Коли складається та чи інша кризова ситуація, вона чітко знаходить больові точки нашого існування. І хоч іноді можна почути пафосне, що живемо ми в інформаційному суспільстві; що всі компʹютеризовані, діти – інформаційно грамотні; що медіасередовище для українців – освоєний простір, епідемія коронавірусу показала: це не відповідає реальності. Ми далекі від справжнього професійного віддаленого навчання, від елементарних медіаграмотності та медіагігієни.
Хто готовий до онлайну?
Українці нині «одержимі» розмовами про онлайнове навчання, досвід якого масово дістали останніми місяцями. Така «зацикленість» пов’язана з тим, що увесь цей час люди перебувають у помітній психологічній напрузі. Нова технологія зайшла в конфлікт зі звичним життям, поведінкою, втрутилася у повсякденну діяльність і порушила усталений життєвий розклад. А тут іде вересень і напруга починає посилюватися: невже знову?!
Кандидат психологічних наук, доцент Сумського державного педагогічного університету, засновник громадської організації «Психологічний клуб» у Сумах Сергій Шаванов розповідає: майже зі ста сум’ян, які звернулися до нього за професійною допомогою, тільки 1% задоволені студіями онлайн. Люди скаржаться на постійний стрес, погіршення психічного здоров’я дітей і дорослих, підвищену конфліктність у родинах, перевтому і виснаженість, а також на незадовільну якість дистанційних освітніх послуг.
Олександр Кібенко, соціальний педагог за освітою, батько двох синів, які навчаються в 5 і 6 класах, говорить, що, крім своїх професійних і побутових турбот, мав стати ще й освітнім менеджером для своїх дітей. Бо розшукував на різних Інтернет-платформах надіслані учителями завдання і навчальні матеріали; постійно складав графіки здачі виконаних дитячих робіт; майстрував поробки, тлумачачи різні предмети; записував відеоролики, на яких діти читають вивчену на пам’ять поезію, говорять іноземними мовами чи розповідають правила.
Вчителі дають зрозуміти, що навчання дітей – це клопіт батьків. Нехай і так, – каже Олександр, – але ж тоді давайте переглядати систему податків, котрі ми сплачуємо, серед іншого і на систему освіти. На заощаджені гроші ми винайматимемо репетиторів чи в інший спосіб розв’язуватимемо питання навчання дітей.
Якісною властивістю електронної дистанційної освіти, – коментує Сергій Шаванов, – має бути гнучкість і адаптивність навчального процесу до потреб і можливостей учнів. Це передбачає, що і вчителі, і учні працюють у зручний час, у зручному місці й зручному темпі. Екстериторіальна взаємодія педагога з дітьми передбачає, що всі вони забезпечені спеціалізованими засобами навчання, які відповідають останнім досягненням науки й техніки.
Крім того, дистанційне навчання – це відмінна від традиційної форма навчально-виховного процесу, а отже, потребує власних унікальних навчальних програм і методів, форм контролю й оцінювання. На жаль, українська школа, – підсумовує фахівець, – неготова до масової повноцінної дистанційної комунікації з учнями: ні з комп’ютерно-технологічного, ні з організаційно-управлінського, ні з психолого-педагогічного, ні з фінансово-економічного, ані з нормативно-правового погляду.
Скільки часу дитині сидіти за компʹютером?
Ще одна кричуща проблема – нехтування санітарними і гігієнічнимих вимогами до умов навчання школярів. Ці вимоги регулюються, зокрема, державним стандартом ДСанПіН 5.5.2.008 – 01. Проте організація освітнього процесу вдома залишилася без контролю з боку медпрацівників, психологів, педагогів. Хто як міг, так і організовував, а хто ніяк не міг, то просто махнув рукою.
Головне завдання згаданого контролю – збереження та зміцнення здоров’я дітей і підлітків, які активно ростуть. І саме вікові зміни вимагають дотримання всіх гігієнічних приписів. Натомість умови, в яких навчалися діти протягом карантину, виявилися доволі агресивними до їхнього здоров’я. Час, який вони проводили за комп’ютером, телевізором, планшетом, телефоном, набагато зріс, а от рухова активність катастрофічно зменшилася.
Яких же гігієнічних вимог мають дотримувалися школярі?
Наприклад, 9-10-річні діти можуть працювати з комп’ютером до 20 хвилин не більше чотирьох разів на тиждень – для здорових дітей. А учні, які мають проблеми з зором, – не більше 10 хвилин на день не частіше двох разів на тиждень. Вам смішно порівнювати ці вимоги до реальності? Але якби діти їх навіть дотримувалися, їх стомленість, порівняно з очним навчанням, зростає, а це провокує значні функціональні зміни нервово-емоційного статусу. Напружена робота зорового аналізатора через постійне переведення погляду з екрану на клавіатуру, а потім на зошит, у який треба записати визначення термінів чи перемалювати таблицю, зумовлює часту переадаптацію зору. Таке довготривале напруження очей може викликати незворотні патологічні зміни у здорових дітей. А що вже говорити про учнів, які мають вади зору.
Лікар-педіатр-неонатолог вищої категорії, завідувач відділенням Сумської обласної дитячої клінічної лікарні Людмила Юсюк, коментуючи статистику порушень здоров’я у дітей шкільного віку, зауважує, що, на превеликий жаль, показник патологій у дітей Сумської області, виявлених у 2019 році, продовжує зростати в усіх нозологічних групах (групах класифікації хвороб). У 2019 році дітей дошкільного віку з патологією виявлено у 1,3 раза більше ніж у 2018 році, а дітей 9-11 класів у 1,1 раза. За всіма скринінгами зростає кількість дітей із патологією у старших вікових групах (9-11 класи). Це не стосується лише дефектів мови та зниження гостроти слуху, і то виключно з причини, що таких дітей переводять навчатися до спеціалізованих закладів. Гострота зору за час навчання в школі стрімко знижується. Сколіоз набувають від 2 до 3% дітей (у 2018 цей показник збільшився з 1,4% до 4,4%; а в 2019 – з 2,8% до 4,65% ). Порушення осанки на момент початку навчання виявляють у близько 6 % дітей, а до закінчення школи – у 8%.
А тепер – карантин, дистанційка і брак контролю за дотриманням санітарних норм! Лишається лише очікувати подальшого погіршення показників.
Загалом, за даними спеціальних медико-епідеміологічних спостережень, у загальнодержавному вимірі тільки 10% випускників шкіл можна вважати здоровими; 36% – 40% школярів страждають на хронічні захворювання, 52,6% мають серйозні морфофункціональні відхилення. У чотири рази зросла частота виявлених порушень зору, у два – органів травлення, у три з половиною – нервової та ендокринної систем і функціональних відхилень у серцево-судинній системі.
А як почували себе під час віддаленого навчання діти з особливими потребами? Чи мали вони адаптовану до умов карантину освітню стратегію інклюзивної освіти; а якщо мали, чи була вона втілена на практиці? Втім, чи бачив хто стратегію дистанційної освіти взагалі?
А що за кордоном?
Слід сказати, що подібні проблеми має не тільки Україна. Такі країни, як Польща й Німеччина, де через вірус COVID-19 припинили очне навчання у школах, виявляють подібні негаразди в дистанційній освіті.
Лариса Баух, яка мешкає у Штутгарті, столиці землі Баден-Вюртемберг, має доньку п’ятикласницю й сама працює у школі, розповідає, що дистанційне навчання їм теж далося нелегко. Проте ситуацію спрощувало те, що переважна більшість шкіл землі вже мали розроблені віртуальні навчальні курси на платформі Moodle.
Учням і їхнім батькам не треба було збирати завдання чи матеріали з різних середовищ, діти знали, коли й де навчаються. Учні також одержували завдання й надсилали виконані роботи електронною поштою, проте зараз активно дискутують, чи не порушує це норми про захист особистих даних дітей.
В останній місяць школи перейшли на так звані пробні уроки: діти ходять до школи на 2-3 години для вивчення таких предметів, як математика, німецька та англійська мови; класи поділили навпіл, одна група працює з восьмої до одинадцятої, а далі – інша. Ситуація з дистанційним навчанням постійно перебуває у полі зору батьківських шкільних рад і місцевої преси. У липні батьківські ради ініціювали проведення мітингу «Навчання за планом» з вимогою до уряду землі забезпечити транспарентність навчального процесу в школах. Батьки вимагають від міністра культури, що опікується також освітою, своєчасно надати у повній і зрозумілій формі інформацію про навчальні плани, спосіб навчання, оцінювання їхніх дітей тощо у новому навчальному році.
Тюбінгенський університет Еберхарда Карла провів у всіх школах землі дуже детальне опитування, щоб зрозуміти, як проходить дистанційне навчання вдома, які є вади, і що слід змінити. Серед запитань: скільки годин на день ти провів за виконанням завдань? скільки часу працював із гаджетом і яким саме? хто допомагав тобі виконувати завдання? як ти отримував завдання? як часто і яким чином ти задавав питання вчителям? як ти сприймав навчання дистанційно? – і тощо, тощо. Результати опитування надіслали директорам шкіл, які мали довести їх до відома батьків, обговорити зі шкільними батьківськими радами, і на цій підставі внести зміни до організації навчання дистанційно. Через напружену роботу вчителів уряд землі ухвалив дати педагогам один додатковий вихідний, яким вони можуть скористатися протягом року, а також ввів виплати для дітей шкільного віку у розмірі 150 євро у вересні й жовтні.
Богуслав Лесько, голова Українського товариства з польських Глівіц, каже, що багато сілезьких батьків дуже нарікають на дистанційну освіту, бо весь тягар навчання дітей ліг на їхні плечі додатково до основної роботи й господарки. «Польський уряд мав би платити батькам зарплату вчителів», – цитує Богуслав нарікання своїх земляків. Проблеми, з якими стикнулися польські сім’ї після закриття шкіл через карантин, дуже подібні до українських. Це і забезпечення засобами для навчання, невизначеність освітнього процесу, неналежна, на думку батьків, якість віддаленого навчання. Гарячі дискусії, сильне невдоволення батьків, – каже пан Лесько, – стали головними темами в інформаційному просторі. Соціальні мережі сповнені відгуками обурених і роздратованих батьків, а більшість польських медій приділили велику увагу висвітленню теми освіти під час карантину.
Як говорять про дистанційну освіту у наших медіа?
Наскільки топовою була освітня тема для вітчизняних роздержавлених місцевих медій під час карантину, можна побачити з результатів моніторингу, який здійснив Інститут розвитку демократії імені Пилипа Орлика за підтримки Медійної програми в Україні у травні цього року, проаналізувавши 1717 матеріалів у друкованих і 954 – в електронних виданнях. Аналітикиня Інституту демократії Наталя Стеблина узагальнює: «Серед тем у газетах на першому місці – категорія «інше» (тобто тексти, що не є суспільно-значущими), на сайтах лідирували теми «життя місцевої громади» та COVID-19 (як правило, електронні видання «грішать» передруками офіційної статистики). Сайти реформованих ЗМІ лишаються «слабкими» інформаторами: рідко оновлюються, не публікують мультимедійного контенту. У більшості випадків, електронні версії містять передруки з власних газет без урахування можливостей вебплатформ, точні копії чужих пресрелізів або повідомлень інших масмедій». Отож, темі освіти /науки місцеві друковані видання присвятили тільки 3,7% публікацій, а електронні – 3,9%.
Експертні групи, які працюють у Сумській, Одеській, Харківській, Чернівецькій, Житомирській, Львівській, Донецькій, Дніпропетровській областях, доповнюють картину. Харківський експерт Микола Польовий відзначає, що видання «Вісті Красноградщини», «Слобідський край», «Харьковские известия» приділяли увагу освіті на карантині, зокрема, цікавилися думками вчителів, батьків та учнів. Щоправда, і мажорних звітів міських відділів освіти було доволі. А ось про проблемні моменти віддаленого навчання, на жаль, не йшлося. У чернівецьких і сумських виданнях освітню проблематику часто подавали в межах публікацій про COVID-19, наприклад, закінчення навчального року, складання ДПА і ЗНО, але все це були передруки міністерських пресових релізів.
Експерт із Сум Володимир Садівничий каже, що журналісти навіть не намагалися змінити фокус чи подивитися на проблеми з іншого – непровладного ракурсу, а тому лейтмотивом публікацій було лише те, що влада контролює ситуацію, що ніяких проблем ні у медиків, ні в освітян немає. Першими медіями, що правдиво заговорили про глибокі проблеми дистанційного навчання, стали соціальні мережі.
Перспектива?
Аби дистанційне навчання, по суті – одна з найпередовіших цифрових технологій, за якою майбутнє, могло стати таким в українській дійсності, треба, перше, якомога швидше відмовитися від ілюзії, що наша освіта має успішний досвід масового віддаленого навчання; по-друге, уряд, а також місцеві громади мають розробити стратегії і соціально-економічні програми розвитку дистанційного навчання у державі загалом і в кожному регіоні. Усі українські школи повинні бути під’єднані до Інтернету, тут мають бути впроваджені найліпші інформаційні технології, навчальні середовища, що вимагає неабияких інвестицій, у тому числі і від бізнесу. Необхідний пошук нових методів дистанційного навчання й викладання, які ґрунтувалися б на сучасних принципах пізнавальної психології, орієнтувалися на модель індивідуальних підходів до навчання. Має бути напрацьована культура дистанційного навчання, яка б не шкодила дітям. А для цього необхідно правильно визначити обсяг навчального навантаження, його розподіл і методи опрацювання.
Тобто педагоги, психологи, медики, батьки, влада, бізнес, медіа мають спільно розбудовувати українське дистанційне освітнє середовище. Наразі про це не чути. Є рішення, що у школах навчання буде офлайновим. Виші цей процес мають намір переполовинювати. Але ж хто знає, що принесе нам осінь? І чи не стане якась чергова хвиля епідемії такою, що знов залишить дітей у компанії з комп’ютерами? А ми, скрушно, зітхнувши, знову скажемо, що сталося це зненацька?
Алла Ярова
Експертка з моніторингу друкованих та онлайн видань проекту ІДПО «Медійна програма в Україні».
Матеріал підготовлено за підтримки Медійної програми в Україні, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews. Висновки й точки зору, що висловлені у інтерв’ю, є виключно експертними судженнями Інституту демократії імені Пилипа Орлика і можуть не збігатися з точкою зору USAID чи Internews.
