Аналітика

Кляп до рота …журналістам!

Оприлюднено

Війна проти журналістів переслідує мету – перекрити доступ до правдивої інформації та залякати суспільство

\"СвітланаДискредитація медійників та професії, яку ми спостерігали протягом минулого року; жорстоке, за свідченнями очевидців, цілеспрямоване побиття журналістів на Банковій; розправа з журналісткою – розслідувальницею та громадською активісткою Тетяною Чорновол; прицільний відстріл на Грушевського – це вже справжня неоголошена війна. З початку подій на Грушевського постраждало 60 працівників медіа  http://www.telekritika.ua/profesija/2014-01-27/89489. Кому так заважають журналісти, і чому це відбувається саме зараз? 

Журналісти як локомотив суспільства

Не дивлячись на те, що ми багато писали про порушення деякими журналістами стандартів,  часом неетичну поведінку, розміщення «джинси», мусимо відзначити й героїв від журналістики, яких чимало. Останніх три роки свідома частина журналістів усе частіше проявляла громадянську активність, безкомпромісність, ставала прикладом відстоювання прав:  професійних – для себе і громадянських –  для суспільства.

Згадаємо найперше рух «Стоп цензурі!», який стоїть на сторожі свободи слова, виступає проти цензури, перешкоджання діяльності журналістів і порушення професійних стандартів. Громадський рух «Стоп цензурі!» – неформальне об’єднання журналістів, яке було започатковане у травні 2010 року у зв’язку з погіршенням ситуації зі свободою слова якраз після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах.

Серед акцій активістів «Стоп цензурі!» протести під Межигір’ям, на відкритті Світового конгресу видавців восени 2012 року. Тоді, у присутності газетярів із усього світу журналісти перервали вигуками «ганьба» виступ Віктора Януковича. Вони намагалися привернути увагу до фактів цензури, загрози свободі слова в Україні. До речі, правоохоронні органи так і не розслідували напад на представників «Стоп цензурі!» під час протесту.

На прес-конференції Віктора Януковича в Українському домі у березні 2013 року учасники руху «Стоп Цензурі!» Мустафа Наєм, Сергій Лещенко, Настя Станко та інші одягнули маски, що зображали обличчя президента  http://www.pravda.com.ua/news/2013/03/1/6984615/, висловлюючи таким чином протест проти  закритості та непрозорості влади.

Саме учасники «Стоп цензурі!» найактивніше відреагували на факт побиття журналістів Ольги Сніцарчук та Влада Соделя  у травні 2013 року та на затягування з розслідуванням цього кричущого факту. 27 травня активісти руху встановили інформаційний центр під будівлею головного офісу МВС та закликали приєднатися всіх, для кого важливі свобода слова і верховенство права.

Великий резонанс у суспільстві викликало одночасне звільнення великої групи  http://www.pravda.com.ua/news/2013/04/29/6989195/ журналістів із каналу TVi внаслідок його рейдерського захоплення у кінці квітня минулого року. Тоді їх підтримали колеги зі Львова, Запоріжжя, Криму та Чернівців.

Підтвердженням активної громадянської позиції є також ініціативи групи журналістів щодо створення громадського телебачення і радіо. Не чекаючи милості та розуміння від держави, Роман Скрипін, Дмитро Гнап, Наталя Гуменюк, Мустафа Наєм, Зураб Аласанія та інші  вирішили організувати громадське телебачення, поки що в онлайн. А Кирило Лукеренко, Наталія Соколенко, Андрій Куликов, Ірина Славінська, Юрій Макаров, Олег Шинкаренко висвітлюють суспільні події у випусках громадського радіо.

Не бажаючи миритися з новою редакційною політикою, фактами якої стали цензура та порушення професійних стандартів, у листопаді 2013-го група журналістів покинула журнали «Кореспондент» та «Forbes», а також канал «Інтер» та Перший національний.

