Виживати у період власного реформування (а відповідно –  нестабільності) – справа непроста. Виживати тоді, коли твоя нестабільність накладається на тло великої державної нестабільності – питання значно складніше. Саме в таку ситуацію потрапили українські ЗМІ, що пройшли роздержавлення. Спілкуючись із колегами з таких видань, уже впродовж тривалого часу проводячи моніторинг місцевих медіа, експерти ІДПО розуміють їхні проблеми. І не раз говорили та писали про них: відсутність державної підтримки; патологічні стосунки з патологічною «Укрпоштою»; бідність рекламного ринку; падіння рівня довіри до ЗМІ та ослабла солідарність медійного цеху… Але є й ніби дрібніші проблеми, щодо вирішення яких можна застосувати лише один рецепт: порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих.

Вижити у війні

Пригадую ставлення до ЗМІ часів перебудови та Помаранчевої революції. Їм довіряли. І не треба говорити, що виключно сліпо – як пережиток радянського зомбування:  тоді, як і зараз, були ті, хто розрізняв мас-медіа «в обличчя». До прикладу – хоча б один епізод тих часів. Працівники сумських підприємств пікетували сесію обласної ради, протестуючи проти підтримуваної депутатами політики тоді ще пануючої компартії. Приміщення блокували і нікого не випускали, – вимагали прийняття правильних рішень або ж складання повноважень. А нам треба вийти: побувши на сесії, мусили бігти робити матеріал у номер (мобілок та інтернету тоді ще й не уявляли). «Ми журналісти», – пояснювали облозі. «То й ви там сидіть, – відповіли нам. – Ви ж їх вихваляєте!» – «Та ми не з обласної газети, ми з міської, з «Доброго дня». –  «Ой, дівчата, та що ж ви зразу не сказали, – змінили тональність чоловіки у робочих спецівках, – Ми ж вас весь час читаємо!»

Той, хто хотів розрізняти, – розрізняв. Розрізняють і тепер, на жаль, здається, значно меншою кількістю аудиторії. І,  стежачи, як почали мінятися самі медіа у післяпомаранчеву епоху, як почало трансформуватися ставлення до них, розумієш сьогодні, що це, як і багато інших ознак, уже було початком інформаційної війни, яку ми до гикавки сьорбаємо зараз. Бо не потрібні ворогам країни потужні мас-медіа, що аналізують і примушують думати; не продаються і відстоюють безсторонність; просто працюють професійно… Ситуація з місцевими ЗМІ – не з цього ряду?.. 

Щодо медійної солідарності. Не раз спадало на думку, що для організацій, які описують (більше чи менше) всілякі протестні акції, журналісти аж надто не згуртовані, аби протистояти, скажімо, тій же «Укрпошті». Хорошим сигналом стала листопадова всеукраїнська нарада редакторів і звернення, прийняте до державних керівників. Порушені справді нагальні питання. І потреба у програмі державної підтримки ЗМІ, бо ж поки, на жаль, і ту цільову фінансову підтримку, що була обіцяна законом про роздержавлення, газети не отримали. І необхідність   створення обласних цільових програм підтримки медіа. І врегулювання відносин із поштою, що складається з багатьох пунктів і підпунктів. І проблеми паперу… Важливий ще один фрагмент – він ніби стосується суто проблем продаж і розповсюдження, втім, є ширшим. Мова про «зарахування друкованих ЗМІ до соціально значимих продуктів». Бо ж і справді, чому якісь галузі чи виробників держава дотує, допомагає і сприяє, а медіапродукт підтримують лише олігархи на своїх власних каналах? Місцеві ЗМІ в той ряд не потрапляють, хоча від них значною мірою залежить найголовніша підвалина країни – здоровий глузд соціуму. Чи це державу не цікавить? Чи когось цікавить, аби той глузд був відсутнім? (Хай не пролунає параноїдально, але це – та ж інформаційна війна).

Хочеться сподіватися, що влада почує і адекватно відреагує на звернення журналістського загалу. 

Втім, це тло і проблеми зовнішні. А ще є багато внутрішніх, без яких навіть за великої фінансової підтримки, видання не відбудеться. Саме на них хочеться зупинитися.

Пастки, яких, можливо, і немає…

У час реформування місцеві ЗМІ тою чи іншою мірою втрапили у пастку контроверсій, протиріч, досить непростих, але необхідних у розв′язанні. Це суперечності між розумінням, що аудиторію потрібно залучати, і подекуди – видимою  неповагою до цієї аудиторії; між страхом раптом утратити рекламодавця та місією професії, яку поки ніхто не відміняв;  між потребою створити соціально значущий контент і легким варіантом наповнити шпальти пресрелізами без жодної переробки; між видимою законослухняністю та спокусою «заджинсувати» і заробити; між усвідомленням того, що онлайн-варіанти потрібні, та нерозумінням, яку користь  і яким чином від цього можна отримати…

Парадоксальність у тому, що ці непрості суперечності буває вирішити досить просто. Скажімо,

неповага до аудиторії

мінімізується при дотриманні звичайного професіоналізму. Бо ж неохайність виготовлення медійних продуктів пов′язана найчастіше саме з невиконанням працівниками редакцій фахових обов′язків. 

Не говоритимемо про помилки невичитаних текстів, які, на жаль, є нерідкими. Зрозуміло, чимало редакцій не вважають за потрібне заповнювати посаду коректора чи літредактора – економія, панове! Але ж покладатися виключно на  правку комп′ютера – справа невдячна. (Не вірите – перечитайте уважно наші місцеві друковані та онлайн видання). 

Та й навряд чи до «просто помилок» відносяться інші приклади. Так, у газеті «Вісті Тернівки» (№5 від 7.02.19 – Дніпропетровська область)  на першій сторінці під рубрикою «Новини України» йдуть перші сім новин: «Про кандидатів у президенти», «Про армію» «Про мораторій на землю», «Про церкву»… Після сьомої новини бачимо восьму – «Про кандидатів у президенти», дев′яту – «Про армію», десяту – «Про мораторій на землю» і далі за списком. Тобто маємо на першій сторінці (!) п′ять двічі розміщених однакових заміток. 

Забули поставити заголовок до матеріалу колеги з «Сільських новин», що на Полтавщині (№79 від 1.10.19). Набрали натомість слово «заголовок» – як нагадування для самих себе, і знову забули…

Такі приклади можна ловити і ловити – не анекдотів заради. І для тих, хто зневажливо говорить про стандарти, про те, що їх раніше не було «і все нормально», хочу запевнити: за такі ляпи у радянських газетах, які «працювали без стандартів», було б немале покарання.

Професійна неохайність, звичайно, іноді помітна лише професіоналам. Але ж навіть пересічний читач зверне увагу, що у матеріалі «Візит делегації представництва ЄС до Рубіжного» («Рубіжанські новини» №25 від 21.06.19 – Луганська область) ну ніяк не один рядок, як стверджує рубрика «Одним рядком».

Банально, але факт: ці так звані дрібниці є виявом неповаги до споживачів нашого продукту. Бо ми й самі образимося, якщо нам запропонують, скажімо, рибні консерви, відкривши які, ми виявимо не шматочки риби, а обрізані плавники. Чи у хлібові, розрізаючи, знайдемо начинку у вигляді таргана чи миші. Які гнівні публікації щодо цього були б (а й справді були!) у наших виданнях. І нас не вгамувало б пояснення, що хтось забув, чи не доробив.  А, виходить, нам, виробникам медіа продукту, забути і не доробити можна?..

Власне, так само пов′язана з повагою до аудиторії і 

спрага до «джинси». 

