Росія, російська школа з її уроками про головне, російські вчителі, що закликають своїх учнів йти на війну, та власне учні, які врешті йдуть туди, – це все травмовані жертви Путіна. У цьому – основна ідея документального фільму «Пан Ніхто проти Путіна». І, так, цей фільм нещодавно отримав престижну нагороду BAFTA, вкотре довівши, що європейцям дуже хочеться вірити в те, що росіяни знаходяться в заручниках у диктатора і війни не хочуть. Стрічка також номінована на Оскар.

Саме тому вкотре виникає потреба розібрати черговий популярний в Європі продукт «хорошого» росіянина, щоб деконструювати його нібито антивоєнну суть. А також вкотре наголосити – російське суспільство є бенефіціаром цієї війни. Так само, як і його творець Павєл Таланкін – педагог-організатор, відеограф російської школи на Уралі, що розташована у «найбільш забрудненому місті на землі» Карабаш. 

«Десь бігають солдати, а я бігаю з класу в клас»

Отже, місцем дії картини є звичайна російська школа, в якій минає життя її колишнього випускника, а тепер вчителя Павла Таланкіна. У ній він зустрів повномасштабну війну і у 2024 звільнився. В основному, глядачам показане життя героя за ці два навчальні роки. 

«Десь бігають солдати, а я бігаю з класу в клас, записуючи усі ці показушні уроки», – каже він, вочевидь, розуміючи, що сприяє популяризації війни серед учнів.

Незважаючи на це розуміння і на внутрішнє заперечення, він продовжував знімати «патріотичні заходи» на підтримку війни: візит до школи «вагнерівців», військові конкурси, дітей, які із задоволенням брали в руки зброю, кидали навчальні гранати. Хотів звільнитися, але врешті вирішив, що треба зняти картину, щоб «показати світову ту прірву, в яку ми котимося».

Ось він у класі, де вчителька читає щось із папірця і не може вимовити слова «демілітаризація». Він їй допомагає.

А ось він знімає Z-пробіг у своєму місті, і потім ці кадри демонструють на екранах міської бібліотеки. 

«Я дивлюся в очі дітей, що спостерігають за тим, що я зробив. Я для них, виходить, пропагандист. На щастя, у мене є пульт від цього медіафасаду. І я в будь-який момент можу вимкнути цю х..ню», – каже він і вимикає відео.

Але хочеться спитати: може, це відео просто не треба було знімати? Так само, як і інші «заходи». На одному із уроків, він каже учням про вчительку: «те, що Євгенія Володимирівна буде говорити, вона змушена». Але урок відбувається. Після нього завантажує відео «кудись в міністерство», щоб показати, що «школа підкоряється наказам уряду». Школа працює, а отже, і війна – триває.

Таланкін намагається виправдатися тим, що любить свою роботу і що у себе у кабінеті створив для дітей особливу атмосферу. «Цей кабінет – оплот демократії в усьому нашому недемократичнму світі. Мало того, що я його практично ніколи не зачиняю, а якщо й зачиняю, то він відкривається абсолютно будь-яким ключем». 

У цьому й полягає «демократичність». А іще в тому, що у кабінеті висить білий аркуш паперу із синьою смугою посередині – тобто російський антивоєнний прапор.

Таланкін розповідає, що любить свою роботу, йому подобається бути разом з учнями, «розширювати межі їхнього мислення, допомагати виражати себе».

Упродовж фільму бачимо дітей, які розважаються у цьому кабінеті, монтують відео. Але із часом випускники, улюблені учні Таланкіна ухвалюють рішення іти на війну вбивати українців. Або ж розповідають про те, що на війну пішли їхні родичі. «Реальність війни знайде шлях і в мій маленький кабінет», – каже він, визнаючи свою безсилість. Тож він не може зробити найголовніше, що мав би зробити учитель, який справді дбає про своїх учнів – відмовити їх ставати окупантами та вбивцями. Так само, як і він, випустившись із цієї школи, став на сторону Путіна. Тож, нічого дивного. Який вчитель – такі й учні.

Ось Таланкін разом із камерою йде знімати проводи колишнього учня Вані на війну. 

– Вирішив піти сам? – питає вчитель.

– Призвали. Не встиг нічого зробити, – відповідає Ваня.

Ця відповідь Таланкіна задовольняє, більше того, разом із усіма його друзями він голить Ваню «під нуль», щоб підготувати до армії. Потім глядачам він розповідає про те, що довго не міг заснути після «проводів», що став тривожитися, бо ж бачив, як «учнів затягує війна». Проте маємо запитати, чи все  правильно у цих висловах: це війна знаходить шлях до кабінету і затягує учнів? Чи все ж таки вчитель показує своїм учням шлях до війни? 

Фільм демонструє нам типового росіянина, який на словах засуджує війну, але на ділі робить усе, щоб вона тривала. В принципі, те саме, що засуджувати крадійство, але щодня виходити чистити кишені по трамваях. 

«Вчителів змусили воювати на цій війні»

А що колеги Таланкіна? Із фільму виходить, що тільки один учитель підтримує війну прямо. Це історик Абдульманов. Таланкін розповідає, що той є членом «Єдиної Росії» і показує записи з його уроків та коротке інтерв’ю. Учитель говорить, що санкції шкодять самій Європі та поширює типові пропагандистські меседжі, а також розповідає, що якби мав можливість, то хотів би зустрітися із Берією. Решта колег Таланкіна нібито агітують за війну через те, що змушені. Здебільшого вони зачитують пропагандистські тексти з папірців. 

«Щодня з’являлись нові обов’язкові уроки. Таке відчуття, що й вчителів змусили воювати на цій війні», – розповідає він і додає, що така робота «виснажує», що вчителі роблять те, «що суперечить суті роботи», що через пропагандистські заходи не встигає проводити час із учнями. Але ж і тут насправді байдуже, хочуть вчителі проводити ці уроки чи ні. Найгірше, мабуть, якщо вони їх проводять, зневажаючи власні принципи. Адже вони роблять таку поведінку нормальною для своїх учнів. Коли їх забиратимуть на війну, ті, може, й не будуть хотіти туди йти. Але підуть і вбиватимуть за Путіна.

Найбільше вражають кадри із російськими дітьми, які із задоволенням марширують, фотографуються із «вагнерівцями», із захватом кидають гранати та розглядають зброю, цілячись у самого Таланкіна. Тож він і його колеги попрацювали «на совість». 

Росіяни – жертви 

Розповідаючи про святкування Дня Побєди, автор показує марш безсмертного полку і говорить, що діти мають бути готові до того, що в один день і їхні портрети ось так понесуть вулицями міста. Але Таланкін акцентує увагу саме на тому, що це прості росіяни страждають. Про те, що ці колишні учні російських шкіл роблять на території України, ми з фільму не дізнаємося.

«Ця війна стала найбільш кровопролитною в Європі з часів Другої світової війни. До літа 2024 року стратегією Путіна стало кидати якомога більше солдатів до кордону з Україною. Росія повільно захоплює території… і все це ціною життя тисячі солдатів. І все ж в Карабаші немає нестачі у призовниках. Дітей гарно навчили у школі любити родіну», – каже він.

Так, зрозуміло, що тема фільму – це російська школа як машина пропаганди. Але виходить, що, виховані невинними російськими вчителями, російські солдати також ні в чому не винні. Бо ж їх змусив до цього Путін. Те, що відбувається, він пояснює так: «Один придурок встругнув, увесь світ тепер боїться». Типовий меседж «хороших» росіян, які вважають, що тільки в одному Путіні проблема.

Ось «дуже добрий хлопчик Ігор», він втратив на війні батька. А ось Крістіна, яка відповідає за профілактику правопорушень у школі. На війні загинув її хлопець. Друг Таланкіна також пішов на війну. І у фільмі ми чуємо, як голосить його мама на похоронах. Учениця Таланкіна Маша втратила на війні брата, хоча поки той був живий, фотографувалася у шкільному коридорі із його портретом, який вивісили горді педагоги. 

Життя вчителя, як воно показане у фільмі – це замкнене коло. Пішов попрацював на режим, прийшов додому – постраждав-поплакав. 

«Я розумію, що те, що відбувається в Україні, неможливо порівняти з тим, що відбувається в моєму рідному місті. Але всі більше і більше людей відчувають на собі відбиток війни. У школі не було жодного куточка, куди б не проникла травма», – каже він.

Цікавий парадокс, який так часто зустрічаємо в російських фільмах та книгах: росіяни травмують усіх навколо, але при цьому найбільш травмованими вважають саме себе. 

Під час фільму постійно чекаєш, що автор почне діяти активніше, зробить щось справді відважне. Наприклад, він говорить: «зараз я і сам не здогадуюсь, скільки неприємностей створю собі в майбутньому» або «іноді я ухвалюю суперризиковані рішення». Проте його дії якісь несерйозні й навіть смішні. Наприклад, під час налаштування звуку він вмикає гімн США. Або заклеює вікна школи стрічкою хрест-навхрест «на знак солідарності з українськими біженцями». Через якийсь час він помічає поліцейську машину під своїм вікном. Або ж говорить, що чутки про його позицію тепер вийшли за межі міста. 

Починається фільм із того, як його автор іде нічним містом із лопатою. Звуковий ряд – розмова із кимось, хто дає йому інструкцію: як підготуватися до виїзду з Росії. Здається: цей росіянин зараз ризикуватиме собою, щоб якось завадити війні… Можливо, він закопає якісь важливі відзняті матеріали… Врешті виявляється, що він просто йде в сад, щоб викопати дерево і принести його на випускний у школу. Це дерево прикрасять стрічками у кольорах російського прапора і посадять у шкільному дворі. Це символізуватиме продовження життя. І, власне, саму російську школу, основна місія якої – вирощувати солдатів-загарбників. 

Закінчується картина випускним. Ми бачимо, як розчулені путінські вчителі, дивлячись на своїх колишніх учнів, витирають сльози. Самого Таланкіна учні підкидають на руках. Потім усі танцюють і «відриваються». Так випускний більше нагадує чергові проводи в армію. 

«Ми обійнялися, танцюючи в найбруднішому місті на землі. І можна було відчути чисте повітря Уралу через отруйні випари», – говорить автор. 

Звісно, тут він має на увазі, що ось у такі моменти, коли російські вчителі та учні люблять одне одного, бруд та отрута війни ніби відступають. Але що далі?

Так, у кожній людині, навіть у найжахливішому вбивці, може десь у глибині душі бути щось хороше. Щось хороше, може, колись було у цій російській школі, у цьому російському місті й у цих вчителях. І, зрозуміло, Таланкін хоче за це триматися, щоб не почуватися зле за усе скоєне.

У це хороше хочеться вірити і європейцям, які захоплюються росіянами, що покаялися. Адже набагато легше дивитися у майбутнє, де краху Європи хоче тільки Путін. 

Проте для того, щоб припинити цю війну, речі потрібно називати своїми іменами. Фільм, в якому засуджують загарбницьку війну тільки через те, що в ній гинуть самі загарбники, не є антивоєнним. 

Чому такі фільми і такі вчителі, як Таланкін, вчать? Співпрацювати з режимом і виправдовувати себе тим, що десь у глибині душі у тебе ще залишається промінчик добра. Теж одвічний мотив російського мистецтва. «Щастя усього світу не варте однієї сльозинки на щоці невинної дитини», – писав колись Фьодор Достоєвський. А як щодо сліз російських вчителів? Чого вони варті?

Відповіді на ці питання у назві фільму: «Пан Ніхто проти Путіна». Тут хотіли протиставити диктатора і таку собі російську маленьку людину: Гєрасіма, Івана Дєнісоовіча чи ж Павла Таланкіна – це значення не має. Що робить ця маленька людина? Страждає, думаючи, що таким чином вона робить щось вартісне і, може, навіть героїчне, опираючися режиму. Але усі ці страждання насправді призводять до зворотного. 

Дивлячись на війну крізь свої сльози, травми і поневіряння, пани Ніхто втрачають перспективу. Вони не проти Путіна, а за. Принаймні на ділі.

Таланкін у своєму фільмі каже, що хоче, щоб цей його фільм побачили в Росії. Так, це дуже допоможе росіянам зітхнути із полегшенням й відкинути будь-які думки про провину. А Таланкіну – зробити ще одну послугу режиму. Цьому чи вже наступному.

Наталя Стеблина