Боротьба за уми коштує сьогодні дорожче навіть боротьби за території. Чим відрізняються «озброєння» ТБ і Інтернету? Де інформація достовірніша?

На «озброєнні»  телебачення перш за все жанрове різноманіття: новини, інтерв’ю, ток-шоу, документальні фільми, серіали тощо. Притягує телеглядачів до екрану – видовище. Різноманітні ток-шоу: політичні, соціальні, інтелектуальні приваблюють глядача ілюзією причетності, участі у вирішенні якихось проблем. Телевізійні ток-шоу задовольняють потребу глядачів у спілкуванні, навіть якоюсь мірою підвищують самооцінку. Слідкуючи за дійством, глядач може «приміряти» на себе роль будь-якого політика, експерта, ведучого, поділяючи його думку, або заперечуючи її. Користуються популярністю у глядачів реаліті- шоу, філософія яких полягає у бажанні прорватися крізь межу, що відділяє приватне від публічного.

Найсильніша ж «зброя» телебачення –  це видовище, картинка.

На «озброєнні» Інтернету – нові (електронні) медіа, «живі» журнали (livejournal), Skype, You Tube, соціальні мережі: Tweeter, Faсebook, Linkedin, «Одноклассники», «В контакте»… Найсильніша перевага Всесвітньої павутини – це вільний доступ для мільярдів користувачів у всьому світі.

Думаю, і на телебаченні, і в Інтернеті одні й ті ж проблеми, важливо з яких джерел ви черпаєте інформацію, які канали дивитесь, або сайти читаєте, зрештою, яким особистостям ви довіряєте. Незважаючи на те, що у випуску ТБ – програм беруть участь професійні журналісти (на відміну від livejournal, блогів, соцмереж), приклад російських телеканалів і, зокрема Дмитра Кисельова показує, як можна безсовісно брехати, перекручувати факти й зомбувати громадян за допомогою телебачення. Ну, і те, як висвітлювався Майдан Інтером, Першим національним та регіональними каналами, теж викликає обурення.

Інтернет – це вільна сцена. Кожен може спробувати себе у ролі журналіста, кожен має право поширювати інформацію, або висловити свою думку. Але часто для користувачів соціальних мереж головне, щоб першим «прокричати» новину, яка з часом не підтверджується. Тобто, велика проблема в тому, що не всі, хто інформацію поширює, її перевіряють. Особливо останнім часом, і це, звичайно, пов’язано з ситуацією у суспільстві, інформаційною агресією, сайти, соціальні мережі просто заполонили фейкові новини. Вони сіють паніку, вселяють зневіру, розпалюють агресію,  штовхають в обійми депресії… Тому, варто черпати інформацію з різних джерел: порівнювати, аналізувати, критично осмислювати.

Чи перетинаються аудиторії ТБ та Інтернету? Інтернет і ТБ – це паралельні реальності, які формуються різними інтересами для різних верств суспільства навіть в окремо взятій країні чи як? Чи ділиться у нас (і не тільки у нас) суспільство в залежності від доступу до набору каналів ТБ та Інтернету?

Виникає питання: чому у вік Інтернету й соціальних мереж саме телебачення все ще є найбільш популярним у нашій країні? Почнемо з того, що тільки третина українців активно користується Мережею, близько половини все ще не мають доступу до неї. За даними дослідницької компанії InMind, яка на замовлення Інтерньюз Нетворк здійснила опитування у 10 регіонах України, для 87 відсотків громадян в Україні головним джерелом отримання новин є телебачення. Натомість, більшість американців використовують Інтернет як єдиний новинний засіб масової інформації. Інет став головним джерелом інформації для більшості австралійців (80%  респондентів), а традиційні ЗМІ (TБ, радіо, газети і журнали) стрімко втрачають популярність.

Тягу до екрана телевізора психологи  пояснюють тим, що телебачення дає картинку, і людина сприймає інформацію візуально. А при візуальному сприйнятті у глядача притупляється критичне сприйняття та логічне мислення. Телебачення блокує аналітичні функції людини, але одночасно підвищує емоційну активність. Тобто, те, що відбувається на екрані, ми сприймаємо емоційно, не аналізуючи.

Я б ще сказала, що телебаченням користуються більш лінивіJ, бо Інтернет вимагає аналітичного мислення та критичного сприйняття. Прочитавши інформацію, ти шукаєш їй підтвердження. Або пост друга в соціальних мережах вимагає твого коментаря, твоєї реакції, хоча б: подобається чи ні. А це вже вимагає зусиль, думання… Отже, телебачення передбачає монолог (лежиш і тупо дивишся в екран), а Інтернет – діалог, який змушує думати, аналізувати, співставляти, реагувати.

Останнім часом можна було все частіше почути: «Я не дивлюсь телевізор принципово». Справді, багато інтелектуалів усвідомлювали, що пропагують більшість каналів телебачення. І відчували власне безсилля на щось вплинути, щось змінити. На знак протесту вони взагалі припинили дивитися ТБ. Перейшли в Інет. Інші переконують не ігнорувати телебачення зовсім, але старанно фільтрувати інформацію. Та в тому і біда, що медіаграмотність частини наших телеглядачів настільки низька, що вони «споживають» усе підряд.

Аудиторії телебачення та Інтернету здебільшого перетинаються. Інша справа, що дехто з користувачів дивиться й ТБ-програми в Інтернеті.

Як показали останні події та дослідження, суспільство в Україні таки поділяється залежно від того, яким каналам надає перевагу. Та частина, яка дивиться Громадське.ТБ, ТВі, 5 канал,1+1; слухає BBC, радіо «Свобода», радіо «Ера», «Громадське радіо», отримує та аналізує новини з Інтернету має активнішу громадянську позицію, більш національно свідома та прагне для України європейського майбутнього. І, взагалі, краще розуміється в суспільних процесах.

Це доводить і соціологічне дослідження, проведене фондом «Демократичні ініціативи». Якщо об’єднати дві відповіді («повністю підтримую» та «в основному підтримую») в одну, то Майдан підтримували: майже 70% глядачів ТВi; 52% – 5 каналу; 42% – ICTV; 36% – Першого національного; 32% –  Інтера і лише 23% глядачів російських каналів. Невипадково стати єдиною державою з Росією хотіли б 15% глядачів «Інтера», 15% – каналу «Україна», і аж 24% – глядачів російських каналів.

Спосіб, за допомогою якого ми отримуємо інформацію, впливає не тільки на наші знання і рішення. Він формує картину світу, створює ставлення до себе, соціуму, політики, країни … Поняття моралі, правди і брехні … – дуже актуальні для України сьогодні, адже наше населення раптом дізналося, що правд може бути «багато», з різними поглядами доводиться рахуватися …

Абсолютно правильно, саме інформація формує світосприйняття. Інформація створює певну реальність – визначена інформація створює визначену реальність. Але спочатку інформація створює потрібну  реальність у підсвідомості, простіше – в головах. Або ще можна сказати, віртуальну реальність. А потім розум починає сприймати і бачити навколишню реальність такою, якою її витворила інформація, яку йому подали (або нав’язали). Особливо добре впливає яскрава й емоційна картинка на екрані. І чим інтенсивніша й емоційніша інформація, тим краще вона спрацьовує.

Ось зараз багато українців дивуються, що родичі у Росії не сприймають будь – яких аргументів, не розуміють і не хочуть розуміти, що відбувається в Україні. Насправді – це приклад успішної інформаційної агресії, в даному випадку – антиукраїнської пропаганди, – яка роками велась Росією проти України й українців. Незаконна окупація Криму – це теж приклад успішної інформаційної операції. Адже роками Росія, використовуючи телебачення, ІТ- технології, проросійські кримські ЗМІ, громадські організації, які отримували кошти з Росії, відвертих українофобів у кримському та українському парламентах формувала громадську думку, що «Крим – це не Україна».

