У російсько-українській війні не може бути перемоги – таку заяву Дмітрій Муратов, редактор російської незалежної Новой газеты, лауреат Нобелевської премії миру зробив в інтерв’ю московському кореспонденту Бі-Бі-Сі Стіву Розенбергу. Адже те, що відбувається, на думку журналіста, – «трагедія», де «дві слов’янські нації розривають мільйон людей на шматки» .

Судячи з усього, його уявлення про цю війну не змінилося від самого її початку. 7 березня 2022 року в інтерв’ю російській журналістці Катєрінє Гордєєвой він говорив, що це «бійня», де росіяни і українці вбивають одне одного . У тому інтерв’ю він іще використовував слово «війна», проте у відео кожен такий випадок позначали маркуванням «Роскомнадзор наполягає, що спеціальна операція Росії в Україні не є нападом, вторгненням чи оголошенням війни».

Фігура Дмітрія Муратова – показовий приклад того, якою є сучасна російська журналістика, яка починаючи із 90х була журналістикою компромісів і усе більших поступок режиму.

Для того, щоби мати можливість залишатися в Москві, Муратов уже не може говорити про війну відкрито. Він використовує кремлівське визначення «СВО», а також час від часу натякає, що не може сказати всього – наприклад про ставлення в Росії до українських військовополонених .

Текст звернення нобелевських лауреатів за мир Новая газета надрукувала із зірочками замість слова «війна».

Часом, говорячи про повномасштабне вторгнення, Муратов використовує натяк на кшталт -перше слово у романі Льва Толстого «*** і мір». Або ж використовує визначення «пекло»: «Я живу і працюю в Москві, і у мене немає для вас експортного варіанта виступу. Оскільки слово «війна» в Росії заборонено, а слово «пекло» ще дозволене, я буду користуватися словом «пекло». Цю заяву він зробив під час виступу на Global media forum.

В одному інтерв’ю він навіть використовує вислів «громадянська війна»: «у нас така кількість родичів: у росіян в Україні, а в Україні – в Росії… це війна між близькими, рідними людьми, всередині родин. Це і називав Шолохов громадянською війною». Тут важливо уточнити, що російське вторгнення на Донбас у 2014 році російська пропаганда характеризувала саме як громадянську війну, наполягаючи, що російських військ в Україні немає.

Уже ця плутанина у формулюваннях, неконкретні визначення на кшталт «пекло», «бійня» та «трагедія» показують, що йдеться не тільки про страх Дмітрія Муратова перед Кремлем або ж його переконання, що редактор має йти на компроміси, щоби зберегти своє медіа. Неможливість назвати війну війною, а також повноцінно інформувати про неї, заганяє російського медійника у семіотичну пастку. Так, він визнає, що саме Росія почала «СВО», що Україна – жертва. Але термінологічна невизначеність запускає ланцюгову реакцію із численних замовчувань, втрат контекстуальних зв’язків, а інколи навіть і перекручень.

Оскільки Дмітрій Муратов користується неймовірним авторитетом і повагою у західних медіа, хотілося б звернути увагу на деякі його твердження, які нібито спрямовані на досягнення миру та зорієнтовані на гуманістичні цінності, проте насправді можуть призводити до унормування окупації та виправдання тих, хто бере участь в агресивній війні.

«Не вбивати одне одного, а рятувати планету»

Саме із таким заголовком у 2024 році «Новая газета» опублікувала  лист нобелевських лауреатів, у тому числі й Дмітрія Муратова із проханням «підтримати заклик до миру» в Україні та Газі. Основна ідея цього звернення у тому, що сторони прагнуть «вбивати одне одного», витрачаючи ресурси, які можна було б переспрямувати на те, щоб уповільнити зміну клімату та врятувати планету.

Нібито антивоєнне звернення… Але уявімо собі, що буде з Україною, якщо кошти, які виділяють союзники, підуть на якісь інші цілі. Залишившись сам на сам з агресором, країна може програти, Росія переможе – і буде те, чого добиваються автори листа – мир…

Здавалося б, редактор «Новой газеты», а також правозахисник мав би розуміти, що такий мир насправді не зупинить смерті й страждання. Навпаки, повна чи часткова окупація України Росією – це продовження смертей не на полі бою, а в катівнях ГУЛАГу, поряд із російськими політв’язнями, у яких геть не буде надії на якісь зміни…

Проте у більшості випадків Муратов говорить саме про припинення вогню. Схоже, те, що ми називаємо «справедливим миром для України», відновлення територіальної цілісності він вважає неможливим.

Ось як він говорить про це в інтерв’ю Катєрінє Гордєєвой: «Ніхто не відкличе визнання ДНР, ЛНР, ніхто не буде вертати Крим із нині діючої влади. Питання закрите, як це було неодноразово сказано. Лишається можливість того, щоби не знищували людей. Все одно війна закінчиться. Питання – з якими втратами».

Муратов живе у світі, де «зло перемогло добро» і «Нюрнберга ніколи не буде», бо Росія нікуди не подінеться, до того ж, у неї є ракети .

Тож він не говорить, що Крим та інші окуповані території російські. Його позиція в іншому: оскільки повернути ці землі неможливо, треба просто припинити війну, щоби не вмирали люди.

Така позиція часто зустрічається і серед західних політиків. Той самий Дональд Трамп часто говорив щось подібне. Але якщо для них це просто незнання контексту, то для багатьох росіян – це звична реакція на імперські війни своєї держави. Так, вони проти того, щоби ці війни починалися. Але, виходить, що опиратися цим війнам – теж неправильно, бо гинуть люди.

До чого призводить така позиція? До того, що з часом і жертва урівнюється з агресором – як уже в згаданому вище листі Нобелевських лауреатів. Там Україна – це просто одна із сторін, яка продовжує воювати, витрачати ресурси. Або ж як у зверненні Муратова до «учасників перемовин» , де він закликав російську та українську сторони припинити «невибіркові обстріли міст». На обкладинці відео по боках від фото редактора «Новой газеты» таблички «Киев -20С» та «Белгород -20С». У самому зверненні взагалі відсутній контекст про те, що відбувається: хто розпочав нищити енергетичну інфраструктуру, що це почалося ще у 2022 році. Немає згадки про те, що Україна попереджала, що якщо Росія обстрілюватиме енергетичну інфраструктуру України – буде дзеркальна відповідь. Окрім цього, із звернення не є зрозумілим масштаб наслідків в Україні та Росії. Натомість обидві сторони Муратов звинувачує у порушенні Женевських конвенцій. І просить «повернути тепло і світло».

«Спасибі Зеленському, скажу я, спасибі Путіну, скажу я»

Говорячи про Великоднє перемир’я у 2026 році, яке тривало півтори доби, Муратов дякує за нього як Зеленському, так і Путіну . Знову ж таки, виходить, ніби, і той, і той хочуть вести війну, але все ж таки проявили шляхетність – і пішли на перемир’я.

Одна з улюблених тем редактора – компліменти на адресу українського та російського обмудсменів. Про Москалькову, і про українського уповноваженого Дмитра Лубінця колись знімуть кіно, переконаний він: «дві різні людини, які знаходяться у стані жорсткого конфлікту, служать різним президентам, але вони обміняли сотні і сотні полонених». Важливе уточнення: якщо Москалькова справді «служить» своєму президенту, то українського уповноваженого призначає Верховна Рада. Він контролює дотримання прав і свобод в країні та «служивим» не є.

В одному із інтерв’ю Муратов говорить, що так, Москалькова – людина Путіна, «при цьому ніхто не заперечує, що коли справа стосується прав людини, особливо карного порушення цих прав, Москалькова стає справжньою нічною бойовою відьмою». Проте тут виникає питання: якщо російська уповноважена настільки принципова, чому в російських тюрмах існують тортури? Чому є політв’язні, права яких постійно порушуються? Чому вона закриває очі на катування українських військовополонених?

Варто розуміти, що російська уповноважена з прав людини Татьяна Москалькова – це людина, яка потрібна для того, щоб замаскувати кричущі порушення цих прав і легітимізувати режим Путіна. Звісно, вона повинна відповісти за це в міжнародному суді, а не отримувати винагороду і схвальні відгуки.

Щодо ставлення до військовополонених в Росії та Україні також зустрічаємо недвозначні заяви. В інтерв’ю українській журналістці Наталії Мосійчук Дмітрій Муратов розповідає про те, як в Росії судили українських військових, які під час процесу говорили про те, що їх катували. А потім додає: «думаю, що зараз ті, хто повертається з України, теж багато чого будуть розповідати. Треба враховувати все. Не можна в жодному разі проходити повз жодне свідчення».

