, тому стикатися з цим я зовсім не хочу, хоча велика кількість українців теж мені пише, я зустрічаю їх, і вони говорять, як вони нас люблять». Що ж, можливо, у цій відповіді – відчуття того, що людям, які не оминали більше зло, а вирішили спинити його, ризикуючи усім, що мали, йому буде просто нічого сказати?

Поставимо питання: а чому світ, створений Борісом Грєбєнщіковим, саме такий?

Якщо щодня протягом десятиліть поступатися злу, вигадуючи для цього виправдання, можливо, й справді уже нічого не можна зробити. І пісні, які створює музикант, це епітафія – красиві надписи на надгробку Російської Імперії та разом із нею – російської культури? Недарма російський письменник і літературний критик назвав Грєбєнщікова «носієм російського хтонічного духу, тим, хто розуміє і відтворює його». Про що інше можна співати у пеклі?

Прикро, що і в пеклі росіяни лишаються імперцями і хочуть поширити його на увесь інший світ. То чи варто нам залишатися налаштованими на цю пекельну частоту?

Наталя Стеблина