«Особисто я зрозуміла, що дуже люблю Донецьк вже після того, як відбулась окупація», – каже вона і докладає всіх зусиль, щоб розповісти людям в інших куточках України про справжній Донбас і про переселенців з нього.
Відома журналістка, редакторка, яка починала свій професійний шлях у Донецьку, ініціаторка створення Донецького прес-клубу, директорка Інституту демократії їм. Пилипа Орлика (Київ) Світлана Єременко переїхала до Києва ще до військової агресії на Донбасі, але вже четвертий рік вона активно відстоює права переселенців і підтримує їх так, немов сама пережила вимушене переселення. Пані Світлана стала автором ідеї видання двох книг про успішних переселенців «Знедолені? Нездоланні!», яка викликала значний інтерес і багато відгуків.
ІА «Вчасно»: Раніше досить часто звучали слова про те, що на Донбасі, нібито, живуть недалекі люди. Зараз ця думка вже змінилася у суспільстві чи все ще залишається такою ж?
Світлана Єременко: Коли мені під час круглих столів, дискусій, тренінгів задають це питання, то я відповідаю, що ні в якому разі не можна узагальнювати. В кожному регіоні живуть різні люди: є сучасні і є більш консервативні; є начитані, ерудовані, а є менш освічені; є інтелігентні, культурні, а є простіші, приземленіші. Тому, не можна узагальнювати.
В Донецьку, регіонали й Ахметов формували «патріотизм вболівальників «Шахтаря», «регіональний патріотизм», а не виховували патріотизм український.
Наприклад, в Донецьку, регіонали й Ахметов формували «патріотизм вболівальників «Шахтаря», «регіональний патріотизм», а не виховували патріотизм український. А потім перед кожними виборами політики використовували це, налаштовуючи одну частину України проти другої.І, знаєте, ще з радянських часів існувало дуже багато міфів щодо Донбасу. Це продовжилось і після проголошення незалежності в1991-му році. Так само, як і щодо західної України. Існуюча влада, особливо за часів Януковича, була зацікавлена в поширюванні міфів, стереотипів, щоб розділяти громаду України.
– Який найпоширеніший міф про мешканців Донбасу ви чули?
– Що, мовляв, жителі Донецької і Луганської областей, проросійські «совки». Мовляв, це через те, що вони не виїжджали далі свого обласного центру і тому не знають нічого про центральну і західну Україну, не кажучи вже про Європу. Тому їм так легко було нав’язувати стереотипи про бандерівців, про західняків, які ненавидять східняків, і так далі. Але після Майдану й російської окупації, коли ми почали їздити по регіонах і проводити заходи, то з’ясувалося, що не тільки жителі Донецької і Луганської області не виїжджали далі своїх обласних центрів, те саме відбувалося в центральній і західній Україні.
Деякі жителі західної України частіше бували в Європі, ніж на сході своєї країни. Нещодавно громадська організація «Переселенці з Криму та Донбасу» запросила мене до Луцька в рамках проекту «Донбас – незнайомі сторінки». Попросили розповісти про творчий Донецьк. Я була страшенно здивована тим, що деякі жителі Луцька нічого не знали про справжній Донецьк. Півторамільйонне місто, науковий і культурний центр, з театрами, найкращою в Україні Оперою, вони уявляли містечком районного рівня – таким собі депресивним шахтарським містечком, – можете собі уявити? Наскільки ми не знали один одного!
– Що стосується теми переселенців, чи не стала вона тихіше і менше звучати в засобах масової інформації, нашому суспільстві на четвертий рік війни?
– Почнемо з того, що вона і не звучала потужно. Ми постійно про це говоримо з 2014-го року. Завдяки моніторингу медіа, який проводить експертна група Інституту демократії ім. Пилипа Орлика у 8 регіонах України, ми бачили, що тільки близько 1% матеріалів у ЗМІ присвячено проблемам переселенців.
Найгірше, що наші журналісти фактично підіграли російській пропаганді, коли,не перевіряючи, поширювали брехню про переселенців.
Добре вже те, що зараз журналісти стали менше поширювати фейків, неперевіреної інформації. Десь у кінці 2014-го і на початку 2015-го років на громадську думку дуже вплинула серія таких публікацій.
Думаю, це була спеціально продумана російська спецоперація в рамках інформаційної агресії, щоб знов-таки настроїти жителів західних областей і центральної України проти переселенців, щоб вони не приймали, не допомагали, не співчували їм. І найгірше, що наші журналісти фактично підіграли російській пропаганді, коли,не перевіряючи, поширювали ту брехню.
– Наскільки журналісти цікавляться темою переселенців і готові про них розповідати?
– Прикро, але деякі медіа взагалі замовчують тему переселенців. Наші експерти, наприклад,в Сумах кажуть, якщо почитати сумські ЗМІ, то складається враження, що переселенців у цій області немає зовсім, або, якщо вони є, то у них все просто прекрасно, ніяких проблем не існує.
За даними останнього моніторингу, який ми провели у серпні цього року, картина з висвітленням проблем переселенців і в друкованих, і в онлайн медіа не покращилась – лише один відсоток текстів торкається цієї теми. Наприклад, одеські ЗМІ фактично не пишуть про переселенців. Про них згадують тільки у «джинсі» – матеріаліах з ознаками політичної замовності, коли якомусь депутату чи чиновнику потрібно відзвітувати про свою «видатну» діяльність, і прес-релізах. Деякі медіа, іноді свідомо чи несвідомо відіграють роль провокаторів і замість сприяти взаєморозумінню, допомагати, навпаки, налаштовують переселенців проти місцевої влади, або громаду проти нових жителів.
Багато хто з переселенців, як би не закінчилась війна, навіть якщо перемогою України, не збираються повертатися на ті території. Не уявляють свого життя там.
Дуже мало програм на телебаченні, які цілеспрямовано розповідають про переселенців. Серйозно досліджує цю тему лише проект «Полілог» на 5-му каналі.
Вважаю, що зараз журналістам треба більше уваги звертати на проблеми адаптації переселенців у місцевих громадах. Адже багато хто з них, як би не закінчилась війна, навіть якщо перемогою України, не збираються повертатися на ті території. Не уявляють свого життя там. Дехто вже прижився на новому місці і просять навіть не називати їх переселенцями, доречніше – нові франківці, чи нові житомиряни.
– Чи можна, на ваш погляд, сказати, що переселенці стали тією активною частиною громад, яка може сприяти їх розвитку, понад усе намагається домогтися позитивних результатів?
– Абсолютно! Ці люди – патріотичні, кажуть, що завдяки випробуванням зрозуміли, що таке Батьківщина, «відкрили Україну в собі». Вони енергійні, дієві, мотивовані, готові отримувати нові знання і вміння. Й часто активніші за місцевих жителів. А в ЗМІ про них здебільшого пишуть як про знедолених, голодних прохачів з протягнутою рукою.
Власне, щоб заповнити ось цю лакуну, яка утворилась в медіа, наш Інститут демократії ім. Пилипа Орлика видав вже другу книгу про переселенців, яка називається «Знедолені? Нездоланні!». Цю назву нам придумала журналістка з Донецька, викладачка факультету журналістики Донецького національного університетуім. Стуса Олена Самойленко.
Ми розповіли про тих переселенців, які багато пережили, фактично почали життя з нуля, але не розгубилися, не опустили руки, не впали в депресію. Вони створили громадські організації, відновили свій власний бізнес в нових містах і селищах. І не тільки самі вижили, підтримали свої родини, а й допомагають іншим,навіть місцевим жителям, і таких прикладів дуже багато.
Я постійно зустрічаю таких чудових людей в різних куточках України, серед них – мої друзі, колеги! І мені приємно, що книга отримала дуже схвальні відгуки, читачі кажуть, що приклади переселенців, про яких ми розповіли, справді допомагають іншим, спонукають до дії.
– Чи знаєте ви, в яких областях найбільш активні такі групи переселенців?
– У Києві, Харкові, Луцьку, Івано-Франківську, Львові — у ціх містах склалися потужні переселенські громади. Слабкіші, можливо, в Житомирі, Хмельницькому, Тернополі.
Переселенка Марія Михайленко, музикант, скрипалька, починала з того, що пішла працювати двірничихою, уявляєте? Тобто, й отак люди починали. Про це треба говорити, щоб місцеві розуміли, які труднощі у переселенців.
Зараз ще виникла така проблема, коли місцеві жителі ображаються, мовляв: «А чому їм така увага?У нас також є бідні, багатодітні родини, у нас є інваліди… Для наших людей немає стільки уваги, як для переселенців. А їм– і від влади, і від міжнародних організацій».
Тобто, виходить, що виникає конфлікт, ревність якась між місцевими і переселенцями. Люди забувають, що переселенці втратили все!
Варто якомога більше писати, розповідати про те, що доводиться переживати переселенцям. Навіть якщо переселенці влаштувалися, мають якусь допомогу, але, вибачте, вони починають життя з нуля, їм треба заплатити величезні гроші за оренду квартири, вони не завжди можуть знайти роботу. Часто вони ідуть працювати не тим, ким би хотіли – про це теж треба говорити.
Наприклад, у першій книжці ми розповіли про чудову родину, що переїхала до Чернігова. Марія Михайленко, музикант, скрипалька, починала з того, що пішла працювати двірничихою, уявляєте? Але вона не вважає, що це щось таке недостойне, що це щось погане. Робота дала їй змогу зустріти нормальних людей, спілкування, знайти, врешті-решт, і роботу до душі. Тобто, й отак люди починали. Про це треба говорити, щоб місцеві розуміли, які труднощі у переселенців.
– У переселенців є чому повчитися іншим людям?
– Звичайно! По-перше, вони дуже багато пережили, адже їхали на 2-3 тижні, вони їхали з якимись літніми речами і кількома валізами, сподіваючись, що все це врегулюється й вони повернуться до свого мирного життя. Але, на жаль, цього не трапилося, і фактично вони «вирвані з корінням» і «посаджені» в чужу землю в інших регіонах, в інших містах. Та вони не опустили руки, вистояли!
Фактично переселенці «вирвані з корінням» і «посаджені» в чужу землю в інших регіонах, в інших містах. Та вони не опустили руки, вистояли!
В Івано-Франківську мене запросили на ефір місцевого каналу. І коли я розповідала про активістів організації переселенців «Дом 4824», журналісти кажуть: «О, ми знаємо їх. Вони дуже активно працюють, багато допомагають івано-франківцям, залучають їх до своїх проектів». Було дуже приємно це чути.
Переселенці пройшли через таку школу виживання, яка справді може бути корисною для інших. І ми постійно наголошуємо на тому, що переселенці – не тягар, вони – потенціал для розвитку місцевих громад, нова кров, нова енергія, нові ідеї і можливості. Жителі багатьох міст і селищ це вже зрозуміли.
– Як ви думаєте, яких кроків від уряду чекають сьогодні переселенці?
– Житло, вирішення проблем житла. Це найбільша проблема. Тобто, як я вже сказала, багато з них не збираються повертатися в Донецьку і Луганську область і Крим, навіть якщо вони будуть звільнені, і тому найбільша проблема – це житло. Бо житло дуже дорого коштує орендувати в Києві, Харкові, Одесі, в інших містах. Тому, звичайно, переселенці чекають якихось кроків назустріч у вирішенні проблем з житлом.
І дуже важливо надати переселенцям право голосу, адже вони засвідчили свою відданість Україні вже тим, що переїхали і живуть тут. Те, що майже два мільйони людей позбавлені права голосувати – це виглядає якось нецивілізовано.