Коли я чую про якусь нову акцію російської опозиції, завжди згадую старий анекдот: 

“- Допоможи, кури дохнуть, – просить власник курника старійшину.
– А ти повісь над курником кружечок з паперу! – радить той.
– Не допомогло, знов дохнуть!
– Тоді квадратик з паперу!
– Усі здохли!
– Шкода, – зітхає мудрець, – в мене ще стільки ідей було!”…

Ось вже п’ятий рік війни, а російська опозиція продовжує розвішувати “папірці над курятником” замість реальних дій. І поки російські ракети і дрони руйнують українські міста, у Берліні, Празі, Вільнюсі лідери російської опозиції в екзилі імітують протестну діяльність.

Слактивізм як професія

Характерною рисою “опозиційних” акцій є їхня естетизація. Озброєні красивими гаслами, стрічками,  біло-синьо-білими прапорами та вірою у «прекрасну Росію майбутнього», опозиціонери намагаються перемогти диктатуру Путіна деклараціями та декораціями. 

Однак проблема полягає у тому, що диктатури не зникають від яскравих шоу. Утім, чи є така задача в так званих опозиціонерів? Роки війни показали, що значна частина цих заходів спрямована не стільки на трансформацію РФ, скільки на формування позитивного образу росіян за кордоном з метою успішного фандрейзину. Мовляв, ми не підтримуємо війну, отже, не маємо відповідати за неї та докладати зусиль, щоб її зупинити. 

Водночас західні медіа охоче підхоплюють ці вистави, намагаючись розгледіти в особах  емігрантів «іншу Росію». Проте у тих, хто добре розуміє природу путінського режиму, спроби боротися з диктатурою маршами та стрічками викликають гірку іронію. Це як намір овечої отари зупинити оскаженілого хижака рішучим бе-беканням. 

Незважаючи на те, що всі медійні кампанії російської опозиції супроводжувалися гучною риторикою про «історичний момент», жодна з них не призвела до змін в структурі влади та політиці. Навпаки, така форма опозиційності навіть вигідна російському режиму, адже створює ілюзію протесту без загрози для системи. 

У політичній науці для цього явища є термін – “слактивізм”. Це «диванний» або суто символічний протест, який не потребує ризику і дій, створює відчуття участі, але майже не впливає на реальні зміни.

Яскравим прикладом слактивізму є приклади з історії російського ліберального руху, які ми розглянемо в цій статті.

Про стрічки і черги

Акція “Зелена стрічка” з’явилася навесні 2022 року як анонімний протест проти повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Російські опозиційні пабліки закликали людей купувати зелені стрічки та прив’язувати їх до гілок, лавок, поручнів чи стовпів. Замість справжнього опору, який вимагає зброї, фінансування, чи хоча б саботажу, російське суспільство обрало кольоротерапію. Комунальні служби зрізали ці стрічки швидше, ніж їх встигали сфотографувати для опозиційних телеграм-каналів.

Ще однією показовою символічною акцією російської опозиції стали так звані «ліхтарикові протести», які відбулися ще напередодні повномасштабного вторгнення в Україну. Ідея кампанії належала команді Олексія Навального та не викликає нічого, окрім посмішки. Людям радили увечері вийти у двори, увімкнути ліхтарики на телефонах, підняти їх угору та зробити фото чи відео для соцмереж.

Акцію прив’язали до Дня святого Валентина, намагаючись надати їй романтики. Частина західних медіа висвітлювали подію як креативну форму ненасильницького спротиву авторитаризму. Однак реальний політичний результат був нульовим.

Хіба що на подію іронічно відреагував прессекретар Путіна Дмітрій Пєсков. «Так, деякі люди ходили з ліхтариками, – сказав він. – Чудово!».

«Ліхтарикові протести» стали одним із перших прикладів переходу російської опозиції від прямого протистояння до медійних видовищ. Ця кампанія визначила формат для багатьох наступних акцій, оскільки поєднувала у собі мінімальні ризики для учасників та  високу візуальність.

Після смерті Олексія Навального його дружина Юлія спробувала перейняти лідерство в російській опозиції. Однак замість активізації дій у відповідь на вбивство лідера, почалася суцільна імітація боротьби.

До прикладу, ефективність флешмобу “Опівдні проти Путіна” («Полдень против Путина») у березні 2024 року досі викликає чимало запитань і критики.

Суть акції полягала в тому, щоб усі, незгодні з режимом, прийшли на виборчі дільниці в конкретний час – 17 березня о 12:00. Людям пропонували постояти в черзі, зіпсувати бюлетень, або проголосувати за будь-якого, окрім Путіна. Юлія Навальна поясняла, що за перебування на виборчій дільниці у певний час не існує статті у Кримінальному кодексі РФ, тож це ідеальний спосіб безпечно заявити про себе. 

Утім, кремль використав ці черги як доказ високої явки росіян на вибори. Пропагандисти з задоволенням знімали натовп, розповідаючи у новинах про “небачену консолідацію суспільства навколо Путіна”. Фінальним акордом став виступ російського президента, у якому він подякував опозиції за те, що їхня акція додала легітимності волевиявленню.

Спільна ініціатива Юлії Навальної, Ільї Яшіна та Владіміра Кара-Мурзи – перший “Берлінський марш” (листопад 2024 року) зібрав тисячі емігрантів. Акція була радше візуальним сигналом для західних фондів і медіа, щоб показати, що існує «інша Росія». Водночас для Кремля цей піший перформанс не створив навіть мінімального дискомфорту.

Акція “Я на зв’язку» (“Я на связи”)  – цьогорічна кампанія Юлії Навальної за вільний інтернет у РФ. У її межах користувачам пропонують завантажувати квадратики для сторіз в інстаграм із гаслами проти цензури. 

Проте реальний вплив цифрового активізму є вкрай сумнівним з погляду поведінкової психології. Дослідження К. М. Крістофферсон, С. Е. Вайта та Дж. Пелози показали, що символічні акти підтримки в мережі навпаки зменшують відсоток людей, які в подальшому віддають гроші або час на реальні справи. Це пояснюється тим, що віртуальна участь створює відчуття виконаного обов’язку, що знижує мотивацію до подальшої активності.

Окремим епізодом у низці символічних кампаній стала ще одна спільна акція російської опозиції під назвою “Черги надії” (“Очереди надежды”). Це ініціатива зі збору підписів за висунення Бориса Надєждіна кандидатом на президентських виборах РФ взимку 2024 року. (Нагадуємо, “в черзі” також стояли під час акції “Опівдні проти Путіна”. Отже,  «стояння в черзі» – найпопулярніша форма спротиву). 

Однак уся ця кампанія містила принципову суперечність. Борис Надєждін подавався як «антивоєнний кандидат», хоча його позиція щодо російської агресії була неоднозначною. Надєждін дійсно критикував повномасштабне вторгнення та мобілізацію, однак при цьому не пропонував перегляду імперської політики Росії. Зокрема, він не підтримував повернення окупованих територій Україні та іншим країнам. 

Отж, “черги надії” – це виступ не проти війни як імперського проєкту, а за «акуратну» окупацію, як це було в 2014-му. Це туга за часами, коли «вєжлівиє люди» захоплювали Крим без санкцій і мобілізації. 

Яскравим прикладом наївного спротиву є також акція Іллі Яшина “Досить!” (“Хватит!”). Її суть зводиться до заклику: «Досить воювати, досить вбивати».

Цей кейс демонструє, чому українці та притомні світові аналітики дивляться на російську опозицію з неприхованою іронією. По-перше, до кого адресоване це «Хватіт»? До Путіна, який поклав мільйон життів заради імперських амбіцій? Чи до російського ОМОНу, який отримує премії за побиття мітингувальників? Чи це те саме рішуче бекання овець, де хижака намагаються розчулити словом «досить»?

Отже, гасло «Досить!» не містить жодного заклику до дії. Воно не каже «донатьте на ЗСУ, щоб наблизити кінець війни», не каже «паліть військкомати», щоб на війні не вмирали ні росіяни, ні українці, чи «саботуйте залізницю». Це просто словесний маркер, який дозволяє російському лібералу рішуче поставити вподобайку і піти пити лате.

У межах цієї кампанії Яшин та його соратники знову намагаються проштовхнути тезу, що «росіяни – теж жертви Путіна». Мовляв, усім погано, всі втомилися, давайте просто скажемо «досить». Це розмиває кордон між агресором та жертвою, прирівнюючи страждання українців під бомбами до дискомфорту росіян від санкцій чи страху мобілізації.

На загальному тлі російської опозиції виділяється хіба що Гаррі Каспаров, чия діяльність виглядає більш предметною. Наприклад, у німецькому Bild виходили його публікації із закликами посилити військову допомогу Україні, надати їй далекобійну зброю. Головним його проєктом є «Форум вільної Росії» у Вільнюсі. На цьому майданчику обговорюють майбутнє РФ після Путіна, децентралізацію країни та – нарешті – відмову від імперської моделі.

Втім, найдієвішою російською опозицією сьогодні є «Російський добровольчий корпус» (РДК), який бореться за свободу Росії в лавах української армії. Вони давно позбулися ілюзій і розуміють очевидну істину: хижака здатні зупинити лише озброєні мисливці.

Йти у бій, а не на заклання

Коли заходить мова про беззубість російського спротиву, ліберальна спільнота одразу висуває щит: «Вам легко критикувати! Але в Росії за будь-яке слово саджають. Які акції ви від нас хочете в тоталітарній системі? Щоб нас вбили як Навального?».

Повернення Олексія Навального в Росію у січні 2021 року, дійсно, є найдраматичнішим актом російського спротиву. Це, безумовно, потужний моральний вчинок. Але якщо дивитися на це очима політичної стратегії, подвиг Навального не мав реальної протестної віддачі, лише остаточно знекровив російський опозиційний рух.

Чому цей крок не був прикладом політичної боротьби? Тому що боротьба передбачає збереження ресурсів, а добровільна здача в руки кату – це мучеництво, а не політика. Можливо, Навальний сподівався, що його арешт підніме мільйони, але фатально прорахувався в оцінці власного суспільства. Пожертвувавши собою, він залишив величезну структуру Фонду боротьби з корупцією (ФБК) без сильного лідера в найкритичніший момент історії.

На жаль, він став жертвою своєї ж стратегії. Роками Навальний та його команда виводили людей на вулиці під гаслами «Ми без зброї!», «Це наш мирний протест!». Коли ОМОН жорстоко бив студентів, координатори штабів закликали «фіксувати порушення для ЄСПЛ» і в жодному разі не чинити опір поліції. Російський протест методично кастрували, привчаючи до думки, що головне – бути красиво побитою і зафіксованою на камеру жертвою. 

Як результат, смерть вождя стала сигналом не до повстання, а для припинення будь-яких дій.

Якщо навіть лідер із мільйонами прихильників та світовою підтримкою безпорадно загинув у застінках, то звичайному росіянину й поготів немає сенсу ризикувати.

Саме з цієї вивченої безпорадності й народилися всі наступні «шедеври» опозиційної діяльності: від стояння в чергах за погодженого Кремлем Надєждіна до закликів міняти аватарки. 

Господа “No” проти Путіна

Антивоєнні акції активно проводять не лише російські опозиційні політики, а й опозиційні медіа. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну частина таких редакцій почала позиціонувати себе як учасників антивоєнного руху. Одним із показових прикладів цієї діяльності стала виставка “NO”, яку організувало медіа “Медуза” в Берліні.

Формально проєкт позиціонувався як жест протесту проти війни, насильства та авторитаризму. Однак концепція виставки викликала неоднозначну реакцію, зокрема через свою політичну розмитість та обережність формулювань.

У центрі проєкту – абстрактна, як гасло Яшина, формула «Ні‐війні!». Вона була реалізована через мистецькі образи, інсталяції, фотографії. Тобто замість політичної прямоти – вже знайома нам за акціями політиків естетизація протесту.

Риторика виставки виводила війну у площину «загальнолюдської трагедії», де зникало чітке розмежування між агресором і жертвою. Російське вторгнення подавалося не як свідомий імперський злочин РФ, а як певна «спільна катастрофа», що нібито однаково травмувала всіх.

Виставка NO стала продовженням вигаданого опозиційними політиками «безпечного протесту», де не передбачається реальної конфронтації з російським режимом. Водночас вона нав’язувала західній аудиторії образ «іншої Росії» – культурної, гуманістичної та антивоєнної. 

“Це класичний ескапізм”

Щоб детально розібратися у феномені медійной та політичної “діяльності” російських політемігрантів, ми звернулися до Вікторії Ковпак – докторки наук із соціальних комунікацій, професорки кафедри соціальних комунікацій та інформаційної діяльності факультету журналістики Запорізького національного університету, яка професійно вивчає проблеми деколонізації, трансформації медіапростору та протидії пропагандистським наративам:

“Феномен діяльності так званої російської ліберальної опозиції та емігрантської інтелігенції доцільно розглядати через призму соціокомунікаційного симулякру та ритуалізації протесту, – вважає науковиця. – Замість реальної політичної суб’єктності та прагматичної боротьби з режимом ми спостерігаємо повне заміщення реальної дії комунікаційним перформансом. Яскравим кейсом став антивоєнний марш у Берліні, організований Ю. Навальною, І. Яшиним та В. Кара-Мурзою. Аналіз його смислової архітектури демонструє тотальний дефіцит операційних цілей. Гасла на зразок «Путін – це не Росія» чи «Росія буде вільною» є суто абстрактним пацифізмом, який не пропонує жодного механізму деконструкції тоталітарної системи. Як абсолютно точно зазначив посол України в Німеччині Олексій Макеєв, подібні марші перетворюються на банальні PR-акції, орієнтовані не на російське населення, а на німецькі медіа та політиків: це боротьба за увагу європейських еліт, а не проти Кремля. Той факт, що навіть лояльні до опозиції спікери (як-от режисер В. Манський) визнають суто «символічне значення» маршу та його неспроможність вплинути на виведення військ, підкреслює повну капітуляцію цієї політеміграції перед реальністю”.

На думку професорки, показовим є багаторічний досвід лідерів цієї хвилі, який наочно доводить недієвість обраної ними риторики:  “Приклад Юлії Навальної, яка зводить політичний спротив до побутової театралізації (її заява про готовність «залізти на стіл, аби сказати, що Путін – убивця», що функціонує паралельно з її твердженням, що «Крим де-факто російський»), оголює інфантильну віру в магічну силу слова. Попередні роки аналогічної діяльності під гаслом «показати, що багато росіян проти» довели: ритуальні жести в безпечних європейських столицях ніяк не трансформуються в реальну протидію агресії. Ба більше, фокусування лідерів маршів на російських триколорах та вимогах зняття санкцій з «простих громадян» маркує збереження імперської оптики та захист власного комфорту. У теорії комунікації це класичний символічний ескапізм. 

Медійним та психологічним тлом для нього слугує риторика медіаперсон на кшталт К. Гордєєвої. Її фальшивий гуманізм, максимально проявлений в інтерв’ю з Петром Рузавіним, та інфантильний осуд реального збройного спротиву покликані лише емоційно захистити емігрантську бульбашку від почуття провини. Відтак, білі стрічки, шикування в черги (як під час акції «Полудень проти Путіна»), філософія Гордєєвої про зупинку ненависті та жаги помсти чи цинічні відозви Звягінцева до «господіна презідєнта Російської Фєдєрації» про зупинку «бійні» та «м’ясорубки» «по обидва боки лінії зіткнення» виконують виключно терапевтичну функцію самовиправдання. Це спроба легітимізувати статус «хорошого росіянина» в очах світу без прийняття реальних ризиків та колективної відповідальності. Доки цей дискурс заперечує необхідність деколонізації самої РФ, заперечує статус геноцидальної війни Росії проти України, він залишається не інструментом змін, а елементом стабілізації системи через безпечне каналювання протестних настроїв”, наголошує пані Вікторія.

За свободу треба боротися

Саме така опозиція – безхребетна, ритуальна, емігрантська – Путіна абсолютно влаштовує. Вона не є збоєм системи, вона є її інструментом. Кремль давно зрозумів: тоталітарний спокій тримається не лише на страху, а й на ілюзії вибору. За допомогою перформансів незадоволений росіянин отримує безпечний спосіб випустити пару. Він не йде до військкомату палити реєстри, він не блокує залізницю, він не створює бойове підпілля – він вішає аватарку з голубом і відчуває себе борцем.

Чи небезпечно кидати справжній виклик путінському режиму? Ще пак! Публіцист Малкольм Гладвелл у своєму есе «Small Change» зазначав, що справжні історичні зміни народжуються не зі «слабких зв’язків», як-то лайки у соцмережах, а з «міцних», що передбачають реальні дії і реальний ризик. Саме тому українці сьогодні щодня ризикують життям на фронті та живуть під обстрілами в тилу, щоб вибороти право на вільне життя. 

Натомість російська так звана еліта обрала шлях безпечного конформізму. За фасадом їхньої пасивності ховаються все ті ж таємні бажання про власну «велич».

«Росіяни мають зрозуміти: поки вони граються в імперські мрії, їм буде погано. Їм потрібен зв’язок між імперством і повним пизд*цем», – різко висловлюється британський письменник Пітер Померанцев.

Проте цей причинно-наслідковий зв’язок ми маємо унаочнити для них разом. 

Ірина Авраменко