Олег Покальчук

Російська пропаганда і межовий стан

Оприлюднено Оприлюднено в Аналітика

Понад рік я їздив Україною в рамках проекту Інституту демократії імені Пилипа Орлика, зустрічаючись з волонтерами та переселенцями, інформуючи їх про методи та способи психологічного самозахисту, боротьби з емоційним вигоранням, страхами і фобіями.

І, звичайно ж, про те, як сприймати російську пропаганду. Яка в більшості випадків усі ці невротичні стани генерує та підтримує.

Я зумисно не використовував (і не використовую) в цьому контексті слово «боротьба». Тому що особливість пропаганди як явища така, що під час її виробництва та розповсюдження факт боротьби з пропагандою вже закладається. Наскільки ефективно це виконується у кремлівській практиці, та ще за сприяння колаборантів – питання інше. Але демонстративний опір супротивника зазвичай надихає і допомагає йому працювати над власними тактичними помилками.

Мої співрозмовники, лояльні до України в більшості випадків, у розмовах стосовно їхніх драматичних переживань, втім, не пов’язували їх безпосередньо з російською пропагандою як з першоджерелом.

Тобто вони в цілому розуміли її політичну недолугість і оцінювали негативно. Проте коли ми говорили про їхні безпосередні переживання, частина логічних послідовностей просто зникала зі свідомості. А не можна результативно говорити про психологічну травму, не відновлюючи всю послідовність стресів, сподівань і розчарувань.

Тут спрацьовувало витіснення – один з механізмів психологічного захисту. Зазвичай проявляється у вигляді невмотивованого забування або ігнорування.

Але де-небудь на протилежному боці України або в столиці ви цілком можете зустріти людину, травмовану війною лише теоретично, від якої ви одночасно почуєте і про український патріотизм з усіма його етнографічними атрибутами, і про «одіннарот». У цьому місці остаточно руйнується міф (пропагандистський, до речі) про якусь особливу вразливість жителів східних областей до російської пропаганди. Виявляється, достеменно такий самий розрив у свідомості між причиною і наслідком. Таке саме витіснення.

Спробуємо проаналізувати цей розрив, поговоривши про пропаганду.

Про неї говорять усі, кому не ліньки. У цьому й біда. Через дурисвітство і недоречність використання слово «пропаганда» ділить пальму першості хіба що з «маніпуляцією», за ними йдуть «гібридність» та «інформаційна війна»…

Спочатку про схід країни та про масив телерадіомовлення в наш бік. Він був завжди, просто раніше охоплював Україну поспіль, а зараз злегка всох після Майдану. Те, що зараз у телерадіопропаганди Росії виразна антиукраїнська та антизахідна спрямованість, не означає, що раніше цього не було в прихованішому вигляді. Усі без винятку цієї кремлівської радіації хапонули, а далі – у кого який імунітет, такі й мутації.

Стратегія позбавлення людей національності взагалі і її заміна концептом «нова історична спільність радянських людей» вдалася. Зміни на політичній карті світу практично не зачіпали цю частину, тому що вважалося з якогось дива, що нова історична спільність мирно розсмокчеться сама по собі і добровільно складеться в сучасніші конфігурації.

По-друге, немає ніякої окремо взятої пропаганди «ДНР/ЛНР» і бути не може.

Колабораціоністи за визначенням не можуть вести власної пропаганди, тому вони і є поплічниками окупантів, а не суб’єктами процесу.

Ті ж декотрі з них, хто, ображено вигукуючи «ми ж так не домовлялися!», починають говорити про власні локальні інтереси, негайно визначаються як нелояльні елементи і відправляються до в’язниці, концтабору або просто на той світ за прискореною процедурою, аби не псували картинку і звітність.

Місцевий колорит, зрозуміло, впливає на свідомість, але не більше, ніж мексиканський на шість мільйонів гастарбайтерів у Техасі. Де цілком можеш говорити собі іспанською і клясти гринго, але зарплату, втім, хочеться отримувати в доларах, а не в песо, щоб підгодовувати рідню десь у Тіхуані. А для цього потрібно на людях поводитися пристойно.

Тому не будемо приписувати пропаганді успіхи агентурної активності противника, яка періодично викривається. Вербування агентури – справа тонка, тривала, мотиви завжди дуже приземлені і життєві. І аж ніяк це справа не гучна.

Пропаганда, за генезисом слова – це розповсюдження віровчення, ідеології в нашому випадку. Тобто насамперед пропаганда є офіційно створеним інформаційним продуктом або таким, що офіційно поширюється.

Російська пропаганда складається не тільки з багатовікового російського імперського базису та сучасних навіжених кремлівських забаганок. Треба визнати, що складається вона і з наших власних українських дурниць та помилок.

Без нашої мимовільної участі “іхтамнєнтна” пропаганда була б звичайним бридким кривлянням, як це вже видно стосовно Центральної Європи чи США.

Одразу потрібно відокремити в особливий кластер інформаційні операції, які мають, власне, до пропаганди стосунок вельми віддалений. Об’єктом ніколи не бувають маси, всупереч твердженням дилетантів і політиків, що часто одне й те саме. Мішенями є окремі люди і їх оточення на короткому часовому відтинку, а метою – швидка зміна їхньої поведінки.

Психологічні операції (всупереч ухваленому у нас безглуздому терміну «ІПСО», «інформаційно-психологічні операції») тим більше є окремим, ще більш вузькотравматичним методом впливу на світосприйняття особистості. Вони націлені здебільшого на людей, які приймають або впливають на системні рішення. Аж ніяк не на народ загалом.

Пропаганда повинна бути примітивною, як дивибельний телеканал, тому що її завдання – дійти до кожного політичного ідіота. (Це важливе зауваження, тому що в усьому іншому людина цілком може бути добропорядною і навіть злегка освіченою. Тобто отримати освіту, але років так 30-40 тому, тож сьогодні її вартість прирівнюється до ціни картону, на якому надруковано диплом). Можливо, до ідіотів, перш за все, тому що політичний ідіотизм заразний і передається піксельно-друкованим шляхом, як вірус.

Основний довгограючий ефект пропаганди – введення людей в «прикордонний», «межовий стан». І коли ми невесело жартуємо, що лінія фронту, межа європейської культури, яку ми захищаємо, проходить повсюдно, то в цьому тільки частка жарту.

Межовий стан – це не божевілля, а відносно слабкий рівень вираженості психічного розладу, що не доходить до рівня вираженої патології. Це чистилище здорового глузду від критичного сприйняття дійсності, тут живуть конспірологія, прикмети, забобони і втрачається впевненість у собі.

Усі пострадянські суспільства, тобто ті люди, які в них народилися і сформувалися, невротичні. Це до того, що межовий стан виникає не на порожньому місці завдяки якимсь чарівним технологіям, а на підставі вже наявного неврозу. Цей рівень розвитку організації особистості більш «порушений», ніж невротичний, але менш «порушений», ніж психотичний.

А межові стани як наслідок пропаганди також є предметом інформаційних операцій, точкою входу для управління груповою поведінкою.

Те, що ми часто у своїх хворобах списуємо на клімат, екологію і зміну циклів, іноді є симптомами межових станів, а саме – різкі перепади настрою і нездужання, так звані передхворобливі розлади здоров’я, ремісії різних хронічних хвороб.

Як уже говорилося, людина в межовому стані (на відміну від людини в стані психозу) цілком здатна спиратися на здоровий глузд, досвід, враховувати думку інших і проводити межу між об’єктивним і суб’єктивним.

Але ось примітивні захисні механізми розквітають у всій красі. Заперечення, розщеплення Его, «зрада – перемога», віра у Всемогутній контроль та інші.

Люди менш уражені реагують на таку свідомість суспільства дуже болісно – подивіться на соціальні мережі. Тут спрацьовує так званий «контрперенос» – і зовсім не важливо, «зрада» це чи «перемога» – роздратування і критика остаточно вибивають мутуючу психіку з колії.

Що в цьому нового. Раніше, за часів Холодної війни, пропаганда була досить простою – в СРСР були «залізна завіса», цензура та інші комуністичні дурниці, при цьому народ загалом бачив, що відбувається насправді, коли йому замість їжі і житла пропонували пишатися зростанням ВВП. Заходу залишалося просто говорити правду і транслювати заборонену музику та літературу. СРСР розповідав страшні казки про расизм і пригнічення робітників, що призводило лише до зростання анекдотів у стилі «ми чули, що в Африці діти недоїдають. А можна, щоб те, що вони не доїдають, нам сюди надсилали?»

Демократизація і Інтернет знищили старі прийоми пропаганди, але з’явилися нові можливості.

Самокритика і критика, невід’ємні частини демократичного суспільства, надали пропагандистам нові мішені, показали вразливі місця суспільства і влади. Інстинктивне совкове бажання все заховати і засекретити сьогодні здатне викликати лише сміх.

Отаємничити можна лише невелику за обсягом інформацію ціною значних витрат і геть до того часу, доки найбільш вірні охоронці самі її не продадуть вашим конкурентам – історія Сноудена найбільш яскрава.

Але залишається ще поведінка влади, яке визначається технологією «налякай дурня, а решту він зробить сам».

Оце «все інше» ретельно фіксується, трохи збільшується в розмірах і з удаваним співчуттям і зловтіхою вкидається нам Кремлем назад під крики телемасовки «жах-жах!».

Перелік дурної поведінки влади оновлюється щодня, і в масовій свідомості немає ніякого значення, яка з гілок влади на поточний момент щось утнула більше.

Але оскільки влада – народна, то з високим ступенем впевненості можна припустити, що вона сама перебуває в такому ж межовому стані, що й народ.

Олег Покальчук, ​социальный психолог

(опубліковано на сайті LB.ua)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *