Статті

Україні потрібен незалежний від держави Інтернет

Оприлюднено
media

18 червня низка медійних громадських організацій виступили зі спільною Декларацією вільного Інтернету в Україні. Того ж дня критичну оцінку декларації дав на своїй фейсбук-сторінці експерт з нових медіа Інституту демократії ім. Пилипа Орлика Сергій Рачинський. «Те, що називається “декларацією вільного інтернету” є добровільною здачею онлайну під начальство держави з обережними спробами попросити не бити боляче», – написав він.

Водночас держава воліє мати ширші можливості для регулювання інтернет-простору. Зокрема, 20 червня в інтерв’ю агентству «Інтерфакс-Україна» секретар Ради національної безпеки та оборони Олександр Турчинов заявив, що для захисту держави необхідно прийняти пакет законів, що значно розширять можливості державних органів у питаннях інформаційної та кібербезпеки.

«Детектор медіа» як один з підписантів Декларації вільного Інтернету в Україні підтримує дискусію довкола меж втручання держави в інтернет і публікує колонку Сергій Рачинського, у якій він детальніше аргументує свою позицію. Ми будемо раді оприлюднити й інші точки зору на проблему.

Дякуючи люб’язно наданій мені можливості висловитися з приводу публікації в мережі «Декларації вільного Інтернету в Україні», я можу додати трохи деталей і пояснень до власного емоційного посту, який я поширив у Фейсбуку, щойно прочитавши текст документа.

Поява й публікація «Декларації» є надзвичайно важливим і показовим кроком, який демонструє надзвичайно складні умови, в яких останнім часом в Україні опинилася вся діяльність, пов’язана з онлайном. Це стосується й послуг доступу в інтернет, і власне контенту, і різноманітних сервісів, яких у мережі стає все більше. Я спостерігаю за розвитком цього ринку з моменту, коли на початку 90-х на одній із київських кухонь мені продемонстрували підключення не у вигляді окремого сеансу для передавання й отримання повідомлень, а саме сеанс «онлайну», тобто постійного зв’язку із глобальною мережею, яка тоді тільки наповнювалася змістом.

Відтоді я все ще часом не відмінюю слово «Інтернет» і пишу його з великої літери.

Цей досвід, а також ранні спроби описувати все, що відбувалося в ті часи в Україні, не дозволяють мені сьогодні погодитися із фундаментальними положеннями, на яких базується текст зазначеної Декларації.

Коли автори документа пишуть про те, що «впродовж десятків років український Інтернет розвивався у вільному від державного регулювання середовищі», я не можу з цим погодитися. Ніякого «вільного від регулювання» середовища в Україні просто не існувало, як не існує його й тепер. Так, високе державне начальство не розгледіло тоді потенціалу нових технологій, 24 години на добу «пиляючи» значно доступніші їм ресурси з високою концентрацією цінності. Та начальству й не властиві думки про майбутнє, воно живе теперішнім. Але ми ніколи не мали би того інтернету, який маємо сьогодні, якби не рішучість, активність, інтелект і здатність бачити перспективу й прибутки тих підприємців, які взялися за реалізацію в наших умовах найсучасніших технологічних рішень, причому майже одразу у вигляді масової послуги, доступної широкій аудиторії, яка почала рости одночасно з появою перших провайдерів.

За умов тотальної корупції, існування державного «Укртелекому», майже повної відсутності інфраструктури й повної відсутності доступу до неї там, де вона була, в умовах шаленої інфляції й високих цін на обладнання підприємці змогли зібрати докупи складну систему й запустити її завдяки співпраці, довірі, чесному слову та особистій відповідальності. Цей фундамент виявився настільки вдалим і надійним, що ми донині користуємося ним. Більше того, це дозволяє нам усім багато років опиратися шаленому тиску в умовах, коли «інтереси» державного начальства вже поширилися й на нові технології, включно з онлайном. Без того фундаменту не було би тепер і Декларації, про яку ми говоримо.

Саме тому важливо, створюючи цей документ, дотримуватися традицій тієї сфери діяльності, про яку в ньому йдеться. Поважати згадані вище цінності і принципи, закладені тими, хто її започаткував і розвивав всі ці роки.

Сподіваюся, тепер читачеві буде простіше зрозуміти, на яких підставах я будую свою критику Декларації й на яких мали би формулюватися зміни до неї. Я вже надіслав авторам Декларації зміни, якими я їх бачу. Далі я скажу коротко — про головне.

Ринковий сервіс, а не право

Я пропущу абзац документа, який починається з визнання того, що Інтернет «став невід’ємною частиною життя більш як 20 мільйонів громадян України», а закінчується «інструментом для впровадження підзвітності українського уряду». Подібна підводка до «підзвітності уряду» — чудова знахідка для однієї з програм Майкла Щура. Але це не мій жанр.

Я одразу перейду до засад, на яких, на думку авторів документа, має будуватися вільний розвиток Інтернету. А точніше, до головної, ключової «засади», в сенсі слова, яке ми згадуємо, коли новий кабель і комп’ютер мають різні стандарти підключення.

Перше, з чим ми стикаємося в документі, звучить так: «Кожен має право на доступ до Інтернету». Ні, немає такого права.

Ще раз хочу наголосити. Послуги Інтернет, включно із доступом, — це система ринкових сервісів, яка виникла й існує виключно як підприємницька діяльність і перспективи якої визначаються масовим попитом на неї. Більше того, онлайн фактично став унікальним, саме підприємницьким середовищем, у якому створюються надзвичайно успішні проекти, які не мають шансів існувати поза онлайном.

На створеному колись на замовлення військових «ай-пі-протоколі» (тоді ще марили про перемогу в ядерній війні) постала принципово нова структура «павутиння», до якої була додана успішна бізнес-модель масової послуги.

Сьогодні найбільші приватні бізнеси, взагалі майже всі бізнеси — це бізнеси в онлайні. Онлайн виник і існує як ринкове середовище, де самими учасниками створюються спонтанні порядки, які розвиваються завдяки саморегуляції і простим, інтуїтивно зрозумілим масовому користувачу правовим засадам. І тут криється відповідь на запитання, хто й чому хоче успішний ринковий сервіс «канонізувати» у вигляді «права» людини?

Згадаємо попередній досвід створення «прав». За останні п’ятдесят років ми пережили появу й існування гарантованого державою права на працю, права на відпочинок, права на житло. Ці й інші подібні «права» тепер не прийнято згадувати вголос у пристойному товаристві. Із цієї серії й нове «право на доступ». Коли держава хоче відірвати ту чи іншу сферу діяльності людей від ринкових засад, перетворити її на інструмент пропаганди й на політичну іграшку, вона оголошує цю сферу «правом» громадян, а сама стає гарантом. А через природу держави єдина правова система, яка може існувати в державі, — це державні закони. Отже, правом називається те, що починає регулюватися законом, а тому повністю переходить під контроль державного начальства й системи обслуговування його інтересів, включно із судом.

Вигадане «право» є просто спробою поширити державне регулювання на сферу онлайну, яка, як ми знаємо, вже породжує нові прості і зрозумілі правові практики. Більше того, в онлайні виникли і працюють свої непідконтрольні центральним банкам гроші, в онлайн швидкими темпами перебирається нова освіта, ми довіряємо онлайну, коли піклуємося про своє здоров’я, ми звикли до глобального характеру мережі, де майже немає кордонів, де існують усі мови й люди розуміють одне одного. І головне — в онлайні у вас є можливість відмовитися — від чогось конкретного чи від усього гамузом. А тепер порівняйте це з практикою сучасних соціальних держав. Стає зрозуміло, що в онлайні виростає потужна ефективна альтернатива державному устрою життя, відомому людству з давніх-давен і який на наших очах безнадійно застаріває, бо програє конкуренцію свободі й незалежності людини в мережі. Це цивілізаційний виклик минулому з боку майбутнього й у кожного з нас з’явився вибір, до чого долучитися.

Інтернет — це найбільша та найпотужніша загроза державі як такій, як системі, самому способу заснування життя на підставах дозволеної, штучно створеним законом, агресії правлячої меншості по відношенню до більшості.

Єдиний спосіб для держави уникнути швидкого відходу в минуле — це тотальний контроль за Інтернетом. Із цією метою і вводиться в оберт це нове «право доступу». Зверніть увагу, з усього, чим багатий Інтернет, правом визнається лише доступ. Чому? Тому що тільки так можна відсікти саму можливість долучитися до нових реалій онлайну, взявши під державний контроль чисто ринкову, насправді, послугу доступу до мережі. Держава стає між вами й мережею, туди, де її ніколи не було.

В Україні така практика вже мала місце. Практично те саме сталося з ринком медіа. Українські ЗМІ, які масово перейшли від реалій пострадянської «гласності і перебудови» до складних умов перших років незалежності, швидко опинилися під пильним пропагандистським оком молодої держави. Миттєво медіа перетворилися з ринкового сервісу, який намагався допомогти аудиторії за її гроші пережити бурхливі часи становлення нової версії «країни рад» на теренах України, на «соціальний інститут», завданням якого стало пильнувати за державним начальством і допомагати йому багатіти. Результат цієї трансформації ми й бачимо тепер. Люди перестають довіряти ЗМІ, які цікавляться лише черговими пертурбаціями на державній верхівці, бо тільки так їм можна заробити на своє існування. До того ж ЗМІ тотально зарегульовані низкою законів та згадуються в Конституції, до чого, до речі, але вже стосовно Інтернету, закликають і автори Декларації.

І це не єдиний приклад, коли в документі ігноруються сучасні реалії України, а посилання на європейський досвід, мабуть, має нівелювати будь-які сумніви в необхідності існування запропонованих засад. Механічне перенесення чужого досвіду і практик на наші терени вже не раз оберталося гучними провалами. Ми більше чверті століття «модернізуємо» парламент і систему виборів, які ж ніби «працюють» у Європі, як розповідають власники біометричних паспортів. Ось тільки ми забуваємо про сотні років відносно вільного капіталізму в історії цих країн, які на такому фундаменті й будують своє сьогодення. Анамнезу держави поки що не імпортують, а тому нам доведеться жити зі своїм: із комунізмом, бідністю й масовими смертями. Це фундамент нашого парламентаризму й системи виборів. Скільки би європейських зірок на всьому цьому ми не намалювали.

Намагатися віддати під «цивілізований контроль» цим вічним реформаторам, які, крім власних декларацій, не мають жодних прикладів успішної активності, весь Інтернет, із яким у нас усіх пов’язані надії на швидку інтеграцію до цивілізованого світу на правах рівних, вільних і незалежних учасників усіх обраних нами без примусу процесів, є не просто помилкою. Це злочин перед майбутнім.

Україні потрібен вільний Інтернет. Та головне полягає в тому, що саме Україні потрібен незалежний від держави Інтернет. Такий, яким він народився, такий, який він нам усім потрібен, такий, із яким ми маємо шанси на майбутнє.

Будь-яка спроба перетворити державу на гаранта свобод, вибору й захисту в онлайні означатиме швидке значне збільшення вартості онлайн-послуг, включно із доступом, для нас усіх, падіння їхньої надійності та якості, поглиблення цифрового провалля між нами й рештою світу, а в результаті й перспектива опинитися на узбіччі глобального прогресу, десь там, де щороку Інтернет відключатимуть на «два тижні» на профілактику каналів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *