Аналітика

У полоні інформагресора

Оприлюднено

Звернув увагу на пост у Фейсбуці журналіста і науковця з Києва Юрія Горбаня, який поділився враженнями від перегляду телевізора в готелі «Дружба» міста Покровськ, що на Донеччині: «Перша кнопка на пульті телеканал Первый (Росія), кнопка 2 – Оплот-2 (Донецьк), кнопка 3 – НТВ (Росія), далі «Оплот ТВ» (Донецьк), «Новороссия» (Донецьк), Юнион (Донецьк), Росія 1 (Москва), Первый республиканский (Донецьк). В ефірі Пушилін, День звільнення Донбасу, обстріли з нашого боку, Путін, Лукашенко, виступ Лепса в Донецьку, піонери, георгієвські стрічки, реклама про авіарейси в Росію та вакансії в Ростові. Українські телеканали в другому десятку. Що відбувається?! Микола Княжицький, Олександр Ткаченко, Нацрада, Нестор Шуфрич, Детектор медіа, НСЖУ!».

На цей допис читачі відреагували досить мляво: Oleksadr Dyshlevyy: «А ви не знали, що всі українські канали платні, а ті, що названі – безкоштовні. Бізнес обирає халяву, це природно. А куди дивиться Нацрада, державні інституції – це дійсно велике запитання»; А.Кулько: «Нацрада зайнята. Пороха мочать»; Mariia Lashkina: «А мінінформ, що створений у 2014 році спеціально для інформбезпеки – вони чим займаються всі ці роки?»

Далі обговорення в мережі справа не пішла, а мені згадалося як рівно рік тому в тому самому готелі «Дружба» ми зупинялися як учасники «Покровського Літфесту», і в очікуванні сюжету на місцевому телеканалі «Орбіта» про наш фестиваль, переглянули всі наявні канали – ворожими навіть не пахло. Вочевидь тоді господарі закладу вважали за краще не шукати зайвих проблем. Щоправда тоді засмутив нас місцевий колега освітянин і письменник Петро Гайворонський:
«Російської пропаганди я надивився торік у …військовому шпиталі. Сам здивований і обурений, але в них супутникова антена і все доступно. Військові на лікуванні до цього стійкі, та і ворога треба знати в обличчя, але сам факт, що агресор так легко вдирається куди забажає просто обурливий!»

Тут варто зазначити, що від Покровська до Донецька 65 кілометрів і ще кілька років тому на виїзді з міста планували будівництво потужної телевежі для посилення українського ефіру. Зі зміною центральної влади про це вже ніхто не говорить, а ворожа пропаганда продовжує хазяйнувати в домівках покровчан, які мають супутникову антену.

Про те, що з подібним стикаються жителі всіх прифронтових населених пунктів Донбасу ЗМІ постійно повідомляє, але ситуація незмінна. Приміром, житель Бахмута Іван Бірчак розповів, як легко в місті почути російське радіо «Звезда» і навіть зустрів містянина, який шукав газету з програмою цього радіо.

Натомість у місті припинило мовлення приватне «Вільне радіо», яке подавало збалансовану інформацію з життя Донеччини. На жаль, ні місцева влада, ані центральна не знайшли можливостей для підтримки медіа.

Але найбільш показовим фактом поступок України в інформаційній війні є здача позицій в державному секторі. На офіційному сайті Інституту демократії імені Пилипа Орлика медіа експерти і журналісти неодноразово висловлювали занепокоєння тим, як держава усувається від своєї участі там, де розраховують саме на її підтримку. Так, на думку експертів, у Донецькій та Луганській областях Суспільне мовлення потребує підсилення, але саме на Сході відбувається здача позицій.

Зокрема, попри названі обставини і карантин наймасштабніше скорочення штатних посад серед регіональних філій Суспільного мовлення відбулося на філії UA:Донбас – 25%. Втратили роботу 47 співробітників, серед яких і професійні журналісти-переселенці, яким дуже непросто буде знайти роботу за фахом в прифронтових областях.

Загалом у цьому році в регіональних філіях Суспільного мовлення скорочено майже 300 штатних посад, у середньому колектив кожної з 22 регіональних філій зменшився на 14%. Ці дані містяться у відповіді голови правління ПАТ «Національне суспільне телерадіомовлення України» Зураба Аласанії на запит НСЖУ.

В НСЖУ наголошують, що курс на маргіналізацію регіонального мовлення, який втілює керівництво суспільного мовника, є хибним і спрямованим на обмеження доступу громадян до регіональної інформації. В НСЖУ переконані, що НСТУ має збільшувати місцеве мовлення, а не скорочувати. Показовою є відмова від розвитку спеціального регіонального каналу для мешканців Донецької і Луганської областей (підконтрольні території) UA:Донбас. На філії не лише скоротили 47 штатних посад, а й довели власне місцеве телемовлення до рекордного мінімуму – 48 хвилин на добу.

Яка мотивація українцям, які проживають, приміром у Слов’янську чи Рубіжному шукати регіональний канал UA:Донбас? Знайти і не побачити майже нічого про життя Донеччини і Луганщини?

ЧИ Є ПОПИТ НА ГАЗЕТИ?

Якщо російська теле- і радіопропаганда порівняно легко доступні на підконтрольній українській владі території – друковані ЗМІ так званих «республік», на щастя, до нас потрапляють мало. Але читачі, які обирають російськомовний медіа продукт не ображені, бо все що продається в Маріуполі, Краматорську, Костянтинівці чи Бахмуті – російською мовою, тобто як було до подій 2014 року. Як, приміром, виходив російською «Приазовский рабочий» – так і тепер. Так само і з «Краматорской правдой», «Восточным проектом» (Краматорськ), «Знаменем индустрии» (Костянтинівка), «Дружковским рабочим», «Вперед» (Бахмут) та іншими газетами. Деякі з них у приватних руках давно, хтось роздержавився недавно, але вони зберегли добрі стосунки з владою і мають через це певні преференції. Без допомоги влади важко стабільно працювати, а тут іще вірус і складна економічна ситуація в регіоні. Тому добре, що ці місцеві джерела інформації є, хоча із стандартами у них не все гаразд. Але про це краще поміркувати після місцевих виборів.

А ось українськомовних обласних видань як «Донеччина» чи «Вісті Донбасу», що припинили свою історію торік наразі немає – обласна влада не знайшла ні коштів, ані бажання зберегти в той чи інший спосіб ці важливі для жителів регіону газети. Тепер, що в так званій «ДНР», що на підконтрольній території Донеччини немає жодної обласної українськомовної газети – кого влаштовує цей дисбаланс?

На цьому тлі варто зазначити, що наклади всеукраїнських передплатних видань катастрофічно впали. Приміром, урядова та парламентська газети надходять у Донецьку область у кількості від 200 до 600 примірників. На початок 2014 року їх наклад був удесятеро більшим.

Як журналіст з Донецька не можу не сказати, що саме «Укрпошта» доклалася до зменшення накладів газет через доставку з кількаденним і навіть тижневим запізненням. Є що згадати: у квітні 2014-го поштарі Донецька доставляли газети в захоплений бойовиками Слов’янськ у день виходу аж поки місто не заблокували. У червні 2014 коли в Донецьку української влади не стало пошта вчасно доставляла київські газети – на другий день приходили «Сільські вісті», де я під псевдонімом писав про безчинства проросійських бойовиків і місцевих колаборантів. Але зі зміною керівництва в «Укрпошті» преса перестала бути серед пріоритетів – тарифи на доставку газет пішли вгору, а саму роботу поштарі виконують абияк.

“Колись передплачував з десяток видань, – пригадує Іван Безуглий, фермер з Покровського району Донеччини, – але в останні роки спочатку скоротили листоношу, потім ліквідували поштове відділення в моєму селі і мав їздити в сусіднє, куди раз на тиждень привозять пресу. Навіщо мені несвіже і зайві клопоти?”

Питання споживачів є риторичним, адже ніяких змін у роботі «Укрпошти» не сталося. Нагадаю, що дрейф монополіста від державного підприємства до приватного розпочався за попередньої влади і триває досі.

ЩО В ГАЗЕТАХ, ЯКІ ПРОДАЮТЬСЯ?

Всупереч бажанню жителів Донеччини дізнаватися з місцевих ЗМІ про події в своєму місті їх запит задовольняється частково, бо далеко не всі газети показують життя регіону в повному обсязі. Та й виходять як правило раз на тиждень і їх рідко зустрінеш у продажу.

