Сьогодні 24 студенти у трьох країнах готують свої розробки тренінгів із медіаграмотності. Прослухавши ряд онлайнових занять на теми інформаційних викривлень, вони зустрілися на тренінгу в Польщі. Там у фахових операторів навчилися і створили відео для соцмереж з метою протидії дезінформації. Розбилися на тематичні групи, аби підготувати свої тренінги, які презентують наприкінці літа у Лейпцигу. А потім – мають провести їх для своїх аудиторій. Цікавий проєкт. Але, перш, ніж розповісти про нього, хочеться поміркувати…
«Лупайте цю скалу…»
Пригадую, як після чергових виборів потелефонувала колега з іншої області й розповіла про тамтешні результати голосувань. Скрушно зауважила, що знову чимало людей проголосували за «когопопало». «От ти ж тренінги проводиш із медіаграмотності. Й у нас проводила. А в головах людей нічого не змінюється!..»
Ніби вірно, але пропоную зайнятися арифметикою. Наживо (тобто ефективніше) тренінги вдається проводити десь чотири рази на рік – у кращому випадку. Бо ж це – затрати на дорогу, проживання, оренду, каву ітд, а де взяти кошти?..
На заняттях присутня аудиторія мінімум 20 – ну й до 35 осіб (хоча саме для тренінга це забагато). Отже, беремо максимум: 5 тренінгів множимо на середні 25 осіб – виходить 125. І навіть якщо залучимо тисячу тренерів, за рік вийде 125 тисяч. Чи достатньо це, аби досягти критичної маси і в головах країни таки щось зрушилося?
Звичайно, часи змінилися. Році в 2012-у наша ГО «Сумський прес-клуб» подала конкурсну заявку на проєкт саме з медіаграмотності. Ми не пройшли. І це – рядовий випадок: проходить значно менше, ніж не проходить. Але досі пам’ятаю відповідь: бо тема заявки НЕАКТУАЛЬНА. Пригадаймо, що відбулося за менш, ніж два роки після 2012-го… І як РАПТОМ актуальність медіаосвіти просто таки зашкалила за важливістю.
Якщо говорити про аудиторію, то з тих часів вона все ж реально змінилася. Загальний рівень вищий. Завдячувати цьому, звісно, слід не стільки тренінгам, скільки війні. А от звинувачувати когось у неграмотності можна, та не завжди доречно. Адже чого б людям займатися медіаграмотністю, якщо вона вважається неактуальною?
Пригадую, ще в часи АТО на тренінг прийшла поважна жінка, фахівець у своїй справі, на якихось етапах – керівник обласного рівня. Не сама прийшла – привела своїх підлеглих. І після тренінгу сказала: «Це справді важливо. А ми, знаєте, просто ніколи над цим і не замислювалися».
Ну а чого ж замислюватися? Вважається, що вперше термін «медіаосвіта» було вжито 1973 року на спільному засіданні сектору інформації ЮНЕСКО та Міжнародної ради з кіно, телебачення та аудіовізуальної комунікації. Проте деякі науковці вказують, що першу навчальну програму з медіаосвіти розробив канадець Маршалл МакЛюен 1959 року. Її активне застосування в навчально-виховному процесі розпочалося в 60-х роках ХХ ст. у Великій Британії, Канаді, Німеччині, США, Франції.
В Україні Концепція впровадження медіаосвіти була схвалена Постановою Президії Національної академії педагогічних наук у травні 2010 року. Порахували відставання? Як концепція впроваджується, – судити кожному.
Коли на онлайнових заняттях із медіаграмотності у Сумському регіональному центрі підвищення кваліфікації Сумської обласної державної адміністрації я запитую про це учасників (аудиторія 50 чи більше осіб – держслужбовців і посадовців органів місцевого самоврядування) лише дуже поодинокі учасники кажуть, що їх діти в школах долучаються до медіаосвітніх заходів.
І тому трапляються ситуації, як на занятті з медіаграмотності, що їх практикує для школярів кафедра журналістики та філології Сумського державного університету.
Вже йшла велика війна. На уроці запропонувала старшокласникам визначити: інформація правдива чи фейкова. Всі сидять із крутими телефонами, пауза. Дівчинка (певно – відмінниця) починає обґрунтовувати щось із точки зору фізики. А потрібно всього-навсього у пошуківці набрати прізвище буцімто посадовця з тексту і за пів хвилини зрозуміти, що він – не посадовець, не фахівець, не експерт і не так далі. Важко?..
Передбачаю голоси обурених: зараз війна, вже можна було цьому навчити! Ага. І укриття від обстрілів побудувати за ці роки, і фортифікації спорудити, і єдиний марафон закрити, і ще багато чого зробити… Все є?.. Та й лягла проблема, по суті, на плечі громадських організацій.
Зустрічалося, що донори після проведення одноденного тренінгу запитують: які результати й історії успіху в підсумку? Гублюся, бо які результати можуть бути? Зібрані люди; проведено зустріч; передані знання й напрацьовані навички, які можна розвивати; здійснене анкетування. Все. Жодних ресурсів для подальшої взаємодії з аудиторією, контролю за розвитком і застосуванням отриманого немає. Які історії успіху? Давайте наберемо групи, працюватимемо з ними щонайменше тричі, даватимемо завдання, будемо менторами, відслідкуємо розвиток – о, можна говорити про результати.
При цьому жодним чином не заперечую, навпаки – підтримую й одноденні тренінги. Інститут демократії імені Пилипа практикує такі немало років. І вони виконують важливу спонукаючу фунцію, особливо це було відчутним на самому початку війни. Назвала б такі тренінги мотиваційними. Бо ж перед тим, як навчатися чомусь, варто зрозуміти, чому саме й навіщо. Пригадаймо приклад, що вже пролунав: «Це справді важливо. А ми, знаєте, просто ніколи над цим і не замислювалися». Коли ж таке розуміння приходить, людина може рухатися далі.
За цією першою мотиваційною сходинкою ідуть наступні – реальне оволодіння навичками. До речі, в такому форматі давно й успішно працює Академія української преси. Ми ж повернемося до прикладу, з якого починали цю розмову.
Медіаграмотність – у легкому форматі
Протидіяти дезінформації саме з напрацюванням навичок учать на проєкті Students News Camp against Disinformation 2026.
Команді IDEM, німецької громадської організації «Інститут демократії, медіа та культурного обміну», що реалізує проєкт, довелося потрудитися, аби відібрати учасників: конкурс склав близько 1:5.
– Ми намагалися брати студентів із різних спеціальностей, і журналістів – не в першу чергу. Адже медійників так чи інакше цьому навчають. Нам важливо, аби такими знаннями володіло якомога ширше коло людей, – говорить керівниця проєкту, голова ради IDEM др. Ульріке Бутмалою.
Таким чином було відібрано по 8 студентів із України, Польщі та Німеччини – увага: українців, які навчаються сьогодні в різних країнах. Але, як засвідчило спілкування, схоже розуміють ситуацію.
Мету та завдання проєкту пояснює проєктна менеджерка Романія Горбач:
– Наша місія освітня – поширювати корисну інформацію для молоді у легкому форматі. Тому що медіаграмотність це те, на що є запит молодої аудиторії. Ми намагаємося на нього відреагувати й заповнити цю потребу. Наші учасники, студенти, живуть у різних країнах, але мають спільну проблему – як протистояти дезінформації, фейкам. Ми намагаємося спершу об’єднати їх у команду, спільноту, а ще – допомогти отримати нові знання, щоб вони з цими знаннями могли свідоміше сприймати інформацію.
Є люди, які захищають усіх нас, беручи участь у бойових діях. Але вони не можуть захистити нас у наших домівках, коли ми гортаємо фейсбук, інстаграм чи інші соцмережі. Тут уже відповідальність кожного. І відповідальність такого проєкту, як наш, – захистити цих людей і навчити, щоб вони самі могли себе захищати.
Вступну онлайнову зустріч – для розуміння інформаційних викривлень і зокрема дезінформації доручили провести мені, й уже з того першого спілкування залишилося враження мотивованості відібраних учасників. Також онлайнові спілкування відбулися з Оленою Бабаковою, кандидаткою наук і дослідницею міграції, яка мешкає у Варшаві, та Ольгою Юрковою, журналісткою та співзасновницею незалежної української організації StopFake.
Основним завданням польського «живого» етапу проєкту стало оволодіння навичками створення відеосюжетів для соцмереж. Звісно, не будь-яких «відосиків», а – за важливою темою протидії дезінформації. Три дні інтенсивної роботи з фаховими операторами з Німеччини – у досить далеко минулому мешканцями України – Євгеном Дубновим і Данилом Черкашенком дали результат. Принаймні, на мою думку, три з шести відео, продемонстрованих останнього дня роботи в Ольштині, можна зразу виставляти в мережі. Інші – теж цікаві та креативні – потребують доробки.
Зліва направо: Данило Черкашенко, Ульріке Бутмалою та Євген Дубнов.
Останній день спілкування був не лише підсумком, а й початком нового етапу роботи. Адже студенти, накопичивши під час проєкту знання з медіаграмотності, мають провести невеликі тренінги для свого кола знайомих, колег, активістів. Для цього провели Training for trainers. І врешті розбилися на групи для того, щоб підготувати навчання за запропонованими темами. Напрацювання остаточно обговорять і презентують на наступному етапі проєкту, що проходитиме в німецькому Лейпцігу. А вже потім учасники проведуть свої заняття в місцях проживання.
Тренінг для тренерів
Варто зауважити, IDEM постійно сприяє набуттю тренерських навичок. Принаймні мені пощастило цього разу долучитися вже до третього проєкту, що містить подібну складову. Це насправді корисно та результативно: навчитися й спробувати навчити. Тут уже напевно знання та навички зафіксуються.
Ділячись враженнями, учасники говорили: цікаво… всі такі позитивні, заряджені, готові ділитися інформацією…багато різних думок… є чому повчитися і показати свій досвід… такі програми допомагають розширити світогляд…тема важлива і для людей в Україні, і за кордоном… – https://youtube.com/shorts/wV1u-Af8yoY (знімав Данило Черкашенко).
Формати навчання можуть бути різні. Головне: не заговорити тепер «модну» проблему, а реально її опрацювати. Адже маємо схильність прийняти черговий документ, схвалити, підписати, розголосити про підписання й… відкласти в шухляду.
На п’ятому році війни має бути розуміння війни. Бо справді, КАБ чи БПЛА можуть не вцілити у наш конкретний дім. А от інформаційна зброя точно цілить у кожного.
Алла ФЕДОРИНА,
медіаекспертка ІДПО