Зазначимо, що останнім часом деякі російські медійники просувають тезу про те, що до катування полонених є і в Росії, і в Україні. Не надаючи, правда, доказів про такі випадки в Україні. Муратов теж, як ми бачимо, на це натякає, а в одному випадку розповідає історію – теж не даючи джерел. Мовляв, український військовослужбовець декілька разів вдарив ножем в голову полоненого російського офіцера, той вижив, була очна ставка, де вони «подивилися одне одному в очі», і російський офіцер сказав, що не хоче давати покази, що винна війна і що він не буде висувати ніяких претензій .

Дуже красивий наратив, де саме росіянин шляхетно  прощає українця, незважаючи на те той був неправий. Ще один цікавий висновок – це те, що ніхто не винен, це просто війна. І, як ми побачимо нижче, тема невинуватості росіян виникає в його інтерв’ю дуже часто.

Хто підтримує Путіна

На початку повномасштабного вторгнення щодо ставлення росіян до війни, Муратов говорив те саме, що й більшість опозиціонерів: люди проти, війни не хочуть, треба відокремлювати людей від держави, яка «розв’язала бійню» .

Але тепер, на відміну від багатьох ліберальних росіян-лідерів думок, Муратов не заперечує, що росіяни підтримують свого президента. «Брешуть, коли говорять, що у Путіна немає підтримки або що це війна одного Путіна… Путін без великої підтримки народу безумовно не вів би спеціальну воєнну операцію».

Проте, як виявляється, цю заяву він робить для того, щоби потім тих, хто війну підтримує, показати у ролі… жертв.

Як це відбувається? Виявляється, що Путіна підтримує «не весь народ», а тільки старше покоління, яке є жертвою пропаганди. Муратов переконує, що це літні люди, яких покинули  або ж «партія покинутих пенсіонерів» . Вони думають, що це Путін їм щомісяця дає пенсію, у той час, як онуки ці гроші забирають і пропивають . І підтримують війну пенсіонери на емоціях. В одному із інтерв’ю медійник каже, що це покоління переживає «літній пубертатний вік… вони роздратовані, вони хочуть слави і визнання, вони відчувають себе покинутими, відчувають, що їх не розуміють».

Натомість молодь 18-40 років виступає проти. І вони – ніби ідеальні люди: «це дивовижне унікальне покоління, це професіонали, люди з високою емпатією… Вони не хочуть вбивати». Також вони нібито поважають державні кордони і мають «нульову толерантність до агресії» .

Муратов вважає, що це покоління треба зберегти для всіх, «а не тільки для Росії, їм треба допомагати, їх можна заносити до Червоної книги, а не відключати їм банківські карти» . Ще в одному інтерв’ю він скаржиться, що у молодих людей, які виїхали з Росії, бо не хотіли «вбивати і бути вбитими», на кордоні «виймали шампуні» у той саме час, як країни ЄС вирішили збільшити закупівлі бензину в Індії, яка виробляє його з російської нафти . Тож тут це «прекрасне» покоління, яке нібито проти війни, показане на тлі «прагматичної» Європи, яка ніби фінансує війну.

Між цими двома поколіннями, мовляв, «громадянський конфлікт, громадянське СВО» – настільки напруженою є ситуація.

Так, навіть опитування кремлівських соціологів показують цю різницю у підтримці війни: старшим вона подобається більше, натомість молоді – менше. Але у викладі Муратова картинка виявляється надто чорно-білою. Один з його ефірів з Алєксєєм Вєнєдіктовим навіть стали коментувати пенсіонери, які зазначали, що війну не підтримують. Ну, а російські військові, які підписують контракт – також представляють це молоде покоління. Тільки чомусь їхній голос у цьому розподілі російського суспільства не врахований.

«Величезний запит на мир»

Паралельно із розповідями про два покоління, які по-різному ставляться до війни, Муратов відстоює тезу про те, що «величезна кількість людей у моїй країні не вважають військовий шлях взаємодії із сусідньою і колись братською країною… важливим» і зауважує, що пишається людьми, які не піддалися впливу пропаганди . Мовляв, це особистості зі справжніми «шляхетними російськими хребтами», які відстоюють свою позицію і лишилися людьми .

