Світлана Єременко: Якби кривавий чобіт російського окупанта не став на землю Донбасу – війни б не сталося

Виконавчий директор та медіа-експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика Світлана Єременко поділилася з Newsgerrig.com своїми думками про події на сході країни, інформаційну війну та російську пропаганду.

 

Переклад інтерв\’ю NEWSGERRIG UKRAINE 

\"\"Виконавчий директор та медіа-експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика Світлана Єременко поділилася з Newsgerrig.com своїми думками про події на сході країни, інформаційну війну та російську пропаганду.

Свою журналістську діяльність Світлана починала в Донецьку під час горбачовської перебудови, коли СРСР розвалювався, і в 1991 році постала незалежна Україна.

Світлано, Ви довгий час працювали журналістом у Донецьку, були головним редактором аналітично-інформаційного журналу «Схід», співзасновником Донецького прес-клубу. Мабуть, добре знаєте ті краї, маєте там багатьох друзів, знайомих… Що Ви думаєте про ці події, як могло це трапитися?

– Так, я справді добре знаю Донеччину, бо як журналіст об’їздила майже всю область. Та і на Луганщині довелося побувати неодноразово. Дуже добре знаю ситуацію, яка склалася на цих територіях напередодні війни. Перш за все, хочу підкреслити, що це ні в якому разі не громадянська війна – як подає це Росія, намагаючись переконати весь світ, що українці воюють з українцями.

Крім того, часто іноземці думають, що на цих теренах живуть тільки росіяни – це не так. Майже 60 відсотків складають українці, а ще живуть греки, євреї, татари, білоруси, вірмени, поляки та представники інших національностей. Етнічні росіяни складають 25 відсотків.

Багато навколишніх сіл розмовляють українською. І проблема немовбито насаджування української мови притягнута за вуха. Якби кривавий чобіт російського окупанта не став на землю спочатку Криму, а тоді Донбасу – нічого б цього не сталося.

Але… коли ми говоримо про вину росіян, маємо бути об’єктивними. Якби прикро не було цього визнавати, але мусимо говорити і про нашу вину: президентів, влади, мистецької еліти, суспільства, журналістів. У 90-сті, коли українська громада відкрила в Донецьку українську школу, конкурс на місце складав 10 осіб. Коли ми створили аналітично-інформаційний журнал «Схід», то автори стояли в черзі, щоб надрукуватися, незважаючи на те, що він виходив українською мовою. Пам’ятаю, до Донецька приїхали учасники всеукраїнського музичного фестивалю «Червона рута», зал був заповнений ущент, незважаючи на те, що сучасні пісні у виконанні популярних гуртів, звучали українською мовою.

Тобто, багато людей пов’язували майбутнє своє і своїх дітей з Україною і українською мовою. Та це були потуги громадськості, але не було політичної волі влади. Насильна українізація – це такий само міф російської пропаганди, як і «распятый мальчик». І зараз ми можемо говорити про те, що насправді проукраїнської влади ми не мали, як і по-справжньому українського президента.

Кожна країна надає великого значення вихованню патріотизму у своїх громадян, натомість Україна кинула ці регіони на відкуп місцевим олігархам, які вели проросійську політику та всі 24 роки незалежної української держави насаджували регіоналізм та проросійські погляди.Жителів Донбасу вчили не любові до України, а вболіванню за футбольний клуб «Шахтар».

Ось, наприклад, перед черговими парламентськими виборами місто всуціль заповнювалося агітаційними біл-бордами, які прославляли Донбас. Але на них не було жодного громадянина українського походження, який прославив цей край. Як Василь Стус, Олекса Тихий, Емма Андієвська, Анатолій Солов’яненко, Василь Голобородько та сотні інших. Донеччани бачили тільки героїв радянської епохи та росіян. Таким чином люди утримувалися в полоні російського світобачення.

На жаль, до цього долучилися і журналісти провладних видань. Особливо це було помітно під час Революції Гідності. Канали «Інтер» та «Перший національний», обласні телерадіоканали, друковані та Інтернет-видання розпалювали ворожнечу між східною і західною Україною, залякували «бандерівцями» та «Правим сектором», які, мовляв, прийдуть їх вбивати, сіяли страх і ненависть. І ось у це, добре підготовлене вогнище, Росія кинула запальничку та ще і підкидає дровець у вигляді озброєння та жорстоких найманців-бойовиків. Тобто, це однозначно неоголошена війна Росії проти України.

Ще хочу наголосити, що не всі ті люди, які залишаються на окупованих територіях, підтримують Росію. У кожного бувають різні обставини, не всі мають можливість виїхати. От багато і моїх знайомих, які на сто відсотків підтримують Україну, змушені залишатися там. Мені дуже боляче від того, що відбувається на окупованих територіях. Я вже втратила одного з найкращих друзів Василя Р., який був головним директором Донбас Опери і до кінця залишався з колективом, але серце його не витримало. Україна ж втратила сотні своїх синів… Півтора мільйона людей були змушені кинути свої рідні домівки і податися світ за очі від навали «русского мира». І кінця-краю цьому не видно…

Україна програє інформаційну війну

Вже більше півтора року триває неоголошена війна та потужна інформаційна агресія Росії проти України. Експерти б`ють на сполох: Україна програє інформаційну війну, а це пряма загроза національній безпеці країни… А що Ви можете сказати з цього приводу?

