Журналісти й редактори! Якщо ви втомилися від агресивних викликів медійного сьогодення і бажаєте відпочити в затишній атмосфері радянських «багатотиражок» — вам до заповідного Маріуполя!

Тут варто лише заплющити очі — й ви забудете про хижу конкуренцію та професійну залученість 24/7. У тутешніх ЗМІ немає викликів. Немає агресивної реальності. Реальності взагалі немає, це ілюзія. У дивному медіасвіті Маріуполя будь-яка буденність за вікном розквітне сяючим святковим салютом і повільно розтане в розкішному морському пейзажі, залишивши після себе лише химерну бентегу з делікатним післясмаком металевого пилу…

90 відсотків Задзеркалля

Про маріупольські дива директорка ГО «Детектор медіа» Діана Дуцик нещодавно написала так: «Серед тих каналів, які ми моніторили, маріупольські телеканали лідирують за кількістю джинси та “паркету”, звісно, вони просувають часто інтереси власників або місцевої влади, що, в принципі, перетинається… Наші фокус-групи та розмови в родинах у цьому регіоні показують, що люди… втомилися від засилля чиновників в ефірі».

Ситуація в медіа обговорювалася наприкінці вересня під час круглого столу «Українська журналістика — стан критичний? Відверта розмова у колі однодумців», який організував у Києві Інститут демократії ім. Пилипа Орлика. Висновки були невтішними: «прес-релізм», джинса, передрук замість оригінального контенту, відсутність аналітики, журналістських розслідувань, розмивання проблемних тем — головні проблеми регіональних ЗМІ, зокрема й на Донеччині. І щороку професійний рівень журналістів падає, хоча «3-4 роки тому нам здавалося, що нижче вже немає куди», — висловилася директорка інституту Світлана Єременко.

У чому коріння занепаду, зокрема, регіональної журналістики? Перш за все — в регіональних реаліях. Точніше — в ситуації, коли місцеві ЗМІ працюють переважно над завданням ці реалії приховати.

Ось Маріуполь: мономісто вітчизняної металургії, місто-завод, місто-вертикаль промислового холдингу «Метінвест» Ріната Ахмєтова. На відміну від Кривого Рогу або Запоріжжя, де «Метінвест» теж присутній, але ще залишив живими деякі галузі промисловості, в Маріуполі більше немає ані важкого машинобудування, ані рибної індустрії, ані будівництва. Є лише порт та одна суцільна металургія. У структурі реалізованої в минулому році продукції 91 % загальноміського обсягу — це продукція металургійного виробництва.

Далі стежимо за цифрами, бо оптична ілюзія — альфа, омега і modus operandi місцевого медіасередовища. Ви, мабуть, бачили оманливу картинку, коли рівновеликі горизонтальна та вертикальна лінії, розташовані перпендикулярно до центру горизонталі, спростовують реальні виміри — вертикальний відрізок здається довшим та домінуючим. У Маріуполі цей ефект набуває реальних контурів та преференцій — ЗМІ, вертикально інтегровані до «Метінвесту», захопили медійний простір відсотків також на 90–95.

На перший погляд, усе наче пропорційно. Хто сплачує, той і замовляє музику. І той факт, що місцева владна вертикаль так чи інакше подовжує вертикаль холдингу та монополізує свій вплив на людей через ЗМІ, здається навіть закономірним. Звідки ще має бути висунутий мер, як не з лав «міцних господарників» та «ефективних менеджерів»? Про що ще мусять розповідати медіа, як не про комбінати-годувальники й чиновників, що ними опікуються?

Але тут, як у російській матрьошці, прихована груба оптична галюцинація. На металургійних комбінатах Маріуполя працює десь 30 тисяч людей, а це навіть із членами родин та ветеранами професії — аж ніяк не 90 % населення міста, яке складає наразі понад 500 тисяч. І питома вага металургів у міському бюджеті — теж, на диво, не становить 90 %. Є, виявляється, в Маріуполі малий та середній бізнес, моряки і студенти, викладачі й музиканти, а також переселенці з військовими, які теж сплачують комунальні послуги, витрачають гроші в міському транспорті та крамницях, проте живуть за своїм, зовсім неметалургійним порядком денним.

Усі ці люди — горизонталь, суспільна складова з неінтегрованими величинами, ресурсна база вільного підприємництва та громадських активностей. Дехто на периферії того відрізку існує, напевне, без особливої потреби в додатковій соціальній ідентифікації. Але значна частина маріупольців уже усвідомила себе як громадянське суспільство, дещо згуртувалася і прагне голосно про це розповідати. Проте в маріупольському інформаційному просторі для зайвих голосів місця вже не вистачає — нинішні 90 % ЗМІ сумлінно обслуговують примарні 90 % сакральних «корпоративних» споживачів.

Балансу.net, і ніде взятись

До речі, заявлені наклади друкованих газет Маріуполя «Ильичевец» і «Приазовский рабочий» — по 30 тисяч примірників відповідно. Тож їхні прагматичні керманичі насправді добре знаються на обсягах реального попиту й не друкують більше, ніж здатні розповсюдити по комбінатах чи назбирати передплатників. Реалізація через продаж визнана, мабуть, занадто модерною для цих продуктів — купити газети можна лише на пошті, черг не спостерігається. Ефект тотальної інформаційної присутності «Метінвесту» досягається іншими шляхами: через відсіч конкуренції, через позиціонування корпоративних ЗМІ як «міських» та «незалежних» і посилання на них із телевізійних екранів, через повторювання корпоративних мантр у найдешевшому сегменті — в інтернеті.

Цікаве дослідження з монополізації маріупольського ринку ЗМІ зробила місцева журналістка Юлія Гаркуша для ІМІ. За її даними, на «головного металурга» Маріуполя Ахметова працюють два телеканали з найбільшою аудиторією: ТОВ «ТРО “Маріупольське телебачення”» належить йому на 100 %, а ТОВ «ТРКК “Сигма”» — на 87,84 % належить «Медіа Групі Україна» (кінцевий власник — Рінат Ахметов) і на 12,16 % — Маріупольській міськраді. «Міська» газета «Ильичевец» заснована трудовим колективом меткомбінату ім. Ілліча (підприємство нині у власності Ахметова та його бізнес-партнера, народного депутата від «Опоблоку» Вадима Новинського). Газета «Приазовский рабочий» заснована трудовим колективом ПрАТ «Газета “Приазовский робочий”», кінцевим бенефіціаром підприємства також є Ахметов. Засновник новинного сайту MRPL.City, зареєстрованого у грудні 2016 року як друковане ЗМІ («на виріст»?), — вищезгадуване «Маріупольське телебачення».

Звісно, коли ЗМІ фінансуються з основної діяльності підприємств, а журналісти отримують чималеньку зарплатню і премії в бухгалтерії комбінатів (не метафора), йдеться про дотримання вже не журналістських, а корпоративних стандартів — за кращими традиціями «багатотиражок». «Паркетна джинса» — із її компліментарністю, упередженістю, незбалансованістю, відвертим закриванням очей на наявні проблеми — більше не здається професійним збоченням (насправді — злочином), а стає цілком собі прийнятним інформаційним контентом. Цільовою аудиторією журналіста в даному випадку є не глядачі чи читачі, а працедавці — адміністрації підприємств, які дають «добро» на ту чи іншу тему.

Якщо ви забули або не знали, як виглядає класика корпоративного жанру, не треба шукати радянських заводських газет, все давно гламурніше й пафосніше. У Маріуполі десь так:

У нібито некорпоративній, «незалежній» пресі такі плакатні гасла й декларації, звісно, не мусять мати місце. Але мають перетворитися на інфоприводи — авжеж, позитивні. Тому місцеві інформаційні радари налаштовані на видобуток сталі, «соціальні» лавочки на пляжах і паради комунальної техніки. Якщо позитив раптом закінчується, цапом-відбувайлом для «критичних» матеріалів маріупольських ЗМІ за умовчанням призначено Київ. Децентралізація? Ні, не чули…

Тож вертикально інтегрованих журналістів Маріуполя аж ніяк не можна назвати непрофесійними в повному сенсі слова. Щоб бути гідними заданого трудовою угодою стандарту, їм доводиться постійно вдосконалювати технічні навички, аналітично мислити, шукати обачливі вислови й неординарні ракурси — як ось (не фотошоп!):

На тлі, зокрема, тотальної корпоративної екоцензури відчайдушним компромісом (насправді — маніпуляцією) виглядають героїчні спроби ЗМІ знівелювати дисонанси. Порівняти, наприклад, екологічну ситуацію в Маріуполі з «брудною Одесою та Херсоном», віднайти рейтинг дворічної давнини, нарахувати безліч щасливих «туристів» на пляжі, почепити на першій шпальті коментар директора комбінату про тріумфальне збільшення обсягів виробництва, яке хоч і спричиняє неприємні викиди, але ж населення повинно ставитися з повагою та гордістю, бо якщо заводи закрити, то буде трагедія для робітників і смерть міста. Модернізація потужностей, екологічні фільтри? Теж не чули…

Окрім «Метінвесту», який у ЗМІ Ахметова постає виключно як соціально-відповідальний роботодавець із бездоганною репутацією, наступним бенефіціаром корпоративної медіалояльності є місцева влада. Як уже зрозуміло, в Маріуполі взагалі важко розрізнити, де закінчується «Метінвест» і починається міськрада. У межах цієї пролонгованої вертикалі влада також стає цільовою аудиторією місцевих журналістів і остаточно перетворює етикет «паркету» й самоцензуру на бажаний мінімум необхідних професійних чеснот і компетенцій.

Претензії влади щодо преси прагматично обґрунтовані — вона не «халявщик», вона теж є платоспроможним замовником. Окрім утримання з міського бюджету комунальної радіостанції «Радіо Приазов’я», Маріупольська міськрада має частки у статутних капіталах іще деяких медіа, а також володіє можливостями купувати послуги журналістів через відкриті конкурси.

Якщо уважно роздивитися технічні завдання, то виявиться, що замовник уже напевне знає, під яку саме телекомпанію, програму та ефірну сітку виписані вимоги (тож не дивно, що переможцем у даному випадку стає ТОВ «ТРКК “Сигма”», в якому міськрада є співзасновником).

«Подивився підсумковий випуск новин МТВ. Міський голова — у п’яти з восьми сюжетів. Представники його команди були фактично у восьми з восьми сюжетах. Реально прес-ТБ Маріупольської ради», — констатує спостережливий глядач. Ба навіть найуважніший не побачить ані в сюжеті, ані у статтях маріупольських ЗМІ позначку «Реклама», якою, згідно із Законом України «Про інформацію», мають маркуватися всі замовні та проплачені матеріали.

Контрольний постріл

Журналісти за такими правилами гри постають як виконавці-наймити — тож прес-служба міської ради щиро демонструє до них відповідне ставлення. Так, у серпні стався скандал, викликаний публікацією у Фейсбуку листа очільниці управління з питань преси та інформації Маріупольської міської ради Олени Махової.

У листі зазначено, що оскільки поблизу Маріуполя військові дії не ведуться (?), Махова просить представників ЗМІ уникати в новинах певних словосполучень, аргументуючи необхідністю не лякати інвесторів і туристів. Також вона заявляє про право не пускати журналістів на заходи в разі недотримання певного дрес-коду.

Юристи ГО «Сильні громади» угледіли в заяві замах та обмеження на професію і порушення статей 3, 5, 6, 26 Закону України «Про інформацію», статей 4, 17 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», якими передбачено, що ніхто не може заборонити журналістам бути присутніми на будь-якому колегіальному засіданні міської ради, оскільки місцеве самоврядування в Україні здійснюється за принципом гласності, тобто максимальної відкритості.

А ось громадські активісти міста побачили в першу чергу підштовхування журналістів до дезінформування аудиторії через створення альтернативної реальності. «Ми всі прагнемо, щоб Маріуполь зник із військових хронік і зажив щасливим мирним життям. Ми теж потребуємо інвесторів для наших соціальних проектів. Ми також хочемо, щоб наше місто стало привабливим для туристів, тому постійно вимагаємо від влади вирішувати питання екології, транспорту, сприяння розвитку малого та середнього бізнесу. Але одними лише намаганнями, тим більше брехнею, реальності не змінити. Мешканці мікрорайону Східний щодня чують вибухи артилерії. Мешканці Виноградного (передмістя Маріуполя) живуть практично в зоні обстрілів. Вчора було зафіксоване попадання в селищі Сартана, що в 11 км від Маріуполя», — йдеться в листі до Комісії з журналістської етики, що його підписали більш ніж 20 керівників громадських організацій, журналістів та активістів міста.

Це був не перший такий лист, улітку ОГС Маріуполя неодноразово зверталися до КЖЕ по експертні оцінки матеріалів, що виходили в українських виданнях після організації Маріупольською міськрадою «прес-турів» та «обідів із мером». На думку місцевих активістів, низка статей має явні ознаки замовності та упередженої інформації з одного джерела — зокрема, стаття в «Новом времени» під назвою «На приморском направлении» (саме таким вокабуляром із прибиранням «військового» терміну «маріупольський напрямок» пропонують користуватися) та матеріал «Сім чудес Маріуполя» у тернопільському виданні «Вільне життя». У статтях — суцільні вихваляння мера і його «молодої команди» та лакування дійсності під маркетингову стратегію маріупольської ради, яка полягає в запиленні очей потенційних інвесторів мріями про «розвинений» туристичний кластер Маріуполя.

Однак КЖЕ визнала аргументи громадянського суспільства недостатніми:

Цікаво, чи визнали б шановні патріархи від української журналістики суб’єктність пані Махової щодо журналістській діяльності та «системний тиск» щодо свободи слова в Маріуполі, якби дізнались про родзинку — чиновникам від влади неофіційно заборонено спілкуватися із пресою прямо, лише через посередництво прес-служби і Махової особисто?

«Раніше в нас усіх були пухкі блокноти з контактами різних служб. Наразі вони не потрібні, бо спікери відмовляються підписуватися під коментарями, якщо ми вийшли на них не через прес-секретаря, — каже журналіст одного з небагатьох незалежних маріупольських видань. — Коли питання неприємне для міськради і прес-служба не надає вичерпної інформації, ми змушені або взагалі не розвивати тему, або посилатися на анонімне джерело, нівелюючи його цінність як джерела».

Загальновідомо, що такі заходи інформаційної безпеки зазвичай застосовуються на великих підприємствах (офіційно, до речі) — щоб якийсь занадто активний роботяга не розповів здуру знайомому журналісту про вугілля з таємничих приватних фірмочок. Тож іще один привіт від корпоративного бізнесу виглядає як контрольний постріл у прозорість місцевої влади та об’єктивність маріупольської журналістики як такої.

На цьому, мабуть, і можна завершити технологічний опис перетворення ЗМІ на вертикально-інтегрований рупор офіційного Маріуполя. Менеджери влади, які прийшли з корпорацій, впроваджують по вертикалі єдиний стандарт управління, який вони знають, — корпоративний. Якщо він суперечить законам, прийнятним в інформаційному середовищі, — хай потерпає середовище.

Сегрегація світла

Виникає традиційне запитання: що робити? Що робити молодій професійній людині, яка хоче гідно заробляти журналістикою в Маріуполі, але при цьому не узгоджувати свої статті в міськраді чи працювати в багатотиражці «Портовик»?

Варіантів насправді небагато. Якщо виключити корпоративну монополію, то ринок залишається вузенький, і теж зі своїми темними і світлими плямами.

Спочатку про темне. Нікого не здивує, що періодично на участь у дерибані інформаційного простору Маріуполя зазіхає «Опоблок», який досі домінує в регіоні як політична сила. Але для головних бенефіціарів місцевих ЗМІ він усе частіше виявляється хоч і стратегічним, проте токсичним попутником (на відміну чомусь від Ляшка, який у маріупольському ЗМІ-офіціозі живе як у себе вдома). Тож «Опоблок» і деякі інші «опозиційні» діячі мають збирати соціальний капітал за рахунок утримання власних медіамайданчиків у вигляді друкованих бюлетенів («Голос Маріуполя» Тарути) або «кишенькових» сайтів (24.com.ua Матвієнкова). На тлі загальної ситуації з якістю ЗМІ в місті вони виглядають як варвари, що доруйновують залишки цивілізації — розбещуючи журналістів зухвалим знищенням взагалі будь-яких стандартів і балансів.

Представники попередньої влади з дещо альтернативними поглядами на розвиток міста стоять за виданням «Маріупольські новини» (mariupolnews.com.ua), сайтом «Маріуполь-ТБ» (mariupol.tv), а також телевізійним каналом ТБ-7 — колишнім медіа збанкрутілого гіганту «Азовмаш», яке наразі бореться за виживання через гранти й поступово набуває популярності за зваженість.

ЗМІ, що можуть похвалитися прогресивною редакційною політикою, в меншості. Є «Громадське телебачення Донбасу» і «Громадське ТБ Приазов’я» — інтернет-проекти, що фінансуються міжнародними грантовими програмами. Є онлайн-видання 0629.ua — утримувач франшизи Сity Sites, що існує за рахунок реклами. Є також регіональні редакції загальноукраїнських видань, де зрештою опиняються місцеві журналісти, які мають амбіції подовжити кар’єру не в Маріуполі.

Маркером розподілу світла між некорпоративними ЗМІ Маріуполя можна вважати залученість до контенту того самого громадянського суспільства, про яке йшлося, з його новими постіндустріальними цінностями. Офіційний дискурс не помічає організацій громадянського суспільства зовсім, аж до того, що в новині про активістський захід із, наприклад, урбаністики журналіст примудряється взагалі не показати й не назвати ініціаторів — щоби глядачі додумали, що це черговий здобуток влади. Якщо досягнення не можна привласнити, про нього взагалі не розкажуть. Якщо ж сюжет є перспективним, то підпис під синхроном виглядатиме так: «Павло, організатор».

«– Доктор, мене ніхто не помічає! — Наступний!» — поширений серед маріупольців «без прізвищ» анекдот, що показує їхнє місце в інформаційному просторі корпоративних ЗМІ. Дякувати, хоч відкрито вже не дискредитують — хрестоматійний випадок, коли минулого року журналіст Маріупольського ТБ приписав дипломованому вчителю російської мови пасаж про неприпустимість його викладання у школах, ледве не скінчився судом.

Утім, місто дедалі змінюється, незважаючи на всі спроби «паркетної» журналістики зробити людей антагоністами «непаркетних» змін. Місцеві активісти самі виходять на загальнонаціональні видання, з’являються фейсбук-спільноти, ютуб-канали, де героями виступають нові люди, реальні експерти справжніх перетворень. І в розголосі їм активно допомагають ті журналісти, що свідомо не інтегрувалися до Задзеркалля або свідомо пішли з нього.

Тут треба згадати, що нинішній статус-кво не є родинною плямою Маріуполя й місцеві ЗМІ не були такими від початку. Колись вони розвивалися досить навіть жваво, й від конкуренції, яку створювали все нові видання, користь була для всього міста. Це тривало до 2011 року, коли в Маріуполі існували кілька промислових осередків впливу, ще не помножених Ахметовим на нуль. І лише відтоді, як у місто прийшов «Метінвест», Маріуполь став приречений на хворобу невиросту. Амбітне видання «Мариупольская жизнь», ресурс GURU.ua, газета «Надо» — всі вони зрештою загинули економічно, хоч і встигли привчити людей до якісних місцевих новин.

Інтерес до місцевого контенту зберігся й досі (дослідження GfK Ukraine для UCBI):

Що до втраченого, то, на жаль, зникло головне — мотивованість журналістів. Видання, які існують поза контекстом «влада — комбінати — чиновники», не мають стабільних джерел фінансування, тож або працюють несистемно, або економлять на авторах і не вимагають від них високої якості. Журналістам, відповідно, залишається або погоджуватися на вимушений дауншифтинг щодо власних професійних стандартів, або тікати до великих міст із цілющою конкуренцією, або ставати пасіонаріями й залишатися в інформаційному маргінесі.

Сподівань, що зміняться редакційні політики «паркетних» ЗМІ — небагато. Порожнє завжди породжує порожнє: той же сайт MRPL.City, який було створено у 2016 році, від початку декларував дистанцію від комбінатів. Проте не втримався і з’їхав в уторовану колію вже незабаром…

Вихід є лише в розвиткові справді незалежних видань. За якою фінансовою моделлю вони існуватимуть, на кого спиратимуться, хто ними, власне, керуватиме — це вже має обирати громадянське суспільство. Бо воно єдине, хто живе у справжній реальності і в змозі поставити перед ЗМІ актуальні завдання. Щоб Маріуполь припинив, нарешті, бути місцем заслання непрофесійних медіатуристів, містом матрьошок, популістів, евфемізмів, оксюморонів, рожевих окулярів та заплющених очей.

Інна Юр’єва

Фото надані автором

(вперше опубліковано на сайті Детектор.медіа)