І саме журналісти були серед перших, http://sodamagazine.com.ua/evromajdan-v-ukrasns-pochatok/ хто кинув заклик вийти на Майдан після відмови від євроінтеграційного курсу та різкого розвороту влади у бік Росії.

У кінці минулого року колишній головний редактор журналу \”Корреспондент\” ( 2003-2013) Віталий Сич, головний редактор УНІАН Михайло Ганницкий, заступник головного редактора «Української правди» Сергій Лещенко і співзасновник  Громадського ТБ Мустафа Найем розмістили статтю на сайті впливового агентства Bloomberg, де назвали головних фінансових партнерів президента Віктора Януковича й закликали західних партнерів Києва ввести проти них санкції.
А з початком подій на Грушевського журналісти в повному сенсі слова опинилися на передовій.

Прояви агресії щодо журналістів у регіонах

А що у регіонах? Прикладів приниження та переслідування журналістів у регіонах більш, ніж досить. Так, журналісти видання «Аргументы Недели-Крым» були піддані кримінальному переслідуванню з боку першого віце-прем’єр-міністра Павла Бурлакова за публікацію про фальшиву прописку у гуртожитку.

Донецькі журналісти згуртувалися у соціальній мережі під гаслом «Ні агресії проти журналістів». Об’єднання було спровоковане брутальним ставленням влади (зокрема, принизливий виступ губернатора Донеччини Шишацького) та деяких інших чиновників до представників медіа.

Цю згуртованість медійники продемонстрували не тільки у соціальних мережах, а й прийшовши до суду на підтримку журналістки видання «Острів» Анни Іванової, яку рік тому привселюдно грубо обізвав один із місцевих діячів під час прес-конференції. Таку ж підтримку на судовому засіданні отримав фотограф Ігор Ткаченко. Він  уже більше п’яти років судиться з колишнім директором  стадіону, який дозволив собі вдарити кореспондента в обличчя (!) за те, що, бачте, посмів сфотографувати  олігарха Рената Ахметова. (http://www.radiosvoboda.org/content/article/25007167.html.).

Згадаймо події навколо «ТРК Бриз» та Інтернет-видання «Керч FM» улітку минулого року, коли міська влада Керчі влаштувала справжнє переслідування незалежних ЗМІ. А у серпні в Керченскій міськраді було затримано Миколу Іващенка, корреспондента сайту «Ні корупції!», який зайшов взяти інтерв’ю у міського голови Керчі з приводу цих подій.

Уже в грудні на В\’ячеслава Поєздника, журналіста дніпропетровської газети «Зоря» напали невідомі в той час, як він фіксував наслідки ДТП у Дніпропетровську, де позашляховик «Лексус» врізався в пасажирський автобус (http://www.telekritika.ua/profesija/2013-12-23/88744). Незважаючи на те, що кореспондент представився і показав редакційне посвідчення, у нього намагалися відібрати фотоапаратуру, а далі повалили на землю й били ногами.

Це тільки деякі приклади, адже протягом останнього року журналісти у Криму, Донецьку, Запоріжжі, Житомирі, Дніпропетровську, Ужгороді, інших містах відчували великий тиск, перешкоджання професійній діяльності як із боку окремих чиновників, так і органів влади взагалі. Почастішало і фізичне насилля.

Отже, останнім часом саме журналісти стали тим локомотивом, який активно «тягнув» за собою українське суспільство з болота байдужості, пасивності та пристосуванства.

Останні острівки свободи

Щоб зрозуміти, що насправді відбувається в інформаційному просторі України загалом, а на барикадах зокрема, варто усвідомлювати деякі важливі тенденції, які чітко виокремились у останні два роки.

  1. Незалежних ЗМІ, які подають правдиву й об’єктивну інформацію у регіонах майже не залишилося. А ті кілька газет і сайтів, які наперекір загальній тенденції намагаються працювати чесно, на жаль, не впливають на загальний стан речей і зазнають величезного тиску від місцевих князьків різного рівня.

Я вже неодноразово наголошувала, що надзвичайно тривожним і ненормальним для демократичного суспільства, яким ми себе декларуємо, є, наприклад, те, що у Харкові, де проживає мільйон населення, практично відсутні незалежні медіа (за винятком кількох сайтів, які навряд чи можуть вплинути на загальну ситуацію). Рік тому закрилась (читай «здалася», не маючи важелів протистояти тиску, обшукам, фінансовим проблемам) газета «Главное» (власник Арсен Аваков), яка не відрізнялась збалансованістю, але, принаймні, давала протилежну владній точку зору.

  1. Комунальні газети давно знаходяться у повній залежності від влади і пропонують читачам від 30% до 60% «джинси» (тобто, більше, ніж кожен другий матеріал, – замовний). Причому, як конфіденційно розповідають редактори комунальних видань, здебільшого друкування замовних матеріалів безкоштовне, бо розцінюється можновладцями як обов’язок видань.

Лідерами дезінформації читачів є, наприклад, сумські газети «Сумщина», «Білопільщина», донецькі «Донецкие новости», «Вечерняя Макеевка», вінницькі «33 канал», «Вінничина»… Сумські сайти «Сумиінфо» та «Exspres» місцеві медіа-експерти давно вже називають не інакше як «рупором влади». А в грудні ці інтернет- видання так старалися знівелювати значення Євромайданів, що розмістили 80% «джинси» (читай – брехні).

  1. Влада на місцях укладає угоди на співпрацю зі ЗМІ і викидає величезні кошти на створення захопливого образу себе улюбленої. Як дослідив Донецький інститут інформації, на пропагування фіктивного «покращення від влади» тільки у Донецьку у минулому році було «заплановано витратити на «інформаційний простір» 4 млн. 968 тис. грн., в тому числі із обласного бюджету – 3 млн. 778 тис. грн., із бюджетів міст і районів області – 1 млн. 190 тис. грн.»  Треба підкреслити, що жоден із цих матеріалів не маркується як реклама, тобто читачі й не підозрюють, що їм «пудрять мізки».
  2. Зрозумівши, який суспільний вплив мають медіа, колесніченки-олійники настільки «зарвалися», що хотіли диктувати журналістам свої «правила», як недолугим борзописцям.
  3. Чиновники всіх рівнів і рангів ховаються за високими парканами й залякують журналістів тому, що не зацікавлені у розповсюдженні інформації про корупційні оборудки, величні маєтки, обкрадання державного бюджету й розбазарювання земель (одне з найбільш гострих питань, яке піднімають журналісти у Криму).
  4. Журналісти почуваються залежними, зокрема і фінансово. Зарплати у регіонах мізерні (в середньому складають1500-2500 гривень) і альтернатив для працевлаштування не так уже й багато, або ж просто немає.

Тобто, фактично регіональні медіа, якщо говорити термінологією нинішньої влади, вже «зачищені». Залишалося задавити останні острівці свободи, як от: газети «Дзеркало тижня», «День», журнали «Український тиждень», «Країна», такі інтернет – видання, як «Українська правда», «Телекритика», «Острів», Hromadske.TV and Spilno.TV, «Новости Донбасса», «Медіа Порт» та найбільш зухвалих непідкупних журналістів.

ЗМІ як кістка у горлі влади

Зрозуміло, що журналістські розслідування, викриття, фоторепортажі про  нечесний спосіб життя, гламурні витребеньки, коштовний відпочинок та безпрецедентне збагачення – кістка у горлі представників влади.
І чим ближче вибори 2015 року, тим керманичам стає зрозуміліше, що з нахабами-журналюгами треба щось робити. Адже вони заважають будувати в Україні поліцейську державу, де пануватиме  всезагальна  атмосфера пристосуванства, страху і покори.

Протягом минулого року з метою дискредитації журналістів і професії влада вдавалась до брутального поводження з журналістами, приниження та залякування. Саме в історії з побиттям журналістів Ольги Сніцарчук та Влада Соделя вперше прозвучало прізвище Тітушко, яке незабаром стало загальною назвою.