Вона відсутня лише в окремих виданнях, які сприймаються не як правило, а як виняток  у оглядах місцевих ЗМІ. Іноді це «Велика Політична Замовність», коли маса медій у всій країні раптом починають хвалити якогось політика чи чиновника за те, що він просто так чи сяк робить свою роботу. Пригадаймо для прикладу, як за часів віце-прем′єрства Олександра Вілкула (нині –  відомого опоблоківця) про нього щотижня писали газети багатьох областей України. Там провів нараду, там сказав, там пообіцяв… У газетах різних областей – однаковісінькі повідомлення. І не має значення, що ці «новини» не мали ні географічних прив′язок, ні соціальної значущості – їх друкували! Переважно без жодних позначок для розпізнавання замовності. 

Інший варіант, коли видання напружуються, аби догодити «своєму» політику. Найчастіше це відбувається напередодні виборів, коли у прагненні прислужитися видання не помічають абсурдності матеріалів, які розміщують.  

Уже згадувався у наших оглядах «Світловодськ вечірній», який під час парламентських виборів давав чимале розмаїття  різних видів немаркованої політичної реклами. Та, окрім цього, тут були публікації, де читачами маніпулюють, намагаючись видати агітацію за об’єктивну аналітику. Наприклад, у № 25 (27.06.19 – Кіровоградська область) розміщено матеріал «У парламент проходять 5 партій – соцопитування». Перші кілька абзаців розповідають про загальноукраїнське політичне опитування центру «Социс» спільно з Комітетом виборців України. Але після розповіді про результати роботи цих визнаних організацій, у тексті несподівано з’являється назва «ГО «Інститут розвитку і сприяння демократії», яка нібито провела опитування у Кіровоградській області та визначила громадську думку щодо одної єдиної особи – Олеся Довгого, якому довіряють аж 70% мешканців. Найцікавіший фінал цього «аналітичного» тексту: автор вирішив закінчити матеріал про результати соцопитування коментарем авторитетного фахівця, яким раптом виявляється вчителька Надія Засікан із села Деріївка Онуфріївського району. Як не дивно,  вона теж говорить про Довгого приємні речі, зокрема обіцяє «ніколи не забути, скільки користі Довгий приніс сфері освіти». Як то кажуть, баланс дотриманий! Тільки хто йому повірить?..

Спілкуючись із колегами, доводилося стикатися з тим, що хтось не знає про правильне, відповідно до закону про рекламу,  маркування замовних матеріалів. Хтось знає, але називає причини на кшталт «замовник не хоче, щоб матеріал про нього позначався як реклама». Цей аргумент не надто виправданий для місцевих видань, бо якщо хтось потребує реклами саме в них, то навряд чи на місцях аж така конкуренція, аби не переконати рекламодавця, що закон краще виконувати. Зрештою, просто слід виробити чітке редакційне ставлення до  розміщення замовних матеріалів і спробували його дотримуватися, – чого б не спробувати? А раптом виявиться, що про це й сперечатися ні з ким? І редакція буде давати рекламу цілком законно. Як, наприклад, «Новини Сватівщини», які на початку моніторингу їх видання необхідних позначок не робили. Але потім погодилися: так, сторінка складається з рекламних блоків, ніби можна й не позначати, та хіба важко позначити і не отримувати жодних зауважень?! До назви сторінки «Рупор» додався лише один рядок – «реклама, услуги, разное», але до іміджу – позитивна характеристика.

Коли говоримо про замовність, не обминути й так звану

любов до влади,

через яку матеріали про її діяльність і по сьогодні ідуть немаркованими. Який регіон не візьми – сумські, луганські, дніпровські, івано-франківські медіа публікації від влади переважно ховають за рубрикою «Офіційно» чи подібними. Часом це відвертий передрук пресрелізів із підписом якоїсь офіційної служби чи управління. Звичайно, за такої ситуації видно, що матеріал – не журналістський. Проте завдання нормального журналіста та працівника будь-якої прес-служби досить різні. І, просто передруковуючи послання від влади, редакція навряд чи задовольняє реальний інтерес читача. Образно кажучи, передрук пресрелізу – ніби продаж сировини (скажімо, деревини), у той час, якщо можна з неї створити виріб (скажімо, стіл або стілець) і продати дорожче (викликати інтерес і довіру читача). 

Іноді такі матеріали йдуть без підпису, тож сприймаються як редакційні – без іншої точки зору, коментаря експерта та й загалом вилущення з масиву інформації чогось реально потрібного споживачеві.

Медіаюристка, координаторка юридичних програм Інституту розвитку регіональної преси Людмила Панкратова на щорічній конференції ІДПО однозначно пояснила: інформацію від влади потрібно маркувати, «аби розуміли, що цей матеріал виготовлений не журналістом, що це – офіційна позиція». І нагадала, що, згідно з законом про рекламу, є лише два варіанти позначки: не зірочка, не галочка, не ще якийсь значок, а слова «реклама» чи «на правах реклами», поставлені безпосередньо біля матеріалу, який вони позначають, а не десь там… Як універсальний варіант позначення матеріалів від влади Людмила Панкратова пропонує такий: «Матеріал виготовлено на підставі договору з…/між…». Можуть бути варіанти, але з однозначною вказівкою на замовника публікації.

Те ж стосується і сайтів. Хай немає законодавства, що безпосередньо регламентує роботу онлайн медіа, але медіаюристка застерегла: закону треба дотримуватися й тут. І не сподіватися, що на публікацію сайту не позовуться до суду. Бо є прецеденти позовів уже й щодо постів у соцмережах. 

На жаль, багатьом сайтам, створеним при роздержавлених виданнях, позови поки не загрожують, бо вони існують для проформи. Дехто і сьогодні запитує: 

а для чого ті сайти?

Дійсно, тут газету зробити треба, а ще і з сайтом клопоти. Тому багато друкованих видань створювати онлайн-варіант не хочуть. За умовами моніторингу, експерти мали дослідити в області по чотири друковані видання та відповідно їх чотири онлайн версії. Таку кількість знаходили не завжди. Хоча відзначимо: в кожній області є одна-дві газети, що мають сайти і розуміють, що з ними робити. Іноді ж онлайн видання виглядають як пресловутий чемодан без ручки: нести незручно, а кинути шкода.

Наприклад, сайт  «Рубіжанські новини» у лютому цього року за три тижні розмістив 15 матеріалів. «Викидалися» вони, як правило, наприкінці тижня, всі в один день. Окремі рубрики просто вражали «оперативністю». У лютому  рубрика «Новини Луганщини» пропонувала найсвіжіший матеріал від 13 вересня 2018 року, рубрика «Економіка» – за 14 вересня, рубрика «Організації та підприємства» – від 4 жовтня того ж 2018 року. 

Минає майже півроку, і сайт «Рубіжанські новини» оглянуто вже за 6-30 червня. З 26 матеріалів, надрукованих за цей час, 21 датований 6 червня, хоча у деяких із них ідеться про події ще кінця травня. Чотири матеріали – за 26 червня. Тобто «уповільнене» подання матеріалів є системою. 

Хоча це, звісно, краще, ніж коли у квітні цього року експерти знайшли на офіційному сайті газети «Білопільщина» (Сумська область) напис «Незабаром ми відкиємось» (цитата – відповідно до оригіналу), датований ще 24 березня 2016 року. От і міркуй, що значить слово «незабаром»!..

Постійно висловлювані прогнози щодо відмирання друкованих видань такі газети, схоже, не лякають. Або ж вони не розраховують на далеку перспективу. Або вважають, що їх аудиторія ще не доросла до онлайну. Хоча суть мала б бути іншою: сайт газети не дублює інформації для вже існуючої аудиторії, а має розширювати цю аудиторію. І сьогодні за бажання можна знайти рекомендації, як це робити. 

Тим паче, що адміністративна реформа обіцяє раніше чи пізніше перерозподілити території. І існуючі «районки» вже будуть не районками, а чимось іншим. І не всі будуть.

На спілкуванні в Українському кризовому медіа-центрі естонська політикиня, багаторічна викладачка журналістики Мар′ю Лаурістін прогнозувала: всі вижити не зможуть. У Естонії вижили не всі. Тепер там колишні комунальні газети створили об′єднання і працюють під одним началом на визначених територіях.

В Україні є інші приклади, скажімо, кілька газет створюють спільний сайт – для всієї географічної території. Звичайно, акцент має бути саме на розширення аудиторії, і тут неминуче створення іншого контенту, аніж просто «зливання» газетної інформації на сайт раз на два тижні. От тоді можна говорити про майбутнє. 

Роздержавлення – не відсутність держави взагалі

Хто ми є і для чого? Відповідь на це запитання неминуче, як оті першопочаткові пояснення студентам-журналістам: перш, ніж писати матеріал, визначись із темою – «про що я пишу» та ідеєю – «для чого я пишу».

Певне місіонерство журналістського фаху є. Є надзавдання, без якого журналістика – не журналістика. І, звичайно, це надзавдання не дорівнює «догодити політику» чи «заробити будь-якою ціною». Тобто мова про згадану суперечніть між «сказати правду» та «забагатіти». 

Місія спонукає місцеві медіа, як сказала сумська експертка ІДПО, кандидат філологічних наук Алла Ярова, «зшивати» державу. Між тим, дехто, схоже, сприйняв роздержавлення як повне відмежування від держави, у якій ми, між тим, живемо. 

Чи будь-яка інформація, пропонована владою, має бути платною, тобто втиснутою в угоду про висвітлення? Та, що розповідає про власне роботу влади, – певно ж, так. А якщо це пояснення, як укласти договір із сімейним лікарем? А якщо рекомендації фахівців, як створювати якесь, наприклад, ОСББ? А якщо вказування на проблему, яку місцева  влада сама вирішити не може?.. 

Пригадую приклад, який заступниця начальника управління інформаційної діяльності та комунікацій із громадськістю Сумської обласної державної адміністрації Ірина Мозгова навела на медіадискусії в Сумах. Управління організувало поїздку журналістів до обласного онкодиспансеру, бо вирішення його проблем навряд чи можливе без уваги громадськості. «Далі того, щоб написати «жах» і «допоки», не було жодної розкрутки теми, жодного аналізу. Вирішили продовжити роботу, розглянути тему далі, організувати прес-тур до Харківського онкодиспансеру, де є позитивний приклад роботи. Уявіть: не знайшлося жодного бажаючого з усієї спільноти, хто б схотів поїхати у прес-тур… Але ж журналіст не може бути байдужим…» Ірина цілком вправі говорити так, бо сама років десять віддала роботі в газеті.

Якщо ми хочемо вижити і створювати суспільно значущий продукт, ми маємо РОБИТИ цей продукт. І це залежить більшою мірою від внутрішніх зусиль. Бо рідко хто починає працювати краще після підвищення зарплатні, якщо до того не звик працювати добре.

Колись, ще, здається, в 90-і, на якомусь із тренінгів знана медіаюристка жартома пояснила, якими є хороший, нормальний і поганий журналіст.  Нормальний – це той, хто збирає інформацію і геть усю її вміщує у свій матеріал. Хороший, – який збирає інформацію і для добротного матеріалу йому досить третини зібраного; решта зберігається у блокноті. «Поганим» мусимо назвати мертвого журналіста. Та сьогодні хочеться додати ще одну категорію. Того «поганого» перевести в категорію «дуже поганий», а до цієї віднести колег, які не рухаються, не відриваються від сідала перед екраном комп′ютера, не спілкуються з людьми. Таких справді багато сьогодні, – пригадаю практику проведення прес-турів Сумським прес-клубом десять років тому і зараз… Навряд чи соціально значущий продукт вийде виключно в результаті рибалки у мережі.

А  українцям усе ж потрібні мас-медіа, що аналізують і примушують думати; не продаються і відстоюють безсторонність; просто працюють професійно…

Алла ФЕДОРИНА,
координаторка сумської експертної групи ІДПО