“-Тому не треба далеко ходити, в кого чорт за плечима,
-промовив байдуже Пацюк, не рухаючись”
М.Гоголь, “Ніч перед Різдвом”
Привид бродить по Європі, привид російських інформаційних впливів. Всі сили старої Європи — президенти і канцлеріни, політики і поліціянти — всі з’єдналися до святої боротьби з цією марою. Але борються вони таким химерним чином, що від тої запеклої боротьби ця мара лише квітне і буяє чимдуж. Щороку її більше.
Що, у свою чергу, породжує потребу затруднити ще більшу кількість людей та інституцій, створювати нові центри по боротьбі з самі-знаєте-чим. У цій боротьбі не те що очільники нашої держави, а ціла Європа — якось не дуже петрає. Бо масовому європейському виборцю це все байдуже, ну а відтак європейським політикам — і поготів.
Альфою й омегою цих процесів, які дивним чином поєднують в собі пафос і байдужість, є журналісти. Тут треба уточнити, згідно Карлу Ліннею, класифікацію видів.
Є, наприклад, люди з журналістськими посвідченнями, яким на цій підставі просто потрібна сумнівної якості зброя, так званий “резинострел”. Є співробітники поважних, колись паперових видань, котрі, пам’ятаючи ще друкарські машинки, однак перейшли в “цифру”. Є співробітники інформагентств, що стали по факту самостійними медіа. Є блогери і просто інфлюенсери, які не просто пишуть без граматичних помилок, а мають таку кількість читачів, яким би позаздрили деякі старі газети. Є бюджетна інформаційна обслуга районних та обласних адміністрацій, які прокидаються, як бабак Тимко, лише під час виборів. Є сильні інформаційні пули сильних мерів, а є й такі мери, які самі собі нівроку журналісти.
Тобто в сучасних умовах буття ви можете сміливо назватися незалежним журналістом (якщо більше ніким не вдається), і це буде правда, бо до вас нікому не буде ніякого діла. Або ніяк не називатися, і розуміти, як воно все влаштовано зараз насправді, маючи з того розуміння свою добру частку матеріального успіху.
Це могло би бути темою окремої статті, бо я був членом спілки журналістів колишньої країни, пробував працювати в чужих, здається, ще трохи побув у нинішній, і за ці десятки років працював в усіх можливих жанрах і видах журналістики. Але наводити це в якості переконливого аргументу — однаково що посилатися на руїни Геркулануму та Помпеї в якості прикладів для сучасного містобудівництва.
Зазначу лише, що, історично “газетярство” як термін, що має італійське коріння, вважався в минулі часи чимось простакуватішим, ніж термін “журналістика”, що прийшов до нас з французької через російську мову. Відтак “журналістика” дуже мало кореспондувалася з незалежною думкою, а здебільшого з літературизованим речництвом чинної влади. Винятком можна вважати початок 90-х (навіть Росія примудрилась кілька років побути демократичною країною), доки антикомунізм був в тренді.
Що ж до сьогодні, то є глобальний інформаційний вир з усіма ознаками керованого хаосу. Швидкість створення і поширення деструктивного контенту не йде в жодне порівняння зі швидкістю реагування. Є політичні просторікування про те, чим є інформаційний простір, які з реальністю мають мало спільного. І є журналістський, назвемо це так, прошарок між милими політичними побрехеньками та неприємною і неприбутковою правдою.
Загалом вплив на людську поведінку можна поділити на три домени — фізичний, інформаційний і когнітивний. Вони навзаєм перетинаються, наче “олімпійські” кільця. Сучасна журналістика станом на зараз займає відносно невеликий сегмент перетину інформаційного та когнітивного доменів.
Історія її розвитку і становлення, пострадянська “цеховізація”, гіперболізація значущості статусу, технологія політичних “зливів”, які видаються за журналістські розслідування, (а також поодинокі справжні журналістські розслідування, які створюють масове враження про питому принциповість “лицарів пера)” — усе це створює когнітивну помилку про ефективність впливу. Авторитетність джерела сьогодні має зовсім інші засади, ніж 30 років тому, а цільові аудиторії класичної журналістики потребують дедалі сильніших окулярів і пігулок від серцевих нападів при читанні.
Тому питання звучить так — чи дійсно журналісти є об’єктом інформаційних впливів противника, наскільки вони свідомо чи несвідомо розповсюджують його інформацію, і з якого дива потім публічно скаржаться на професійне вигорання та інші невротичні стани?
По-перше, у нас самих в інформаційному просторі відбувається скільки потужних міжусобиць, що ворогу між ними не так вже й легко проштовхнутися.
По-друге, те, що торкається журналістів, і про що вони пишуть, не має жодного відношення до інформаційних операцій. Якщо ви щось подібне побачили, прочитали, чи вам просто здається — здебільшого це все має відношення до пропаганди і агітації, і аж ніяк до спецоперацій. Інформаційна операція, її задум, серія послідовностей впливу і супутні заходи не можуть бути видимими так, щоб було зразу зрозуміло — о, та це ж операція!
Пропаганда і агітація – все з точністю до навпаки.
Пропаганда не потребує зворотного зв’язку. Вона завжди достатньо примітивна, тому що масова, має цілісний наратив (історію, яка виправдовує її існування). У механізмі пропаганди завжди закладається протокол реагування на неї і корекція інших впливів згідно цього реагування. Пропаганда завжди є державною (або партійною), тому вона говорить від імені чогось величного, навіть якщо воно по суті дрібне і мізерне.
Агітація говорить “зроби щось”, або “не роби цього”. Вона значно вужча за цільовою аудиторією, і якщо хтось із сусідньої цільової аудиторії її побачив та скритикував, то це зовсім не означає, що так до неї ставиться адресат.
Фейки, або зрозуміліше кажучи, брехня — це окремий жанр введення в оману, “military deception”. Він має допоміжний, а не самостійний характер.
Психологія журналіста спрямована на дві речі — на сенсаційність та на рефлективність. Швидка публічна персональна відповідь на масовий подразник підвищує самооцінку і гонорари. У цьому разі противнику навіть немає якогось сенсу прораховувати реакцію журналістів як окремої цільової аудиторії — потрібний сигнал буде передано і мультипліковано без жодних сумнівів.
Критична оцінка ворожого меседжа у даному випадку не має сенсу. Мем, який є основою повідомлення, повторюється без спотворень, інакше його критика жанрово неможлива.
Тут важливо розділити журналістів на три умовні групи. Перша — люди, які свідомо транслюють наративи ворога і є його штатними співробітниками, разом зі своїми медіа. Це ніяка не “п’ята колона”, бо вони особливо і не маскуються, просто вони працюють на ворога.
Друга — це “корисні ідіоти”, які підсилюють негативну конотацію ворожого повідомлення в жанрі “зрада” і “все пропало”. Роблять це вони з найкращими намірами —привернути увагу до проблеми. Але кількість привернутої уваги сама по собі ще ніколи нічого не вирішувала. А впливові люди при прийнятті рішень керуються чим завгодно, але точно не думкою медіа.
Третя, найменш чисельна — раціонально мислячі і достатньо кваліфіковані журналісти, які в силу вищезгаданих власних психологічних особливостей вважають, що треба просто розвивати у людей критичне мислення. Проблема в тому, що критичне мислення і “ватність” як ідеологія (а це саме квазі-ідеологія, а не дурисвітство) цілком собі можуть співіснувати в одній і тій самій голові без жодного дискомфорту. Їхні тексти схвалюються такими самими, як вони, але раціональний компонент в риториці ніколи в історії не був ефективним засобом впливу на маси. Це приблизно такий ефект, як замість поетичного тексту покласти на музику таблицю множення.
Ковід-епідемія додала істеричності в медійні процеси і серйозно зруйнувала соціальні зв’язки. Тут є хороша новина. Виявилося, що без більшості цих зв’язків людина цілком може собі існувати, а потреба їхнього нарощування під виглядом прогресу мала виключно маркетинговий характер. Нам продавали непотрібну комунікацію, непотрібну рекламу, і так само — непотрібну журналістику.
Ще одна хороша новина в тому, що демонізація масових інформаційних впливів противника теж носить маркетинговий характер. Є така приказка, що перші три дні на війні кожен солдат вважає, що всі кулі і снаряди летять виключно в нього. От з журналістами й інформаційними впливами те саме.
Можна виділити чотири основних напрями російських впливів.
- Політичні лідери, їхня репутація, довіра до них.
- Державні інститути. Дегуманізація силових відомств, спецслужб і армійського командування.
- Атаки на систему міжнародного права, прав людини.
- Дискредитація систем міжнародної безпеки. Демонстрація недієздатності міжнародних інституцій у вирішенні конфліктних ситуацій, курс на розвал ЄС.
Журналістів, як таких, в якості мішеней тут і близько нема. Вони посередники, трампліни або ж броня, яку нескладно або пробити, або оминути засобами ураження.
У російській військовій думці сьогодні є чотири напрями, які розглядають сучасне ведення воєн, у тому числі інформаційних.
Перша група представлена генералами Гареєвим, Картаполовим і більш відомим в медіа — Герасимовим.
Друга – це генерал Богданов і полковник Чекінов. Третя — представлена прізвищами: Кисельов, Вороб’йов. Четверта: Дульнєв, Брюзгін, Лутовінов та інші. Все це варто всерйоз вивчати, якщо залишити в стороні риторику коміксів, яку чомусь видають за військову журналістику та військову аналітику.
Періодизація в цілому відображає рух від консервативних до модерних підходів, хоча всі вони пишуть про принципову важливість інформаційного протистояння в сучасній війні. Наведу цитату з джерела четвертої групи:
“Інформаційне протистояння стає фактором, який суттєво вплине на майбутні війни, їх початок, хід і результат; інформаційне протистояння у безконтактній війні слід розуміти як нову стратегічну форму боротьби, при якій застосовуються спеціальні методи та ресурси впливу на інформаційне середовище ворога.
Володіння інформаційними активами в майбутній війні стає настільки ж необхідним атрибутом, як володіння конвенційними силами та засобами, зброєю, боєприпасами, транспортом тощо у минулих війнах.
Перемога в інформаційному протистоянні призведе до досягнення стратегічних та політичних цілей і поразки збройних сил противника (та захоплення його території, знищення його економічного потенціалу та повалення його політичної системи)”.
Варто ще зауважити, що в сучасному світі не буває деструктивної інформації виключно “з-за поребрика”. Виробниками деструктивного контенту можуть виступати громадяни будь-якої країни як осмислені «агенти впливу», так і просто «корисні ідіоти».
А ще є так звані “операції під чужим прапором”, де негативна інформація надходить з території дружніх країн і начебто від їхнього імені, але про це говориться не так вже й голосно.
Проблема політкоректності полягає в необхідності свідомо спотворювати факти на догоду політичній доцільності. Так нездатність політичних лідерів Заходу прямо говорити про російську загрозу відкрило інформаційний простір ЄС, зробило його базою для розсилання деструктивного російського контенту. Таким чином учасники «Нормандського формату» виявилися або «посіпаками Вашингтону», або кровожерними мілітаристами, поплічниками української хунти.
Ототожнення державної системи і політичного режиму противником призводить до того, що інформаційні атаки на державні інституції маскуються під політичну боротьбу, що ускладнює їх виявлення.
А наші журналісти у пошуках універсальних засобів боротьби з інформаційною нечистю схожі на коваля Вакулу, який прийшов до характерника Пацюка із власним чортом за плечима. Іноді треба зазирати і у власний мішок.
Олег Покальчук,
соціальний і військовий психолог