Передмова: питання, які потребують вирішення
Цією статтею ми завершуємо цикл публікацій про проблеми, які заважають журналістам Румунії та Молдови оперативно та якісно висвітлювати війну Росії в Україні. Аналізуючи зібраний матеріал, можна стверджувати, що на якість висвітлення впливає низка фактів.
По-перше, це всесвітній тренд втоми від новин про війну.
По-друге, мовний бар’єр. В Україні не всі розуміють англійську, а, до прикладу, в Румунії і Молдові не знають української, а інколи також англійської. Це заважає верифікувати важливу інформацію телефоном, моніторити українські сайти, спілкуватися з колегами.
Дозволити собі відрядження в Україну, скористатися послугами англомовного фіксера може собі дозволити далеко не кожна редакція і не так часто, як хотілося б.
Залишається лише або брати суху інформацію з українських офіційних джерел, або передруковувати статті про Україну з західних медіа.
Але, на жаль, західні журналісти регулярно піддаються впливу всюдисущих російських наративів. Час від часу цей факт суттєво погіршує якість інформації, яку транслюють румунські та молдовські медіа про війну Росії проти України.
Всі іноземні медійники, хто спілкувався з нами, підкреслювали, що привернути увагу до війни можна лише завдяки ексклюзивним історіям та якісній аналітиці.
Але де все це брати, якщо поїхати в Україну “за ексклюзивом” немає змоги, а на телефонні дзвінки з проханням верифікувати інформацію українські посадовці зазвичай не відповідають, посилаючись на воєнний стан.
Не можемо ми запропонувати іноземним колегам і якісних англомовних експертів, адже фахівців, що знаються на війні, бракує навіть для внутрішнього інформаційного вживання.
Додамо сюди проблеми з акредитацією іноземних журналістів, які періодично виникають, і можна констатувати, що на міжнародному рівні ми явно не допрацьовуємо.
Що робити?
Це питання впродовж декількох місяців ми обговорювали з румунськими та молдовськими колегами. Їхні поради звелися к головним тезам:
- Створити потужний інформаційний хаб для іноземних журналістів, який би оперативно вирішував усі запити.
- Заснувати дайджест англійською мовою з найважливішими подіями, що відбулися в воюючій країні, наприклад, за тиждень.
- Робити англомовні версії регіональних та всеукраїнських інформаційних каналів.
- Розтлумачити українським посадовцям важливість комунікації з іноземними журналістами в регіонах, де відбувся обстріл.
Днями відома воєнкорка з Молдови Віоріка Татару додала ще один запит: потрібно якомога швидше долати українську бюрократію. Віоріка Татару робить воєнні репортажі з самого початку повномасштабного вторгнення.
“Я продовжую їздити настільки часто, наскільки є можливість, – каже пані Віоріка. – Телебачення з Республіки Молдова не можуть забезпечити наші виїзди в Україну і щоразу ми беремо всі витрати на себе (разом з колегою Андрієм Каптаренко). Ми робимо це через повагу до українського народу, який бореться за свою незалежність. А ще для того, щоб інформувати громадян Молдови, які охоплені проросійською пропагандою. Протягом двох з половиною років війни я підготувала численні репортажі та документальний фільм «Дорога війни: ІРПІНЬ».
За словами Віоріки, найважче в роботі – боротися з українською бюрократією. Дуже складно отримати погодження на зйомку в певних районах. Посадовці, навіть не дослідив питання, відмовляють, прикриваючись цензурою під час війни.
“Ми три місяці чекали підпису зі штабу на розмову з військовими. Ми були згодні на перевірки, дотримувалися встановлених правил. Будучи вже на місці, чекали кілька днів у готелі, щоб отримати дозвіл на зйомку. А це означає витрати, які ми не можемо собі дозволити. Я ніколи не мала змоги взяти інтерв’ю у важливих людей з керівництва України чи з командування (за винятком Антона Геращенка).”
Віоріка Татару має багато планів щодо подальшого висвітлення російсько-української війни.
“Ми хочемо отримати дозвіл знімати про солдатів, про їхнє життя, про те, що їх спонукає до боротьби та самопожертви. Це допомагає нашим громадянам розуміти та підтримувати Україну. Щоб покращити комунікацію, не повинно бути різниці між великими пресагенціями, такими як BBC, CNN, і нами, які прийшли з ініціативою, але з невеликими ресурсами”, – каже пані Віоріка.