Образливо, що до формування такої громадської думки, залякування Майданом, розпалювання ненависті, агресії, страху долучилися й українські засоби масової інформації. Зокрема, канали Інтер та Перший національний, більшість регіональних каналів, які показували події на Майдані немов у викривленому дзеркалі, підтримували владу, залякували глядачів «Правим сектором», погромами, неіснуючими «бЕндерівцями».

Взагалі, на мою думку, за події, які зараз відбуваються у Криму, на Півдні та Сході України відповідальні і засоби масової інформації та журналісти, які роками дезінформували громадян, підтримували владу, пропагували її неіснуюче «покращення».

Тому, щоб виправити цю провину, медійникам потрібно переосмислити своє ставлення до професії,  зрозуміти, що і від них залежить, як розвиватиметься наша країна далі. Журналіст повинен дбати про свою репутацію, і відповідати за ту інформацію, яку він несе суспільству. Варто усвідомити: не може бути справді демократичної держави без чесних незалежних медіа.

Зараз важливо розвінчувати ті міфи, які поділяють суспільство, говорити правду, розтлумачувати кроки нової влади, а не тільки критикувати її. І, звичайно, плашка «Єдина Україна» на екранах повинна наповнитись національним змістом. Редакційна політика телебачення має стати справді українською: почуття єдності, патріотизм, громадянську свідомість у глядача потрібно виховувати. У нас же до останнього часу про патріотизм навіть соромились говорити… Суспільство сьогодні потребує справжнього українського інформаційного продукту та українського героя.

Чи є у наших громадян здібності і навички, які допомагають виокремлювати «зерно» від «полови», не тонути в морі надмірно великого інформаційного потоку? Або ж ними досі легко маніпулювати за допомогою «правильно» поданої інформації?

Чи можуть громадяни чітко відрізняти правдиву інформацію від неправдивої, або, на журналістському сленгу, від «джинси»? Відповідь на це запитання спостерігаємо сьогодні у Криму, Донецьку, Харкові, Луганську, Одесі. Кримчани, частина громадян зі Сходу досі вважають, що на Майдані найбільше постраждали беркутівці, а протестувальники стріляли самі в себе. Фактично російській пропаганді (при допомозі наших ЗМІ) вдалося нав’язати уявлення «про страшну загрозу» росіянам в Україні. На жаль… 

Частина, звичайно, може відрізнити. Аудиторія споживачів інформації все ж не є настільки недолугою, як інколи вважають. За даними дослідження медіа і медіааудиторії, які проводила компанія In Mind восени 2012 року,  27%  громадян України вміють відрізняти замовні (оплачені) матеріали від журналістських.

Інша частина, розуміючи, що великий відсоток українських медіа займали провладну позицію, повністю перейшла в Інтернет. Варто зауважити, що особливо залежними від можновладців були (і поки не відбудеться роздержавлення будуть) державні медіа, а приватні канали виявились маріонетками в руках їх власників.

Якийсь відсоток намагається отримувати інформацію з різних джерел, аналізує і робить свої висновки, щодо того, яка з них є достовірною. Ще одна  частина виокремила для себе ті джерела інформації, яким вона довіряє: певні ТБ-канали, сайти, радіо, газети, інтернет-видання.

Низький рівень медіаграмотності населення, відсутність запиту  на об\’єктивну інформацію – це справді одна з проблем нашого суспільства. І цим користуються недобросовісні редактори та журналісти. Наші люди іноді готові вірити будь-якій нісенітниці, якщо вона прозвучала з екрана та з вуст вродливої ведучої, або якщо прочитав це в газеті. Тому дуже позитивною є ініціатива Академії української преси, яка разом з Міністерством освіти почала впроваджувати уроки медіаграмотності у загальноосвітніх школах. До речі, активне застосування медіаосвіти в школах у Великій Британії, Канаді, Німеччині, США, Франції розпочалося ще в 1960-их  роках. Завданням медіаосвіти було сформувати інформаційну культуру та підготувати громадян до життя в інформаційному суспільстві. Ми запізнилися на цілих півстоліття…

Тож, як виявилося, поки що маніпулювати певною частиною громадян справді легко. Тут варто зауважити, що чим освіченіша аудиторія, тим важче нею маніпулювати. Сучасна молодь, яка знає кілька іноземних мов, їздить по світу, не задовольняється інформацією з українських джерел, а шукає її й у закордонних медіа… Цими молодими людьми вже важче маніпулювати.

Коли моя дочка, яка знає португальську, зауважила, що на португальському каналі необ’єктивно висвітлюють події на Майдані і запрошують проросійських експертів, то написала листа зі спростуванням і його зачитали у студії. А студенти Школи журналістики Києво-Могилянської академії створили сайт «Stop Fake.org», на якому вони розвінчують неправдиву інформацію.

Чи подолав Інтернет заборону цензури, яка ще досі активно існує на ТБ? (І якщо ні, не подолав, то -) У чому інакшість цензури в Інтернеті?

Вираз «подолав» у цьому випадку не зовсім точний. Бо, наскільки я володію інформацією, цензури в Інтернеті в Україні поки що не було, на відміну від телебачення та друкованих медіа.

Досі в Україні не діяли спеціальні закони, які б забороняли публікацію або оприлюднення певних меседжів в Інтернеті, як, наприклад, у Китаї, Австралії, Саудівській Аравії, де законом заборонено відвідування веб-сторінок певної тематики. Попередня влада намагалася ввести цензуру в Мережі.16 січня українська інтернет-спільнота дізналася про ухвалення Закону «Про судоустрій і статус суддів…», який запроваджував цензуру в Інтернеті. Та після перемоги Майдану і втечі Януковича «диктаторські закони» були відмінені.

Так, справді, маніпулювання на телебаченні досі продовжується. Не так просто все швидко поміняти. Всі ці роки в Україні працювали російські політтехнологи, менеджери та телеведучі,  які – хтось відверто, а хтось завуальовано – пропагували російські цінності. Чимало й українських журналістів, які свідомо підтримували владу. Вони і досі залишаються працювати. Знову ж таки, російські серіали, всі ці: «Пока станица спит», «Опери. Хроніки вбивчого відділу», «Вулиці розбитих ліхтарів», «Братани», «Морпехи»  – продовжують пропагувати російський світогляд, нав’язувати тезу про «один народ», жалі про «втрачену могутню державу СРСР»,  консервують свідомість «совка»…  Тому й не дивно, що навіть зараз, коли на східному кордоні України стоїть багатотисячна армія чужої країни, а «зелені чоловічки» вже на території Донецької та Харківської областей, деякі новини висвітлюються з проросійської точки зору.

Колишня влада намагалася боротися з правдивою інформацією в Інтернеті за допомогою ботів чи тролів, завданням яких було підтримувати владу та тролити опозицію. Використовувались різні методи. Згадаймо підробну друковану версію «Української правди» або сайт-клон «Українська кривда», фейкові новини, які іноді важко відрізнити від справжніх. Пам’ятаєте, новину про працівників СБУ, які нібито слідкували за захисником Юлії Тимошенко Власенком, переодягнувшись у костюми ведмедів, розміщену у стрічці новин  УНІАН. На цей фейк «купилися» навіть деякі медіаексперти. Громадські організації, які виступали проти влади піддавалися тиску, активістів переслідували, а на їх сайти вчинялися кібератаки. Під час Майдану були створені інтернет – видання, які працювали на дискредитацію учасників протестних акцій.  

Зрозуміло, що вільний (не цензурований) потік антиукраїнської пропаганди з боку Росії на телебаченні, й в Інтернеті ще більше дестабілізує ситуацію в Україні, підбурює сепаратистські настрої на Півдні та Сході України, провокує страх, розпалює агресію та ненависть, підвищує радикалізм.

Проблема в тому, що з початку незалежності про інформаційну безпеку у нашій державі не дбали. Не було розроблено державної інформаційної політики, програми захисту інформаційного простору. Натомість з боку Росії проводилась і проводиться широкомасштабна кампанія інформаційного впливу. У квітні 2008 року Віктор Ющенко підписав Указ президента «Про доктрину інформаційної безпеки і оборони України», але суттєвих кроків у цьому напрямку так і не було зроблено.

Так, до недавнього часу в Україні можна було безперешкодно дивитися російські канали. Та й зараз частина провайдерів у Луганській та Донецькій області ці канали не відключили. Хоча відключення каналів, на мій погляд, може бути тільки тимчасовою мірою в умовах війни. Заборона ніколи не була ефективною і завжди викликає природний спротив. Частина людей почала дивитися ці канали в Інеті.

Щодо Інтернету, то, як вважає військовий експерт Валентин Бадрак, в інформаційній війні Росії проти України задіяні цілі відділи IT- спеціалістів  ФСБ. Вистачає і добровільних тролів і ботів, яким платять із російського бюджету. І як із цим ефективно боротися, здається, ніхто не знає. Ми розгублені, у нас немає досвіду контрпропаганди й спротиву інформаційним війнам.

Деякі журналісти, експерти закликають: усіх, хто ретранслює в Україні путінську пропаганду, позбавити ефіру та доступу до ЗМІ навіть в Інтернеті. Бо, мовляв, російські засоби масової дезінформації та їхні посіпаки в Україні на інше поводження не заслуговують. Але чи можна це зробити? Зрозуміло одне: не можна залишати країну беззахисною в потужному й агресивному інформаційному просторі.

Тож нам необхідно об’єднати всі ресурси: інформаційні, технологічні, людські і вибудувати пропагандистське і контрпропагандистське забезпечення країни. Зрозуміло, що на одному ентузіазмі, або зусиллями окремих груп громадян проблему не вирішити.

Якою повинна бути позиція держави в епоху інформаційних війн? Чи втратила держава можливість контролювати і впливати на інформаційні потоки? Або ж методи впливу держави можуть бути тільки радикальними – відключення тих чи інших каналів ТБ, мережевих інфо-ресурсів, Твіттера, youtubе?

На мою думку, позиція держави в епоху інформаційної війни повинна бути розумною, рішучою, але виваженою. Досі, наскільки мені відомо, Україна не контролювала і не впливала на інформаційні потоки. В ході інформаційної агресії не тільки періоду незаконної окупації та анексії Криму, а й протягом всіх 22 років незалежності Україна не тільки не протистояла, але й не захищалася від інформаційного впливу. Ми мовчки ковтали приниження та українофобські випади Росії і в інформаційному просторі двох держав, і на міжнародному рівні.

Зараз, чи не вперше за багато років, ми почали давати адекватну відсіч на рівні Міністерства закордонних справ. Відповідь МЗС на поради Україні від Росії просто блискуча! Справді, чому б Росії не наповнити федералізм реальним змістом, чому б не дати більше прав суб’єктам федерації; чому б не зробити інші мови, в тому числі й українську, державними; чому б не провести референдуми про незалежність суб’єктів федерації…

Приклад радикального впливу держави на інформаційні потоки маємо у тій же Росії. В кінці грудня 2013 року президентом РФ було підписано Федеральний закон , який дозволяє Роскомнадзору за приписом Генпрокуратури РФ проводити термінове блокування без рішення суду сайтів, які розповсюджують заклики до масових заворушень та розміщують іншу екстремістську інформацію. Подібний підхід у Китаї. То, може, й нам варто взяти його на озброєння в умовах війни.

Нещодавно я брала участь в засіданні експертної ради за участю медіа- юристів, експертів, представників Комітету свободи слова Верховної Ради… Там теж ішлося про необхідність регулювання Інтернету, але як це реально зробити, здається, ніхто не уявляє. Будь-яка спроба навести порядок у Всесвітній мережі, натикається на шалений спротив користувачів.

Але, я вважаю, цензура, заборони, відключення – це не панацея. Потрібні продумані грамотні контрпропагандистські кроки. Війна передбачає мобілізацію всіх ресурсів. Необхідна нагальна концепція державної інформаційної політики. На мій погляд, над її розробкою та впровадженням мають працювати державні інституції: РНБО, СБУ,  експерти, науковці, журналісти, IT –спеціалісти, громадські організації. Причому, в інформуванні потрібно скеровувати окремі меседжі на російськомовних громадян України,  Росію та англомовну світову спільноту.