Відомо, що згідно із офіційною соціологією більшість росіян схвально ставляться до війни. Російські ліберальні лідери думок, навпаки, намагаються переконати усіх у зворотному, адже росіяни, мовляв, бояться давати чесні відповіді державним соціологам . Муратов також надає «альтернативну соціологію». Проте аналіз того, як ці дані були отримані й формулювання запитань, породжує сумніви щодо репрезентативності дослідження.

У своєму зверненні «Є величезний запит на мир», яке було оприлюднене у грудні 2023 року, він розповідає про «перший цифровий референдум» серед «мешканців телеграму».

Ось як були сформульовані питання:

–              СВО треба продовжувати. Потрібна перемога.

–              СВО треба зупиняти. Потрібен мир.

Муратов розповідає, що більшість – 66% проголосувало за другий варіант.

Проте чи є це варіант справді антивоєнним? У 1992 році у так званому «Придністров’ї» росіяни також встановили «мир». У 2008 російські «миротворці»  заявили про нібито обстріл їхніх позицій зі сторони Грузії, і вже через деякий час окупували території цієї країни. Цілком імовірно, що частина росіян, які зараз хочуть «миру» не збираються віддавати Україні її території і цілком підтримували «СВО» у 2022 році.

Тому «величезний запит на мир» може бути одночасно і «виправданням окупації».

Цікаве у цьому опитуванні й інше – вибірка. «Своєрідні виборчі дільниці були відкриті в «Новой газете», на каналі Алєксєя Вєнєдіктова і депутата Боріса Вішнєвского, у Алєксєя Півоварова і у Дмітрія Гудкова, у Максіма Каца, Льва Шлосберга, Міхаіла Ходорковского. Підтримали опитуванні Владімір Пастухов, канал Ксєнії Собчак», – розповідає Муратов. Але  тут немає жодного каналу, який би представляв провоєнні погляди! Тож наведені відсотки репрезентують відносно ліберальну публіку, яка, так, по-різному ставиться до російського повномасштабного вторгнення. Ксєнія Собчак, наприклад, вважає, що неправильно бажати своїй країні поразки. Натомість Міхаіл Ходорковскій відстоює протилежну точку зору.

Тому наразі щодо ставлення росіян до війни маємо декілька нерепрезентативних опитувань: офіційних, кремлівських, яким не можна вірити, і опитування Дмітрія Муратова та Новой газеты, яке так само не дає надійних даних. А отже, говорити про «величезний запит на мир» – означає маніпулювати.

Ще одна річ, яку у цьому зв’язку часто згадує Муратов – це його «інфантильна» соціологія. Він розповідає про те, що щомісяця відстежує ціни на майки із Z-символікою і бачить, що вони постійно падають. Про це він зауважував і в інтерв’ю українському каналу Freedom у 2023 році, мовляв, уцінка за рік була 89-90%, тож «СВО не дуже добре продається», а пропаганда задихається  Також він із колегами підрахував, скільки людей в Москві носять кросівки New Balance. Виявляється, за певного положення стопи, перша літера бренду стає схожа на Z. На «тисячу ніг» знайшли тільки одну пару . 

Що ж, майки із кросівками є чудовими прикладами, але, на жаль, серйозними доказами вважатися не можуть.

Опромінення пропагандою

Російську пропаганду Дмітрій Муратов порівнює із радіацією. Мовляв, це щось настільки потужне, що йому важко протистояти: «постійна радіація пропаганди, злості, агресії на людей, які звикли вірити іконі телевізора. Телевізор – це нова ікона. Пропаганда – нова релігія. Путін – новий бог».

Уникнути пропаганди – дуже важко. Цю тезу Муратов ілюструє історією про «Радіо тисячі пагорбів», яке закликало до геноциду в Руанді. Мовляв, в Росії ефект дуже схожий. Там людей «постійно опромінюють 12 каналів своїм потужним інструментом, цілодобово… Ці люди – жертви пропаганди, до них треба ставитися, як до жертв пропаганди».

Якщо пропаганда – це радіація, то люди, які їй вірять і тільки на основі цієї інформації ідуть на війну чи підштовхують до цього інших, – не винні. Вони просто довірливі, ними скористалися. І це поширюється на військових, які вирішили піти в Україну.

Чи винні добровольці з Уралу, які пішли воювати на Донбас?

В одному інтерв’ю Муратов пригадує 2014 рік, розповідаючи, що бачив, як на Уралі чоловіки збиралися на Донбас, бо хотіли помститися за горезвісного, вигаданого російською пропагандою хлопчика зі Слов’янська. «Чоловіки, протверезівши, збиралися, їх проводжали бородаті, з капустою в бородах священники… Вони ж не знали закони пропаганди», – каже він. Мовляв, ці люди, згадали увесь жах, який народ пережив під час Другої світової війни. І далі робить висновок: відповідальність на них є, а от «провина у скоєнні злочину перед людяністю лежить на тих телевізійних і пропагандистських і політичних діячів, які цей міф [створили].

Муратов, як і багато хто із російських опозиціонерів, розуміє провину як щось, що має встановлювати суд . Натомість говорить про відповідальність, визнаючи, що «ми абсолютно усі відповідальні за те, що відбувається, за те, що не створювали колись антивоєнного руху, за те, що не змогли зробити так, щоби у нас були свої представники в парламенті» і не розмовляли із старшим поколінням, яке зараз підтримує війну .

Однак у випадку військових, які йдуть на війну добровільно, говорити про відсутність провини – наївно. Це те саме, що виправдовувати злочинця, який вліз у будинок сусіда, подивившись фільм про «Робін Гуда». Тільки провина російських військових, які вдерлися до України, набагато більша. Нездатність розрізнити правду від брехні нічого не змінює.

«Військові на фронті не відчувають ненависті одне до одного»

Бажання виправдовувати російських військових проявляється і в інших випадках. І тлом, на якому це відбувається, час від часу виступають… українці. Неодноразово Муратов поширює міф про те, що, мовляв, російські та українські військові «не відчувають ненависті одне до одного» і ставляться до ворога із повагою:

–              «російські військові розуміють, за що воюють українські військові, вони воюють на своїй землі; українські військові, багато хто, розуміють, що це підневільні люди, яким віддали наказ»;

–              «чую про те, як ув’язнені йдуть в бій без перерви, про що пишуть українські пабліки, віддаючи належне мужності, відчайдушній мужності… якійсь, я не знаю чим мотивованій мужності…»;

–              «цієї лютої ненависті немає. До Росії є, а от до тих людей, які змушені воювати, немає».

Редактор не вказує джерел цих міфів, проте навряд чи з ним можна погодитися. Так, опитування серед російських військовополонених показало, що 68% вважають війну виправданою, а ще понад 40% «не вважають українців повноцінними людьми».

Щодо ставлення українців до росіян, то у 2025 році 85% відповіли, що ставляться до них дуже погано. І це видається чимось нормальним, зважаючи на те, що переживають цивільні українці. Навряд чи українські військові відчувають щось кардинально протилежне. Тим більше, знаючи, як росіяни воюють, як поводяться із полоненими… У випадку Муратова йдеться про поширене серед опозиціонерів бажання пожаліти, відбілити «наших мальчиков». Вони «відчайдухи», «ними захоплюються», вони «просто виконуються наказ»… Незважаючи на величезну кількість свідчень про воєнні злочини, Муратов згадує про них як про змучених  героїв, які, підкоряючись наказам, намагаються залишитися людьми…

Як назвати це бажання?

Сліпотою чи свідомим маніпулюванням, яке в майбутньому має допомогти цим військовим залишитися непокараними?

Ще в одному випадку Муратов розрізняє «кадирівців» та «наших солдатів»: «Є дві армії. Одна традиційна російська армія, друга – армія Кадирова. Армія Кадирова привчена вбивати, вона любить це робити, це їхня справа. Справа їхнього життя. Вони гарно екіпіровані… У них мотив є. У них мотив – це воювати. А ось в іншої армії мотиву йти туди [в Україну] немає. Багато зраз отримую всякої інформації. Армія не розуміє, чому вони зараз повинні битися з українцями. Але є накази». Це чимось нагадує висловлювання ще одного російського опозиціонера – Владіміра Кара-Мурзи, який розповів, що російським солдатам психологічно тяжко вбивати українців.