Про те, що головну “ставку” в донесенні меседжів українська влада робить саме на великі західні медіа, зливая їм “інсайди” в обхід навіть українських журналістів, підтвердили учасники “National media talk”, який відбувся в Києві наприкінці вересня.
З одного боку наміри влади начебто зрозумілі: західні медіа мають впливову читацьку аудиторію. З іншого – аудиторія інших країн залишається неохопленою, а журналісти – незадоволеними.
Підтверджують колеги і слова Віоріки Татару, що майже неможливо взяти інтерв’ю у державних посадовців. Є інформація, що в уряді діє негласна заборона на спілкування з медійниками.
“Щоб відновити інтерес – треба посилити фаховість”
Чим можемо відповідати на всі ті виклики та запити, що озвучили іноземні колеги? Наприклад, чи можна вплинути на загальносвітовий тренд втоми від новин?
На думку експертів, проблема дійсно існує і це не є чимось унікальним у випадку з Україною.
“Медійний інтерес до будь-якої події – це два, три місяці, і він, відповідно, спадає. Так було, наприклад, коли йшлося про напад ХАМАСу на Ізраїль, коли це стало темою номер один. Журналістів, особливо тих, хто працює в зонах воєнних конфліктів, в першу чергу цікавить, як правило, якісь катастрофи, руйнування, чи, не дай Боже, людські жертви“, – каже піонер фіксерського руху України, експерт ІДПО Орест Семотюк.
“І коли на третій рік повномасштабного вторгнення цей травматичний досвід починає ставати повторюваним, люди до нього звикають. Тому що все (найстрашніше – Авт.), що могло, вже сталося. І в плані військової рутини там годі знайти щось нове”.
У світі зараз біля 20 воєнних конфліктів. Відповідно, увага дуже розпорошена, констатує пан Орест.
“Після того, як почалася війна в Ізраїлі, ми маємо досить велике падіння інтересу до України, – погоджується експерт ІДПО, фіксер Артем Перфілов, на рахунку якого багато успішних кейсів співпраці з міжнародними медійниками.
– Зараз інтерес трішки підвищився, тому що почалася Курська операція, тому що Покровськ. Але це вже тригери. Тобто потрібно більше і більше крові, щоб цю зацікавленість відновити. Ми не можемо нічого зробити з тим, що падає зацікавленість. Люди дійсно втомилися, українська війна в Європі стала рутиною”.
Але, на думку експертів, ми все ж таки можемо зробити так, щоб кількість і якість публікацій про Україну у світі підвищилася.
“Інколи варто дивитися на цю війну очима західними. В західній журналістиці насамперед цінуються факти, аналітика, – говорить Орест Семотюк. – Ми маємо велику потужну наукову діаспору українців, зокрема українок, котрі є в університетах Заходу. Дуже багато українських журналістів, які є біженцями, стають культурно-інформаційними адвокатами України. Треба об’єднати академічну сферу, медійну сферу, дипломатичні інституції. Посилити фаховість. Ну і, звісно, центральна влада має кожного разу оновлювати наративи. Не крутити ту саму платівку два роки”, – вважає експерт.
На думку Семотюка, кожна країна, особливо котра воює, має пильнувати своє просування назовні. Утім, в Україні з цим – кепські справи: “Кожна інституція має своє коло улюблених експертів. Це спільнота людей, котрі приходять з ефіру в ефір і, як правило, транслюють ті самі наративи. І в той спосіб вони мало чим відрізняються від “ура-марафону”. Отже, оця промоція наче існує, але як доходить до фахової оцінки…”.
Експерт переконаний, що ці процеси мала б пришвидшувати влада. Але цього майже не відбувається. “Через те, що зараз на двох осіб, так би мовити, одна влада, а всі міністри перетворилися фактично в виконавців волі…Відповідно, ці 100 менеджерів не вирішують нічого”, – констатує Семотюк.
На відсутність стратегічних комунікацій звертає увагу й Артем Перфілов. “Яскравий приклад: мені телефонує молдавське медіа і каже “Нам треба хтось, хто прокоментував би, що відбувається в Одесі в зв’язку з відкриттям пляжного сезону”. А такої людини просто немає. Я виходжу в ефір і це коментую. Питання – чому цієї людини немає? Росія користується будь-якою можливістю донести свої меседжі, нехай криві, нехай паскудні до всіх країн, ми чомусь цього не робимо. Навіть якщо це безкоштовно!”, – обурюється фіксер.
Редакторка англомовного видання “Kyiv Independent” Ольга Руденко також має думку, що необхідно підключати до комунікації дипломатичні структури:
“Підтримка цих країн (Румунії та Молдови – Авт.) дуже сильна, і я думаю, що треба порушити це питання на рівні уряду і дипломатичних представництв в цих країнах, – говорить пані Ольга. – Можна запитати місцеві медіа, що їм потрібно, щоб краще розуміти, щоб краще висвітлювати Україну. Вони можуть почати діалог з місцевими медіа, почути їх”.
За її словами, треба подивитися, де збігаються інтереси української держави з інтересами цих медіа:
“Якщо вони хочуть більше говорити про Україну своїй аудиторії – це в наших інтересах. Якщо вони хочуть бути впевненими, що випадково не підсвічують російську пропаганду, яка потрапила в західні медіа, а вони звідти це взяли. Це також і в інтересах нашої держави”, – впевнена пані Ольга.
Що робити з мовним бар’єром
Щодо мовних бар’єрів, які заважають комунікації між журналістами різних країн – це питання можна вирішити тільки одним способом, впевнений Артем Перфілов. “Нам потрібно усім вчити англійську мову. І перша категорія, хто повинен це робити – журналісти. Як іноземних медіа, так і наших. Бо часто в іноземних журналістах, що приїжджають, теж немає англійської. Якось приїхали досвідчені журналісти з Німеччини, з Італії, з Іспанії, вони говорять англійською. Куди їм звертатися з питаннями? Наші пресслужби не знають англійської мови в принципі. Це виняток, якщо вони її знають. Пресофіцери в армії майже не знають англійської. Хто повинен супроводжувати журналістів? Де МЗС?” – цікавиться пан Артем.
Що стосується запита на англомовні версії українських сайтів, – на жаль, це додаткове навантаження на медіа, особливо регіональні, які й без того переживають не найкращі часи. Дозволити собі англомовну версію сайту можуть лише потужні всеукраїнські медіа, як, до прикладу, “Українська правда” чи “Укрінформ“. Але якісне англомовне видання, спрямоване насамперед на іноземну аудиторію, в Україні все ж таки є: це “Kyiv Independent”. Редакторка “KI” Ольга Руденко каже, що дуже часто іноземні журналісти верифікують інформацію, читаючи саме їхнє медіа.
“Я знаю, що ми є “сировиною” для практично всіх західних і не лише західних журналістів, які висвітлюють Україну. У нас беруть інформацію, тому що ми англомовні, тому що до нас є довіра”, – пояснює редакторка.
Медіацентри є, але їх має бути більше
Деякі пропозиції іноземних медійників не нові. Організації (хаби, медіацентри), що мають на меті допомогу іноземним журналістам, вже існують у різних містах України. На жаль, про їхнє існування багато медійників не знають. І це теж наше недопрацювання. “Наприклад, ми маємо Львівський медіафорум, це інституція, з якої можна отримати інформацію і потужну підтримку”, – каже пан Семотюк.
З колегою погоджується і Артем Перфілов: “Медіацентри є. Зараз їх, наскільки я пам’ятаю, три, було чотири. В Одесі закрився, але є медіацентри у Львові, Києві, Харкові. Я хочу підкреслити, вони працюють не за державні гроші. Це іноземні або наші спонсори. Дуже гарний кейс харківського медіахабу, в якому розробили багато речей, пов’язаних з дозволами роботи на фронтлайні або в самому Харкові. Він досі працює, в них проходять пресконференції так само як і в київському медіахабі.Ще існує Львівський медіафорум, який всі знають. Вони зробили сайт, на якому зібрані теми та англомовні спікери, з якими можна спілкуватися, та деякі поради іноземним журналістам англійською мовою”.
