Напередодні Нового року було офіційно презентовано законопроект №7425 “Про захист української державності від проявів колабораціонізму”.
Проект спрямований на встановлення адміністративних бар’єрів для участі в державотворенні осіб, які активно підтримували окупантів на Cході України та в Криму.
І почалося…
Частина активного суспільства вмить визначилась, що законопроект ганебний, бо він, мовляв, про прощення, а не про покарання. Де в ньому “чємодан—вокзал—Росія”, колективне позбавлення виборчих прав та обов’язковий іспит на виконання гімну? Інша частина так само завзято стверджує, що законопроект — саме про покарання і проти примирення. Звідки таке страшне слово “колабораціонізм” і де воно в європейському законодавстві? Чому нам замало кримінального права? Навіщо ще якісь громадські комісії для помсти й “полювання на відьом”?
В обох таборах гучно виводять соло активісти і правозахисники зі Сходу країни, які, між іншим, мають певний вплив і доступ до головної авдиторії документа — людей з окупованих територій. До речі, текст законопроекту теж готувала ініціативна група переселенців — за результатами публічних обговорень у прифронтових містах, а також таємних опитувань у містах непідконтрольних. Тож за всіма позиціями — однакові біль і сподівання. І такі різні наративи.
У першому випадку ретранслюється сталінський принцип колективної провини всіх заручників, що опинилися в окупації. Принагідно пляма колаборації дуже зручно локалізована по лінії розмежування. Наче й немає зрадників по цей бік, наче не послаблюють державу ті, хто за гроші окупантів завдають їй шкоди десь у затишних столичних хмарочосах.
На противагу сталінщині нам з озиранням на колективний Захід пропонується сумлінно толерувати в очікуванні прийдешнього “примирення” після повернення територій. За поведінкову модель маємо, мабуть, прийняти ту безпорадність щодо проявів співпраці з окупантом, яка зрештою спричинила хаос у Європі в 1944—1945 роках. Достатньо прочитати “Жорстокий континент. Європа після Другої світової війни” Кіта Лоу, щоб зрозуміти — жодна країна не встигла підготуватися до стресу деокупації і не мала жодної стратегії, як поводитися з населенням, що колаборувало. Чи мала таку, що називалася “Хай буде як буде, а там подивимося”.
Тож перше, що нас очікуватиме після визволення (якщо ми й надалі будемо покладатися на зірки й озиратися на чужий (невдалий) досвід, вважаючи це за слідування гуманістичним цінностям), — масові самосуди. Відразу після визволення в серпні 1944 року у Франції сталося від 30 до 100 тисяч судів Лінча. В Італії внаслідок спонтанних “акцій помсти” було страчено від 10 до 15 тисяч людей. Щоб відновити контроль над ситуацією, держави були змушені в короткий проміжок часу відреагувати змінами законодавства і терміново навантажити суди. Так, у Франції у серпні-вересні було ухвалено два закони, які встановлювали відповідальність для тих, хто, “допомагаючи Німеччині та її союзникам, загрожував національній єдності, правам і рівності всіх французьких громадян”. Бо інакше навіть арешти не рятували колаборантів від розправи натовпу — висмикували з камер.
Тобто з деяким запізненням далі будуть суди. Які нам теж не сподобаються. Бо якби стаття 111 КК України про державну зраду була робочою, від кількості різноманітних зрадників у тюрмах уже забракло б місця. А в наших реєстрах судових рішень вироків за цією статтею — не більше десяти. Європейські судові системи не були історично дискредитовані, як це є в Україні, однак та ж таки Франція не отримала відчуття справедливості від більш ніж 40 тисяч винесених вироків. Бо колаборантів судили колаборанти — інших суддів не було де взяти. Письменник-гуманіст, учасник підпілля Альбер Камю, який писав листи з проханням подарувати життя засудженим до смертної кари (таких було ще шість тисяч людей), за кілька років у розпачі спостерігав, як ті, хто чинив злочини й уникнув суду, невдовзі перейшли в наступ, претендуючи в очах суспільства щонайменше на рівну правоту з героями спротиву. Прощення колаборантів, вважав Камю, це принесення в жертву всіх мертвих, які чинили опір. Образа тих, хто не колаборував, залишилася з ними на довгі роки після того, як Де Голль — теж у розпачі — вирішив, що “Франції потрібні всі її діти”.
Тож міфологічно забарвлена французька модель, яка просувається нині як взірець “всепрощення”, не була ані безжертовною, ані справедливою, ані дієвою щодо так званого примирення.
Справді, амністія всіх колаборантів, яка відбулася 1953 року, ситуативно сприяла єдності Франції, незважаючи на травму, досі болісну для французів. Але чи спрацює це в нашій ситуації? Ми ж пам’ятаємо, що країни Європи мали на той час поверженого й знеціненого ворога, не спроможного вже на будь-який реванш? Чи треба нагадувати, що наш гібридний ворог іще живий і здатний на будь-яке зло на будь-якій частині території України навіть після нашої перемоги?
І в цьому — перша й головна відмінність примирення після закінчення російсько-української війни від примирення після Другої світової. Тому майбутній закон про колабораціонізм — узагалі не про покарання чи прощення, він насамперед про захист держави і людей, які вважають себе українцями. Захист від тих, хто себе українцем не вважає і має час, натхнення й ресурс проти неї активно діяти. Сприяти позбавленню їх цього ресурсу — завдання держави номер один.
Примирення — завдання наступне. Йдеться про справжнє примирення через спільне подолання наслідків війни, а не через безкарність, яка, як відомо, породжує вседозволеність. Примирення не спричиняється шаманськими мантрами і не дарується під ялинку за страждання. Як будь-який інший процес, воно мусить мати свої рамки й правила. І бажано, щоб ці правила були встановлені заздалегідь — щоб усім учасникам було зрозуміло, де проходять червоні лінії, за якими процес уповільниться або зовсім зруйнується і потребуватиме нових зусиль (років, грошей, сліз) для відновлення.
Саме такі унормування пропонує законопроект №7425, який, за словами його співавтора Віталія Овчаренка, “є по суті стратегією поведінки України щодо її громадян, які опинились у вирі війни”. Передусім це, звісно, стосується жителів тимчасово непідконтрольних територій, яких ми після юридичного визнання агресії зможемо з повним правом назвати окупованими людьми, серед яких, як це завжди й буває під час окупації, є заручники, є патріоти і є колаборанти.
Якщо уважно прочитати документ, то стає зрозуміло, що більшій частині окупованого населення — це понад 99% людей — запропоновано взяти участь у процесі примирення, навіть (оце зараз збентежаться “яструби”!) якщо вони не є лояльними до України. Нелояльність, спричинена тотальною і токсичною пропагандою РФ, не є злочином і за неї не настає відповідальність. Навіть вимушена колаборація не є злочином і “червоною карткою” для виходу на поле в команді порозуміння, якщо нею не завдано значних збитків державі.
Неприйнятними для України є конкретні дії, а не факт перебування на окупованих територіях. Примирення не буде з тими, хто колаборував свідомо, активно сприяв політиці окупаційних адміністрацій, тим більше зі зброєю в руках. Для таких людей, по-перше, ніхто не скасовує Кримінального кодексу (окремим законопроектом пропонуються, до речі, невідкладно внести зміни до ККУ щодо посилення відповідальності за державну зраду). А в межах законопроекту №7425 передбачено суворі адміністративні обмеження щодо продовження ними антиукраїнської діяльності на державних посадах.
Юрист ініціативної групи законопроекту Ірина Лоюк вважає, що існуючі міжнародні практики цілком дозволяють ухвалити адміністративну процедуру розгляду кандидатур на ключові посади в органах влади України на предмет наявності в їхніх діях ознак колабораціонізму. Обмеження щодо колаборантів встановлюються на 15 років і передбачають заборону обіймати будь-які посади державної служби; обиратися (призначатися, бути включеним) до органів державної влади та органів місцевого самоврядування або комісій, робочих груп, інших органів, що при них утворюються; бути залученим експертом щодо роботи вказаних органів; здійснювати правосуддя; входити до складу правоохоронних органів; призначатися на роботу до стратегічних об’єктів; бути допущеним до державної таємниці; отримувати дозволи на придбання та зберігання зброї.
Автори законопроекту, серед яких також народні депутати Сергій Висоцький, Андрій Левус та інші, вважають, що він торкнеться лише мізерної частини громадян України — близько 0,5%. У ці лічені тисячі людей, усунутих від державотворення з “червоними картками”, потраплять насамперед “депутати” “ДНР” і “ЛНР”, керівники міських “адміністрацій” і “міністерств”, пропагандисти “республіканських” медіа, керівництво закладів вищої освіти, особи, причетні до проведення псевдореферендумів 2014 року тощо.
Цікаво, що серед підписантів законопроекту №7425 — народний депутат Ігор Лапін, який навесні минулого року зареєстрував власний законопроект “Про заборону колабораціонізму” (№6170), в якому за прояви навіть вимушеної пасивної співпраці з окупантами пропонувалося ув’язнення.
Отже, суто адміністративний характер нового законопроекту — з його принциповою презумпцією невинуватості та наголосом на індивідуальній, а не колективній провині та стигматизації — має свідчити про вибір курсу на збалансованість між суспільним запитом на покарання і запитом на прощення. Класифікація злочинних дій проти держави — теж важливе досягнення. Керуючись цією шкалою, більшість жителів окупованих територій легко визначить, що їм немає чого боятися повернення України, ніхто не вважатиме їх зрадниками чи ворогами за місцем перебування, як про те розповідають “Оплоти”. До того ж є шалений вербальний зиск, що дозволить нам зрештою позбутися в лексиконі огидного й безпідставного означення “сєпари”, яке за своєю суттю не відповідає дійсності, бо в нас не громадянська війна, і Схід країни — не Каталонія.
Слово “колаборант” — теж, звісно, не тістечко. Воно також має явну негативну конотацію, наче спеціально вигадане для російської пропаганди (в РФ і так уже лякають законопроектом як “каральним”). Але, по-перше, воно відтворює суть співпраці з окупантом, історично зрозумілу всім задіяним сторонам. А по-друге, слово “абсорбція”, наприклад, узагалі ніби назва фільму про злого доктора, втім, міністерству алії та абсорбції в Ізраїлі якось байдуже, чи подобається репатріантам, що їх поглинатимуть і розчинятимуть.
Істерика РФ зрозуміла, бо законопроект спрямований не лише на колаборантів у “республіках”. Він також стосується “агентів впливу” на підконтрольних Україні територіях. Зокрема, “золотої акції” окупантів в інформаційній війні — колаборуючих ЗМІ. Використання як джерел матеріалів “прес-служб” так званої ДНР, толерантна передача пропагандистського духу їхніх повідомлень, героїзація окупантів, просування дестабілізуючих поглядів на ситуацію, що склалася на Сході України — саме так, за звітами медіамоніторингів Інституту демократії ім. Пилипа Орлика, відбуваються суб’єктивація російських маріонеток та роздмухування антиукраїнських меседжів. Наприклад, блогерами ахметовського сайту “Донецкие новости” (Київ) запрошуються штатні журналісти окупаційних утворень, зокрема прес-секретар одного з ватажків “ДНР”.
Авжеж, запобігти існуванню такої журналістики адміністративними засобами неможливо, бо їхнім оберегом є свобода слова. Під дію законопроекту підпадуть хіба що редактори комунальних ЗМІ. Проте буде запущено механізм системної демотивації для власників приватних видань, які вважають за припустиме служіння колаборантам. Закрита для певних осіб можливість просунутися до влади спонукатиме їх скорочувати підтримку “кишенькових” видань. Допоміжний позитивний результат законопроекту — прибирання з газетних шпальт безлічі вмить збанкрутілих у політичному сенсі персонажів, які звикли розбещувати журналістів “джинсовими” гонорарами.
Найбільш суперечливий пункт — власне комісії, що розглядатимуть кандидатури висуванців на публічні посади та позбавлятимуть політичного майбутнього колаборантів. Правозахисники визнають за цією інституцією багато ризиків. Під сумнів ставиться дотримання принципів відкритості, прозорості, публічності та незаангажованості впродовж створення та роботи комісій. Багато питань викликає їх підзвітність президентові України. Бентежить “позасудовий” мандат на обмеження прав, хоч і в межах адміністративної відповідальності.
Але принциповим у законопроекті здається саме залучення до комісій громадськості, яка є і буде драйвером процесів усунення колаборантів з державних перегонів. Архітектура ж утворення комісій може стати полем для дискусії. Як і склад їхніх повноважень, як і механізми виконання, як — це надважливо — і постаті, що нададуть комісіям авторитетності в суспільстві.
Палітра для пошуків точок порозуміння багата, бо алгоритми роботи комісій правди і примирення напрацьовані вже в понад 30 країнах світу — від ПАР і Іспанії до Боснії і Соломонових Островів. Уперше цей міксовий формат між судовим розглядом і публічним проговоренням травматичного досвіду було створено 1974 року в Уганді. За кожною комісією — роки роботи над документальними свідченнями, доказовими базами, аналітичними звітами. Десь результати були вражаючими, десь розчарували, проте саме завдяки цим комісіям суспільство дізнавалося набагато більше про себе, ніж якби воно почало переслідувати людей у судовому порядку або ж просто обрало мовчання і забуття.
Мовчання і забуття не допомогли Франції, коли наприкінці 60-х років минулого століття молоде покоління почало домагатися правди і ставити запитання щодо провини і покарання. Як не допомогли Росії, яка злякалася дати правдиву оцінку своєму трагічному минулому і знову перетворилася на монстра.
Нам не можна до монстра. Не можна реваншу. І не можна мати спотворену незасуджену історію, що буде бомбою з годинниковим механізмом.
Бо вже нині, поки тривають запеклі суперечки навколо законопроекту, вчителі звільненої Красногорівки, серед яких є ті, хто відкрито агітував за РФ на “референдумі”, вмовили одного народного депутата написати подання про визнання їх УБД. Вже нині інші народні депутати їздять до Донецька (ба навіть до Москви) посидіти за одним столом з окупантами та їхніми посіпаками.
Тож надалі заплющувати очі й казати: “Ні, синку, колаборантів не існує, то фантастика” — це вже не толерування, це, даруйте, збочення.
Чи є в Україні визначні постаті, які могли б зцементувати роботу комісій правди так, як письменник Ернесто Сабато в Аргентині або архієпископ Десмонд Туту в ПАР (останній, до речі, отримав за свою діяльність Нобелівську премію)?
Чи зможуть українські суди й комісії функціонувати як взаємодоповнювальні органи за повної поваги схожих, але роздільних функцій, як це відбувалось у Сьєрра-Леоне?
Ми не довідаємося, поки не спробуємо. Поки не дозволимо собі спробувати, поєднавши переймання західних моделей і потреби власного порядку денного. Ми маємо пройти свій етап transitional justice і наповнити його власним змістом без паралізуючого озирання довкола.
Пам’ятаєте, як наприкінці 2016-го — початку 2017-го правозахисники привезли з Європи дефініцію “ефективний контроль” щодо захоплених територій — як поцуплену кальку з якогось робочого документа? Просували той “контроль” усюди, з півроку розповідали, чому міжнародні інститути “окупацію” як юридичний термін нам ніколи не дозволять. Побавилися і втихомирилися. Які наслідки мала відмова від “контролю”? Жодних. Тож і немає колективного Заходу, який нам дозволить чи не дозволить жити своїм розумом. Є окремі спільноти, що обстоюють свої регламенти. Є наш комплекс меншовартості та острах, що не всім сподобаємося. І є права людини, які ми мусимо захистити. Серед них — право окупованих людей на чесне ім’я, право патріотів не бачити у владі посіпак окупантів і право переселенців повернутися до визволених міст та очолити їх відновлення.
Це, зрештою, відповідь на останнє спірне питання — а хто ж там працюватиме, якщо нові закони люструють і усунуть від влади всіх компетентних адміністраторів?
“Новою владою повинні стати ті чиновники, які кинули все і зараз живуть на звільненій території. Ті, які не зрадили. Вони, ті, що залишились вірними, значно краще розбираються у специфіці ситуації та місцевості, аніж ті, що прийшли в апарат служби через АК-47 під російським триколором. Вірність має значення“, — каже співавтор законопроекту, ветеран АТО і волонтер громадського руху з деокупації Віталій Овчаренко.
Тож упораємось якось без “крєпкіх хазяйствєнніков”. Очі бояться, а руки роблять.
Інна Юр’єва
(опубліковано у виданні Дзеркало Тижня)