Проте, як показують численні журналістські розслідування на деокупованих територіях, серед окупантів, яких підозрюють у розстрілах цивільних, катуваннях, зґвалтуваннях, достатньо і росіян, і кадирівців. Тож розділяти російську армію за критерієм того, хто хоче вбивати, а хто – ні, не є коректним. До того ж, допомагає виставити росіян у більш привабливому світлі.

Люди, які рятують свою справу?

У російському культурному просторі є такий феномен Чулпан Хаматової – популярної російської акторки, яка для того, щоб отримати гроші на онкохворих дітей, погодилася агітувати за Путіна. Такий собі компроміс з тираном: легітимізувати тих, хто тероризує тебе й усіх довкола, щоби мати змогу зробити добру справу.

Типова ФСБ-шна тактика, адже російським спецслужбам дуже потрібні керовані люди – ті, які перебуватимуть на гачку і робитимуть, що сказано. Хтось хоче, щоби йому пом’якшили покарання чи випустили з в’язниці. А хтось просто дуже любить справу свого життя…

На початку повномасштабного вторгнення резонанс викликала поїздка друга Муратова Євгенія Міронова на окуповану Донеччину. Як повідомляє сайт партії Единая Россия, актор і режисер Театру Націй розповів про страждання дітей, а також про «фантастичних» людей, які приїжджають на окуповані території з різних точок Росії. Він заявив, що хотів би думати «над патронажем Театра Наций  над Маріупольським драматичним театром».

Ця поїздка – недвозначний знак підтримки війни. З боку Міронова це виглядає особливо цинічно, бо йдеться про саме той театр із надписом «ДЕТИ», на який росіяни скинули авіабомби у 2022.

За словами Дмітрія Муратова, дії Міронова він зовсім не засуджує: «він веде себе, на мій погляд, абсолютно блискуче, він не дає зруйнувати справу свого життя – Театр наций». Далі – ще цікавіше. На думку медійника, режисер поїхав туди для того, щоби побачити все на власні очі, як це робили і журналісти «Новой газеты», тому немає за що йому дорікати. Робити це можуть тільки «нездари», яких Муратов послав «в дупу». Ведучий програми Ніколай Солодніков з цим погодився, але через деякий час це ж питання про Міронова Муратову поставив Юрій Дудь, який був більш критичним.

ДМ: Звинувачувати Міронова – все одно, що говорити хірургу: “Хірург, якого х.ра ти оперуєш? Людина вижила, але це на користь там якомусь режиму…

ЮД: Чи здається вам таке порівняння коректним?

ДМ: Чому ні?

ЮД: Хірург!

ДМ: Добре. Хірург. Машиніст метро.

ЮД: Хірург, який давав клятву Гіппократа, і артист, який у пропагандистських цілях на територію, окуповану…

ДМ: Ні-ні, які пропагандистські цілі?

Далі Юрій Дудь роз’яснює, що Євгєній Міронов поїхав на окуповані території разом із тими, через кого загинули «десятки тисяч» людей, хто зруйнував міста тощо. Муратов відповідає, що не варто «примножувати кількість ворогів» і додає, що ця поїздка «не безневинна, вона дуже тяжко відобразиться на подальшій долі Євгєнія Міронова. Я би бажав йому це пережити і продовжувати працювати».

Як можна пояснити таку відповідь або ж виправдання очевидної співпраці з режимом? На перший погляд, Євгєній Міронов – друг Муратова. Але насправді варто врахувати й інше. Ця модель, коли ти йдеш на компроміси, щоби режим дозволив тобі працювати, прийнятна і для самого редактора Новой газеты. І це є дуже багато чого пояснює, зокрема і про «незалежну» російську журналістику.

В інтерв’ю Катєріни Гордєєвой з Дмітрієм Муратовим, вона додає пояснення, що в ніч на 5 березня 2022 року Новая газета видалила низку матеріалів про збройні сили Росії, «щоби мати можливість продовжити працювати і розповідати про наслідки воєнних дій». Проте російський суд все одно відібрав у видання ліцензію. Якби російські журналісти проявили принциповість, це сталося б раніше. Проте не треба було б вкотре прогинатися.

В інтерв’ю Юрію Дудю Муратов каже: «Я вважаю, що збереження газети, робота газети за найважливішими темами, пов’язаними з корупцією, ландроматом, відмиванням грошей, з воєнними репортажами, з розслідуваннями про те, хто і як збив Боінг MH17 – це куди більш важливе… У газети є ще величезна кількість важливих тем, які має зробити ця газета. І тільки вона могла це зробити… От подивіться, що ми зробили і скажіть, це ціна чи не ціна. Я вважаю, що ми зробили більше, набагато більше, чим ми б просто взяли й цю справу спалили».

Тож, читаючи російські видання, важливо розуміти: те, що ми дізнаємося – це певний компроміс. Не можна бути впевненим, що інформація повна. Що формулювання, які добирають журналісти, – точні й чесні.

То чи можна це називати журналістикою?

Чи існування такого медіа, де усі практикують самоцензуру, не легітимізує додатково тоталітаризм та пропагандистські наративи, які ллються з прокремлівських видань? 

Цікавим прикладом тут можуть бути зустрічі Муратова разом із іншими головними редакторами з Путіним. Редактор розповідав йому про дітей зі спінальною м’язовою атрофією. І Путін відреагував, був створений фонд Круг добра: «не смс-ками же збирати 2 чи 3 мільйони доларів на один укол… У держави немає своїх грошей, це наші гроші, просто питання, на що вона їх витратить: на укол дитині чи на танк» . Тут хотілося б додати, що з Росією «все не так однозначно». Вона витратить їх і на танк, і на укол, і на допомогу онкохворим дітям, за яких Путіна просила Чулпан Хаматова, і на ракету, яку вона запустить по українському Охматдиту… А от люди на кшталт Муратова чи Хаматової будуть чудовою ширмою, яка допоможе військову агресію завуалювати.

На цих же зустрічах разом із Муратовим були присутні й пропагандисти. І поки Муратов просив Путіна про допомогу хворим дітям, Сімоньян просила розпочати «руське літо», щоби приєднати «республіки Донбаса» …

Під час одного з виступів Дмітрія Муратова українські журналісти влаштували акцію протесту: доки медійник розповідав про тяжкі наслідки «СВО» для Росії, вони увімкнули на своїх телефонах звуки сирени. Текст виступу Новая газета Европа опублікувала  із заголовком «Я прошу посилити звуки сирени», де перед початком тексту вмістили пояснення від Дмітрія Муратова: «Стоячи на трибуні, я подумав, що це технічна проблема. Ні, це була не технічна проблема. Якби я знав, перервав би промову і попросив би посилити звук сирени. До організаторів форуму претензій не маю, до акції українських журналістів ставлюсь з розумінням».

Виглядає, як спроба зам’яти те, що сталося. Зробити вигляд, що це акція протесту з метою розповісти про війну. Ні, це було не так. Журналісти видання «Накипіло» пояснили, чому вони зробили це:

«Це просто нагадування, що там, де прийшли росіяни і звучить російська мова, завжди можуть прилетіти і російські ракети та завити сирена».

Але їхнє пояснення Новая газета не вмістила. Не дивно для видання і для редактора, які звикли оминати дуже незручні теми або підмінювати поняття так, щоби винні мали шанс уникнути відповідальності.

Одна із типових дилем, яку має розв’язати студент-журналіст в курсі етики, полягає в тому, чи можна отриману інформацію спочатку використати для себе, а вже потім повідомити читачам. Правильна відповідь полягає в тому, що обов’язок журналіста – своєчасно інформувати суспільство, притримувати інформацію – порушувати стандарти.

Проте, як бачимо на прикладі Дмітрія Муратова, російські журналісти звикли тримати свого читача на дієті. Так, можливо, деякі продукти і справді якісні та корисні. Але повної картини цей читач ніколи не бачив.

Зберігаючи справу свого життя, такі журналісти грають життями інших. Спочатку це були їхні співгромадяни, які вважали, що в країні не все так погано, якщо незалежні медіа існують, а їхні редактори можуть спілкуватися з Путіним. А тепер це громадяни інших держав. Використовуючи численні західні майданчики, які відкриваються для Дмітрія Муратова як для лауреата Нобелевської премії й нібито «незалежного російського журналіста», він закликатиме світ до миру. Адже мир – це коли не стріляють.

Правда, для України це означатиме смерть. Ймовірно, останнє слово редактор накаже закрити зірочками.

Наталя Стеблина