За словами Перфілова, в його планах є відновити медіахаб в Одесі та розширити перелік безоплатних послуг для іноземних журналістів. “Я хочу, щоб південь, в який входить перш за все Одеса, Миколаїв, Херсон, висвітлювався більше. Робота на Півдні провалена пресофіцерами. Я хочу, щоб іноземні журналісти мали місце, де вони можуть прийти, запитати про теми, про спікерів, взяти в оренду безоплатну оборудку. Звернутися до волонтерів, які знають англійську, можуть допомогти машиною. Чи можуть запропонувати журналістський бекграунд, координацію. А такі люди є, які готові все це робити без грошей або за мінімальну плату, наприклад, для румунських або молдовських журналістів. Вони дійсно не мають таких бюджетів, як у Великій Британії чи навіть в Італії”.
Втім, найскладнішою проблемою серед усіх вищезгаданих залишається українська бюрократія. Де знайти “золоту середину” між цензурою під час війни і розумінням важливості висвітлення нашої боротьби?
“Ви знаєте, як працюють українські чиновники. Спочатку вони кажуть – нічого не можна. А потім починається пошук можливостей, – констатує Артем Перфілов. – Це цілком неправильний підхід. На мою думку, краще, напевно, все ж таки починати з можливостей. А не як на Півдні, де все зробили червоною та жовтою зоною. Або пишіть величезні листи в Міноборони або в Генштаб. Нам потрібні професійні пресофіцери, які будуть шукати можливості, а не думати, як заборонити”.
Для просування маємо залучати журналістів і…туристів
Для того щоб ефективно чинити опір всеохопній російській пропаганді, на яку Росія витрачає шалені кошти, треба більше ідей та зусиль з боку влади, наголошують наші експерти.
“Де престури в Україну? – запитує Артем Перфілов. – Престури треба робити, бо журналісти не всі готові платити фіксерам, це досить великі гроші. Ми повинні думати, як зробити так, щоб люди були на нашому боці. Де в цьому ланці держава? Я не бачу! І навіть проукраїнські журналісти, які налаштовані нас підтримати, знаходяться в цій семіотичній бульбашці, яка заповнена російською пропагандою”.
“На жаль, в мене були випадки, коли журналісти шукали…біолабораторії в Україні“, – з гірким усміхом розповідає пан Артем.
Наш експерт вважає, що, окрім журналістів, варто залучати до нашої країни активних людей будь-яких професій: “Непогана ідея – військовий туризм, якби смішно і фантастично це не звучало. Це коли активні люди їдуть подивитися, що таке війна. Вони готові платити за готелі, за ресторанчики, за те, щоб їх провели якимись точками, де щось розвалено. Вони можуть відвідувати умовно безпечні місця, такі як Миколаїв, де прильотів стільки, як і по всій Україні, є зруйновані локації, але не так страшно, як в Херсоні. Вони можуть відвідувати Одесу. Вони побачать наших героїчних людей, подивляться на біженців. І ці люди повернуться додому вже як адвокати нашої країни”, – впевнений експерт.
Післямова: нам вкрай потрібні стратегічні комунікації
Наше дослідження показало, що всі, або майже всі учасники комунікаційного процесу готові до взаємодії і співпраці: журналісти раді ділитися інформацією (дехто навіть готовий висвітлювати нашу боротьбу своїм коштом), відкриті до співпраці фіксери, чекають на пропозиції науковці та представники українських діаспор.
Слабкий ланцюг – об’єднання всіх ланок в єдиний дієвий механізм. Іншими словами – існує проблема стратегічних комунікацій.
На думку наших експертів, функцію координатора має виконувати насамперед влада, яка, на жаль, недопрацьовує в цьому напрямку. Поки медіаспільнота чекає на позитивні зміни від реорганізованого “Міністерства культури та інформаційної політики” (віднедавна воно має назву “Міністерство культури та стратегічних комунікацій”), для наших іноземних колег ми підібрали контакти, які можуть допомогти їм в їхній роботі:
Львівський медіафорум: https://lvivmediaforum.com/page/reporting-ukraine-guide
Медіацентр Україна: https://mediacenter.org.ua/uk/producerdepartment/
Kharkiv Media Hub: https://www.facebook.com/kharkivmediahub/?locale=uk_UA
Порядок акредитації: https://kyivcity.gov.ua/dlya_zmi/poryadok_akreditatsi/
Центри журналістської солідарності: https://nsju.org/czentry-zhurnalistskoyi-solidarnosti/
Допомога українських фіксерів: https://www.facebook.com/fixers.ua/
(Матеріал створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції).
Ірина АВРАМЕНКО.