Водночас пересічні споживачі медіа продукту в містах віддають перевагу «товстим» тижневикам, де місцеве життя Донбасу і гібридна війна на Сході взагалі відсутні. Це наприклад «Публика», «Я», «Итоги недели», «Неделя и люди». Рідше називають «КП в Украине», «Факты и комментарии». Видань українською мовою немає.

Чим приваблює, наприклад, «Публика», що є хітом продажів у Бахмуті. Переглянув випуск №36 за 8 вересня: є про карантин в Україні, про зміни в наданні субсидій, стрічка новин, агітація про передплату, а далі під рубрикою «Публика за рубежом» статті на половину шпальти про отруєння російського опозиціонера Олексія Навального, винахід вакцини російськими вченими, ДТП з Михайлом Єфремовим і про те як «белорусский протест уходит в спальные районы». Є спогади радянського журналіста В. Снєгірьова про «подвиги» КГБ за кордоном під назвою «Из истории отравлений», шпальти про радянських акторів Кіріла Лаврова, Михайла Жарова і Людмилу Целіковську, пів шпальти про композитора Андрія Петрова з Ленінграда і стільки ж про російського шахового чемпіона Олександра Альохіна. Є також Алла Пугачова і Максим Галкін на фото, зірка «Сватів» в купальнику, анекдоти від поручика Ржевського тощо.

Є матеріали й українського походження і листи читачів українською, але не можу позбутися відчуття, що тримаю в руках газету, що повертає широкі народні маси в світле радянське минуле.

Чимось контент «Публики» нагадав тижневик «Хочу в СССР», який ще в 2014 році видавався в Донецькій області, а редакція теж знаходилася в Маріуполі. Але ж ностальгічні оповідки про героїв днів минулих не є порушенням законодавства! Воно то так, але постійна артикуляція на радянських символах, які використовує країна агресор задля пропаганди своїх ідей одна з прихованих небезпек.

Не тільки «Публика», а й інші тижневики активно використовують публікації з російських джерел. В інформаційно-аналітичному тижневику «Итоги недели» (№26 від 30.06.) чимало матеріалів з наступними посиланнями: «Взгляд» (vz.ru) , ФСК (fondsk.ru), Culture.ru, europaplus.ru, «Труд» (trud.ru), Online812.ru … Навіть статтю з «Нижегородской правди» використали.

Не чуже цьому виданню з Києва і ретрансляція російського наративу про США як «світового агресора», ось промовисті заголовки: «Польша ждет войска Трампа, И куда перебросят американских военных из Германии?», «Страшное будуще для США готовит суд в Гааге», «Летающая мясорубка»: как США воюют в Сирии». Особливо показова остання стаття, де ні слова про саму Росію, яка розбомбила в Сирії все що тільки можна включно з лікарнями і житловими кварталами, а стрілки переводять на американців.

До слова про гібридну війну на українському Сході в «Итогах» ні натяку.

Ще один київський тижневик «Я» (№32 від 10.08.) далекий від подій на Сході власної країни, зате повертає читачів на Близькій Схід у статті «От взрыва в Бейруте могут выиграть США», що спочатку вийшла в РФ («Взгляд», (vz.ru). Далі я спробував порахувати посилання публікацій на російські джерела, але після дванадцятого збився з ліку.

Не вдаючись до прискіпливого аналізу контенту тижневиків, можна зробити висновок: люди з проросійськими поглядами, які сумують за радянським минулим невипадково купляють ці видання. Не беруся судити добре це чи погано в такій демократичній країні як наша. Але колись нам дуже дохідливо пояснювали, що демократія це коли є вибір. Ти можеш купити або один з десяти російськомовних тижневиків, або один з українськомовних, але проблема в тому, що десять перших є, а проукраїнського – жодного! І не тільки на Сході. І це привід знову і знову повертатися до теми інформаційної безпеки.

У регіонах стартувала передвиборча гонка. Незабаром ми побачимо, як проголосують наші громадяни, свідомість яких затьмарена російською пропагандою, кого приведуть вони в місцеві ради. Хоча вже зараз можна передбачити.

Ігор Зоц,
журналіст з Донеччини

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *