Російська пропаганда вибудувала навколо холоду цілу ідеологію. Мороз у них — не просто погода. Це культ і каральний інструмент для своїх та чужих. Сумнозвісне занурення в ополонку на Водохреще — ритуал, що не має жодного стосунку до православ’я, а є показовим самокатуванням, яке часто не обходиться без жертв.

Інакше як катом не назвеш і героя російських казок Морозка, який випробує холодом дівчат, що заблукали в лісі. Тож не дивно, що за свідченнями українських воїнів, які пережили полон, тортури холодом є розповсюдженим явищем у російських в’язницях.

Цей архетип без жодних зусиль трансформувався в державну пропаганду. На початку повномасштабного вторгнення офіційна Москва витягла зі скрині міф про «генерала Мороза». Україну намагалися залякати темрявою й змерзлими містами, Європу — холодними квартирами. Мороз позиціонувався як союзник режиму.

І ось, на четвертому році повномасштабної війни, Росії майже вдалося те, чого вона не змогла досягти попередні роки ціною кровопролитних боїв, попри гучні заяви про «другу армію світу» та її нібито беззаперечну міць.

На початку жовтня 2025 року росія завдала масованого ракетно-дронового удару по газовидобувній інфраструктурі України. Обстріл призвів до виведення з ладу близько 60% внутрішнього видобутку природного газу.

Ідея заморозити українців не нова: Росія погрожувала залишити Україну в зимовий період без газу ще з 2006 року.

Зруйнувавши газову інфраструктуру, росіяни почали бити по енергетичних об’єктах. Масований ракетний обстріл вивів з ладу електростанції в багатьох містах України, залишивши мільйони людей без світла, тепла й елементарних умов для життя.

Холод став офіційною зброєю Кремля.

Водночас «морозні» наративи присутні не лише у воєнній тематиці, а в усіх сферах життєдіяльності росіян: науці, спорті, культурі.

Але одна справа, коли їх використовує офіційна російська пропаганда. Інша — коли цю ж оптику приміряють так звані «опозиційні» медіа, транслюючи імперські смисли під виглядом ліберального дискурсу.

Як правильно замерзати

Здавалося б, про «Холодомор» (так медіа охрестили російський злочин за аналогією з Голодомором) мали б трубити на перших шпальтах усі, хто декларує боротьбу з путінським режимом.

Натомість рупор опозиційних російських медіа — видання «Медуза» — замість репортажу з місця злочину та голосів реальних свідків пропонує читачеві абстрактні філософські рефлексії. 14 лютого 2026 року видання публікує матеріал із майже гамлетівським запитанням у заголовку: «Що означає жити в замерзаючій столиці взимку 2026 року?».

Замість розповіді про воєнний злочин, стаття пропонує читачеві калейдоскоп екзистенційних міркувань анонімних персонажів.

Якщо вірити «Медузі», попри пережиті страждання українці не висловлюють осуду російським окупантам. Ба більше, у матеріалі «пані Анна» — жінка, чию особу неможливо верифікувати (відсутні прізвище, фотографія), замерзаючи у своїй квартирі, розповідає про любов до російського письменника Івана Буніна.

Такий собі пан Ігор у своїх свідченнях і взагалі перекладає головну відповідальність за апокаліпсис на “команду перемовників”, судячи з контексту — українських.

“Максим із Кривого Рогу” у своїх роздумах замість росіян звинувачує чи то лиху долю, чи то “неправильну” Батьківщину.

“Зараз, саме в цей момент, коли я ховаюся від дронів у темряві та холоді, наче щур, десь на іншому кінці світу в умовній Новій Зеландії звичайний мужик після роботи йде кататися на серфі. Він покатається і піде собі спати. А я сижу в цьому апокаліпсисі й думаю: якого біса мене занесло народитися і жити в цій країні та в цей період часу?”

Ця фраза повністю виключає політичний та історичний контекст, перетворюючи війну на стихійне лихо на кшталт землетрусу.

Для авторки цих рядків, яка переживала “холодомор” разом зі своїми співвітчизниками в Дніпрі, подібна підбірка свідчень виглядає відверто фальшивою. Адже мої земляки, сидячи в холодних квартирах під звуки вибухів, чудово розуміли, кому саме “дякувати” за крижаний терор.

Серед усього цього хору смирення лише один “Максим із Києва” нарешті наважується констатувати: “холодомор” учинили росіяни. Проте подальші слова “киянина” приголомшують своєю абсурдністю. Виявляється, у цій ситуації жаліти треба не тих, хто замерзає в будинках, а…самих росіян:
“Але на тлі цього тотального смирення та байдужості, що охопили мене, мені чомусь шкода росіян, хоч як парадоксально це звучить. Українцям, напевно, простіше – важче фізично, звісно, але простіше ментально. Ви – в’язні власної совісті, відгороджені один від одного величезною стіною, створеною режимом”…

Для читача така подача може здатися тонкою і гуманістичною. Але коли цілеспрямоване знищення енергетичної інфраструктури України описується як екзистенційний досвід, зникає ключове: суб’єкт насильства.

У колоніальному контексті подібна інверсія завжди працює на імперію. Вона дозволяє агресорові приміряти роль жертви і уникнути відповідальності.

А чи був Холодомор?

Як ми вже не раз доводили в нашій книзі “Деконструктори правди” — явище, яке в журналістиці має назву “хибний баланс”, – прикметна вада “Медузи”.

Маскуючись за гуманізмом, ліберальні журналісти намагаються відбілити Росію, роблячи її такою ж самою жертвою, як Україну. Причому маємо констатувати, у порівнянні з нашим попереднім дослідженням рівень цинізму за останні пару років тільки підвищився.

Наратив «Медузи» про росіян-жертв впроваджується, наприклад, вустами «опозиціонера» Дмитра Муратова.

16 лютого 2026 року, у розпал «холодомору», він звертається до учасників мирних перемовин із закликом «припинити невибіркові обстріли російських (!) та українських міст».

Для Дмитра Муратова на одній моральній площині опиняються і спроба заморозити країну, руйнуючи її тепло, і дії ЗСУ, спрямовані на стримування агресора.

Взагалі порівнювати геноцид українського народу з оборонними діям ЗСУ, – улюблена “фішка” усіх “опозиційних” медіа, не тільки “Медузи”.

В їхніх новинних стрічках замітки про блекаут в Києві, Дніпрі, Одесі, і в інших містах України завжди чергується з повідомленнями про обстріли в Белгороді. У читачів, які не знайомі з ситуацією, може виникнути відчуття, що сторони чинять однакове зло.

Втім, навіть такий спотворений погляд на реальність — ще не найгірший варіант. Адже, наприклад, в ліберальній “Медіазоні” ми взагалі не знайшли матеріалів, які б привертали увагу світу до одного з найстрашніших злочинів російської армії. Лише декілька новин у форматі “хибний баланс” —“ми бомбілі їх, а вони Бєлгород”.

Важко реально оцінити масштаби трагедії, й читаючи сайт телеканалу «Дождь». Дрібні повідомлення про блекаути губилися в інформаційному потоці і не давали читачам з інших країн уявлення про справжні масштаби російського злочину.

Водночас, як справжні “хороші росіяни” на своїй сторінці у ФБ співробітники “Дождя” збирали гроші на “тепло” для України.

Зимовий спорт — привід для гордості

Ще одна суто “зимова” тема на шпальтах російських опозиційних медіа — зимові олімпійські ігри. Російська пропаганда не могла не перенести міф про мороз, що “завжди на боці Росії”, — в спорт. Саме Зимова Олімпіада була і залишається головним “спортивним” майданчиком для пропаганди російського режиму.

На кожній зимовій Олімпіаді російські спортивні коментатори не втомлюються підкреслювати, що їхні хокеїсти, біатлоністи, лижники, фристайлери, саночники витриваліші за «теплолюбних європейців».

Кожен влучний постріл або стрімкий фініш перетворюється на доказ національної винятковості. Олімпіада в Італії не випала з цього ідеологічного ряду.

Наприклад, хоча російські спортсмени офіційно виступали як «індивідуальні нейтральні атлети», “Медуза”, як і інші ліберальні ресурси, називає їх «представництвом країни». Особливу увагу при цьому приділяють фігурному катанню —виду спорту, де наратив «Росія завжди перемагає» живе найбільш яскраво.

Але якщо “Медуза” принаймні вказує, що атлети формально “нейтральні”, то у Телеканала “Дождь” ми чомусь бачимо словосполучення “Росія завершила [Олімпіаду]…”.

Але усіх переплюнула “Новая газета-Европа”. Видання не просто ігнорує статус нейтральності російських атлетів, а впадає у справжню імперську ностальгію. Називаючи кількість атлетів “антирекордом для Росії“, журналісти вибудовують прямий історичний місток до часів Миколи II, порівнюючи сучасність із 1908 роком. У такий спосіб Олімпіаду вписують в контекст імперії, де спорт стає вимірювачем державної потужності.

Неспортивна поведінка ліберальних медіа

І “Новая газета-Европа”, і Медуза, і “Дождь” доволі повно висвітлили ситуацію з українським скелетоністом Владиславом Гераскевичем, якому не дали виступити на змаганнях у шоломі пам’яті з портретами атлетів, убитих Росією. (Якщо, звісно, не придиратися, що у “Новій газеті” спортсмени загинули не через росіян, а через абстрактну “війну”).

Попри звичну обтічність російської “опозиційної” оптики, телеканал “Дождь” цього разу порадував розгорнутим сюжетом. Без традиційних коментарів “хороших росіян”, що кинулися захищати Міжнародний олімпійський комітет, не обійшлося. Але принаймні в матеріалі чітка прозвучала антивоєнна позиція Гераскевича і було названо імена жертв російської агресії — людей, чиї обличчя зображені на шоломі.

Втім, фінал сюжету залишив гіркий післясмак.

Ведучий Тихон Дзядко завершив історію примирливо: мовляв, багато спортсменів часто показують фотографії своїх загиблих родичів — отже, МОКу варто якось “врегулювати” ці прояви шани.

На перший погляд — гуманістична риторика. Насправді — небезпечне зрівнювання.

Бо чи справді можна ставити поруч трагічний випадок, скажімо, коли американський фігурист Макс Наумов на Олімпіаді показує фото своїх батьків, загиблих в авіакатастрофі, — і системне винищення людей державою-агресором?

І де, як не на Олімпіаді — глобальному майданчику, що претендує на моральність, нагадувати світові про воєнні злочини?

Показовим є і те, як “Медуза” зміщує фокус зі спортивних результатів у бік ностальгії за “спільною школою” та російським слідом у чужих перемогах. Так, американського чемпіона Іллю Малініна позиціонують насамперед як носія мови та представника російсько-радянської школи фігурного катання.

Водночас зазначається, що тренер переможця Олімпіади казахстанця Міхаіла Шайдорова — росіянин, а сам спортсмен тренувався в Росії.

Приблизно так само нагадує про “російський слід” відомих фігуристів і “Новая газета-Европа”. У такий спосіб навіть чужі перемоги подаються як продовження “великої традиції”, а не як самостійні історії успіху. Привертає увагу також ракурс подачі інциденту з росіянкою Анастасією Кучеровою, яка зголосилася нести табличку української делегації на церемонії відкриття Олімпіади, чим викликала невдоволення українців. В інтерв’ю “Медузі” дівчина розмірковує про нібито “глибокий зв’язок між українцями і росіянами”:

“За словами Кучерової, спортсмени української делегації одразу зрозуміли, що вона росіянка, і звернулися до неї російською. Для неї це стало доказом тієї самої “глибокої пов’язаності” між українцями та росіянами, яка, мовляв, могла б зберегтися, якби не війна”…

У такій інтерпретації російська мова мова постає не як інструмент колоніального впливу чи наслідок тривалої русифікації, а як сентиментальний міст “спільності” — зручний наратив, що підмінює реальність війни ілюзією втраченої гармонії.

Бійці культурного фронту: Дід Мороз і Снігуронька

Зимові персонажі Дід Мороз і Снігурочка — це універсальні солдати російської пропаганди.
Їх використовують в своїй “роботі”, як офіційні пропагандисти так і ліберальні медіа.
В державній пропаганді Дід Мороз — суворий борець з НАТО, безжальний помічник російської армії.
Жахливий ролик, як колісницю Санти (умовного представника НАТО) збиває російське ПВО, бачили, мабуть, по всьому світові.

У ліберальній версії Дід Мороз уже не воїн, а символічний зв’язковий пострадянської культурної спільноти.

Наприклад, у статті «Медузи» від 25 грудня 2025 року розповідається про документальний фільм Сергія Карпова «Ми тебе усюди шукаємо». У стрічці аполітичний герой в образі Діда Мороза подорожує так званими «релокантськими столицями» — Стамбулом, Тбілісі, Єреваном, Алмати та Тель-Авівом. Мета подорожей —підтримати емігрантів, подарувати їм відчуття стабільності через звичне свято та допомогти у пошуках власної ідентичності за кордоном.

Однак виникає закономірне питання: яку саме «ідентичність» може запропонувати персонаж, що сам є продуктом сталінської епохи та інструментом уніфікації радянського простору?

Не може втекти від магнітного поля радянського минулого і “Новая газета – Європа”. У статті “Олів’є, іронія долі і почуття контролю — як новорічні ритуали рятують нас від реальності” фактично легітимізується імперський культурний спадок. Він подається не як інструмент колоніальної політики, а як безневинна “стабільність” чи “традиція”.

У “Медузі” бачимо розлогу рецензію на оперу «Снігуронька» Римського-Корсакова, яку поставив у Вісбадені (Німеччина) “хороший російський” режисер Максим Діденко.

“В СРСР Снігуроньку зробили символом Нового року, вочевидь, спеціально, аби спотворити образ Святого Миколая. Які дівчата у Святого Миколая? А крім того, у Римського-Корсакова сюжет опери – язичницький. Тобто і тут такий антихристиянський посил, аби спаплюжити Святого Миколая“, – цитує історика Олександра Палія “Українська правда”.

Для західного глядача Снігуронька – частина екзотичного «російського стилю». Цей образ активно експортувався через оперу Римського-Корсакова, балети та зимові ілюстрації. Для Заходу це була країна казок, яка не несе загрози.

Хоча “Медуза” стверджує, що автори вистави відмовилися від класичного трактування матеріалу і осучаснили твір, залишилося головне — культ Росії як величного «крижаного королівства», а росіян як загартованої нації. Переодягання Снігуроньки в пластик чи латекс лише оновлює цей імперський фасад, знову нав’язуючи світові образ Росії як естетично привабливої та фізично неперевершеної сили.
Це “зухвало красиво”, пише “Медуза”.

Ця краса працює як ідеологічний щит: вона змушує західного глядача захоплюватися витонченою театральною зимою саме тоді, коли реальна росія несе смерть і руйнування.

Висновки: Між холодом фізичним і холодом духовним

Ця зима 2025-2026 років відкрила нову сторінку російських злочинів. Країна-агресор воює не лише ракетами. Вона перетворює на зброю холод, так само цинічно, як колись зробила зброєю голод.

Але не менше вражає холод інтелектуальний, який випромінюють ті, хто називає себе «опозицією». Вдивляючись у підбірки свідчень «Медузи», у благання Муратова про «мир для обох сторін», у ностальгію за спільними спортивними перемогами, ловиш себе на думці: вони досі відмовляються зрозуміти, що сталося і шукають «спільне коріння» там, де земля просякла кров’ю.

Пані Анна, яка в холодній квартирі згадує Буніна, Максим із Києва, якому «шкода росіян», — це не випадкові персонажі. Це оптична система ліберальної журналістики, яка відмовляється називати речі своїми іменами, ховаючись за екзистенційними стражданнями.

Зло має розтанути. Але для цього спочатку має бути скинута маска об’єктивності, за якою «хороші росіяни» приховують злочини своєї країни. Бо між катом і його жертвою немає нічого спільного. І жодна Снігуронька, навіть у найкрасивішому латексі, не зможе сховати правду.

Ірина АВРАМЕНКО,
медіаекспертка Інституту демократії ім. Пилипа Орлика.