Ми маємо справу з гібридною війною, в якій медійна сфера є не лише дуже чутливою. Вона є відкритим джерелом інформації і для ворога, свідченням про його успіхи чи неуспіхи.
Якби в часи Запорізької Січі існував Фейсбук, то, безумовно, лист до турецького султана вважався би написаний “мовою ненависті”. Його автори, зображені на відомій картині Репіна, були б пожиттєво забанені, а зміст був би послівно закладений в алгоритм автоматичних заборон.
“Повість минулих літ” з її колоритним описом спалення живцем княгинею Ольгою древлянських послів (включно з усіма пізнішими ілюстративними гравюрами) спіткала б та сама доля.
Історія Європи творилася кривавими забавами вікінгів, які не мали нічого спільного з гламурними персонажами з псевдоісторичних серіалів. Європейські автохтони в боргу не залишалися. Та й етика і естетика хрестових походів не мала нічого спільного ні з Нагорною проповіддю, ні зі святковою літургійністю.
Бажання витіснити або замінити малоестетичну реальність війни на щось більш прийнятне для цивільної свідомості завжди мали як всі правителі воюючих країн, так і самі суспільства.
Запит правителів на окультурення жахів війни традиційно полягав у психологічному підтримуванні мобілізаційної готовності підданих, а потім і громадян. Запит мас, а потім і суспільств, полягав у інстинктивному бажанні витіснити травматичні свідчення очевидців із власного інформаційного обігу.
Звісно, це торкалося власних жертв. Традиційна дегуманізація ворога, навпаки, передбачала ритуальні торжества з використанням трупів, наприклад, відоме облаштування чаш для вина з ворожих черепів.
Французький історик Філіп Ар’єс в своїй праці “Людина перед обличчям смерті” називає сучасний, п’ятий етап ставлення до цих явищ «перевернутою смертю», коли суспільство витісняє смерть з колективної свідомості, і поводить себе так, наче її не існує, і ніхто ніколи взагалі не вмирає.
Індивідуальна самосвідомість, захисні механізми проти неконтрольованих зовнішніх сил, віра в загробне життя та віра в причинно-наслідковий зв’язок між злом і гріхом, між стражданням і смертю, як базис міфу про “падіння” і “піднесення” людини. Ці чотири фактори постійно взаємодіють між собою в культурно-інформаційному просторі, залежно від того, наскільки близько і швидко смерть наближається до людини.
Реальність війни вступає у нерозв’язуваний конфлікт з “перевернутою смертю”. Внутрішній драматизм породжує у масової людини питання, на які вона сама не може дати відповіді. І тоді людина звертається з цими питаннями до суспільства.
Вона наповнює ними інформаційний простір, таким чином створюючи тематичний запит для медіа. Засоби масової інформації реагують на нього, у свою чергу мультиплікуючи і наповнюючи медіапростір цілком достовірними жахами.
Утворюється замкнуте коло. Включається механізм психічної індукції, тобто навіювання однією або кількома особами усім іншим своїх болісних сприйнять, суджень, прагнень. Ослаблені, невротизовані, інфантильні особи, а також особи у стані так званої “хворобливої готовності” виступають у ролі “збільшувального скла” наведених у медіа реальних трагедій.
Як це працює у випадку нашої війни. Існує консолідована і цілком вмотивована ненависть мільйонів українців до російських загарбників. Поза “територією війни” продовжує існувати світ, який продовжує жити за правилом “перевернутої смерті”. Він буде відторгувати нашу інформаційну реальність (що ми вже бачимо по зміні політики соціальних мереж), тому що це механізм їхнього колективого психологічного самозахисту.
Натомість українська медіа-реальність дедалі більше насичується травматичними подіями, людським горем і прокльонами на адресу ворога.
У сучасному інформаційному світі, коли кожен легко може бути сам собі і пресою, і телебаченням і радіо, (іноді значно впливовішим, ніж медіа з офіційним журналістським статусом), громадянське суспільство має значно більшу конкурентну перевагу в швидкості і драматичності формування контенту.
ВІдповідно преса, маючи більші юридичні зобов’язання і обмеження в контенті, постійно намагається повернути собі конкурентну перевагу, цитуючи і поширюючи найбільш вражаючі і криваві епізоди війни.
На першому етапі війни це мало продуктивний характер, мобілізуючи суспільну енергію спротиву і помсти. Зараз ми знаходимося на тій стадії, коли вся номенклатура можливих і неможливих страшних епізодів вже заповнена, і епізоди лише повторюються, відрізняючись локацією і масштабами.
Лишається, звісно, ще сценарій використання ворогом тактичної ядерної зброї, але з точки зору вже існуючої психотравмуючої ситуації він мало чого додасть до загальних існуючих переживань.
Український читач і глядач “об’єднуються в травмі” разом із засобами масової інформації, взаємно поширюючи драматичний контент, і таким чином солідаризуються за рахунок емпатії, співчуття.
Але тут є нюанси. По-перше, люди, які безпосередньо щодень стикаються з загиблими, відірваними кінцівками, розкиданими нутрощами і усіми супутніми ефектами, вкрай рідко це поширюють. Не тільки через потребу інформаційної безпеки чи службові обмеження. Для них це вже банальність, і не може бути цікавим предметом проекції своїх успіхів. В умовах війни джерелами для вірогідних інформацій про успіхи є президент, міністр оборони і головнкомандуючий.
Громадянське суспільство хоче впливати (і активно впливає волонтерським рухом) на перебіг війни. Але в своїй інформаційно-медійній частині воно намагається пом’якшити свій зростаючий невротичний стан через поширення й обговорення (здебільшого болісне) чергових жахіть війни.
Журналісти зазвичай сильно переоцінюють стан власного душевного здоров’я. Тобто вони демонструють ситуативну психологічну стійкість, але перебувають під загрозою довгострокових психологічних проблем. Такий стан професійного занурення в травму сприяє поширенню інформації, яка травмує читачів більше, ніж самих авторів.
Захисними чинниками і запобіжниками тут можуть бути:
а) вміння контролювати емоційні реакції,
б) досвід подолання складних ситуацій,
в) сильне відчуття сенсу своєї діяльності,
г) підтримка керівництва і колективу (спільнота непублічної підтримки).
Кілька порад для всіх медіа-активістів, які можуть зменшити травматичні наслідки ваших публікацій.
Точність – перехресна перевірка всього, ніяка не перевірена особисто інформація не повинна транслюватися.
Незалежність – лояльність до своєї аудиторії, а не до партійних і політичних лідерів, чи власників видань.
Неупередженість – не існує такого поняття, як повна об’єктивність. Справедливість є ключем до істини, але істина теж здатна вбивати.
Людяність – пам’ятайте, що ви повідомляєте про реальних людей з реальними почуттями.
Підзвітність – визнайте свої помилки, оскільки це показує, що ви відповідальні перед своєю аудиторією.
Також пригадайте собі таку обставину з дещо іншої сфери життя. І до війни, і під час, в Україні скоюються суто кримінальні, побутові вбивства. При чому, бува, з доволі драматичними сюжетами. Це і вбивства дітей матерями і батьками (і навпаки) розчленування, згвалтування – все, з чого черпають свої сюжети поліцейські трилери. Ви прочитаєте про це хіба пару рядків, і не в топ-новинах. Не кажучи вже про фото з подробицями.
Бо на місці всякого злочину ведуть попередній огляд і фотографування слідчі і криміналісти. Одна з причин невитоку назовні жодної інформації про матеріали слідства – не дати можливість злочинцю зорієнтуватися в тому, що відомо правоохоронним органам.
Війна Росії проти України – це злочин, епізоди якого документуються належним чином. Але ми маємо справу з гібридною війною, в якій медійна сфера є не лише дуже чутливою. Вона є відкритим джерелом інформації і для ворога, свідченням про його успіхи чи неуспіхи.
Медіа-реагування на війну є одним з важливих маркерів ефективності інформаційних операцій противника. Ми вже цілком свідомі того, що ракетні удари по невійськових об’єктах є фізичним виразом цієї інформаційної війни. Основа тероризму – не лише залякування, а й сприяння тому, щоб страшна інформація поширювалася якомога ширше.
Ви і преса, і громадянське суспільство скажете, що навпаки, поширення такої конкретної травмуючої інформації про злочини Росії посилить мотивацію спротиву, зверне додаткову увагу західних суспільств, назавжди закарбує в історичній пам’яті людей нелюдський образ ворога.
По-перше, треба вийти за межі інформаційної бульбашки своїх однодумців. Ті, кого треба було переконати і мотивувати, давно вже мотивувалися. А зрадників Служба безпеки України продовжує ловити кожен день. І для зрадників ваші плачі – найкраща мелодія в світі.
По-друге, про психологію західних суспільств я вже сказав вище. Емоційно вони влаштовані дещо інакше, і в своїй солідарності з нами не потребують щоденних додаткових картинок. Для цього у них є свої медіа, які відповідають на запити своїх читачів і глядачів. Та й понад те, є небезпека перенасичення їхньої когнітивної сфери нашим горем.
По-третє, історія нікого нічому не вчить. Чим драматичніші події, тим гостріше буде бажання з моментом їхнього закінчення забути це все назавжди. Тому історія має властивість повторюватись.
Усі, хто вважає себе причетним до медіа. Не допомагайте горю поширюватись. Вона само себе поширить. Але без вашої допомоги мине швидше.
Олег Покальчук, соціальний і військовий психолог
(фото автора – з сайту pravda.com.ua)