Ось британський журналіст Пітер Померанцев сказав в інтерв’ю, що в уявленнях Заходу Україна – це біла пляма. Тому люди, коли аналізують події в Україні, роблять це з позицій Москви. В міжнародному дискурсі немає українського голосу. Немає ЗМІ, немає каналів, немає колегії експертів, які могли б захищати Україну в світі – та про це ми й самі давно знаємо, і це потрібно якомога швидше виправляти.

Поки що ми маємо якісь поодинокі кроки.  З середини березня на «Першому Ukraine» почав виходити марафон російською та англійською мовами «Единая страна». Звичайно, не маючи коштів, йому дуже важко конкурувати з «Russia Today», на яку виділяються мільярдні бюджети.

Корисні будь-які проекти з нейтралізації російської пропаганди. Працює Український кризовий медіа-центр в готелі «Україна». Дуже активно реагують на інформаційну агресію користувачі мереж. І ці ініціативи громадян дуже важливі. Так, у FB була створена група Інформаційна оборона України, метою якої став інформаційний захист населення та спростування неправдивої інформації. Окремі подкасти «Громадського радіо» виходять англійською мовою.

Редактор журналу «Ї» Тарас Возняк готує короткі повідомлення про події в Україні крім української і російської ще вісьмома іноземними мовами і виставляє на своєму блозі на «Українській правді». Такі ініціативи варто підтримувати.

Приклад подають й адекватні росіяни, які створили проект «Антипропаганда» і розвінчують брехню Путіна та російських каналів. Проект робить аналіз випусків новин. За  аналізом учасників проекту у деяких новинах російського телебачення до 90% пропагандистських сюжетів. І про це потрібно говорити, пояснювати тим, хто ще вірить…

Тобто, відключення російських каналів виправдане і доцільне в умовах війни, але цього замало. Має бути продумана програма контрдій на рівні держави. 

Сприятиме підвищенню прозорості дій влади, на моє переконання, поєднання всіх майданчиків: друкованих ЗМІ, телебачення та Інтернету. Але й без активної діяльності інституцій громадянського суспільства не обійтися. Це безсумнівно.

І ми вже бачимо хороші приклади такого поєднання. Крім того, що дії нової влади активно висвітлюються в медіа, наприклад, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков регулярно звітує перед громадськістю про роботу міністерства у своєму блозі на «Українській правді» та на сторінці у Faсebook. Кожен може залишити свій критичний коментар, зауваження та побажання. Чи могли ми бачити щось подібне раніше? Я вважаю, що це дуже хороший приклад, який могли б наслідувати й інші політики та посадовці.

Зараз найголовніше, щоб суспільство і надалі контролювало владу через засоби масової інформації, громадські організації. Особливу роль повинно відігравати суспільне телебачення, яке нарешті має бути створене. Ні в якому разі не можна допустити тих помилок, що сталися у 2005 році, коли засліплені успіхом Помаранчевої революції, ми віддали перемогу на відкуп політикам.

Який внесок ТБ і Інтернету в соціальну організацію суспільства, підвищення рівня довіри і взаємного розуміння, здібностей співпрацювати задля досягнення спільних цілей? Які можливості ТБ і Інтернету в зростанні (або падінні) самоорганізації, самоусвідомленні і самоврядуванні соціуму?

Це дуже широке питання. Зрозуміло,  роль та внесок ТБ і Інтернету в сучасному інформаційному суспільстві годі переоцінити. І саме тому, в своїх статтях, виступах, інтерв’ю я наголошую на відповідальності журналістів, адже в їх руках могутня зброя. Телебачення, електронні медіа не тільки інформують громадян, допомагають суспільству контролювати владу, а й виховують, формують певний світогляд. І коли деякі канали роками починали свої новини жахіттями про вбивство, насилля, аварії, то все це робилося з метою відволікання від проблем у суспільстві, злочинних дій влади, корупції. Інші, виконуючи волю влади і власників, відверто дезінформували, маніпулювали громадською думкою в новинах, ток-шоу. Не можна допустити, щоб це і надалі продовжувалося.

Під час останніх драматичних подій, які пережило суспільство, багато журналістів усвідомили, що діяли неправильно, хтось пішов у знак протесту з певних каналів та інтернет-видань.

Зараз більшість каналів, зокрема 5 канал, ТВі, Громадське. ТБ, «Спільнобачення», 1+1 намагаються пробуджувати суспільну думку, громадянську активність, закликають до єдності, протистояння російській пропаганді й військовій агресії.

Приклад використання Інтернету, зокрема соціальних мереж ми вже спостерігали раніше під час «арабської весни» у Єгипті, а також  під час масових  протестів на площі Таксім в Туреччині. Один з єгиптян навіть подякував Google  і назвав протест проти Мурабака «інтернет – революцією». Початок ХХІ століття має право увійти в історію, як такий, що породив новий формат революцій. Російський опозиціонер Олексій Навальний став відомим саме завдяки своєму блогу, який читають більше 50 тисяч користувачів.

І саме ІТ – технології  стали платформою для Майдану – української Революції Гідності. Адже сьогодні вже відомо, що перші заклики вийти на Євромайдан, з’явилися саме в соціальних мережах. Під час протесту було створено багато груп у соціальних мережах для інформування про події, підтримку майданівців, допомоги постраждалим, розшуку тих, що пропали безвісти. Зрозуміло, що учасники протестних акцій користувалися різноманітними гаджетами. Громадське, Еspresso.TV, Aronets.TV, радіо «Свобода», закордонні стрімери  використовували новітні інформаційні технології для інформування світу про події в Україні.

Тобто саме Інтернет допомагав протестувальникам згуртуватися, підтримувати з’язок, оперативно інформувати про свої дії, закликати на підтримку киян. Ті, хто не міг стояти на Майдані, ледь не цілодобово висіли в Мережі, боячись пропустити якусь важливу інформацію.

Вже під час захоплення Криму волонтерами було закуплено обладнання, та передано в окуповані військові частини, щоб вони могли стрімити з місця подій і розповідати, що відбувається.

Зараз важливо, як я вже говорила, об’єднати зусилля Телебачення та Інтернету на створення контрпропагандистських програм, передач і аналітичних матеріалів, у яких би розглядалися питання, на яких спекулюють російські ЗМІ. Варто спільними зусиллями працювати на об’єднання суспільства, знаходити точки порозуміння, дохідливо пояснювати, як діє пропаганда. Варто використовувати й гумористичні програми, висміювати роботу російських журналістів – ті відео, які вже є на You Tube дуже популярні.

Потрібно цілеспрямовано розвінчувати ті стереотипи, які роками вибудовували стіну між двома частинами України.

Організований українським клубом «Донбасс» обмін вболівальниками: льв’яни приїхали в Донецьк, донеччани до Львова – чудовий захід для підвищення довіри і взаєморозуміння, який висвітлювався багатьма ЗМІ.

Можливо, варто створити «національно-свідоме» телебачення російською мовою. Хоча, на моє переконання, мова – не проблема для жителів східних областей. Цю тему при кожній нагоді витягують зі старої шафи політики з метою нас розділити. Ще раз наголошу, потрібно роз’яснювати непопулярні, але необхідні кроки влади. А щоб це вдавалося, і державні посадовці мають бути більш відкритими, йти на контакт з журналістами, проводити брифінги з «гарячих» і важливих тем.

Сьогодні складно обійтися без інформаційних технологій у будь-якій сфері життя. І телебачення, й IT – технології – це могутній інструмент в розбудові сучасного суспільства і, зокрема, в протистоянні інформаційній агресії.

_____________
Світлана Єременко, медіаексперт, керівник проекту з моніторингу регіональних медіа. Український освітній центр реформ.