Нещодавно у Києві відбувся Донбас Медіа Форум, де я виступала з презентацією та розповідала про те, що відбувається в інформаційному просторі України. Під час перерви до мене підійшла журналістка з Польщі Стелла Нестерова і з болем сказала: «У Польщі люди, навіть журналісти, думають, що в Україні відбувається громадянська війна і що в Донецьку усі люди – сепаратисти…». Така ж сама ситуація у Болгарії, де активно працюють всі російські канали (щойно звідти приїхала моя подруга, яка там живе). А ось у Данії, наскільки я знаю, тільки ваш сайт об’єктивно і глибоко висвітлює війну в Україні. Ці приклади і є доказом того, щоУкраїна програє інформаційну війну на міжнародному рівні.

У нас досі не створено потужного каналу радіо- та ТБ іномовлення. На каналі 1+1 створили «Ukraine Today», але він не має достатніх потужностей і кадрів. Дуже слабо працюють Посольства, в деяких з них досі немає послів. Росію у світі представляє більше 70 культурних центрів, а Україна, на жаль, за 24 роки незалежності не спромоглася створити інституцію на кшталт Гете Інституту, Британської Ради, Польського інституту. Крім того, події на Сході часто висвітлють журналісти, які мало що чули про Україну, а їхні редакції дислокуються у Москві.

Й інколи на поважних іноземних каналах наші експерти фіксують необ’єктивну інформацію про Україну. Або, наприклад, польська газета Rzeczpospolita друкує інтерв’ю з представниками «Опозиційного блоку» – колишніми прибічниками Януковича. Таким чином міжнародні медіа підіграють російській пропаганді. Так що я вважаю, що інформаційну війну на міжнародному рівні ми програємо. На жаль.

Інформаційна ізоляція окупованих територій

У своїх виступах і публікаціях Ви намагаєтесь притягнути увагу суспільства до ситуації в інформаційному просторі окупованих територій і говорите про фактично інформаційну ізоляцію. Люди, які залишилися там, досі не отримують інформації з України?

– Так, справді, люди на окупованих територіях вже більше півтора року знаходяться не тільки у військовій окупації, а і в інформаційній. Жителі Донбасу почувають себе відірваними від світу, зрадженими Україною через суцільну інформаційну блокаду. Кожного дня на голови громадян окупованих територій виливаються тонни пропагандистського бруду і відвертої брехні з 10 новинних російських каналів, сепаратистських ТБ-каналів: «Оплот», «Новороссия», «Донецкая республика».

Сайти «Новороссия», «Новости Донецкой республики» переконують громадян у вигаданих звірствах української армії. Політику російських окупантів ідеологічно забезпечують російські газети «Комсомольская правда», «Московский комсомолец», сепаратистські «Новороссия» і «Донецкая народная республика».

Те ж саме у Луганській області. Рупор сепаратистів – сайт «Луганський інформаційний портал» поширює цинічну брехню. Свідомість людей отруюють три друкованих видання: «Жизнь Луганска», «ХХІ век» та «Экспресс-клуб». На захоплених ще у березні минулого року потужностях телеканалу ІРТА агітують вступати в ополчення, викликають ненависть до України та української армії, залякують неіснуючими легіонами НАТО.

Всеукраїнські видання сюди давно не доходять. Про новини з Великої України можна було дізнатися хіба тільки з Інтернету. Але останнім часом Інтернет все частіше не працює: то лінію пошкодять під час обстрілів, то провайдери відключають з невідомих причин, або у людей немає коштів.

На наш погляд, великою помилкою Міністерства оборони та СБУ було те, що з самого початку не були виведені з ладу телевізійні вишки. І аж до цього часу не були вирішені питання з ретрансляцією українських каналів на окуповані території, хоча такий досвід у світі є. Наприклад, канал «Белсат» мовить на Білорусь з території Польщі. Можна було б запозичити досвід «Голосу Америки» та Радіо «Свобода» часів холодної війни.

Через такий потужний вплив на свідомість громадян з боку Росії, прибічників України на окупованих територіях з кожним днем зменшується – люди змінюють свої погляди під дією пропаганди.

Пробіли в інформаційній політиці держави намагаються вирішувати громадські організації. Наприклад, ГО «Комітет виборців» та Донецький прес-клуб на кошти міжнародних грантів видають газету «Говорит Донбасс», яку поширюють на звільнених територіях Донбасу. «Громадське телебачення Донеччини» та сайти «Острів» і «Новости Донбасса» поширюють об’єктивну інформацію про життя людей в окупації.

І тільки днями з’явилося повідомлення від Міністерства інформації, що нарешті встановлено 8 потужних передавачів, які надала Польща, та 15, що надала Литва. Завдяки цьому на окупованих територіях почали нарешті мовити українські канали.

Замість зруйнованої вежі на горі Карачун поблизу Слов\’янська (Донецька область), з якої забезпечувалось українське мовлення на міста Краматорськ і Слов\’янськ, встановлена тимчасова. Це дає можливість мовити на 30-50 км.

Маємо серйозну проблему у прикордонних областях: Сумській, Херсонській,Чернігівській, Запорізькій, Харківській. Там також мовлять російські канали, і наші громадяни піддаються потужній російській пропаганді.

Відсутність редакційної політики

В аналітичних звітах Інституту демократії ім. Пилипа Орлика наголошується на тому, що багато видань в Україні не змінили свою редакційну політику в умовах неоголошеної війни Росії проти України. Як ви вважаєте, чому це так?

– Так, моніторинг, який ми здійснили у січні, березні і червні, продемонстрував, що деякі друковані та Інтернет-видання не змінили редакційної політики відповідно до умов війни. Саме так – війни. Я вважаю, що потрібно називати речі своїми іменами – в Україні відбувається неоголошена війна Росії проти України, а не антитерористична операція.

Але, вочевидь, саме тому, що влада не називає війну війною, редактори багатьох видань не вважають за потрібне широко інформувати своїх громадян про події на фронті, проблеми поранених, родин загиблих, добровольців, переселенців, волонтерів. Журналісти деяких видань непрофесійно, необ’єктивно, а подеколи і цинічно висвітлюють військову тематику, не шукають і не розвивають важливих для суспільства тем, ідуть виключно за фактажем. Часто порушується кодекс журналістської етики.

Наприклад, харківська газета «Время» і «Харьковские известия» взагалі замовчують війну, а «Донецкие новости» не аналізують причин, чому це сталося, фактично не називають Росію окупантом. Погано висвітлюють ці проблеми житомирські газети «Житомирщина», «Эхо», сумські: газета «Ваш шанс» і сайт «Суми – інфо». Виникає питання: чи власники видань і редактори взагалі усвідомлюють, що в Україні справжня війна?

Ще одна проблема, на яку ми постійно звертаємо увагу, – шпальти газет і сторінки сайтів переповнені прес-релізами сумнівної якості та користі. Часто відчувається брак аналітичних та різножанрових матеріалів. Тобто регіональні ЗМІ виконують лише одну зі своїх функцій – інформування, але не намагаються глибоко розкрити ту чи іншу ситуацію.

Потрібно більше позитивних змін у медіа

За вашими спостереженнями, чи змінилися українські медіа після Революції Гідності?

– Позитивні зрушення є. В Україні почало працювати суспільне телебачення – це велика перемога громадськості. Активно працюють журналісти-розслідувачі: Дмитро Гнап, Анна Бабінець, Наталія Седлецька, Олексій Шалайський та інші. Багато журналістів ризикують своїм життям, висвітлюючи події, що відбуваються на фронті. Але, на жаль, в цілому ЗМІ змінилися дуже мало.

Ми спостерігаємо, що, як і до Майдану, медіа розміщують велику кількість матеріалів з ознаками замовності (джинси). Особливо це було видно перед парламентськими виборами 2014 року, коли у деяких виданнях показники прихованої реклами просто злетіли.

У червні цього року ми також зафіксували зростання кількості матеріалів із ознаками замовності та неналежно маркованої реклами в регіональних медіа до 28 % (у березні – 22 %). Найбільше публікацій з ознаками замовності розмістили друковані ЗМІ Донецька, Харкова, Житомира та Одеси.

Фактично контент регіональних ЗМІ засвідчив, що неофіційно передвиборча кампанія вже почалася й журналісти включились у виборчі перегони. (Вибори до місцевих органів влади пройдуть в Україні 25 жовтня 2015 року.) Неоголошена війна Росії проти України, проблеми поранених, родин загиблих та переселенців у регіональних ЗМІ знову залишалися на другому плані.

Підбиваючи підсумки багатомісячної роботи експертів, можна зазначити, що позитивні зрушення є, але їх критично мало. Наразі ми спостерігаємо парадоксальну ситуацію: з одного боку журналісти закликають до люстрації, боротьби з корупцією, вимагають чесності від влади; а з іншого боку, самі майже не змінилися.

Власникам ЗМІ, редакторам і журналістам варто більше задумуватися про свою відповідальність перед суспільством. Адже без професійних, чесних, незалежних медіа нової України ми точно не побудуємо.

Але будемо вірити в зміни на краще!

__________
Інститут демократії імені Пилипа Орлика проводить регулярний моніторинг регіональних ЗМІ у восьми областях України і публікує аналітичні звіти, які дають можливість побачити як позитивні, так и негативні аспекти інформаційного простору та медіа в умовах війни.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *