Бої за Іловайськ у 2014 році стали поворотною точкою війни на Донбасі. 18 серпня батальйони Донбас та Дніпро-1 зайшли у місто. Однак українські солдати не змогли взяти під контроль усе місто і пізніше попросили про підкріплення.
24 серпня, у День Незалежності, ватажок сепаратистів Олександр Захарченко оголосив про наступ. Російські війська перейшли український кордон, і в Іловайську разом із проросійськими сепаратистами оточили українських військових.
26 серпня розпочалися переговори між командуванням АТО та російським генеральним штабом. 28 серпня російський президент Путін запропонував організувати “зелений коридор” для українських військових. 29 серпня “зелений коридор” було розстріляно. Тільки невеликій частині українських військових вдалося прорватися через оточення. За оновленими даними Генпрокуратури, втрати українських сил у битві: 366 вбитих, 429 поранених, 300 полонених. Після Іловайську українські війська перейшли до оборони та Мінські угоди були підписані.
Українські журналісти, так само як і українське суспільство, не були готові до війни. Українські ЗМІ не мали достатньо спеціальних військових кореспондентів. Було також незрозуміло, як писати про Донбас у ситуації інформаційної війни. Адже Росія відкидала факт вторгнення, незважаючи на велику кількість доказів, які були представлені українською стороною, НАТО, міжнародною спільнотою.
Також потрібно зауважити, що українська журналістика у 2014 і сьогодні має багато проблем, які впливають на її незалежність та якість продукції. Незадовільне фінансування, непрозора система медіавласності та інші.
Якісна інформація, а також можливість вільно провадити суспільну дискусію – важливі для демократії, а суспільство має контролювати свободу слова. Однак, під час війни деяка інформація може бути обмежена. Тим не менш, у цифрову добу не так легко приховувати факти. Наприклад, в Україні у 2014 року соціальні мережі активно використовувалися лідерами думок, українські громадяни зверталися до Міністра оборони через Фейсбук, командир батальйону Донбас просив Гелетея про підкріплення через Фейсбук та ін. Після Іловайську міністр оборони навіть звинуватив деяких користувачів Фейсбуку у поразці.
Українські ж ЗМІ у цій ситуації діяли переважно як ретранслятори дискусії. Тож аналіз висвітлення битви за Іловайськ може бути важливим для вивчення перебігу демократичних процесів у соціальних мережах, так само як і взаємовідносин між новими та традиційними медіа під час війни.
Військова журналістика та демократія
Якісна та незалежна журналістика під час війни надзвичайно важлива, хоча світова практика мас-медіа дає нам приклади деяких обмежень та викликів “цінностям та професійним практикам преси” (Narasimhan).
Наприклад, Найтлі (Knightley) розрізняє декілька характерних рис поняття:
– ідентифікація з однією із сторін конфлікту;
– використання пафосного мілітаристського стилю;
– концентрація уваги на “екшені” (action);
– поверхневий наратив та малоінформативний контекст / бекграунд чи історична перспектива.
Журналісти зазвичай не мають багато часу для власних розслідувань та “просто слідують за подіями”, надають перевагу офіційним джерелам або елітам (політики, високопоставлені військові), тим часом як позиції солдат та мирних мешканців ігноруються. Згідно із дослідженнями Хаєса та Гуардіно (Hayes and Guardino), американські журналісти не дотримувалися балансу між позиціями за і проти війни в Іраку, таким чином “висвітлення теми журналістами не відповідало демократичним стандартам, на які зазвичай орієнтуються працівники ЗМІ”. Зазвичай висвітлення подій епізодичне. Межа між патріотизмом та об’єктивністю стає невиразною, тож журналісти практикують “патріотичну журналістику” або використовують “національний етос”, незважаючи на глобалізаційні процеси та наявність міжнародної аудиторії, зокрема в мережі.
Вплив влади також має бути взятий у розрахунок. Існує багато прикладів спеціальних дій, які застосовувалися для того, щоб обмежити інформацію про війну. Кац та Лібс (Katz and Liebes) пишуть про практику, яка використовувалася під час війни у Перській затоці, коли журналістів “утримували від доступу до місць, де відбувалися воєнні дії, і змушували обмежуватися інформацією з регулярних брифінгів генерала Шварцкопфа”. Майкл Гріфін (Griffin) розповідає, що військові моніторили журналістські матеріали, тексти також переглядалися спеціальними військовими посадовцями перед публікацією. Журналісти супроводжували військові частини під час війни в Іраку, тож журналісти не могли самостійно обирати події для висвітлення: “журналісти могли вільно писати про те, що вони бачать з танку чи гелікоптера, відчуваючи себе членом команди”.
Інші форми впливу уряду чи військових на журналістів: “ізоляція (Гренада та Панама), використання пулів (Перська затока), надання недостовірної інформації (Перська затока), використання ескортів (Перська затока), телевізійні спектаклі (Сомалі), новинний “блекаут” (Гаїті), практика відрядження обраних журналістів до певних військових частин (Боснія), накази про нерозповсюдження інформації (Косово)”.
Таким чином, у суспільстві існує серйозна потреба для військової журналістики, яка буде “очима та вухами громадськості як на полі битви, так і в коридорах, де ухвалюються важливі політичні рішення”. Однак, ми маємо взяти до уваги і певні обмеження, що виникають під час висвітлення війни. Війна – зазвичай складна тема, і деякі сторони можуть впливати на те, як журналісти відображуватимуть події. Тим не менш, нові технології можуть допомогти журналістам вирішити певні проблеми.
Журналісти можуть знаходити місцевих активістів, блогерів, і як результат, отримувати інформацію із тих місць, куди журналісти не мають доступу (тут можна згадати приклад “Гардіан” та багдадського блогера Салама Пакса). Інформація може передаватися прямо з поля бою, тож у деяких випадках журналісти можуть уникати цензури та тиску. Згідно з Річардом Пендрі (Richard Pendry) сьогодні в Україні “набагато більше новинних джерел доступні для професійних журналістів”. Існують також громадянські журналісти, які можуть кинути виклик працівникам ЗМІ (для війни на Донбасі можна згадати приклад Белінгкет (Bellingcat).
Тож, використовуючи приклад висвітлення битви за Іловайськ українськими онлайновими новинними медіа, ми зможемо зрозуміти, чи використовують новинні сайти нові можливості цифрової епохи.
Висвітлення битви за Іловайськ українськими онлайн-ЗМІ
Два українських новинних сайти – “Лівий берег” та “Українська правда” – були взяти для дослідження. Обидва видання незалежні, публікують переважно жорсткі новини (hard news), отримують високі оцінки за дотримання професійних стандартів. “Лівий берег” – проект Інституту Горшеніна, який проводить дослідження у політичній, економічній та соціальній сферах. Він не пов’язаний з жодним українським політиком, бізнесменом чи олігархом. Сайт було засновано у 2009 році. “Українська правда” була створена у 2000 році відомим українським журналістом Георгієм Гонгадзе.
Хронологічні межі дослідженням 18 серпня (день, коли українські батальйони зайшли в Іловайськ) – 18 жовтня. Усі тексти (новини, інтерв’ю, нариси) про битву були зібрані та проаналізовані.
Спочатку визначалися джерела новин: кількість джерел у кожному тексті, походження джерел (урядові, військові, ЗМІ та ін), а також способи збору інформації (кореспондент на місці події, передруки, брифінги та ін).
Згідно із професійними журналістськими стандартами, журналісти мають використовувати різноманітні джерела інформації (у випадку війни – не тільки високопосадовців з уряду, ЗСУ, МВС, але й солдатів, місцевих жителів та експертів). Деяка інформація про поточні військові операції може бути закрита на деякий час, але після проведення операції журналісти мають діяти з метою відновити повну картину. І, звичайно, бекграунд є дуже важливим.
Почнемо з кількості джерел у текстах (у таблиці показано кількість джерел в одному матеріалі)
Більше ніж у половині текстів лише одне джерело, хоча, згідно із теорією, збалансований журналістський матеріал має містити три та більше позицій (за, проти та нейтральна).
Звичайно, такі події, які війна, непередбачувані, розвиваються швидко, але журналісти можуть додавати бекграунд після того, як “гаряча фаза” закінчилася. Тож давайте розподілимо наші дані на два періоди: перший, “гарячий” (початок битви за Іловайськ та розстріл “зеленого коридору” 18-29 серпня) та другий – “спокійніший”: 30 серпня – 18 жовтня.
Таким чином, ми не бачимо зростання кількості текстів із двома та більше джерелами інформації у другому періоді. На “Лівому березі” навіть є зменшення кількості таких текстів, порівняно із першою, “гарячою” фазою.
Далі ми визначали способи збору інформації:
Цитати із соціальних мереж (переважно із Фейсбуку) були найбільш популярним джерелом на обидвох сайтах. Тож типовий текст про події в Іловайську містив тільки одну цитату із Фейсбуку та тільки одне джерело. Беручи до увагу специфіку постів у соціальних мережах, можна поставити запитання щодо якості такого тексту: перевірка фактів для Фейсбуку не обов’язкова, пост зазвичай експресивний, емоційний і, звичайно, найчастіше він не збалансований та не відповідає іншим стандартам, прийнятим у журналістиці. З іншої сторони, потрібно звернути увагу й на сучасну індустрію новин. Соціальні мережі набагато швидші та містять інформацію з перших рук. Тож, очевидно, для журналістів-інформаційників саме ці два фактори видаються більш важливими, ніж баланс та повнота.
Репортер на місці подій має другу позицію на сайті “Лівий берег”, але от “Українська правда” використовувала власних кореспондентів дуже рідко. Звичайно, для ЗМІ може бути проблематично мати журналіста у зоні проведення бойових дій, до того ж, такий репортер повинен пройти спеціальну підготовку, бути застрахованим. І у 2014 році Іловайськ був не єдиною гарячою точкою на Донбасі. Однак, ЗМІ можуть використовувати власних кореспондентів для того, щоб брати інтерв’ю чи створювати репортажі не тільки у зоні бойових дій. Такий репортер може перевіряти і доповнювати інформацію, отриману з офіційних джерел, шукати альтернативні джерела, додавати контекст (якраз “Лівий берег” подавав матеріали від власних кореспондентів як з Іловайську, так і публікував інтерв’ю, які журналісти брали в Києві, а от “Українська правда” переважно передруковувала інформацію з інших ЗМІ).
Зазвичай саме передруки з інших ЗМІ та прес-релізи стають провідними способами збору інформації. Тож журналісти у переважній більшості випадків не бачать події на власні очі та використовують свідчення інших, не перевіряючи їх.
Зараз давайте поглянемо на походження джерел, які використовувалися у текстах. Ми вирізняли офіційні джерела, волонтерів, батальйони, журналістів та експертів, активістів та звичайних громадян (солдатів, їхніх родичів, свідків). Тут маємо виразний дисбаланс.
Офіційні джерела, такі як Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ, Рада національної безпеки та оборони та ін. – з-поміж лідерів. Таким чином, влада отримує можливість пояснювати свою позицію та повторювати ключові повідомлення для суспільства.
Український уряд, депутати Верховної Ради та президент представлені у соціальних мережах, і журналісти не мають жодних проблем, аби зібрати цю інформацію. Прес-служби представників влади (центральної та місцевої) також активні в інтернеті. Тож соціальні мережі та інтернет не знижуть, а навпаки підвищують присутність офіційних джерел інформації у журналістських текстах. Відповідно можна говорити про витіснення альтернативних поглядів, думок експертів, активістів та інших представників громадян.
Так само непропорційна і увага до різних батальйонів, що брали участь у боях за Іловайськ. Один батальйон має більше цитувань, ніж інші. Деякі ж батальйони взагалі були обійдені увагою.
Командир батальйону Донбас був ключовим спікером, отримавши найбільшу частину цитувань, порівняно із іншими лідерами думок (більше ніхто – навіть президент або міністри оборони / внутрішніх справ – не мали так багато згадок). Можемо пояснити цю увагу до Семенченка та батальйону Донбас якраз таки активною присутністю на Фейсбуці.
Семенченко оновлював свої пости декілька разів щодня, він давав інформацію про перебіг боїв, критикував представників Міністерства оборони, просив про підкріплення, тож журналісти цитували його експресивні дописи, щоб зробити власні матеріали клікабельними. Таким чином, Семенченко може сприйматися як альтернативний голос, однак журналісти не шукали його спеціально, вони просто ретранслювали його повідомлення.
Ще один приклад такої популярної постаті на Фейсбуці – експерт Дмитро Тимчук, хоча, кількість згадувань тут набагато менша.
Тож загалом мережеві новинні медіа не змінюють традиційні пратики ЗМІ щодо збору новин під час війни. У “форумі ідей”, який має бути представлений в мас-медіа, спостерігаємо недостачу різноманіття. Однак, є одна цікава деталь. Деякі лідери думок можуть вплинути на порядок денний ЗМІ, але журналісти не шукають їх спеціально. Для того, аби бути включеними до соціального діалогу, такі джерела мають зробити собі ім’я із допомогою мережі, використовуючи традиційні мас-медійні стратегії (конфліктність, інтрига, емоції та ін.) Мас-медіа слідкують за популярними персоналіями (Семенченко, але не інші командири батальйонів, Тимчук, але не інші експерти та ін). Тож різноманіття у мережевих новинах мало, але ця проблема може бути вирішена тільки самими лідерами думок. Популярність особистості дуже важлива для мережевих ЗМІ, адже текст має бути клікабельним.
Для мережевих новинних медіа швидкість та тенденція запозичувати ключові дискусійні теми із соціальних мереж та заяв влади більш важливі, ніж баланс та повнота інформації. Провідний тип новинного повідомлення – текст, що базується лише на одному джерелі із Фейсбуку. Електронні мас-медіа намагаються відобразити усі важливі та цікаві новинні приводи та у більшості випадків не досягають балансу із часом.
Ще одна важлива риса мережевого висвітлення – це практика переробки інформації.
Електронні медіа намагаються публікувати якомога більше новин, тому кількість ексклюзивних повідомлень від власних кореспондентів незначна. Однак, репортери можуть використовуватися і для того, щоб перевіряти інформацію та додавати баланс від офіційних джерел, як це робили на сайті “Лівий берег”.
Вільна та відкрита дискусія – надзвичайно важлива для демократії, хоча інтернет-медіа створюють ілюзію форуму ідей, доступного до кожного. І пам’ятаючи про те, що зростає кількість людей, які хочуть отримувати новини в мережі, маємо поставити питання щодо майбутнього демократії у реальності швидкої, неповної інформації, яка рідко перевіряється.
Наталія СТЕБЛИНА