На днях в інтернеті з’явилися відверті погрози  http://www.pravda.com.ua/news/2014/01/28/7011756/  Мустафі Наєму та його родині. Змушений переховувати родину і головний редактор та видавець сумської газети «Панорама» Євген Положій через погрози, які регулярно отримує після організації протесту журналістів проти «диктаторських законів».

Для дискредитації журналістів і професії всі засоби виявилися хорошими: фейкові новини, викидання приватної інформації журналістів до Інтернету, створення сайту-близнюка «Української правди», активізація так званих «зливних бачків», дискредитація окремих журналістів шляхом розповсюдження відео з приватного життя, брутальні висловлювання високопосадовців, аж до фізичного насилля.

Наближений до «сім’ї» младоолігарх Курченко викупив цілий УМХ (Український Медіа Холдинг), де відразу в кількох виданнях: журналі та на сайті «Кореспондент», журналі «Forbes. Україна» запровадив цензуру.

Можна тільки здогадуватися, на чиї гроші започаткував нову медіа-імперію Ігор Гужва. Але  його газета «Вести» (що є прикладом нечесної конкуренції, бо розповсюджується безкоштовно) й журнал «Вести. Репортер» відзначилися тонкими професійними маніпуляціями, спрямованими на збереження «совка» і пропагування напрямку у бік Росії.

Різними шляхами та багатоходовими комбінаціями закриті політичні ток-шоу, на яких мали можливість висловлюватися і представники опозиції. Тут можна згадати ситуацію з ведучою «РесПубліки» на «5 каналі» Анною Безулик, яку спочатку запросили вести суспільно політичне шоу «Справедливість» на Інтері, а після кількох випусків його просто закрили, таким чином нейтралізувавши безкомпромісну ведучу.  Поки що винятком на цьому тлі є «Свобода слова» на ICTV.

Яскравим прикладом залежності журналістів від власників став канал «Інтер» (власники – олігарх Дмитро Фірташ, Сергій Льовочкін), де під час першого тижня протестних акцій події висвітлювались об’єктивно, а зараз ми спостерігаємо суцільне маніпулювання на користь влади.

Апогеем ненависті до журналістів стали події на Банковій і Грушевського, де «Беркут» і міліція цілеспрямовано стріляли у людей із камерами та у жилетах «Преса». Били кийками по голові, цілили просто в очі, розбивали камери, кидали гранати. З початку подій тільки на Грушевського постраждало більше 60 журналістів.  Якщо додати тих, хто працював у регіонах, жертв буде значно більше.

Варто акцентувати увагу на тому, що новоспечені диктаторські «закони» від 16 січня у першу чергу були спрямовані проти журналістів і громадських активістів. Якщо б ці закони почали діяти, то професія «журналіст» повністю втратила б всякий сенс. Адже цими «законами» влада прагнула поділили суспільство на «неприкасаємих» і рабів. Про першу касту заборонялося не те, що писати, а навіть збирати матеріал. Причому  не тільки про суддів і правоохоронців, а й про їхніх родичів (ото б мали втіху славнозвісні «мажори»!).
Фактично повністю підпадали під заборону журналістські розслідування, проблемні матеріали, адже будь-яка негативна інформація могла трактуватись як наклеп і давала можливість запроторити журналіста до буцегарні. А «неслухняні» сайти можна було просто прикрити.

Отже, і своїм брутальним ставленням, і драконівськими «законами» влада, для якої чесний, принциповий, незалежний журналіст – потенційний ворог,  намагається вставити кляпа до рота журналістам і таким чином перекрити доступ громадян до правдивої інформації та залякати суспільство.

При будь-якій владі – нинішній чи новій – журналісти, все громадянське суспільство не повинні цього дозволити. І єдине, що може запобігти такому, – активний спротив і консолідація.

__________
Світлана Єременко, медіаексперт.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *