Єкатерина Шульман, на перший погляд – ідеальна представниця “прекрасної Росії майбутнього”, яку так люблять малювати російські псевдоопозиціонери. Вона – молода успішна політологиня, володіє арсеналом наукових термінів, якими встигає користуватися попри шалений темп свого мовлення, цитує класиків російської та світової літератури. 

Ця пані відома тим, що критикує Путіна, спираючись на наукові джерела, з легкістю розмірковує про законотворчість та політичний устрій Росії.

Як прогресивну науковицю, тим більше іноагентку, жертву режиму, її радо приймають на Заході. Саме там вона регулярно проводить лекції з історії та сучасності Росії. Останній її “гастрольний” тур, до речі, відбувся цієї осени (2024 р.) в США.

Під час цих зустрічей Шульман поводиться як інтелектуалка, яка знаходиться “над сутичками”. Ви не знайдете в її словах ні емпатії до українців, ні засудження окупантів. 

Поки світ оговтується від шоку, що у XXI столітті хтось запалює велику війну та замислюється про ядерний апокаліпсис, пані Шульман спостерігає за цією “метушнею” з висоти наукового аналізу.

“Жодна війна не є неймовірною подією. Люди взагалі воюють між собою: така у них, на жаль, схильність”, констатує Шульман. 

Щодо протистояння Росії та України,  ця пані в упор не бачить мілітаристської та загарбницької політики РФ протягом століть, зводячи цю війну до випадкової примхи Путіна:

“Більш безглуздого конфлікту, на мою думку, рідко коли знала історія війн. Тобто, розумієте, одна сторона воює більш-менш зрозуміло за що, а інша сторона взагалі незрозуміло за що”.  

Амплуа Шульман (з її слів), – “політичний коментатор”. Цей статус дає прекрасну можливість з одного боку нібито відмежуватись від усього брудного, що відбувається у політиці. З іншого – за першої привабливої нагоди в цю саму політику вскочити. 

Втім, до її планів нам би не було жодної справи, якби не її шкідлива діяльність в інформпросторі цивілізованого світу. 

Як і будь-який інший представник російської псевдоопозиції, Шульман, маючи доступ до міжнародної аудиторії, не закликає до рішучих дій стосовно злочинної російської влади. Ба більше, під час її науково-популярних “шоу” глядач дізнається, що путінський режим…не найгірший у світі. 

Крим – “подарунок” і “празник”

Для того щоб зрозуміти, що з себе представляє той чи інший росіянин, достатньо поставити одне питання: чий Крим?

З цитат блогерки напрошується висновок, що крадіжка півострова не такий вже й злочин:

“Територія Криму контролювалася Росією фактично. Де-юре вона не була (світом) визнана територією РФ, але де-факто вона контролювалася, і ніхто цьому активно силою не чинив опір… Не було того збройного опору, тому Крим не робив нас настільки нелегітимною державою…”.

У 2014 році Єкатерина Шульман розмірковує, що повертати вкрадений півострів не обов’язково:

“Крим може залишитись у Росії, і світ погодиться з цим. Він може повернутись до складу України, і Росія це прийме. Він може стати незалежною республікою чи спільним протекторатом – або отримати найособливіший із усіх особливих статусів”. 

У 2019 році  політологиня  на запитання про те, як варто вчинити з Кримом, відповіла, що “у світі багато сірих територій і «хто сидить у якомусь місці, той і власник».  У 2022 році  Шульман підтверджує, що окупацію Криму російський народ сприйняв як “подарунок”: “Криму люди раділи – це сприймалося як подарунок, як свято”, “Ми пам’ятаємо, як усіх потішив Крим”.

Така ж сама ейфорія, зі слів Шульман, як після захоплення Криму, мала місце і на початку війни. 

“Але не одразу. Одразу був шок,  це було дуже неочікувано. Якщо ми подивимося на рівень тривожності чи рівень підтримки, то побачимо пізню весну-літо 22 року до вересня, до мобілізації. Такий медовий місяць суспільства і війни, коли стало зрозуміло, що катастрофи не сталося, магазини не зачинилися, банки працюють, гроші не заморозились…отже, все нормально. Більш того, і воюємо хорошо, вдало!”

Раділи разом, а винний тільки Путін: у 2024 році Шульман заявляє, що утримання або втрата Криму – проблема винятково президента Росії. “Вся Росія не інвестувала всю свою душу в Крим чи будь-який інший елемент своєї (СВОЄЇ? – Авт.) території. Незважаючи на підтримку росіян дій влади, політологиня категорично відкидає заяви про колективну відповідальність росіян, називаючи це “фашизоїдною концепцією”. 

“Жодного запиту на війну перед війною не було. Жодної патріотичної мобілізації не спостерігалося. Щобільше, до кінця 2021 року у нас, згідно з опитуваннями, покращувалося ставлення громадян і до Сполучених Штатів, і до Євросоюзу, і навіть до України…Це пов’язано з парадоксальним уявленням про неї як про країну братню, яку злі американці використовують проти Росії з поганою метою”. 

Про те, що “братське” ставлення до українців не завадило росіянам вдертися в Україну і влаштувати різанину в Бучі та інших українських містах, – Шульман замовчує. 

Мовчить вона і про те, що насправді війна триває з 2014 року. За цей час загинуло майже 8 тисяч українців (4150 воєнних та щонайменше 3375 цивільних) та 298 іноземців на борту MH17 (і це не враховуючи 5700 загиблих бойовиків, якими керували спецслужби Росії). Ще десятки тисяч людей було поранено. 

 Путін – не тиран, Росія – не диктатура

Окремо варто розглянути ставлення Єкатерини Михайлівни до Володимира Путіна. І хоча саме його та його оточення вона звинувачує у війні, Шульман, тим не менш, не вважає його ні диктатором, ні тираном. В програмі “Статус”, яку вона веде разом із медійником Максимом Курніковим, слухачі у вересні 2024 року поставили питання: чи формується в сучасній Росії культ Путіна, адже в нього найвищий показник цитування в наукових роботах (хоча він не науковець), російських дітей шикують у літерах його прізвища, патріарх благословляє на вічне правління?

“Стисла відповідь – ні, – рішуче відповідає Шульман. – Культ особистості – це інше. Культ особистості – має бути інституалізований. Пам’ятники стоять, як стояли пам’ятники Назарбаєву? Університет називають за життя ім’ям такого? Не називають. Проспект Путіна де? У Грозному. Особливе місце. В інших місцях ні пам’ятників, ні якихось назв немає. Байопіки по телевізору показують? Не показують!”. 

Отже, за Шульман, культу Путіна немає, тому що… немає пам’ятників. В цьому контексті не можна не згадати статтю  кандидата філологічних наук Антоніни Березень “Культ особи Володимира Путіна в контексті постмодерну”. Авторка доводить принципову різницю сучасного формату взаємодії диктатора з народними масами. Серед “традиційного” інструментарію творців культу залишається хіба що розповсюдження портретів лідера та включення до шкільних підручників його біографії. Натомість з’являються інші форми тиражування образу: поширення DVD «Навчаємося дзюдо з Володимиром Путіним», продаж на аукціонах футболок тощо. 

“Наприклад, президент РФ широко демонструє свою причетність до неофіційної культури – популяризуються його зв’язки з репером Тіматі (Тимуром Родрігезом), який двічі був довіреною особою Путіна на виборах, з очільником байкерського клубу «Нічні вовки» Сашею Хірургом (Олександром Залдостановим), який попри відому дотичність до кримінального світу отримав від Путіна п’ять державних нагород”.

Але аудиторія Шульман видихає: немає пам’ятників – немає культу особистості. 

Ще до повномасштабного вторгнення ця пані заспокоювала росіян, що не варто особливо переживати і через політичний устрій сучасної Росії: маємо справу усього лише з гібридним режимом (демократія+автократія).

“З одного боку, у Росії є демократичні інститути, хай навіть імітаційні. У нас неадекватна концентрація влади в одних руках, нерівномірний розподіл повноважень між гілками влади, неконкурентні та непрозорі вибори. Це всі ознаки, що не дають країні можливість називатися повноцінною демократією”. Але і до диктатури, на думку політологині, країна також не дотягує. Отже, видихаємо ще раз. До речі, український політолог Іван Гомза ще до війни зацікавився, чому Росію Шульман називає “гібридним режимом”, а Україну – “анократією”: “..анократії – це режим, який на відміну від стабільних демократій та класичного авторитаризму характеризується слабкістю політичних інститутів, а тому схильний до політичних криз та політичного насильства (в т.ч. і громадянських війн). Дослідник має право використовувати ті терміни, які допомагають йому (або їй) краще осягати і описувати реальність, що спостерігається. Однак термінологія часто привносить із собою оціночні судження, і саме це – ситуація з дискусією навколо інтерв’ю п.Шульман. Мене цікавить, чому вона постійно використовує щодо України поняття, яке імпліцитно несе у собі негативні характеристики і ніби окреслює шлях України до failed state – цього дітища російської (кремлівської?) пропаганди”, запитав Іван Гомза.

На запитання пана Івана можна відповісти словами італійської мисткині Єкатерини Марголіс, яка давно слідкує за діяльністю Єкатерини Шульман. “Це рівно та сама імперська дезінформація, що працювала спочатку де-факто на підготовку ефекту раптовості вторгнення (інтерв’ю цього періоду), а тепер – додам від себе – на спотворення істинної картини в тому числі діяльності “опозиції” і тим самим відволікання уваги та допомоги від України”, – говорить Марголіс.

У сусіда дім згорів, дамбу прорвало…

Безособові конструкції – відмінна риса представників “російської опозиції”. Як і колеги Шульман по ліберальному цеху з “Медузи”, “Медіазони” та “Нової газети”, ця пані “ходить манівцями”, коли мова заходить про злочини російської армії. До прикладу, заявляє, що Каховська ГЕС, могла зруйнуватися сама по собі. В етері програми „Статус“ політологиня порівняє катастрофу на Каховській ГЕС з пожежею у Москві в 1812 році. Мовляв, чи то Наполеон, чи то самі росіяни, чи то через те, що Москва була дерев’яна, а пожежникам у таку мить було не до викликів. “Тому не стверджуючи, що дамба від недбалості та відсутності належного технічного обслуговування сама могла продірявитися настільки, що врешті-решт луснути, ми звертаємо увагу на не нульову ймовірність такого варіанту теж”.

Але пасаж із самознищенням дамби – ще не найцікавіший в серії висловлювань Шульман про російські злочини. Так, виявляється, що в Україні “згорів будинок”. І ні слова про те, хто саме його підпалив. “У сусіда будинок згорів, а в нас прорвало каналізацію. Кожному, як то кажуть, своя сльоза солона. Тільки сусідові будинок відбудують усім світом, це ясно, а нам забороняють навіть ремонт планувати, кажуть, у вас завжди так було, і взагалі спершу усвідомте, звідки це все взялося, що у вас по підлозі плаває».

То може, дійсно, варто усвідомити, Єкатерино Михайлівно? 

 Чи чудовисько Путін? 

Однак особливо чітко видно, що пані Шульман плоть від плоті злочинного режиму в інтерв’ю з Маміном Шакіровим (“Радио Свобода”).

– Ви бачите в Путіні чудовисько? – ставить питання руба Мумін Шакіров.

Як ми вже переконалися з її попередніх відповідей, Шульман прекрасно вміє казати “так” або “ні”. Але в цей раз вона професійно переводить тему, мовляв, Путін не здається сам собі поганим: “Ну, якщо встати на їх точку зору, вони там з якимись нацистами борються, звільняють рускіх людей”, ухиляється від відповіді. 

Тих, хто безпосередньо катував людей в Бучі, Херсоні, Ізюм, Бахмуті, Ірпені Єкатерина Михайлівна теж не готова називати злочинцями. “Той, хто повернеться в Росію, стикнуться зі страшною проблемою. Одна з них – це ті, хто повернувся з війни. З посттравматичним синдромом. Люди приїхали, повернулися з орденами на груди. Для вас вони герої чи жертви політичної ситуації? – запитує Мумін Шакіров. (Окремо зазначимо, що варіант – окупанти, що прийшли вбивати, не розглядається і в питанні “опозиційного” журналіста). У Шульман замість відповіді чуємо – “Це, звичайно, проблема. Це одна з наших проблем…”.  Далі вона переконує, що ця перешкода не завадить їй повернутися на батьківщину. 

Втім, відповіді на питання, хто такі окупанти – глядачі не дочекалися. Симптоматично, що в подальшій розмові вона називає їх “ветеранами СВО”.

(До речі, невтомний ведучий через пару хвилин знов повертається до цього питання, і знов зазнає фіаско). Наостанок Шакіров поцікавився, чи була Шульман в Україні. Виявляється, була. Ще до війни. Проїздом. Зі спостережень: Львів – більше “німецьке” місто, а Харків – “слов’янське”. Цікаво, що ця пані має на увазі під “слов’янським містом”? Польща – теж “слов’янська”, але український Дніпро геть не схожий на, скажімо, польській Краків. Є підозра: чи не означає в парадигмі Шульман “слов’янськість” приналежністю до горезвісного  “руського миру”?

Без Росії майбутнього немає?

А що Єкатерина Шульман говорить з приводу того, що народи “прекрасної Росії майбутнього” мають право на свободу? На думку політологині, це малоймовірно. Адже Кавказ не здатний зістрибнути з грошей імперії, а татарам і башкирам ця пані відмовляє в самоідентичності: “Багато хто задається питанням про можливість збереження Росії в її нинішніх кордонах. Думаю, його розумніше переформулювати інакше: які чинники можуть спонукати російські регіони до відділення? Територіальний розпад починається, коли елементи цілого вважають, що поодинці їм буде краще, ніж разом. Хто може так про себе думати? У жодному разі не одержувачі бюджетних дотацій. Тому вічні сепаратисти масової уяви – республіки Північного Кавказу – останні, хто практично це здійснюватиме. Це, швидше, може спасти на думку ресурсним нафтогазовим республікам Півночі або багатим Татарстану і Башкортостану — але вони малосостоятєльни у відділенні від центру, їм буде важко відшукати власну ідентичність. Єдиний мовний, освітній та культурний простір — могутній єднальний фактор”, каже Шульман. Отже, деколонізація імперії малоймовірна, бо поневолені народи не здатні на життя без Росії-матушки?

А щодо країн пострадянського простору, яким все ж таки вдалося вибороти свою незалежність? 

Подивимося на риторику пані Шульман в Казахстані, куди вона часто їздить, бо є професоркою в одному з місцевих вишів. У жовтні 2022 року Єкатерина Михайлівна співає дифірамби президенту Токаєву за дотримання “нейтральності на континенті”. Саме завдяки його талантам (а, виявляється, не тому, що Путін застряг в Україні на шляху відродження імперії – Авт.), на думку Шульман, в Казахстані все спокійно. 

Журналіст запитує її, що найбільше здивувало в Казахстані. “Ось цей ось радянський штамп “мирне небо над головою”, це, виявляється, ніякий не штамп. Це чудова реальність”, – відповідає науковиця.

Тобто пані Шульман здивувало “мирне небо” Казахстану. Можливо, вона повернулася з Херсону, який російська армія нищить щодня? Або хоча б з Києва або Дніпра, які Росія теж обстрілює з початку вторгнення? Ні, пані Шульман повернулася з Європи, де з ранку до ночі таке саме мирне небо, як і в Казахстані. Отже, не виключаємо, вона лукавить. І меседж про “мирне небо”, і подяка Токаєву – це такий собі посил казахам. Приблизно на кшталт того, що нещодавно мав місце в Грузії, коли проросійські сили цієї країни порозміщували білборди з розбомбленою Україною. Мовляв, якщо вам дороге ваше “мирне небо”, не йдіть проти Путіна. 

Післямова: відповідальність лежить і на Шульман

На жаль, в очах цивілізованого світу пані Шульман насамперед жертва режиму, а не його адвокат “під прикриттям”, що більш схоже на правду. До неї дослуховуються, її запрошують читати лекції в потужні виші. На цих заходах вона поширює кремлівські міти, розповідає про страждання російської інтелігенції, про “осінню автократію” в Росії, у якої, втім, є шанси переродитися в “демократію”.

На жаль, на цьому її “опозиційна діяльність” завершується. Користуючись метафорами Шульман, можемо констатувати, що вона не збирається ні міняти прогнившу протягом століть “каналізацію” (сприяти деколонізації імперії), ні допомагати гасити “дім сусіда”, який підпалила її країна. Знов таки не можна не погодитися з італійською мисткинею Катериною Марголіс, яка пише, що “цинізм її (Шульман – Авт.) послідовної апологетичної проросійської повістки та маргіналізації геноцидальної війни в Україні цілком продумано спирається на сформовану імперією ж багатовікову оптику та міфологію русоцентризму”. Марголіс підкреслює, що Шульман теж має нести відповідальність за те, що робить сьогодні режим в Росії: 
“…з оголошеннями про гастролі пані Шульман по США на теми російського заслання та капітанської доньки за 105 доларів за квиток, з яких як завжди, ні цента не буде переведено на те, щоб зупинити геноцид, за який Катерина Михайлівна, яка багато років співпрацювала з державними структурами і займаючись вмовляннями про сплячі інститути, які ось-ось прокинуться, і розповідаючи всім про авторитаризм, що не диктатура і взагалі практикуючи постійний дозволений псведоопозиційним ватабаутизм – безумовно відповідальна теж, а може навіть не теж, а в особливо великих розмірах, бо з її величезною аудиторією де-факто вводила в оману і маскувала все той же фашизм”.

Ірина Авраменко, медіаекспертка Інституту демократії ім. Пилипа Орлика.