Проекти

У пошуках гарного світла

Оприлюднено
Лана, Львів. Книга

Ця тендітна дівчина з глибокими зеленими очима часто прогулюється вуличками Львова. Зазвичай у руках тримає фотоапарат. Мабуть, крізь призму об’єктиву світ стає виразнішим. На знімках завмирають миті, що їх люди, як правило, не помічають. Вона оминає шумні туристичні площі, подалі від метушні та натовпів, знаходячи справжній Львів – спокійний, поважний, теплий. Гуляти любить одна, розміреним кроком проходити провулок за провулком у пошуках гарного світла. Заради лише одного вдалого кадру дівчина може блукати годинами, доходячи до околиць міста.

Це місто колись сховало її від війни. Воно врятувало від обстрілів, захистило від непевності в завтрашньому дні. Подарувало їй затишок, якого позбавив рідний Слов’янськ, запалавши мінометним вогнем весною 2014 року. Понад два роки тому Лана Трибус залишила домівку, будучи впевненою, що їде на пару тижнів. Покинула зі стиснутим у лещатах серцем, невеличкою валізою та жменькою надій.

Після довгих місяців життєвих блукань ми сидимо в маленькій кав’ярні. Вона гріє руки об велику керамічну філіжанку, часто посміхається та ще частіше опускає очі. Наша розмова зачіпає спогади, які Лана воліла б сховати за шаром показового оптимізму, але не виходить – голос часом тремтить.

Слов’янськ був її маленьким всесвітом. Раптово звичайне сіре містечко на півночі Донецької області потрапило на перші шпальти всіх українських видань. Та хіба тільки українських… Слов’янськ став початком та епіцентром так і не оголошеної війни. Війни, в реальність якої тоді ще мало хто вірив. Війни, яка перевернула догори дриґом усталене життя Лани, закинувши її в чужі місця, відірвавши від дому, батьків, друзів.

У пошуках себе

У Слов’янську вона народилася та прожила чимало літ. Саме там вона шукала себе, бо тоді ще не усвідомила, чого прагне. Дівчина навчалася в рідному місті на перукаря. Їй завжди подобалося створювати красу. Проте перукарське мистецтво не було її покликанням – Лана зрозуміла це майже одразу. Врешті звільнилася й з магазину, де певний час вимушено працювала, пішла у вільне плавання, ще не знаючи, куди гребти. Напрямок обрала майже випадково, але він став її орієнтиром на довгі роки. В Інтернеті натрапила на світлини прикрас ручної роботи, які вразили оригінальністю й витонченістю. Це був виклик для Лани: я теж так зможу! Вона була впевнена, що має творчу жилку, тож наполегливо взялася до роботи. Так дівчина ступила на шлях дизайнерки прикрас, заснувавши свій бренд LanaTribus. Це було шість років тому.

Вона починала з виробництва обручів для волосся. Потім спробувала створювати браслети, кольє, сережки… Ця робота повністю захопила дівчину, ставши її хобі. Чи навпаки: хобі стало роботою. Розібратися вже складно, адже сама Лана не може розв’язати цю дилему та й не дуже намагається. Послідовність подій не важлива, коли вони приводять до бажаного результату. Його позначають слова Конфуція: «Обери собі роботу до душі, і тобі не доведеться працювати жодного дня в своєму житті».

Реалізовувати прикраси допоміг Інтернет. Поступово клієнтська база розширювалася, попит на творіння дівчини збільшувався, і вона зважилася на вихід за межі Інтернет-продажів. Попри побоювання й сумніви, Лана з подругою ризикнули відкрити невеличкий магазинчик прикрас у Слов’янську. В такому форматі працювали близько року, але з того нічого не вийшло. Слов’янськ – занадто мале місто: клієнтів було не так багато, як хотілося б, а ось в Інтернеті оздоби Лани купують жителі всієї України.

Коли створює прикраси, дівчина керується двома принципами: вона робить тільки те, що їй подобається, і тільки те, що не можна знайти в магазинах. Це й виокремлює її роботу з-поміж сотень схожих один на одного брендів – унікальне завжди затребуване.

Близько року тому я побачила на зап’ясті подруги незвичайний, якщо не сказати дивний, браслет. У мені прокинулося бажання мати щось подібне – так ми й познайомилися з Ланою. Кілька нових сережок і місяці спілкування на абстрактні теми додали мені усвідомлення: прикраси цієї майстрині – дзеркало, в якому відображається її внутрішній світ – яскравий, мрійливий, подекуди дитячий, проте обрамлений залізом. Як і її витвори, вона стильна, хоча й не женеться за модою. Ніколи не боїться виокремлюватися з натовпу, але воліє його оминати. Лана називає себе оптимісткою, проте реалістично дивиться на життя. Вона – квінтесенція суперечливості, як загалом і будь-яка людина, тим більше – творча. Ця суперечливість втілюється в її роботах, які балансують між витонченістю та зухвалістю, між класикою та індіанськими мотивами.

Якщо почнете обережно розпитувати, що її надихає, то знатимете, що це небо і море. Перше – своїм спокоєм. Друге – своєю силою. Картинки майбутніх робіт приходять до Лани несподівано, затягуючи у вир уяви. Ескізи прикрас окреслюються в голові дівчини, змушуючи братися за олівець навіть посеред ночі. Трохи шаріючись, вона розповідає, як може несподівано зіскочити з ліжка, щоб замальовувати обриси, які заполонили думки. Ці обриси закривають очі димовою завісою, яка ховає всі проблеми, побутові турботи та занепокоєння. Інколи Лані здається, що картинки приходять з космосу. Звідки пролягає їхній шлях насправді – ніхто не знає. Але дівчина вже давно зрозуміла, що ігнорувати їх не можна та й не вийде.

«Ідеї приходять раптово та наполегливо, стоять біля дверей і стукають, поки не відкриєш і не посадиш поруч із собою пити каву… Іноді навіть печиво з собою приносять. Люблю, коли вони приносять печиво», – лукаво посміхається дівчина та замовляє ще одну каву.

Війна, яку вона зненавиділа

Незадовго до початку війни Лану поглинуло нове захоплення. Разом з подругою вони запропонували оформлення весіль й організацію майстер-класів для наречених. Крім того, дівчата організовували весільні фотосесії. Наша майстриня відповідала за декор, її подруга робила фото, і замовлень у них вистачало. Коли ще в Слов’янську все було спокійно, послугами дівчат зацікавилася наречена, яка мешкала у Львові. Сама вона також була родом зі Слов’янська, тож планувала приїхати в рідне місто на фотосесію. Проте дівчину вдалося вмовити на зйомку у Львові. Навряд чи Лана розуміла тоді, що вибір локації для фотосесії багато в чому визначить її подальше життя. Довго вона вважала свою поїздку випадковістю, проте зараз впевнена: Львів давно її кликав, і між ними існує якийсь містичний зв’язок. Так чи інакше, дівчата домовились, що фотосесію проведуть у травні. І все б добре, але вже у квітні до Слов’янська прийшли бої. Обстріли Лана згадує неохоче – вона починає частіше дихати та нервово смикати волосся: «Я мало застала, тому що досить швидко поїхала до Львова. Але пам’ятаю, як сиділа в коридорі на підлозі, коли обстрілювали відділення Служби безпеки України. Воно знаходилося недалеко від нашого будинку. Вертольоти, вибухи…»

Четверта ранку… Передсвітанкову тишу розриває потужний гуркіт. Снаряди осяюють небо над містом. Люди машинально зіскакують з ліжок і досипають у вузьких коридорах – подалі від вікон та осколків. Слов’янськ зустрічає новий день…

Щоранку дівчина заходила в місцеву групу в соцмережі, щоб дізнатися, де був обстріл цієї ночі, чи всі вціліли… Це був моторошний час – найважчий період у її житті. Вона зізнається: цілковито не усвідомлювала, що відбувається. Коли звичне життя перетворюється на божевілля, тобі ще довго може здаватися, що все йде, як раніше. Хоча скоріше ти сам себе в цьому переконуєш, щоб хоч якось відгородитися від реальності, яка лякає з кожним днем усе більше. Проте це заздалегідь програний бій, адже реальність завжди настигає та б’є, як обухом по голові. Так сталося й з Ланою, до якої врешті прийшло усвідомлення: це війна, і вона її бачила. Бачила та зненавиділа.

Дівчина затихла на кілька хвилин і подивилася у вікно. Я мовчки спостерігала за нею та пила капучино, а вона, здається, забула про моє існування. «Знаєш, ніколи не могла зрозуміти, чому люди роблять це одне з одним», – раптово промовила Лана.

Два роки тому вона так само розгублено озиралася навкруги. Дивилася на посічені осколками будинки, змарнілих людей, які здригалися від щонайменшого шуму. Слов’янськ перетворився на місто привид. Лана його більше не впізнавала, хоча ще пам’ятала, що за сірістю периферії колись ховалося по-своєму прекрасне місто, зі старими цікавими будинками. Проте тут чимало пили й багато говорили про здоровий спосіб життя. Часто відвідували церкви й могли проклинати Бога. Такий різний Слов’янськ усе ж був утіленням спокою, а не насилля. У подіях весни-літа 2014 року дівчина не бачила ні сенсу, ані здорового глузду.

Вона завжди вірила людям і вірила в людей. Але те, що відбувалося навкруги, існувало всупереч її вірі. Обстріли наче насміхалися над нею осколковим вищиром. Дівчина не хоче це визнавати, але її сприйняття світу змінилося. Попри все пережите, вона все ще намагається вірити людям. Проте в цієї віри тепер гіркий присмак. Ніби вгадуючи мої думки, Лана зітхає та додає до кави цукру.

– Як думаєш, хто розпалив це полум’я? – запитує.

– Кремль і його імперський комплекс, хто ж іще? – недовго думала я.

– Мені здається, що влада та гроші. Люди завжди їх прагнули та завжди за них убивали. А в руках тих, хто живе поза мораллю, це велике зло. Чим більше в них є, тим більшого вони жадають. Шкода, але так було й буде завжди. Їхні химери стають виразнішими та невловимішими водночас. Розумієш, про що я?

– Здається.

Між людьми на Донбасі розверзлася прірва. Дівчина впевнена, що вона існувала вже давно, але війна її оголила. Агресія «братського» народу стала землетрусом, який поглибив цю прірву настільки, що її вже не вдасться ігнорувати по обидві боки розлому. Лана не знає, як її заповнити, і це досі її пригнічує. Проте дівчина, як мало хто, розуміє, що люди на Донбасі жили на межі цивілізаційного стику. Вони не усвідомлювали цієї роздвоєності, допоки вона не перестала бути лише предметом політики. Допоки з категорії загальнонаціонального вибору вона не перейшла в розряд особистого. Тоді тріщини перетворилися на прірви. Тоді друзі стали ворогами, вороги – тимчасовими союзниками. Розділилися сім’ї, порвалися стосунки, розпалися зв’язки. Водночас утворилися нові – ще слабкі, ледь відчутні. Тоді в мішанині ідей, лозунгів, істеричних заяв, у вирі смертей хтось загубився, а хтось самовизначився.

– Знаєш, міст через прірву можна побудувати лише тоді, коли цього будуть хотіти люди по обидва боки розлому. Стукатися в наглухо зачинені та забарикадовані двері немає сенсу – не відчинять. Люди або самі усвідомлять свої помилки, або залишаться вірними їм до кінця життя, – незвично глухим голосом промовила Лана.

– Хвороблива вірність, – сумно посміхнулася я.

Місто, яке вона полюбила

Цей день Лана добре пам’ятає – 14 травня 2014 року. Тоді вона з подругою під обстрілами виїздила з рідного міста. Їм казали, що краще не ризикувати, що проїхати не вдасться, що їх просто не випустять – Слов’янськ уже обгородили блокпостами. Проте дівчата все ж наважились. Допоміг друг, який на своїй машині заледве вивіз дівчат, попри небезпеку. Вони видихнули, досягши Харкова. Там подруги сиділи, очікуючи на автобус до Львова, думаючи про те, що залишили позаду, і про те, що чекає їх попереду. Ланою оволоділи змішані почуття: страх, туга та водночас очікування чогось нового й прекрасного.

Отак понад два роки тому вона приїхала в незнайоме місто: гостинне, затишне та гарне, але все ж чуже. Тоді на душі шкребли кішки. Її батьки залишились в охопленому війною Слов’янську. І це зрозуміло, адже там у них була робота, дім, хатні тварини.

– Молодим людям простіше кинути все та поїхати шукати щастя. Люди ж у віці своє щастя будували роками. Їхнє життя – у Слов’янську, – відзначила я.

– Так, але все ж важко, коли не знаєш, що буде з твоїми рідними завтра. Постійний страх за них, нехороші сни… Це дуже морально виснажує.

Проте Львів прийняв Лану з розпростертими обіймами. Місто приголомшило красою, і мінлива закоханість швидко переросла в любов. Вузькі вулички, атмосферні площі, старовинні будівлі, колоритні маленькі кав’ярні тепер стали її частиною, міцним корінням вросли у внутрішній світ і проросли небувалим цвітом натхнення. Але для дівчини Львів – це не просто гарні фасади, запашна кава та смачний шоколад. Львів став для неї домівкою, яку вона раптом втратила не зі своєї провини.

І все ж місто – це лише бруківка, цегла й тесане каміння. Міста мертві, а живими їх роблять люди. Саме вони – одна з головних причин, чому Львів перестав бути для Лани приголомшливо гарним чужим містом, швидко ставши рідним і звичним, хоча від того не менш прекрасним.

Утікачі від війни часто скаржаться на косі погляди та гіркі докори. Без зайвої драматизації слід визнати, що ставлення до переселенців подекуди дійсно дещо насторожене. Проте для дівчини такі проблеми дивина – львів’яни радо прийняли Лану. Вона швидко знайшла роботу в зарубіжній компанії й адаптувалася. Від корінної мешканки її вже давно не відрізнити. Лише одного разу Лана стикнулася з упередженнями – їй відмовили в оренді квартири через місце реєстрації. Але дівчина прийняла цей випадок з філософським спокоєм: «Стосунки – це траса з двостороннім рухом: люди ставляться до вас так, як ви ставитеся до них. На такі дрібниці ніколи не звертала уваги».

Спочатку Лана з подругою жили в тої самої клієнтки-нареченої, завдяки замовленню якої дівчата й виїхали зі Слов’янська. Вони дуже зблизилися й досі не поривають зв’язку. Гарне місто та привітні львів’яни полегшували тягар розлуки з рідними та близькими. І все ж важкий психологічний вантаж висів за спиною. Кілька разів подруги поривалися поїхати додому. Проте щоразу їм щось перешкоджало, наприклад, особливо інтенсивні обстріли. Дівчата двічі здавали квитки. Як і багато хто тоді, вони щиро вірили, чи хотіли вірити, що цей жах не може тривати довго, що людяність врешті переможе тваринні інстинкти. Але з часом необґрунтовані надії поступилися місцем помірним реалістичним очікуванням. Лана вже давно зрозуміла, що цей конфлікт надовго оселився на Донбасі. Тож дівчата вирішили облаштовуватися у Львові: назбирали грошей, винайняли квартиру.

– Як не дивно, я тоді трохи закинула свій бренд прикрас.

– Жартуєш? – мало не похлинулася я.

– Так, – розсміялася Лана. – Колись серйозно замислювалася над тим, щоб цілковито присвятити себе декоруванню весіль, адже це приносило непоганий дохід, але доля вирішила інакше.

Одного разу Лану запросили на корпоратив. Дрес-код – український стиль, але в дівчини тут не було навіть вишиванки. Вона не розгубилася та знайшла вихід: зробила кольє в українському стилі. На вечірці дівчата обступили Лану – прикраса викликала справжній фурор. І тоді на неї «посипалися» замовлення. Вона не жалкує: значить, це справді її.

Лана «реанімувала» свій Інтернет-магазин. Поки справляється сама, проте в планах – розширення. Вона не хоче стояти на місці та навіть пробує виходити на міжнародний рівень. Посилки з її творіннями отримують уже в Білорусі, Німеччині, США…

Коли самотужки організовуєш робочий процес, залишається багато вільного часу на інші, не менш цікаві проекти та захоплення. Дівчина не обмежує себе дизайном прикрас: разом із мамою вона заснувала бренд «Свяжи мне, мама, свитер». Лана взяла на себе маркетинг і сферу продажів, а її мати тим часом в’яже теплі та «веселі» светри й шкарпетки з оленями. У цього проекту також є Інтернет-магазин. Минулої зими вони ввійшли до сімки найкращих українських дизайнерів за версією «zakupy.lviv». А зараз спільно зі львівським брендом одягу «Флямма» шиють топи та сорочки.

Певний час дівчина поєднувала дизайн прикрас, розвиток «Свяжи мне, мама, свитер» і роботу в іноземній фірмі. Проте коли замовлення на прикраси та светри потекли рікою, Лана вже не могла повноцінно виконувати обов’язки штатного працівника в чужій компанії. Тож вона звільнилася й повністю присвятила себе двом брендам.

– Мабуть, часу на себе зовсім не залишається?..

– А от і не вгадала. Вдома стоїть мольберт. Я часто малюю. Це заспокоює мене, допомагає зібрати до купи думки – так само, як і фотографування. На полотні та фотопапері ти наче створюєш інший, кращий, світ. Шкода, що в цих сферах я теж самоучка.

Дівчина півтора року разом з подругою орендувала квартиру. Потім в її життя прийшли стосунки, які надихають і наповнюють. Зараз Лана живе з коханим хлопцем і намагається не озиратися назад. Вона точно знає, що не повернеться до Слов’янська. Війна вигнала її з дому, але їй пощастило знайти новий.

Після звільнення Слов’янська Лана все ж кілька разів приїздила до міста, навідувала рідних. Ці короткі нечасті зустрічі наповнюють її теплом. Проте її місце не там – тепер дівчина це точно знає.

– Уже треба бігти. Візьмемо рахунок?

Вона оминає шумні туристичні площі, подалі від метушні та натовпів знаходячи справжній Львів – спокійний, поважний, теплий. Гуляти любить одна, розміреним кроком проходити провулок за провулком у пошуках гарного світу.

Аліна Купцова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *