Статті

Як нам вдосконалити державну інформаційну політику щодо Донбасу?

Оприлюднено

П’ять років тому майже весть Донбас на кілька місяців опинився під впливом сепаратистів, а вся територія Донецької і Луганської областей – в інформаційній окупації.

Багато українських міст і районів 5 липня 2014 року вдалося звільнити, а от витягнути з-під впливу російської пропаганди значну частину жителів і досі не вдається навіть на підконтрольних територіях. Про це багато написано, але небагато зроблено, як засвідчують дослідження неурядових організацій та незалежних журналістів.

Про необхідність змін в інформаційній політиці держави щодо окупованих територій заговорили і в команді новообраного глави держави. З’явилася інформація що це питання вивчається і до процесу начебто залучені журналісти з Донбасу. Це позитивний сигнал.

Консультації влади з професійними людьми – справа потрібна і я, як вимушена переселенка з Донецька з великим досвідом роботи в ЗМІ, теж маю що сказати. Але насамперед я попросила поділитися думками про інформаційну політику на Сході журналістів з Донеччини, зокрема і з окупованих територій. Ось точка зору колег:

Василь ЛУГОВИЙ, заступник головного редактора газети «Вперед» (Бахмут): Потрібне розуміння на кого спрямовуємо зусилля. На підконтрольні території це одна справа, а окуповані – зовсім інша. Бо пропаганду агресора вже нічим не переб’єш, газету в Донецьк не відправиш, а телебачення українське, яке, можливо, хтось і приймає, але, переважно, йому не довіряють. Там значною мірою сформовані погляди на ситуацію, п’ять років війни – тривалий термін, восени в школи Донецька підуть діти, які виросли без України. Як за таких умов вести діалог?

За ці п’ять років мені простіше сформулювати чого не треба робити: припинити мову ворожнечі, бо сепаратисти там далеко не всі; спростити отримання пенсій та інших виплат, адже не всі можуть зареєструватися в Бахмуті чи деінде; не розділяти пенсіонерів на своїх, які не платять у комунальному транспорті і чужих, яких збираються змусити платити. До слова, 4 – 5 тисяч людей з непідконтрольних територій щодня відвідують наше місто. От з ними і можна працювати, але ж вони їдуть сюди не за інформацією, не газети купляти, ми це вивчали, а вирішувати своє побутові проблеми.

Можливо, банківські чи інші установи, пенсійний фонд мають стати місцем для поширення інформації про політику держави щодо окупованих територій. Газети з порадами, куди звертатися переселенцям уже точно не потрібно, досі друкуються і деякі держструктури вважають, що роблять коштом держави велику справу. Це актуально було 2014-15 рр., а зараз потрібна інша інформація, якщо ми справді хочемо повертати людей.

Тож, мабуть, варто повідомляти про успішність Донеччини порівняно з «ДНР»: середня зарплата в області 12тисяч гривень, а це втричі вища, ніж в окупації, так само і в пенсіях є різниця. Для ефективної інформаційної протидії потрібні переконливі факти про наші досягнення, а це вже завдання для влади. Чи створили за п’ять років план розвитку області? Чи показали ми жителям ОРДЛО, що треба тягнутися до України, а не до Ростова? Наша інформаційна політика має базуватися на певних успіхах, а їх не так багато, як хотілося б.

Віктор СКРИПНИК , ветеран журналістики, автор книги «Слов’янськ у війні 2014 року» (Слов’янськ): На собі відчуваю, як обмежується доступ до інформації. Третій місяць у центрі міста живемо без проводового радіо і тільки зараз добився, щоб пошкодження нарешті усунули і сотні слухачів почують новини з Києва. Є претензії до змісту програм Українського радіо, а Громадське стало надміру розмовним: вони там у студії спілкуються між собою, а слухачі ніби й ні до чого.

Передплачую «Урядовий кур’єр», але він приходить навіть не на другий день – на третій! Кому потрібні несвіжі новини? Хоча є вічні проблеми про які скільки не пиши, а змін немає. Ось наш власкор Павло Кущ зазначає, що і зараз, коли стільки розмов про українізацію, в регіоні так і немає обласного україномовного видання. Єдина «Донеччина» якось намагалася виходити, але обласна влада хоч і мала ресурс, а плече не підставила. Не стало української преси і на окупованій частині, нічого не створили на підконтрольній – тобто стало гірше ніж було до війни.

Що ж до телебачення, то про події на Донбасі дізнаємося уривками, бо основні загальнонаціональні канали дуже заполітизовані і про те, чим живуть тут люди, репортажів обмаль. Схоже, ми потрібні деяким каналам як виборці. Яскравий приклад «Інтер» і його кандидат…А обласне телебачення, попри заяви обласної ВЦА, за п’ять років так і не відновили. Слов’янський приватний телеканал «САТ+» дає картину життя міста, але ж розвинутися у щось більше не може. Загалом на інформаційному полі ситуація не безнадійна, але й розвитку непомітно. Схоже, нашу провінцію це влаштовує.

Віра ІЛЬЇНА, журналістка (Краматорськ): Наразі маємо багато корисної інформації для жителів непідконтрольних територій щодо пенсійного забезпечення, вступу до вишів абітурієнтам з ОРДЛО тощо. Це добре. Водночас багато шаленої пропаганди, а люди чекають від медіа користі, чесності і співчуття. І ще донесення думки, що всі конфлікти, рано чи пізно, закінчуються. Ми, всі українці, ми – заручники чужих інтересів, однаково страждаємо і хочемо миру. Ясна річ, це має спрямуватися на простого читача, слухача. А ті, у кого руки зайняті зброєю, навряд чи сприймуть цю інформацію.

Микола ПАСІЧНИК, колишній редактор міськрайонної газети «Зоря» (Лиман): Немає обласного видання. Ті, що були в Донецьку – «Донеччина» і «Донбасс» – якось намагалися виходити після втрати своїх офісів і виробничих засобів, а потім тихо закрилися. Ті владні структури, які мали б допомогти – цього не зробили, на жаль. І тому маємо проблему, бо читачі цих газет нікуди не поділися. Так, їх стало менше, але ж вони є. Споживач є, а виробника немає. Ось я все життя в журналістиці, автор кількох книг, а зараз не маю де поширити свою інформацію про людей, які створили власне виробництво – бо в Донеччині відсутня обласна газета. У своєму краї бачу багато тем для журналістів, але де їм реалізувати свої задуми? Мені здається тому й програємо інформаційну війну, що держава відсторонилася від місцевих ЗМІ, припинивши фінансування. Не всі сьогодні живуть у смартфоні і тому відмовлятися від друкованих ЗМІ неправильно.

Валентина ЧОРНОБРОВА (прізвище змінено), ветеран преси, проживає на тимчасово непідконтрольній території: Українська влада має визначитися з тим, на кого направлена її інформаційна політика. Що цікавить 90% пенсіонерів, які проживають у нашому місті? Тут звикли жити без українських медіа, хоча навіть без спеціальних засобів можна приймати і 5-й канал і «плюси», але що це змінює в світоглядній картині моїх сусідів. А нічого! Як була Україна агресором щодо Донбасу так і лишається. Як змінити наше життя на відстані – хіба це комусь під силу? Звичайно, іноді нам приємно чути з Києва, що не забувають, але як подумаю скільки грошей, часу і нервів треба витратити на одну поїздку з Макіївки до Бахмута – руки опускаються. Тому найбільш успішною буде та державна політика, яка поверне Україну в ОРДЛО.

Ігор ЗОЦ, колишній редактор обласної газети «Донеччина»: На мій погляд держава має вирішити: треба цим займатися, чи ні, і хто буде координувати зусилля виконавців. За попередні роки хто тільки не долучався до інформаційної політики на Сході. Від Комітету ВР зі свободи слова та МІП і до департаментів місцевих адміністрацій. Всі мали важелі впливу і фінансовий ресурс. А оцінкою їхньої роботи певним чином стала перемога на Донбасі в першому турі президентських виборів кандидата, який не тільки нічого не зробив для зміцнення України, а відкрито закликав «договариваться» з агресором. Це свідчить про те, що російська пропаганда, як до війни, так і зараз, править бал на Сході, а всі наші інформаційні структури так і не зуміли організувати гідного спротиву, не пояснили, що відбувається і хто прийшов війною на українську землю.

Позитивні приклади, звісно, є: голова незалежної профспілки гірників Донбасу Микола Волинко п’ять років збирає кошти і видає для земляків газету «По – горняцки»; волонтер Анна Домбровська розвозить «сірою зоною» українські газети. Раніше і ми «Донеччину» поширювали через військових. А з нинішнього року законодавці позбавили Міноборони права випускати свої газети і я дивлюся, як прес-центр ООС виробляє скільки важливого контенту, що вистачило б на всі ЗМІ, але одним це не цікаво, а в кого є бажання – немає можливостей. Тому, якщо інформаційна політика щодо Донбасу буде в пріоритеті, необхідно виділяти на центральному чи обласному рівнях гранти для медіа, які хочуть і вміють працювати в цьому напрямку. Плюс ефективно використовувати вже передбачені бюджетом кошти на поточний рік.

Роман БАЛАБОЙКО, журналіст, керівник ВО ГО «Союз ветеранів АТО Донбасу» (Дружківка): Чи треба змінювати інформаційну політику держави стосовно окупованих українських територій? При розгляді цього питання гадаю неодмінно варто звернути увагу на реалії українського сьогодення і події що нині відбуваються в державі. Суспільство відчуває, наразі прийшов час глибше замислитися, як поліпшити роботу профільного міністерства за «нової влади» і не втратити здобутки попередніх років. Якщо зробити короткий аналіз роботи Міністерства інформаційної політики України, то, на мою думку, зроблено немало, тим більше на такий короткий вік профільного органу державотворення припало так багато інформаційних викликів. За цей проміжок часу було запущено комунікаційну кампанію «Крим — це Україна», впроваджені та функціонують інтернет -ресурси для громадян, що переселяються з зони проведення АТО, створюються та розповсюджуються матеріали, що цінні в умовах інформаційної війни, окрім того, фізично відбудовано декілька телевеж зруйнованих внаслідок бойових дій на сході України.

Про недоліки в роботі Міністерства теж можна довго згадувати. Наприклад, ситуація з будівництвом нових телевеж для постачання ефірного сигналу на всю окуповану територію, а не тільки з відновленням старих. Ситуація з одного боку критична, з іншого – двобічна. Ну от, скажімо, навіщо державі вкладати гроші в будівництво нових телевеж, якщо в умовах нинішнього інформаційного сьогодення деякі українські канали іноді використовують чи не відверту антидержавницьку риторику у своєму етері. І тут постає питання: «Чи багато є, на фоні сьогоднішнього роздержавлення ЗМІ, якісних державних телеканалів, аби держава через міністерство просувала свої проукраїнські та продержавницькі наративи»? Теж саме і з радіо, і з друкованими виданнями. В гонитві за різними позиціями висвітлення факту, гадаю, абсолютно не варто забувати, що у держави теж повинні бути свої, якісні засоби донесення інформації до громадян. Це питання дуже гостро постає в областях, де, фактично, триває збройний конфлікт внаслідок російської агресії. У боротьбі з ворожою пропагандою можливо перемогти тільки за умови державної підтримки медіа, чи створення державних інформаційних джерел. Тому, як висновок, зауважу, – роботу Міністерства інформаційної політики України необхідно коригувати, підходи до державних ЗМІ – змінювати, але в гонитві за «швидкими реформами» не втратити вже надбане, гадаю потенціал є.

Лариса БОНДАРЕНКО, журналістка: Я мешкаю на Донеччині і мене досить часто колеги з різних куточків України запитують: «Чи відбуваються зміни у свідомості мешканців Сходу України?» У відповідь я запитую: «Чи відбуваються зміни у матеріальному стані громадян загалом в Україні? Може, зменшилась корупція? Чи багато людей отримують заробітну плату або пенсію вищу за мінімальну? Ще в давнину відомий класик казав: «Побут визначає свідомість». І що, власне, ви знаєте про побут, сподівання, здобутки східняків? Яких змін від них очікуєте? Може, «риба все ж псується з голови»? І зміни варто розпочинати з очищення, перезавантаження влади?» І ще я завжди цитую білоруського письменника Андрія Макайонка: «Всі біди людства через нестачу інформації».

Отже, що варто зробити в інформаційній сфері, щоб не втратити назавжди окуповані нині території, щоб мешканці тих територій не почувались ошуканими і приниженими? І щоб нормою життя в Україні стало мудре спостереження Любомира Гузара: «Між Сходом і Заходом України немає поділу. Є поділ між тими, хто любить Україну, і хто її не любить». Вірю, що нас з вами, тих, хто любить Україну, переважна більшість. Лише вистачило б нам мудрості поважати і розуміти один одного.

Найперше, треба більше дізнаватися один про одного, про позитивний досвід різних регіонів і територіальних громад. На загальнонаціональних теле- та радіоканалах, у друкованих ЗМІ мають бути спецпроекти спрямовані на таке взаємопізнання. Необхідні також регулярні прес-тури до різних регіонів України, в яких могли би взяти участь і журналісти – фрілансери.

Не варто ганятися за сенсаціями та модними тенденціями, не завжди позитивними. Молодь, яка сьогодні занурена в гаджети, напевне не знає ціну і велику силу друкованого слова. Необхідно повернути престиж газет і часописів, заохочуючи молодь розміщувати свої думки, ідеї не лише у соціальних мережах. Проводити фестивалі преси, розповідати зворушливі історії про цікавих людей, про те, що хвилює сьогодні кожну людину.

У всіх інформаційних ресурсах – більше уваги культурі, мистецтву, історії України; особливо актуальній сьогодні історії релігії, церкви. Шляхом оголошення конкурсу проектів дати можливість талановитим людям (і не лише молодим) виявити себе у креативних проектах, які дозволять на повну потужність використати силу мистецтва для перемоги добра над злом у інформаційній війні.

Головне, любити Україну і «ближнього свого, як себе самого». І щоб інформація була правдивою, не писати за гроші відверту брехню, кожен оплачений замовником (надто політиком) матеріал має виходити з позначкою «На правах реклами». Прийняти Закон про рекламу, який забороняє поливати брудом опонентів. Реклама, як і будь-яка інша інформація, має сприяти збільшенню позитиву в нашому житті. Розповідати необхідно про те, що ти вже зробив корисного для України і людей, що плануєш ще зробити. А опоненти … добре сказав про них класик усіх часів і народів Володимир Висоцький: «Вверх таких не берут, и тут про таких не поют».

Інформаційна політика — складова великої політики. І тут неосяжне поле для реформ і вдосконалення. Давайте, для початку, реалізуємо вищевикладені чотири пункти. А втілюючи заплановане будемо доповнювати план дій новими важливими напрямками.

Кожен хто займався проблематикою Донбасу і знайшов час, аби познайомитися з міркування колег, я певна, погодиться з тезою, яка нас єднає: ні в кого немає монополії на істину про наш край, як і немає готових рецептів для вироблення і реалізації реальної інформаційної політики держави на буремному Сході. Нам усім треба багато попрацювати, щоб надолужити прогаяне і розвинути напрацьоване, а позитивні фрагменти є. Загалом маємо ситуацію, коли запізнилися з важливими змінами, але їх треба проводити. Простих рішень життя нам не лишило.

Ну, а чи дослухаються до думки кількох журналістів з Донбасу ті, хто ухвалюють рішення – побачимо. Власне ми і працюємо задля того, аби враховувалися як суспільні настрої, так і точка зору досвідчених медійників.

Наталія ЗОЦ,
журналістка з Донеччини

1 коментар до “Як нам вдосконалити державну інформаційну політику щодо Донбасу?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *