Аналітика

Чи настане відповідальність безвідповідальних медіа?

Оприлюднено
Алла Федорина

Журналісти повідомляють, а ще – вказують, доскіпуються та викривають. Така, власне, невдячна місія фаху, за що часто й не люблять тих, хто до нього належить. Здається, чого б на дзеркало (читай – мас-медіа) кивати, коли у ньому лише відображується несимпатична пика?

Проте… Сьогодні все частіше бачимо, що не тільки пика, але й дзеркало криве. Й у ньому вже – якась «третя» реальність. Причому часто викривлення цілком умисні, та втім – безкарні. Хто ж і як має бути покараний за недобросовісну роботу журналіста чи ЗМІ?

Хто відповість за брак?

Кілька років тому таке запитання гостро пролунало на засіданні «круглого столу» в Житомирі. Тоді проект моніторингу регіональних ЗМІ Інституту демократії імені Пилипа Орлика (за підтримки USAID через Інтерньюз) розширив дослідження ще на кілька областей. Житомирські експерти вперше підбивали його підсумки. Сумські, як і належить за методологією, здійснювали перехресний моніторинг житомирських медіа. (Для непосвячених: перехресний моніторинг, тобто, по суті, дублювання кожного моніторингу місцевих експертів колегами іншого регіону – за «плаваючим» графіком, здійснювався постійно заради гарантування об′єктивності отриманих даних). Тоді я охоче відгукнулася на запрошення виступити на житомирській презентації результатів дослідження. Бо вже знала, як часом болісно реагують журналісти та редактори на критику. Особливо, коли критикують «свої». «Чужих» сприймають толерантніше.

Між тим, конфлікту на засіданні не сталося. Була ділова професійна розмова, на якій і пролунало запитання до нас, промовців: чому, маючи такі приклади порушень професійної етики, законодавства про рекламу, проект не звертається кудись, аби порушників покарали? Ну, хоча б до прокуратури?

Пам′ятаю, ми говорили тоді про професійні стосунки, про потребу зробити проблему публічною та сподівання отримати реакцію на це колег-журналістів, про важливість громадського осуду з приводу порушень фахової етики – без інших покарань…
А втім, минали місяці, проходили моніторингові хвилі, хтось реально реагував на оприлюднення їх результатів (варто пригадати, скільки видань все ж почали маркувати рекламу!), а хтось навіть не вдавав, що це робить, – буцімто і не чули про ті стандарти, і не знали що «джинса» – це погано.

Напевне, передусім це спонукало керівників проекту дещо змінити підхід до нього. Відтак важливою складовою роботи став аспект медіаосвіти. Адже якщо виробник продукції (читай – новин) не хоче підвищувати якість своєї продукції, треба пояснити споживачу, яка продукція є якісною, яка – не дуже, а яка – «дуже не». І порекомендувати обирати якісне. Висловлю особисту думку: провівши кілька тренінгів із медіаграмотності, не зустріла жодної аудиторії, де тема не зачепила, не зацікавила. Цілком самодостатні ділові люди зізнавалися: ми над цим навіть не замислювалися, а це ж потрібно! Бібліотекарі визнавали, що, виявляється, не досить об′єктивно робили огляди ЗМІ; а школярі затихали, коли їм показували, якими бувають фейки і як їх розпізнавати.

У ході такого спілкування зі споживачами запитання, вперше задане в Житомирі, у тій чи іншій формі лунало не один раз: яка відповідальність журналістів, редакторів за брак у їх роботі?

«Отаке пишуть? То для чого ж їх читати?!»

Приблизно так відреагував у «коментах» один із учасників обговорення «посту» про неякісну медіа-продукцію наших ЗМІ. І справді – для чого, якщо це і не корисно, і не пізнавально, і не цікаво? Проте, схоже, керівники медіа не заморочуються цією проблемою. Чому? А дуже просто: не несуть відповідальності за продукцію. Хоча якість її… м′яко кажучи, залишає бажати кращого. Й ілюстрацій тому багато. Користуючись моніторингом луганських ЗМІ, які останні два роки вивчала група сумських експертів, та сумських ЗМІ, які знаходяться в полі зору місцевого прес-клубу, продемонструємо деякі. Зауважимо зразу: на перший погляд вони можуть здатися невинними чи й смішними. Проте небезпека маніпуляцій, навмисних чи ненавмисних, саме в тому, що вони нібито «звичні». Читаєш, фіксуєш, а між тим деформація реальності закладається у свідомість. Отже, де ми знаходимо маніпуляції?

…заголовки

Передусім – у заголовках, переглядом яких часто й обмежується наше сприйняття новин на стрічках сайтів.

Наприклад сайт «Сумські дебати» свого часу повідомив «Мер відмовився возити дітей до школи». Інформація коротка, тому наведемо текст повністю і без правки: «Міський голова м. Лебедин Олександр Бакликов, обраний від “Громадської позиції”, відмовляється від підвозу школярів до навчальних закладів, про що повідомив письмово. Копії звернень надійшли від мешканців Лебединщини, пише media.sumy.ua. Люди обурені такими діями міського очильника, який, за їх словами, виявився популістом, а не людиною справи».

Далі йде сканування листа міського голови, у якому він, посилаючись на закон, пояснює, чому місто Лебедин не підвозить дітей із сіл до міських шкіл. Бо це – інша територія обслуговування, відповідно – за територіальною належністю тут не зобов′язані навчати (підвозити) дітей ображених батьків… Проте хтось не прочитає дрібний шрифт скану і сходу зробить висновок: ганьба Лебединському міському голові!

Добре, є читачі, які читають уважно і скептично ставляться до пропонованої інформації. Так, під публікацією знаходимо коментар: «Мій школяр бажає вчитися в м. Суми. Так чому мер Лисенко не виділяє автобус? По даному питанню – логічно?» Звичайно, логічно. Можна піти далі: дитина з якогось села на Сумщині схоче вчитися в київській школі. Відповідно, до неї має присилати машину Віталій Кличко?

Проте заголовок-звинувачення вже «пролунав». І, зауважмо, – «пляма» падає і на політичну силу, від якої обраний голова.

…підтасовка понять

На цьому ж сайті сумські експерти звернули увагу і на таку публікацію: «За махінації під час виборів ще одному кандидату УКРОпа загрожує до 7 років позбавлення волі».

Що несе названий заголовок? Повідомлення про те, що кандидату конкретної політичної сили загрожує позбавлення волі. Всі згодні? Іншого прочитання, здається, не може бути.
Що ж відбулося, за що слід покарати кандидата? Читаємо: «Олена Заскока, будучи кандидатом в сільські депутати Верхньосироватської ОТГ від ПП “Укроп” під час волевиявлення.., ввівши в оману дільничну виборчу комісію, отримала виборчий бюлетень за відсутності у неї паспорта громадянина України та проголосувала за ним. Про це повідомляє місцевий активіст Михайло Проценко».

Далі розповідають про те, яка кримінальна відповідальність може наступити за такі дії. І хоча поки не йдеться про порушення кримінального провадження, не проведене розслідування, не відбувся суд, але сайт, як бачимо, вже близький до винесення вироку.

Ми не виправдовуємо згадану порушницю (якщо вона – порушниця), але робити висновок, посилаючись лише на одне джерело – цитату з приватної сторінки мало відомої особи на Фейсбуці, безвідповідально.

Втім, зважмо і на таку деталь заголовку: «..ще одному кандидату УКРОпа…» Чому «ще одному»? Публікація відповідає на це запитання: «Нагадаємо, раніше стало відомо, що на окрузі №26 Верхньосироватської ОТГ від партії “УКРОП” балотувався неодноразово судимий Батура Сергій Вікторович. Зокрема, за розбій у Краснопільському районі він півроку пробув у СІЗО».

Тобто є ще один «зловмисник». Але ми не розглядаємо зараз його кримінальної історії. Ми – про заголовки та якість публікацій. А в публікації говориться, що чоловік «неодноразово судимий», бо ж «пробув у СІЗО» за розбій. Що таке СІЗО? Слідчий ізолятор – пенітенціарна установа Державної пенітенціарної служби, що призначена для утримування осіб, щодо яких було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту на будь-якій стадії кримінального судочинства (до судового процесу, після вироку до направлення в арештний дім, виправний центр чи колонію). Тобто особа, поміщена в слідчий ізолятор, перебуває під вартою до судового процесу й чекає суду. Якщо суд виносить відповідний вирок, людина або відбуває покарання, або ж іде на волю, оскільки суд її виправдовує. Саме перебування в СІЗО не є однозначним свідченням скоєння злочину. Відповідно, у публікації підтасовуються аргументи. Очевидно, розрахунок на те, що «СІЗО» звучить «страшно», а в правові нюанси звикли вникати не всі.
Чи, може, знову розрахунок на те, щоб чергову політичну силу подати у негативному світлі? Хто там буде перевіряти!.. А заголовок уже підвів до думки: у тій політичній силі – якісь «не такі»…

…професійна неетичність

Іноді маніпулювання бувають не навмисними, як нам видається з попередніх прикладів, а «бездумними». Так, експерт Алла Ярова, читаючи газету «Новини Сватівщини» за 14 червня, звернула увагу на матеріал «Что нужно ребенку для счастья». «На мій погляд, – говорить вона, – публікація містить доволі некоректні висловлювання, які можна трактувати як дискримінаційні. Так, «друга запорука дитячого щастя» звучить так: «У ребенка должны быть и папа, и мама». А далі цитую: «Исследования показывают, что все дети имевшие отцов, вырастая, добиваются больших успехов в карьере и в семейной жизни, чем те, которые росли без папы». У мене запитання: як мають почувати себе діти, в сім’ях яких загинули на фронті, померли через трагічні випадки чи хворобу тато чи мама; діти, чиї батьки розлучилися тощо? Їх апріорі виведено за коло щасливих, їм прищеплюється думка, що вони не здатні створити власну щасливу родину чи бути щасливими у професії. А це вже дискримінація».
Ну, не подумали, пишучи… А скільки таких недодуманостей і «обмовок»! Та, власне, ви теж дивитеся телевізор і читаєте публікації.

…відсутність посилань

Ще одна проблема, яка є наслідком нашої недопрофесійності, це використання «чужих» матеріалів, матеріалів необґрунтованої тематики та невизначених жанрів. Скажете, споживачу все одно, йому важливо дізнатися новину? Але, стривайте, якщо у чотирьох газетах Луганщини, які досліджені у червні, 18% не ідентифікованих матеріалів; і у чотирьох онлайн виданнях 11% не ідентифікованих публікацій, то хіба це не важливо?

Поясню, що таке не ідентифіковані публікації, згідно з методологією моніторингу: матеріали, що не мають підпису та жодного посилання на джерело, відповідно авторство інформації ідентифікувати неможливо.

Ну, добре, хай там самі журналісти для сміху придумали якийсь «неідентифікований» гороскоп, – я його все одно не читаю! Але якщо це важлива інформація? А якщо я нею скористаюся і «попадусь», бо вона виявиться невірною, – хто тут відповідальний?

А про яку професійність журналіста йдеться, якщо матеріали часом робляться за принципом «одна бабця сказала»? Приклад. Сайт «Шостка.info», публікація «У шосткинському парку з’являються дивні МАФи». Маленький текст наводимо без змін. «У Шостці біля парку Центру естетичного виховання «Юність» (не виключено, що ця ділянка є територією парку Жданова) з’явилася «новобудова». Тут хтось облаштовує павільйон. За наявною інформацією, було зрізано кілька дерев. Хто санкціонував появу тут малої архітектурної форми, невідомо. Головний архітектор Володимир Єфремов не зміг прояснити ситуацію: «Я у відпустці просто був, тому я вам сказати нічого не можу зараз. Мені треба побути на місці і там розібратися … »

Після прочитання – більше запитань, ніж відповідей.

1. Чому журналісти не з′ясували, кому ж належить територія, де розміщують споруду? Що таке «не виключено»? Адже журналіст, за ідеєю, це людина, яка повинна зібрати й надати точну інформацію, а не висловити припущення.

2. Вражає «тяжка робота» над абзацем: «Тут хтось облаштовує павільйон. За наявною інформацією, було зрізано кілька дерев. Хто санкціонував появу тут малої архітектурної форми, невідомо». «ХТОСЬ» облаштовує. «ЗА НАЯВНОЮ ІНФОРМАЦІЄЮ», – де і від кого вона отримана? Чому автору «НЕВІДОМО», хто «санкціонував появу»? Адже робота журналіста саме в тому і полягає, щоб знайти – хто, і повідомити читача. А відповідно, він повинен розуміти, що є процедура встановлення МАФів. (До речі, професійний журналіст мав би розшифрувати абревіатуру, бо ж хтось може не знати, що так скорочується поняття «мала архітектурна форма»). Дізнавшись, яка це процедура, журналіст проходить той ланцюжок інстанцій, де мала бути зафіксована законність «появи» МАФу. І от – перший варіант – якщо виявиться, що «поява» не зафіксована – то це порушення й треба вимагати реакції контролюючих інстанцій. Якщо ж – другий варіант – усе законно, то про що мова, хай будують!

Якщо дозвіл на будівництво є, але громадськість проти, бо вбачає в цьому якісь порушення, – це ще одна версія та варіант розвитку подій. Якщо журналісту хтось із чиновників не хоче надати інформацію про МАФ – це ще одна лінія!..

Сайт «Шостка.info» в даному разі обрав найпростіший із варіантів: нічого не дізнаватися й бути просто поширювачем чи чуток, чи пліток, чи інтриг. А читач споживає, не замислюючись, що його просто «накручують» замість інформувати.

…прес-релізм

Багато видань зараз хворіють на «прес-релізм». Простіше: беруть прес-релізи офіційних структур і їх передруковують. Подивіться на сайти, – там же інколи розміщені чи не всі місцеві поліційні зведення про будь-які порушення, злочини, ДТП – причому без правки. …Стоп, тут я беру свої слова назад; правка іноді є. І полягає вона у тому, що певна особа, яка вдає з себе журналіста, бере інформацію і… ставить під нею свій підпис, іноді – навіть без посилання на структуру, в якої інформацію запозичила, читай – украла. Чи має у нас бути відповідальність за крадіжки (у даному разі – плагіат)?

«Луганщина.ua» матеріали на своїх сторінках чесно підписує. Але це не втішає, бо ж у № 16 від 13 червня із 30 публікацій, розміщених у номері газети, 15 матеріалів є саме прес-релізами. Варто поглянути хоча б на розворот 2-3 сторінок:

Стаття, Федорина

Можна було б виправдати це тим, що виданню елементарно бракує кадрів. Утім, минулорічне спілкування під час медіа-дискусії у Сєвєродонецьку з редактором газети засвідчило, що це передусім – ознака редакційної політики. І на думку експертів, така політика навряд чи є вдалою: наповнення видання прес-релізовими публікаціями понижує якість контенту; видання з журналістики скочується у PR чи й пропаганду.

…пропаганда

Власне, елементом саме пропаганди, а не інформування вбачається і наступна публікація вже цитованого тут сайту «Сумські дебати» – «Фотофакт: Суми завішали бандерівськими бордами».
Текстівку до фотофакту подаємо без змін, хоча розуміємо, що правильно писати «білборд» від англійського billboard (рекламний щит), звідки й пішла назва. Отже: «На вулицях Сум з’явилися бігдорди, що прославляють героїв ОУН УПА.

За це «сумські бандерівці» дякують управлінню архітектури та містобудування Сумської міськради, яке допомогло з пошуком рекламних площ».

Стаття, Федорина

Здається, що там, два рядки тексту! Але тенденційна тональність робить своє. І мова не про просвітництво, яке пропонує білборд: «Знай своїх героїв». Не про краєзнавство, бо на сфотографованому щиті – ні, не Бандера, а Литвиненко, уродженець Сумщини. Мова – про «ватне» накручування людей (хай пробачиться мені використання мови ворожнечі!). Адже яке послання – така і відповідь. І ось лише частина відгуків на цю інформацію: «УБЛЮДКИ !!! Что вы творите?»; «Да-а, мало вас, бандеровцев, СТАЛИН повесил, недострелял, гнид»; «Бандера никакого отношения к Сумам и остальным городам северной, центральной и восточной Украины не имеет. Он герой для галичан»; «Хворі люди нас оточують. Шановний мер, Вам не соромно через цей “фотофакт”?»; «…АХ вы МРАЗИ … Повесьте на эти места Трижды Героя Советского Союза – нашего КОЖЕДУБА И. Н. – нашего легендарного земляка !!! Если бы ни его героическое мужество и честь – горели бы все в топках этих бандеро-фашистских убийц и ничтожеств !!!»; «И сумских бандеровцев повесят когда то…»

Звісно, свобода слова – то важлива річ, і кожен може висловитися. Але якби інформація була написана і подана професійно, хіба була б така реакція на неї? І кому на руку збурення подібних настроїв?

…фейки

Коли в аудиторіях запитуєш, що таке фейк, більшість відповідей правильна – неправдива інформація. Доводиться додавати лише обов′язкову другу частину визначення: «спеціально придумана».

І приклади фейків є, і виразно видно їх придуманість. Той зразок, що наводимо тут, ніби ненавмисний. Ну, непрофесійний журналіст написав; ну, не звернувся до компетентного джерела. Власне, читаймо: луганський сайт «ИртаFax», 12 червня: «СМИ: Губернатор Луганщины Юрий Гарбуз уходит в отставку»

Стаття, Федорина

Пославшись на розмиті джерела, видання дає цей матеріал о 13.19, а вже о 16.28 цього ж дня його спростовує інформацією «Глава Луганской области отрицает, что собирается в отставку». Тобто, знаходячись у одному місті, журналіст не зміг перетелефонувати, наприклад, у прес-службу ОДА для уточнення. Але… чи лише халатність це? Поки – хай і через три години – буде спростування, побрехенька збурюватиме довірливі уми! Такий собі черговий внесок до загальної нестабільності. І може, це – мета повідомлення?

…проросійські меседжі

Після червневого моніторигу луганських ЗМІ «особливості» контенту сайту «Трибун» відзначає експерт Володимир Садівничий: «Своєрідне медіа «Трибун» позиціонує себе як «громадсько-політичний оглядач». А своєрідність його проявляється у кількох аспектах. Одна з них – тональність поданих матеріалів: у 45 % із них вона негативна (вбили, зарізали, підпалили, збили і т.д.). Далі можна назвати тематику: жодного (!) матеріалу про децентралізацію та реформи на місцевому рівні, освіту і науку, спорт. Натомість популярним на цьому ресурсі є О. Захарченко – саме той, що «бойовик». Так ось, це прізвище зустрічається у 5 % заголовків опублікованих матеріалів. Особливо, напевно ж, мають зацікавити мешканців неокупованої частини Луганської області його далекоглядні роздуми про «політичний курс»: «окупація всього Донбасу», об’єднання «захоплених територій» в одну республіку (http://tribun.com.ua/50379 ). А ще на сайті висловлено «вечную и светлую память» Ігорю Савченко, який… «ликвидирован украинским снайпером» (http://tribun.com.ua/50423 ). І вершина своєрідності «Трибуна» – джерела інформації: «МВД ДНР» (http://tribun.com.ua/50404 ), «МЧС ДНР» (http://tribun.com.ua/50483 ), сепаратистський ресурс «dnr-live» (звідти цитується стаття «лидера “Свободного Донбасса”» Губарєва, http://tribun.com.ua/50433 ), сайт Кремля (http://tribun.com.ua/50452 ), прес-секретар президента Росії Д. Пєсков (http://tribun.com.ua/50467 ) та ін. Ось така вона, своєрідність контенту «громадсько-політичного оглядача».

І тут, здається, вже не просто осуд колег чи громадськості мав би впливати на стан речей, а реальний контроль спеціальних структур. Але вони сайтів, мабуть, не читають. Принаймні про якусь реакцію чути не доводилося…

Карати не можна помилувати

Прикладів і маніпуляцій, і «недомислія», і звичайних помилок можна наводити багато. То, може, житомирська колега була права: за подачу деформованої інформації має бути якась санкція? Наприклад, розмістив сайт неправдиву інформацію, – заплатив штраф 10 тисяч гривень. Дало видання матеріал без належного маркування, але з ознаками замовності, – штраф, скажімо, 15 тисяч гривень.

З іншого боку, є тверде переконання медіаспільноти, що боротьба з фейками – знахідка для диктатур і спосіб нищення свободи слова. Флеммінг Роуз, співробітник WorldPost, старший науковий співробітник Інституту Катона та Якоб Макхангама, директор копенгагенського аналітичного центру Justitia, зробивши грунтовне дослідження цієї теми, стверджують: «Немає жодних підстав вважати, що європейці були б більш відповідальними, якби в них з’явилася можливість криміналізації розповсюдження фейкових новин. Уже зараз деякі європейські країни, включаючи Польщу та Угорщину, розпочали політику проти незалежних та критично налаштованих ЗМІ. Існує ймовірність, що видання не зможе ефективно захищатися від звинувачень у розповсюдженні фейкових новин… У недемократичних суспільствах заборона розповсюдження неправдивої інформації є потужним інструментом переслідування релігійних та етнічних меншин і придушення політичних протестів. Ми це бачили в комуністичних країнах за «залізною завісою» під час Холодної війни, а зараз це характерно для сучасних авторитарних режимів, таких як Єгипет, Росія, Китай та Туреччина». І тут важко сперечатися, бо санкції, справді, часто використовують далеко не проти тих, хто винний, а швидше проти тих, хто неугодний…

Але ж брак продукції залишається браком. І він (англ. defect of product) – це продукція, виготовлена з порушенням стандартів і технічних умов чи з відступом від них; недоброякісні, з вадами товари, а також сама вада, пошкодження у виробі. А ми купуємо, вмикаємо, передплачуємо брак продукції – безкарно для того, хто його випустив.

Тож безвідповідальність має каратися. Скажімо, на рівні контролю за дотриманням закону про рекламу, що може мінімізувати «джинсу», яка, по суті, є виявом корупції.

Також – на рівні об′єднання зусиль громадськості, яка здійснює ті ж моніторинги, та державних структур, які мають контролювати роботу ЗМІ. За приклад – співпраця Сумського прес-клубу та представника Національної ради з питань телебачення та радіомовлення в області Лариси Якубенко. Для відстеження того, як дотримуються стандарти на місцевих телеканалах, вона звернулася до експертів прес-клубу, аби моніторинг був об′єктивнішим. О, як активно відгукнулися телестудії на критичні зауваження, викладені в підсумку Ларисою Якубенко на сторінці у соцмережі! Не пригадаю, аби так зацікавлено зреагували на суто громадські зауваження.

Необхідність контролю має закладатися в основу навчання з медіабізнесу та вимог щодо цивілізованої вибудови редакційних політик (запитайте сьогодні, у яких редакціях вони взагалі є).

Звичайно, планку якості має підвищити медіаспоживач. Тобто необхідна медіаосвіта, що залишається наразі «гуртковою» роботою, попри красиві концепції, що ухвалюються.

Стеження за якістю власної роботи мають здійснювати органи саморегуляції медійників, але сил, схоже, малувато.

* * *

Відповідальність у науковій літературі у більшості випадків трактується лише як підзвітність (accountability) і усвідомлення осудності (immutability). Поки ж для медіа не включені ні підзвітність, ні осудність, ми, відкриваючи стрічку новин, вмикаючи телевізор чи розгортаючи газету, маємо постійно пам′ятати: халтури забагато.

Алла ФЕДОРИНА,
координатор сумської експертної групи ІДПО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *