Не один рік поспіль медіа-експерти Інституту демократії ім. Пилипа Орлика моніторять регіональні друковані та інтернет видання. І весь цей час, на жаль, фіксується одне: українські ЗМІ практично знаходяться на професійному дні.

Здається, що ось зараз, саме зараз вони повинні зупинити падіння і почати зростати, міцнішати фахово, якісно, ставати розумними, підтягувати до себе аудиторію усіма доступними їм інструментами. Але… Але з того дна знову стукають. Стукають по голові аудиторії дивними безграмотними заголовками, неважливою інформацією, безкінечно позитивними керівниками та чиновниками, вічними злочинцями та депутатськими благодіяннями…

У журналістському середовищі давно звучать меседжі про те, що українські ЗМІ формують дві реальності, замовчують гострі проблеми, масові медіа жанрово бідні, студенти-журналісти або погано підготовлені, або підготовлені для професійної діяльності не в Україні, бо нерідко якість та об’єм знань не співпадають з тими реаліями, в яких існують місцеві засоби масової інформації. Відтік журналістів із професії і як наслідок – низька якість контенту, проблема передруку, низька зарплата.

І кожне з цих тверджень підкріплено результатами моніторингу регіональних друкованих та інтернет-ЗМІ.

29 вересня 2017 року під час круглого столу «Українська журналістика – стан критичний?», організованого Інститутом демократії ім.Пилипа Орлика, були озвучені, на мій погляд, досить тривожні результати досліджень.

Так, за даними аналізу регіональних ЗМІ, 45% інформаційного контенту не несе соціально важливої інформації, 30% матеріалів присвячено кримінальним новинам, проблеми переселенців займають лише 1% уваги українських колег у друкованих та інтернет-медіа, в четвертий рік війни до цих пір немає стандартів висвітлення війни, проблем біженців тощо.

В розрізі окремих регіонів, за даними моніторингу у серпні 2017 р., життю місцевої громади дніпровські медійники присвятили 19% своїх матеріалів, а соціальні питання вмістилися лише у 12%. В категорію «Інше» потрапили 32% інформації, темі біженців була присвячена лише ОДНА публікація.

Відсоток «криміналу» у Дніпрі складає 22% в Інтернет-виданнях і 4% у друкованих ЗМІ. Але в цій тематиці присутній місцевий колорит, а також простежуються окремі тенденції. Наприклад, тенденція перша, загальна, про яку вже згадувала більшість медіа-експертів – «прес-релізм» вихідного дня – коли в разі нестачі новин у стрічку закидаються кримінальні новини, оскільки навіть у свята або вихідні у прес-служби МНС, поліції і т.ін. завжди є новини.

Інша тенденція – матеріали типу «попал под лошадь» – коли так звані громадські репортери, або блогери розміщують матеріали, що не несуть ніякої суспільно-важливої інформації. Приклад – «В Днепре мужчина прогуливался с дверью лифта под мышкой».

На сторінці ми бачимо великий портрет злочинця із закритим обличчям. У мене запитання: яка мета розміщення такого фото на сайті? Як жителька міста, або людина, що потерпає, скажімо від крадіїв дверей для ліфтів, я б охоче сприйняла інформацію про те, скільки запчастин від ліфтів та можливо дверей знайшли співробітники поліції на якому-небудь пункті здачі металобрухту і що зробили для запобігання таких злочинів, ну чи щось на кшталт цього.

Ще одна тенденція останнім часом вимальовується в Інтернет-медіа – всілякі «Топи». Більшість сайтів інформацію ділять на рубрики, і це правильно і зручно. Але автори таких спостережень, вочевидь, не чули про логіку, адже «Топ-7 місць для кохання» розміщений саме в рубриці «Головне за день». У мене питання – це справді головне за день в країні, де четвертий рік війна? До речі, можливо редакція, або редактор сайту не знають про існування Закону про захист суспільної моралі (в Україні досі існує і такий Закон). Тож, або матеріал порушує цей закон, або час Закон спрощувати.

Не хотілося б в межах матеріалу вдаватися до безкінечного аналізу жахіття зі шпальт та мережевих новинних стрічок. Цього добра вистачає і на поплакати, і на приклади студентам розібрати.

Ще один важливий меседж прозвучав під час круглого столу: українські медіа дуже далекі від людей.

На мій погляд, відчуження відбувається і завдяки великій кількості джинси, рівень якої зростає. І про це свідчать цифри: аналіз чотирьох дніпровських газет та чотирьох сайтів показав, що у серпні цього року рівень замовних матеріалів, порівняно з травнем і лютим, зріс і становить 9,5% в друкованих ЗМІ і 7,0% в Інтернет-виданнях (у травні 6,7% та 3,2% відповідно, в лютому 5,8% та 4,3%).

Причини зростання кількості замовних матеріалів в регіональній пресі не тільки у низькій оплаті праці журналістів та працівників редакцій, але і в тому, що у більшості контенту відсутні критичні зауваження та альтернативна думка. Аудиторія взагалі не розуміє, що таке «джинса», тексти в яких відсутній баланс думок, експертних поглядів.

Ще однією з причин є небажання авторів працювати з інформацією, обробляти її, спілкуватися із людьми. Тут вимальовується ще одна проблема – відсутність людей в матеріалах. Тобто «прес-релізм» фактично з’їв живу людину – медіа скотилося лише до того, щоб транслювати населенню позитивне життя влади.

ЗМІ друкують відкриття об’єктів та урочисте перерізання стрічок, але мало хто з них слідкує, що і як відбувається потім з тими об’єктами, про які йшлося в релізах. Цей факт підтверджується впертими цифрами – аналітика в регіональній пресі майже відсутня, в дніпровських виданнях її лише 9% від загального обсягу, а розслідування знайшли своє вираження аж у 1 матеріалі.

От і виявляється, що українська преса досі орієнтується на аудиторію 90-х років та продовжує формувати її як таку, що не може сприймати якісний контент, а у споживача інформації, в свою чергу, відсутнє критичне мислення, тобто спосіб мислення, при якому людина ставить під сумнів власні переконання та інформацію, що надходить. Логічно виникає питання, як покращити ситуацію, хто повинен нести відповідальність за неякісний контент, непрофесійність українських журналістів, хто має цей процес контролювати?

Варіантів вирішення пропонується багато. Наприклад, деякі експерти висловлюють впевненість, що значуща роль у підвищенні якості інформаційного продукту в рівні освіти журналіста, інші пропонують нашим колегам ставати більш сучасними.

Тут хотілося б акцентувати увагу на досить динамічній інтеграції соцмедіа в діяльність журналістів, а також, у зв’язку із цим, на розмиванні рамок професії до формату блогерства (і тут рівень фахової освіти взагалі ні до чого), до громадських журналістів (згадаємо про «попал под лошадь», або що бачу те й співаю). В цьому аспекті варто замислитись, в якому правовому полі працюють всі ті люди?

Зважаючи на те, що Закон України про друковані ЗМІ та іншді закони про пресу здаються морально застарілими, не всі з представників сучасних інтернет-медіа керуються буквою закону в своїй діяльності, оприлюднюючи безкарно та безвідповідально будь-що на своїх мережевих сторінках, хтось має слідкувати, скеровувати на дотримання професійних, етичних норм в роботі журналіста (чи як тепер мають себе називати колеги?).

Інші медіа-експерти вважають, що потрібно організовувати просвітницьку діяльність серед населення і розповідати за допомогою зовнішньої реклами, що таке замовні матеріали і чому саме такому змісту в українських ЗМІ не слід довіряти. Адже, за оцінками експертів, в суспільстві відсутня довіра до преси та соціальних комунікацій – і про це також свідчать результати досліджень.

Отже, хтось або щось має контролювати якість інформаційного контенту в українських медіа, оскільки саме середовище не здатне до саморегулювання. Тож нагадаймо, що задача медіа не тільки якісно інформувати суспільство про події. Медіа, якщо вони професійно продукують інформацію, мають сформувати в аудиторії набір ключових навичок, необхідних для критичного мислення, який включає в себе спостережливість, здатність до інтерпретації, аналізу, виведенню висновків, здатність давати оцінки.

Тетяна Кремінська
медіа-експертка Інституту демократії ім. Пилипа Орлика,
м. Дніпро

(фото – objectiveproject.org)