Цьогорічне відкриття Петербурзького форуму виявилося вибуховим і димним. Проте доки українські медіа писали про прильоти по тамтешньому нафтовому терміналу, російська опозиційна Медуза давала такі заголовки:

• «Хороші результати наших далекобійних санкцій». Президент України – про атаку дронів на Петербург і Тамбовську область.
• Українські дрони атакували Петербург. Там сьогодні відкривається міжнародний економічний форум.

Чомусь в обидвох випадках забули додати, що атакували не весь Петербург, а нафтовий термінал…

Чи це випадковість?

За словами Володимира Зеленського, з початку року «українські птахи» вразили 15 заводів, що призвело до виведення з ладу майже 40% первинної переробки нафти в Росії. 

Навесні картинка щодо цього була дуже переконлива: увесь світ спостерігав за «задимленням», нафтовими дощами у Туапсе та Пермі.

Оскільки на міжнародному рівні обмежити споживання російської нафти не вдалося, а доходи від цього продовжували йти на фінансування війни, Україні довелося запровадити власні «далекобійні санкції». Так, палаючий НПЗ шкодить довкіллю, але за словами еколога Владислава Балінського «Питання в тому, чи може країна, проти якої ведеться війна на знищення, обирати між власним виживанням і екологічною стерильністю території агресора. Відповідь, яку дає міжнародне гуманітарне право, недвозначна: пріоритет — у тих, хто зазнає нападу, а не у тих, чия економіка живить напад. Усе інше — або моральна сліпота, або симетрична маніпуляція з боку тих, хто почав війну й тепер шукає спосіб її продовжити безкарно».

Проте наскільки у цих тонкощах можуть розібратися росіяни в контексті майбутньої спокути за розпочату агресію? І чи допомагають їм у цьому російські ліберальні медіа?

Владімір Путін українські удари по НПЗ назвав ударами по «цивільній інфраструктурі». Російська влада в регіонах наслідки цих ударів замовчує, інформації про небезпеки своєму населенню майже не дає. За цих умов активно поширюються чутки. Тож середньостатистичний петербуржець, туапсянин чи пермяк опиняється у звичній російській інформаційній трясовині, де не зрозуміло, чи можна виходити на вулицю, чи безпечно їхати влітку на курорт, чим відмити нафтові плями, яку маску одягати і чи одягати взагалі. Припускаємо також, що  звичайні росіяни навряд складають цей причинно-ланцюговий зв’язок між початком «СВО» та стовпом масного нафтового диму у себе за вікном.

Коли йдеться про повномасштабне вторгнення, російські ліберальні медіа та різноманітні медійні фігури дуже люблять користуватися прийомом «віддзеркалення». Мовляв, воюють усі однаково, в деяких випадках «Україна нічим не краща», «усі винні»… 

Для того, щоб цього досягти, під час російських масових атак на початку великої війни деякі «хороші» медіа ставили в одну добірку з інформацією про зруйновані ракетами українські багатоповерхівки неперевірені повідомлення про «обстріли Донбаса», мовляв, і ті, і ті стріляють. 

Операція ЗСУ на Курщині дала змогу російським ліберальним медіа розкручувати тему про те, що нібито українські військові «розстрілювали цивільних». Медіа (Дождь, Медуза, Новая газета Европа) використовували непідтверджені свідчення «очевидців», хоча деякі з них взагалі не бачили події на власні очі. Потім це підхопили російські федеральні медіа, які після завершення Курської кампанії активно писали про «звірства нацистів».

Зараз на тлі розмов про мирну угоду здається, що багато хто із російських лібералів дуже сильно вкладається у створення цього химерного смислового конструкту, згідно з яким Україна якось неправильно, нешляхетно захищається від агресора, а отже, теж нічим не краща від Росії. 

Найбільш яскравий приклад – це «хороша» російська інтерв’юєрка Катєріна Гордєєва, яка в інтерв’ю із Борісом Акуніним розповіла, що є багато людей, які вважають, що Україна має «оборонятися в рамках своїх територій». Вона ж просуває тезу про те, що до російських та українських полонених однаково жорстоке ставлення (це вже в інтерв’ю із Пєтром Рузавіним – росіянином, який воює за Україну). Російське видання Медуза нещодавно випустило матеріал «журналіста» Шури Буртіна, який порівнює дії ФСБ в Росії із СБУ в Україні. Мовляв, і там, і там саджають і переслідують невинних.

У чому тут розрахунок – зрозуміло: зробити все, щоб Росія уникла відповідальності за воєнні злочини, розмити правду і врешті зняти зі своєї батьківщини тавра варварки, викрадачки дітей, ґвалтівниці, терористки… 

Що ж, давайте на прикладі висвітлення українських атак по російських нафтових об’єктах подивимося, чи це відбувається і як працює?

До уваги було взято два російських незалежних медіа: Медуза та Новая газета Европа. За ключовими словами: Туапсе, Орськ, Перм, Самара, Сизрань, Новокуйбишевськ, Кстово, Ярославль (а саме по тамтешніх нафтових об’єктах прилітало) було знайдено 52 матеріали у першому  виданні, 15 – в другому. 

Удари по містах чи по НПЗ?

Перше питання, яке виникає до подачі інформації про удари – це формулювання. Щодо деяких заголовків і самих матеріалів, особливо це стосується Медузы. 

У заголовках Медузы атаки часто подаються, як напад на міста, а не на конкретну ціль: НПЗ, порт тощо. Оскільки заголовки першого видання часто складаються із декількох речень, то бували випадки згадки і атак на місто/регіон, і атак на НПЗ чи порт в одному випадку.

Ось видання публікує добірку про 1527-й день війни. Заголовок «Перм другий день підряд під атакою дронів. Над містом чорний дим від пожежі. Реакція губернатора: одне повідомлення в соцмережах. Реакція мера: нуль повідомлень». У самому матеріалі згадка про те, що було атаковано саме НПЗ – у четвертому абзаці.

Натомість українські видання виносять у заголовки НПЗ, бо ціллю був саме нафтопереробний завод “Лукойл-Пермнафтооргсинтез”, один із найбільших в Росії, як пише Суспільне із посиланням на СБУ.

Українська правда вночі повідомила про «вибухи» в Пермі, бо ж на той час інформації про конкретну ціль могло й не бути. Проте вже вдень із заголовків як УП, так і Суспільного цілком зрозуміло, куди прилетіло.

Або ж Медуза публікує звернення до читачів: «Війна 1545-й день. Розкажіть “Медузе”, що ви думаєте про ударах ЗСУ по Москві, Пермі, Туапсе та інших містах Росії. Чи стала війна ближче до вас?» Виходить, що Україна б’є по містах, а не по нафтових об’єктах. Так, як і Росія.

Через деякий час видання опублікувало відповіді тих читачів, які відгукнулися. В ліді також акцент на містах. «Українські безпілотники регулярно атакують міста, які знаходяться в сотнях кілометрів від кордону. Під удари потрапляють житлові будинки та інші цивільні об’єкти, гинуть мирні мешканці». Жодного слова про те, що основна ціль ударів – це нафтова промисловість, воєнні заводи тощо. У цьому матеріалі два фото. Підпис до першого: «Наслідки удару безпілотника по житловому будинку в Красногорську. Московська область, 17 травня 2026 року». До другого: «Наслідки удару по житловому будинку в Москві. 17 травня  2026 року».

Давайте зіставимо ці дві ілюстрації.

Виходячи з підписів, йдеться про влучання по житлових об’єктах в різних точках. На першому житловий будинок в Красногорську, на другому – в Москві. Дата одна й та ж.

Проте якщо пошукати друге фото через простий гугл-пошук, то побачимо, що зображено на ньому не Москву, а теж Красногорськ.

Ось цей же будинок в Красногорську з іншого ракурсу у виданні Reuters.

Видання Daycom теж публікує фото. Підпис «Люди стоять перед житловим будинком, пошкодженим під час атаки українського безпілотника під час російсько-українського конфлікту в Красногорську, Московська область…»

Польське радіо:

Звісно, мирні мешканці в Росії гинуть внаслідок українських атак, зазнають страждань. І про це важливо писати, виходячи з основ міжнародного гуманітарного права. Але у випадку Медузы стикаємося із замовчуванням цілі цих ударів або ось такими перекручуваннями. Звісно, підписи під  цими двома фото можуть видаватися помилкою, але ж йдеться саме про російське видання, автори якого мали б знати різницю між Москвою і Підмосков’ям. Та й якщо подібних «помилок» багато, видається, що йдеться про системну проблему. 

Ярославль, хімічна атака та ядерна енергетика

Цікава ситуація з текстом про атаку на НПЗ Ярославля. У матеріалі взагалі не йдеться про те, що прилетіло по НПЗ. Це формулюється так: «Українські дрони в ніч на 22 травня атакували Ярославль». Далі розповідають про перекриття дороги, цитують голову області, який розповідає, що все відбили. І тільки у бекграунді розповідають, що раніше, 19 травня, атакували нафтоперекачувальну станцію. Так а куди ж прилетіло у цей день в Ярославлі? 

Проте якщо почитати українські медіа, то дізнаємося, що атакували саме НПЗ. Наприклад, у тексті 24 каналу є посилання на президента Володимира Зеленського, який це коментує.

У випадку видання Новая газета Европа ситуація виглядає краще. Тут знайдено усього дві згадки у заголовках про атаку «по містах»: «Українські дрони знову атакували Перм. У місті оголосили хімічну небезпеку – при цьому влада стверджує, що просто перевіряли систему оповіщень» та «Російські регіони атакували більше 100 українських безпілотників. У Смоленській області дрон намагався атакувати підприємство ядерної енергетики». В останньому заголовку робиться спроба показати Україну як загрозу ядерній безпеці, хоча в самому тексті зазначено, що дрон збили «на підльоті до об’єкта ядерної енергетики». Тому в цьому контексті не дуже зрозумілий підбір вислову «намагався атакувати».

Чому у випадку російських незалежних медіа неправильно писати про атаки на міста? Адже щодо України це формулюють саме так: «Ракетний удар по Києву», «Росія атакувала Одесу», «Росія атакувала дронами Харків». Тому що під час російських ракетно-дронових ударів б’ють по багатьох цілях одночасно, як наприклад, 24 квітня 2026 року, коли в Києві загинуло чотири людини, близько 100 постраждали, було пошкоджено близько 30 житлових будинків, будівлі театрів, університетів, музеїв, архітектурні пам’ятки тощо. Тобто декілька районів міста, велика кількість цілей. Українські ж атаки сконцентровані здебільшого на НПЗ, військових заводах. 

Ось як подібну подачу інформації російських незалежних медіа про українські атаки коментує офіцер, військовослужбовець ЗС України Сергій Бондаренко:

«На війні зникають напівтони: на полі бою є противник, який прагне тебе знищити, і є необхідність зупинити та знищити його. Саме тому будь-які удари в глибину території противника неминуче стають не лише військовим, а й інформаційним фактором: руйнування цивільної інфраструктури та жертви серед мирного населення використовуються для демонізації й дискредитації іншої сторони. Цілком логічно, що російські журналісти, зокрема й представники табору так званих «хороших русских», активно експлуатують тему невибіркових руйнувань і жертв серед цивільних, демонструючи показовий «гуманізм», але не аналізуючи першопричини ударів по російському тилу та не ставлячи головного питання: що потрібно зробити, щоб цього не було. Так, руйнування й жертви серед цивільних можуть бути наслідком роботи ППО та РЕБ, технічних збоїв або інших чинників, однак принципова різниця між практиками України та росії є очевидною. Наші удари мають точковий і прицільний характер, тоді як російська практика спрямована не лише на знищення військових об’єктів, а й на системне руйнування цивільної інфраструктури та терор проти мирного населення. За даними Моніторингової місії ООН з прав людини, у квітні 2026 року в Україні загинуло щонайменше 238 цивільних осіб, а 1 404 були поранені; атаки із застосуванням далекобійної зброї стали основною причиною цих жертв, що вкотре підтверджує головну мету росії – тотальне знищення України та українців».

Так, у випадках цих атак також бувають жертви і страждає цивільна інфраструктура. Проте коли «хороші» російські медіа пишуть, що Туапсе та Перм «в диму після ударів дронів України»  і не додають цілі ударів, то справді може здатися, що і та, й інша сторона знищують міста. 

Росіяни «побоюються ударів по греблям»

Оскільки наслідки українських ударів по НПЗ, а особливо по Туапсе та Пермі були дуже суттєвими, російські незалежні медіа вміщували репортажі звідти. Проте у виконанні сучасної російської журналістики – це дуже суперечливий жанр. Доступу до місця події немає, перевірити дані офіційних осіб не завжди можливо, посилатися на свідків – наражати їх на небезпеку та й самі журналісти можуть зазнавати переслідувань. Так, в Туапсе затримали журналістку видання Кедр, яка готувала репортаж щодо наслідків ударів по НПЗ, щоправда, пізніше – відпустили.

Тому, якщо журналісти працюють в таких умовах, коли отримана інформація може бути неповною чи викривленою, читачі мають це розуміти. Наприклад, у редакційних настановах Бі-Бі-Сі йдеться про таке: «Бі-Бі-Сі повинна чітко вказувати, чи цензуруються або моніторяться репортажі, чи творців контенту просять або ж вимагають від них приховувати інформацію. Бі-Бі-Сі повинна, де це можливо, пояснювати умови, за яких вона працює».

Відомо, що Медуза та Новая Газета в Росії заблоковані. Також відомо, що ці видання орієнтуються не тільки на росіян, а загалом на російськомовну аудиторію по всьому світу. Чи достатньо добре ця аудиторія знає, в яких умовах працюють журналісти? І, головне, як ставитися до того, що говорять прості росіяни журналістам? Можуть вони говорити відверто чи ні?

Що ж, подивимося на репортажі.

Час від часу Медуза додає плашки із попередженнями. Але вони стосуються того, що в матеріалах буде нецензурна лексика.

Ось матеріал «Вони могли по ГЕС у*****. Ми тоді б з вами не розмовляли» Пєрмь затягнута димом через атаки українських дронів на НПЗ і станцію з перекачки нафти. Мешканці побоюються ударів по греблях на Камі. Репортаж “Медузы”». Він майже повністю побудований на словах неназваних людей. У заголовок виносять чутку про те, що ЗСУ могли б уразити ГЕС, яка нічим не підтверджена. Автор (матеріал не підписаний, чому саме – нам не пояснюють) ходить по різних місцях Пермі і чи то спілкується з людьми чи то просто підслуховує, що вони говорять. 

В одному випадку він розповідає про розмову трьох чоловіків за 50 у барі. 

В іншому – передає слова чоловіка, який із сином гуляє по головній площі міста. Саме він і говорить про те, що ЗСУ могли б вдарити по греблі. Чи є якісь інші ознаки цього? У тексті – ні. Але, виявляється, цього і не треба, щоб виділити це безпідставне звинувачення у сторону ЗСУ як головну думку тексту.

Ще одна згадка про те, що ЗСУ могли б вдарити про греблі береться автором із домових чатів, де «люди діляться припущеннями про ймовірні цілі ЗСУ». Дуже надійні й компетентні джерела.

Ще в тих чатах обговорюють, чи допоможе олія відмити машину від плям і вплив диму на здоров’я. Хтось очікує в майбутньому на онкозахворювання. Сам автор пише, що через деякий час після знаходження у центрі міста «в горлі починає першити». Здавалося б, у цьому тексті можна було додати коментар фахівців, щоб наголосити на тому, якими є загрози і чи є ефективними рекомендації, які поширює влада. Або хоча б долучити посилання на матеріали, де брали коментарі в екологів, які зауважували про вплив диму такого типу і в таких обсягах на здоров’я. Це б дало змогу змістити акценти з переказування чуток на те, щоб принести читачам якусь користь. 

Трохи краще виглядає репортаж «Ласкаво, б****, просимо на курорти Краснодарського краю» Україна втретє атакувала нафтову інфраструктуру Туаспе. Над містом стоїть колосальний стовп диму. Фотографії і репортаж». Текст також в основному побудований на словах анонімних свідків: чоловік у куртці з нашивкою у вигляді російського прапора, пенсіонер, таксисти, мешканка Туапсе, яка проходить повз. Лише деякі джерела ідентифіковані. Наприклад, журналістка, яку затримала поліція нібито через підготовку репортажу. Вмістили уточнюючу інформацію про загибель дельфінів: таксисти говорять: «п***** усім дельфінам», автори долучають до цього цитату екологів. Ще в одному випадку цитують перехожу, яка радить, як треба носити маску і що приймати. Щодо її слів теж є роз’яснення: чи працює цей метод. Виявляється, що ні… Але чи є інші варіанти? Про це нічого не сказано. Закінчується текст тим, що на вулиці міста вихлюпнулася кипляча нафта.

Видається, що основна задача таких репортажів – показати жах і безвихідь, в яких люди опинилися. Проте чи не виховує саме така журналістика пасивне суспільство? І ще одне питання: чи не є така журналістика просто хайпом? Покажемо, як усе страшно, наберемо переглядів…   

Ще один репортаж «Димне пекло. Репортаж “Медузы” из Туапсе – міста, де, на думку влади, майже усе в порядку, а скоро буде ще краще». Його перевагою є те, що авторка (ім’я теж не зазначене) їде допомагати волонтерам, які рятують тварин. Так вона показує цю ситуацію ізсередини. Але і в цьому матеріалі знаходимо дивні чутки: волонтери вважають, що треба пити «Колу», якою «ніби можна замінити сорбенти». То можна чи ні? Що про це думають експерти? Відповідей на ці питання немає. Тоді для чого поширювати цю інформацію? Чи не нашкодить вона читачам?

І врешті репортаж Новой газеты (створений проєктом  Ветер і передрукований виданням) «Над містом повиснув сморід. До нього звикаєш». Тут хоча б на самому початку нас попереджають, що усі співрозмовники попросили не називати їхні імена. Сам матеріал побудований на порівнянні заяв, які робила влада, і коментарів анонімних свідків. Також поспілкувалися з екологами. Один із них дає приблизну інформацію щодо площі забруднення, оскільки офіційних даних про це немає. Другий попереджає про ризик онкологічних захворювань. Але він хоча б має компетенцію про це говорити. Це не дописувач із чату. Також є коментар ліквідатора розливу, який заперечує заяву влади про те, що «забруднення локальне». Ще одна важлива знахідка – подача інформації про туроператорів, які стверджують, що на популярному курорті забруднення немає. Вона супроводжується коментарем експертів, які це заперечують. Тобто цей матеріал можемо назвати прикладом того, яким має бути репортаж: не просто передати чутки та уривки підслуханих розмов. Але перевірити їх, співвіднести з іншими даними, спробувати встановити, наскільки почуте відповідає дійності. Адже саме слово «кореспондент» (людина, яку відправляють на місце події для того, щоб вона повідомила інших про те, що ж відбувається) походить з латини – correspondere, одне із значень – це «приводити до або бути у відповідності». Якщо ходять якісь чутки чи поширюється незрозуміла інформація, задача кореспондента зрозуміти, що з цього правда, а що – ні. А не просто переповідати це далі.

Як показала низка попередніх досліджень російських незалежних видань, роль свідків в їхніх текстах не зовсім така, як у медіа, орієнтованих на професійні журналістські стандарти. Для російських журналістів Медузы, Дождя та деяких інших важливіша не сама інформація, яку очевидці дають і не перевірка цієї інформації для розуміння, що ж відбулося, скільки наголос на тому, що «у кожного своя правда», а у цій війні «усі страждають». 

І червоною ниткою усіх репортажів проходить ідея про те, що люди кинуті напризволяще, влада, мовляв, їх не захищає, не дає ніякої інформації. Але виникає питання: чому ж люди самі не хочуть зробити хоч щось? А журналісти – посприяти їм в цьому? Для початку пояснити, чи допоможе Кола вивести шкідливі речовини з організму, а олія – відмити машину від нафтових плям. 

Екологічна катастрофа

У багатьох текстах російські незалежні журнаалісти акцентують, що після ударів ЗСУ в містах «екологічна катастрофа». Проте чи спричинювала колись Росія екологічні катастрофи в Україні? У текстах Новой газеты Европа слово «катастрофа» згадано 9 разів. У матеріалах Медузы – 18 згадок. Жодного разу не йдеться про Україну – хоча б у бекграунді до матеріалів. Згадується Чорне море, але жодного разу не вказано, що й Росія забруднює його, атакуючи ті ж порти Великої Одеси. Остання атака, що призвела до витоку тонн олії, була якраз у квітні 2026 року.

Деякі заголовки викликають здивування. Наприклад, текст Новой газеты Европа: «Нагадує те, що було 40 років тому в Чорнобилі». Чи коректне таке порівняння? Звісно, наслідки від того, що сталося, росіяни можуть відчути через деякий час, як і після аварії на ЧАЕС. Але все ж таки це перебільшення. Коли читаєш матеріал, то стає зрозуміло, що це – цитата еколога, в якого брали інтерв’ю. Він каже: «Дивно, звісно,  що при такій катастрофічній ситуації інформації практично нуль. Це нагадує те, що було 40 років тому в Чорнобилі. Точно так само влада не давала ніякої інформації». У такому разі заголовок виглядає клікбейтним: висмикнули вислів з контексту і приваблюють таким чином читачів.

Ще один матеріал «Чорні плями війни» із підзаголовком: «Як війна Росії з Україною перетворила нафту у небезпечне паливо і чому «воєнні» забруднення оточуючого середовища цікавлять тільки екологів». У ліді пишуть про «міжнародне законодавство, яке закликає країни зберігати оточуюче середовище навіть під час війни». Загалом ідея тексту зводиться до того, що обидві сторони не дбають про екологію, хоча щодо України зазначено: «засудження дій української сторони виглядало б дивно на тлі аналогічних обстрілів заправок та нафтових терміналів в Україні зі сторони російських збройних сил». Закінчується матеріал на уже згаданій раніше ноті безвиході. Україна та Росія підписали Конвенцію про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, але не виконують її. Шкоду оточуючому середовищу замовчуть, і про це говорить тільки «невелике коло екологів». 

Так, прикро, що в річці Луга страждають лососі. Так, екологічні наслідки від війни стосуються не тільки України та Росії, а й усієї Європи, якщо не є глобальними. Проте нафта є «небезпечним паливом» не тільки через те, що Україна б’є по НПЗ. А тому, що російська нафта – це ракети і дрони, які летять по Україні. Про це у тексті не йдеться.

Хоча в інших матеріалах час від часу про це згадують.

То чи розуміють читачі російських ліберальних медіа контекст?

У випадку атак України на російську нафтову індустрію основний акцент робиться на руйнуваннях цивільної інфраструктури та стражданні цивільних. У принципі, гуманітарний ракурс у випадку висвітлення війни медіа є важливим, але, звісно, якщо при цьому немає маніпуляцій. 

Медуза часто подає атаки на НПЗ як атаки на міста. У деяких випадках цілі українських атак замовчуються. 

Репортажі з місця подій в основному зосереджені на переказуванні чуток. Таким чином поширюється недостовірна інформація не тільки про наміри ЗСУ, але й про те, як вберегтися від наслідків нафтових пожеж.

Порушуючи екологічну тематику, російські медіа не згадують шкоду, яку російські військові завдали Чорному морю, а також, наприклад, катастрофу на Каховській ГЕС, яку російські військові підірвали. 

Яким чином подібне інформування впливає на читачів російських медіа, можна зрозуміти, аналізуючи рубрику «Война глазами читателей Медузы». 

Роман із ЄС, який народився в Пермі, пише: «тепер, коли під ударом навмисне опиняються об’єкти, на яких працюють мирні жителі, і виконавці ударів знають, що висока ймовірність жертв серед них, українці втратили в моїх очах будь-яку моральну перевагу. Одна річ, коли ти стріляєш у ворожого солдата, і куля випадково потрапляє в мирного жителя, і зовсім інша, коли ти цілишся в цивільний об’єкт (наприклад, НПЗ чи щось подібне), чудово розуміючи, що там працюють цивільні, і жодних солдатів чи озброєнь там немає і що будуть убиті ні в чому не повинні люди».

Тобто, коли на Україну напали, все із нею було гаразд. А коли вона почала завдавати чутливих ударів у відповідь – «втратила моральну перевагу». Що вже казати про заувагу про те, що на цивільних НПЗ працюють цивільні люди… До речі, так само про цивільних людей російські медіа писали, коли прилетіло по Брянському заводу, що виробляв деталі для ракет і безпілотників. Ті ж самі формулювання «Брянськ потрапив під ракетний обстріл», «удар прийшовся по мирних жителях»… 

Алєксандр із Санкт-Петербурга зауважує: «дуже багато з того, що роблять сьогодні [зарубіжні] політики і бізнес, націлене на те, щоб зробити погано Росії. А мені здається, що треба робити речі, які роблять краще Україні».

Що ж, причинно-наслідкові зв’язки між «погано в Росії» – «добре в Україні» відсутні. Чому? Можливо, через те, що російські медіа не дають достатньо контексту? 

Владімір із Єкатєрінбурга, коментар якого вмістили після тексту про екологічні катастрофи в Туапсе та Пермі, вважає: «від того, що зараз сталося, краще не буде нікому – тих, в Україні, хто зловтішається, продовжать бомбити, зетники тільки посилять свою ненависть до ворога, а ті, хто проти війни, втомляться від неї ще більше».

Чому бомблять Україну? Тому що зловтішається! Отже – заслужила.

Так, деякі дописувачі Медузы розуміють, що відбувається. Наприклад, Марина зазначає, що відчула «полегшення», коли побачила, що її рідне російське місто пережило приліт. Мовляв, це допоможе «достукатися» до тих, хто був «сліпим». Алєксєй з Владімірської області бажає успіхів «пташкам Мадяра». 

Ці листи показують дуже широкий спектр російської ліберальної думки. Можна бути за демократію, але водночас виправдовувати продовження «СВО», адже Україна б’є по мирних НПЗ. Можна просто бути за мир в усьому світі, хай тільки Україна віддасть свої території…

То чи зрозуміють коли-небудь росіяни, чим насправді є для них нафта?

Саме багаті природні ресурси дозволили Путіну укласти з ними той самий «колективний договір»: свободу і неосяжні території в обмін на такий-сякий добробут. 

Причому, цей договір російське суспільство заключає не вперше. 

Місто Туапсе у 18 ст. було свідком геноциду, який влаштували російські війська під час підкорення Кавказу. «Місцевість, де зараз палають уражені українськими дронами нафтопотужності, колись була залита кров’ю адигів» – пишуть українські «Тексти». Натомість російська література показувала завоювання того регіону, як «жахливе, але водночас благородне досягнення», за словами дослідниці Еви Томпсон. Очевидно, так само до цього ставилася і тогочасна російська інтелігенція.  Ось і зараз для українських медіа атаки по НПЗ стали приводом згадати доімперську історію Черкесії. Історичний екскурс про Туапсе, який робить Новая газета Европа, починається з початку ХХ ст. Це було просто «селище біля моря». А Росія його зробила «найбільшим нафтоналивним портом СРСР». 

Типова імперська сліпота. Так само, як і у висвітленні українських атак по російських НПЗ.

Виснуємо: доки росіяни та їхні медіа не протруть свої імперські окуляри, будь-яка відповідь чергової держави, яку вони хочуть завоювати, видаватиметься їм несправедливістю. Вони страждатимуть від терактів у театрах, бомб у метро, нафтових дощів і смороду, запитуючи себе, чому в річках немає лосося, яку маску краще одягти о цій порі дня і головне – як це все припинити, щоб жити нормальним життям.

Наталя Стеблина

(фото з сайту medusa.io)