24 серпня – для мене справжнє свято. Як і проголошення Незалежності України було давно очікуваною, вимріяною подією.
Світлана Єременко

Днями я замислилась, чим є 24 серпня для мене? Згадала той особливий день, низку подій, навіть перечитала свої публікації, що передували тій історичній події – Акту проголошення незалежності України…

Напередодні історичних подій

У той час я працювала редактором відділу обласної молодіжної газети «Комсомолец Донбасса» – виданні з 300-тисячним накладом (а бувало і більше), яке у часи Союзу вважалося «кузнею кадрів» для радянських ЗМІ: «Комсомольской правды», «Комсомольского знамени», «Молоді України» та партійних видань. До речі, однією з вихідців «Комсомольца Донбасса» є відома сьогодні журналістка Ольга Мусафірова.

Вважаю, мені страшенно пощастило з фахом, який дарує можливість бути на вістрі подій і у вирі життя. Завдяки якому відчуваю себе корисною суспільству. Як журналіст я маю можливість зустрічати цікавих, мудрих, енергійних людей, знайомство з якими додає наснаги, допомагає сприймати життя (і насолоджуватися ним) в усіх проявах. Щоб там хто не говорив із приводу журналістики, я не просто люблю і поважаю свою професію – я її обожнюю!

Тому сказати просто «працювала», було б не точно – жила своєю улюбленою справою й особливими подіями, які відбувалися в новітній історії України. А в суспільстві вирувала перебудова! І де-де, а у Донецьку (так, у Донецьку!) ми дуже добре відчували той свіжий вітер перемін, які вона несла. Ми відчували його, за Віктором Цоєм, «в нашем смехе и в наших слезах, и в пульсации вен…».  Гласність, відродження української мови, культури, повернення справжньої історії, загадкова для нас демократія поступово входили у наше життя.

Хай зі скреготом, черепашачими кроками, долаючи постійний відвертий і прихований опір, спротив комуністичної кліки, яка кігтями чіплялась і намагалась зберегти владу, але зміни на краще таки відбувалися! А головне – змінювалися люди, немов знімали маски, ставали відкритішими, щирішими, з’являвся якийсь оптимізм, якого не було раніше. Ми вірили в Україну, в те, що вона стане цивілізованою державою. Хоча й розуміли, що попереду багато щоденної напруженої праці.

У той час я познайомилась з донеччанами – патріотами України, яких виявилося чимало: Ігорем Паськом, Василем та Юлією Василенками, Марією Олійник, Миколою Тищенком, Віталієм Журавлем, Володимиром Ребриком, Валентиною Тихою, Ігорем Козловським, Павлом Жовніренком, Федором Олехновичем і десятками інших…

Останні кілька років перед остаточним розвалом Союзу видалися для мене надзвичайно насиченими. У липні 1989-го мене «кинули» (це було своєрідне випробування: впорається чи не впорається) на висвітлення першого багатолюдного страйку шахтарів – небувалої події для Радянського Союзу. Сидячи на площі перед обкомом партії, сотні агресивно налаштованих гірників із усієї сили гатили касками об асфальт – видовище не для слабкодухих:). Це був їхній протест проти нестерпних умов праці, низьких заробітків, соціальної незахищеності. Більше тижня страйкували шахтарі, а в «молодіжці» регулярно з’являлися мої «гарячі» репортажі з площі. Мабуть, ні шахтарі, які вже на третій день впізнавали і віталися зі мною, ні я не могли уявити, що цей перший шахтарський страйк переросте в потужний страйковий рух, який стане однією з передумов розвалу СРСР.

Нашим очікуванням сприяло прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 року), який ми з однодумцями з Товариства української мови і Руху сприйняли з піднесенням. З’явилася впевненість, що незалежність ось-ось, не за горами. Це підтвердив і ІІ з’їзд Народного руху (25-28 вересня 1990 року), на якому було відкинуто другу частину назви Руху «за перебудову» та нарешті чітко окреслено мету – суверенність України.

У січні-лютому цього ж року у виставковому центрі «Вугілля-87» у Донецьку відбулась виставка «Дизайн США», яка стала для багатьох із нас одкровенням. І не через те, що американці привезли останні досягнення науки і техніки: комп’ютеризовану кухню, найновіші марки автомобілів, тощо. Ні! Серед гідів були українці! Тобто американці українського походження. Вони добре розмовляли українською мовою, знали справжню історію України, національні традиції, на відміну …від нас. І дуже дивувалися, що ми, на своїй материнській землі розмовляємо російською. Відразу з’явилися думки: чому так, чому їм, десь там, на чужині це вдалося, а нам – ні? Перед відкриттям виставки до редакції завітали кадебешники … «з інструкціями».

Коли американські українці розповіли, що мають у Америці свої недільні школи, церкви, пластунські молодіжні організації, газети, радіо, яке мовить українською, я подумала: «Тоді хто ж із нас живе в діаспорі: вони чи ми?». Серед гідів-українців були і наші колеги –  журналісти Марта Зелик із Радіо «Свобода», Петро Савчин і Адріан Кармазин із «Голосу Америки». Коли я брала інтерв’ю у Марти Зелик, високі чоловіки з військовою виправкою ледь не заглядали до блокнота через моє плече. А коли ми закінчили, вона з великою недовірою запитала: «Ви думаєте, що це буде надруковано у газеті?». Я кивнула, хоча, чесно кажучи, зовсім не була впевнена, адже серед цілої низки запитань були і такі, за тими часами, провокативно-політичні: «Як ви ставитеся до націоналізму? Що для вас українська мова?».

Для уяви… Ще кілька років до цього за самі контакти з журналістом «Голосу Америки» чи Радіо «Свобода» можна було загриміти туди, де Макар телят не пас. Не кажучи про те, що про саме подібне інтерв’ю навіть і не мріялося. Зараз це важко уявити…

До моменту проголошення незалежності у Донецьку вже два роки активно діяло «Товариство української мови», крайова організація Народного Руху, «Меморіал». У російськомовному «Комсомольце Донбасса» виходив розворот «Клуб рідної мови» українською! Піднімаючи питання національної ідентифікації, доводячи, що Донеччина – козацький край, розповідаючи про  Василя Стуса, Івана Дзюбу, Олексу Тихого та інших славетних українців – вихідців із Донбасу, я отримувала купу листів: із подяками, ну і, зрозуміло, … з погрозами та прокльонами «бандерівці». Подячних було більше.

Після довгих перипетій: спротиву влади, затягування з ремонтом, відсутності коштів ми (громадськість) таки вибороли відкриття першої української школи. До речі, конкурс до неї складав десять чоловік на місце! Це було справжнім святом. Затим  боролися за український ліцей при Донецькому університеті. У мене вдома з групою ентузіастів ми продумали та обговорили концепцію створення незалежної газети. Через деякий час почав випускатися «Східний часопис» (1992-1995 роки).

У кінці липня 1990-го на Донбасі сталася ще одна важлива подія: всеукраїнський українсько-американський культурологічний похід «Дзвін» під гаслом «Очищаймо мову, душу, історію народу». В поході взяли участь студенти з Америки, Канади, Польщі. З Донецька автобуси з учасниками під жовто-блакитними прапорами (!) помчали за маршрутом: Донецьк, Горлівка, Костянтинівка, Артемівськ, Слов’янськ. Із кожного міста я телефоном передавала матеріали в газету, але вражень залишилося стільки, що можна писати окрему книжку: про те, як влада перекривала дороги; як доводилося ночувати просто на підлозі у шкільному спортзалі; про реакцію мешканців цих міст, які вперше бачили жовто-блакитний прапор і «живих» іноземців. У студента-антрополога з Канади Леоніда Цехмістра донеччани вимагали паспорт, – не вірили, що американець, настільки гарною була його українська.

Культурологічний похід «Дзвін»

В Артемівську кількох учасників походу, зокрема канадійця Євгена Дувалка, арештували кадебешники і повезли до Донецька. Але після з’ясувань відпустили. Учасники «Дзвону» відвідали мальовничу Званівку –  село, яке постало посеред степу завдяки українцям-«західникам», яких насильно вирвали з рідної землі, привезли і кинули серед степу. Вони вижили й зберегли свою ідентичність, традиції, віру, вірність Україні, незважаючи на всі поневіряння. Це вражало.

Справжню Україну ми виборюємо

У вересні того ж року в Донецькому державному університеті відбулися Стусівські читання за участю Івана Драча, Дмитра Павличка, Євгена Сверстюка та сина Стуса Дмитрія. Зал був напівпорожній – студентам «не рекомендували» приходити. Після Стусівських читань в університеті, ми відвідали матір поета Ірину Яківну – це була надзвичайно зворушлива зустріч.

Стусівські читання у Донецьку, 1990

Інтерв\’ю з Іваном Драчем

В якийсь момент я домовилася про інтерв’ю з Іваном Драчем щодо перспектив Руху. Ми сиділи просто на лавочці на головній площі Донецька, під пам’ятником Леніна і говорили, говорили… Пам’ятаю, як Драч сказав: «Ми боролися за Україну Черняка і Юхновського (кандидати в президенти від демократичних сил – Авт.), але, на жаль, маємо Україну Кравчука. Справжню Україну ми виборюємо».

Виборюємо досі…

Прочитавши інтерв’ю з Драчем, головний редактор, колишній обкомівець, звинуватив мене у пропаганді націоналізму. Ми не на жарт зрізалися. Зрештою матеріал був скорочений, але все ж вийшов. І це стало доказом того, що часи все ж таки настали інші.

Серпень 1991 року видався для мене надзвичайно насиченим подіями та емоціями. Найперше – пощастило переконати редактора й отримати відрядження до Запоріжжя на фестиваль «Червона рута». Аргумент я мала переконливий: у конкурсі брала участь перша україномовна рок-група (тоді ансамбль) «Воля» з Донецька. Тож  кому, як не обласній «молодіжці» підтримати хлопців і розповісти про перебіг фестивалю. На «Червону руту» завітав і В’ячеслав Чорновіл. Звичайно, я не могла пропустити таку нагоду і не взяти у нього інтерв’ю. Це було 18 серпня. А 19 серпня вранці всі стривожено передавали один одному інформацію про ГКЧП (переворот у Москві).

…Наступного дня вже у Донецьку в редакції до мене підійшов заступник редактора, який підтримував «Клуб рідної мови» та інколи допомагав проштовхувати мої «націоналістичні» матеріали, і сказав: «У конторі склали списки. Ми з тобою – у перших рядках». Під «конторою» розумілося КДБ. Три дні ми жили в страшному напруженні, було реально страшно, адже на цей час ми вже прочитали Солженіцина «Архіпелаг Гулаг», чули розповіді Левка Лук’яненка, Василя Овсієнка, Євгена Сверстюка, зрештою, всього лишень за п᾽ять років до цих подій у пермських таборах загинув Василь Стус. А під час походу «Дзвін» у Артемівську я познайомилася з місцевим лідером, доктором наук Василем Суярком, діда якого, інженера з Костянтинівки, репресували у 1933-му тільки за те, що носив вишиту сорочку та співав українських пісень. Ми добре усвідомлювали: все може розгорнутися саме так…

24 серпня я мучилася над інтерв’ю з В’ячеславом Чорноволом. Зосередитися не могла, жодної розумної думки в голову не йшло – все крутилося навколо ГКЧП. У мене було двоє маленьких дітей.

Справжня незалежність гартується зараз

24 серпня Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі. Досі пам’ятаю, першим із Незалежністю України мене привітав голова Товариства української мови Володимир Білецький. Я відчула не просто радість – важко передати ці переживання: незвичайну ейфорію, піднесення, величезну гордість! Щось подібне я відчувала під час Помаранчевої революції і цього року – під час багатотисячних віче на Майдані.

Тож Незалежність не стала несподіванкою, тому що була для мене давно очікуваною, вимріяною подією. На жаль, за 23 роки декларованої незалежності ми не наповнили її реальним змістом. Було допущено багато помилок: українська влада не мала справжньої державницької позиції, не вистачало політичної волі, не проводились економічні реформи, націонал-демократи зайняли угодовську позицію… Ми закреслили моральні принципи будівника комунізму, але нічого не запропонували на заміну. Ми соромилися виховувати патріотизм, увесь час оглядаючись, а що скаже Росія та наша п’ята колона.

…Нещодавно я побувала у Запоріжжі і була вражена!  За 24 роки незалежності у місті не змінилася топоніміка: найбільша вулиця – вулиця Леніна закінчується площею Леніна з пам’ятником Леніна. Ще є острів та гідроелектростанція ім. Леніна… А на вулиці Леніна з пам’ятником Леніна ще і пам’ятник …Дзержинському. На будинку, в якому міститься запорізьке відділення Спілки журналістів України магазин: «Продукти СССР».  І це у Запоріжжі, яке б мало стати колискою виховання патріотизму, бо має славнозвісну Хортицю.

Тільки зараз ми з кров’ю розриваємо пуповину, що пов’язувала нас з СРСР – Росією. Але це окрема розлога тема.

Те, що відбувається на Сході, для мене – особливий пронизливий біль, адже у Донецьку я прожила частину свого життя, там народилися мої діти, там залишаються мої друзі, колеги, знайомі, моя улюблена Донбас-Опера…

Мені особливо важко усвідомити і примиритися з тим, що слово «патріот»  сьогодні, на 23-му році Незалежності, в умовах Донецької та Луганської областей дорівнює слову «вирок». Смертельний вирок!

Це жахливо, неприпустимо, і цього не повинно бути!

Але як ми це допустили?

На моє глибоке переконання, у тому, що відбувається сьогодні в Україні, винні ми всі: наші президенти, які не мали твердої державницької позиції, суспільство, чия «хата була скраю», мистецька та наукова еліта, засоби масової інформації та окремі журналісти, громадські організації, письменники, які безвідповідально кидали заклики відрізати Донбас як ракову пухлину. Тобто винен кожен із нас.

Усі ці роки наші люди знаходилися під інформаційною окупацією, яка особливо загострилася під час Майдану та досягла небаченої агресії з боку Росії. Але найгірше, що атакам дезінформації українські громадяни роками піддавались і «в тилу» – з боку власних медіа, зокрема телебачення.

Мені боляче й образливо, коли всіх без винятку «східняків» принизливо називають «сепараторами», «колорадами» тощо. Перш за все, не варто узагальнювати. Адже багато з них потрапили в ряди сепаратистів по нерозумінню або від безвиході. Влада та безмовне суспільство поставили частину людей на межу виживання економічно. Згадаємо закриті шахти, доведені до межі банкрутства заводи, фабрики, небезпечні для життя копанки. Бідність, безробіття, алкоголізм, наркоманія швидко вкоренилися на депресивних територіях. А можновладці, набиваючи власні кишені, байдуже спостерігали, як бідніє народ.

Наведу лише один приклад: у середині 90-х Європейський банк реконструкції та розвитку виділив Україні близько двох мільйонів доларів на реструктуризацію шахт і створення нових робочих місць. Незабаром гроші зникли, а нові робочі місця так і не були створені. Коли президентом став «свій» для донеччан, економічна ситуація тільки погіршилася.

На мій погляд, найбільшою помилкою було те, що ці регіони – Донецьку і Луганську область – українською владою та президентами було віддано на відкуп місцевим олігархам, а національне виховання замінено регіональним.   Про це говориться багато, але важливо зробити висновки.

Хочу наголосити, федералізація та «русский язык» проблеми накинуті. Справді, чимало людей у містах і містечках, особливо депресивних регіонів, ностальгують за совком і їхні настрої вміло використали, підігріваючи російською пропагандою та залякуючи Правим сектором та бандерівцями (до чого доклали руку і наші медіа). Після референдуму люди готові були жити в Україні і вивчати українську мову, але не було державної волі.

Аналітично-інформаційний журнал «Схід», який ми з професором В. Білецьким заснували у 1995 року виходив і виходить українською мовою – й авторів черга! Донецький прес-клуб також проводив свої засідання українською. Майже всі громадські організації працюють українською і російською. А сучасна молодь говорить українською, російською і англійською. Тож не в мові проблема.

Мені завжди було образливо і гірко чути, що наша Незалежність далася нам легко і безкровно. А як же ті сотні тисяч патріотів, які протягом століть її – Незалежність – виборювали та віддавали свої життя?

У майбутньому, після Революції Гідності та героїчної боротьби наших захисників на східній Україні, навряд чи у когось повернеться язик сказати щось подібне. Хочу в це вірити.

… Отже, справжня Незалежність України гартується сьогодні, як і справжня політична нація. І чи наповняться ці поняття реальним змістом, залежить від кожного з нас. Від нашої громадянської позиції. Активності. Співпереживання. Участі. Дій.

_____________
Світлана Єременко