Чого не вистачає іноземним журналістам, щоб якісно та об’єктивно висвітлювати війну Росії проти України, ми запитали у відомого україно-румунського публіциста та фактчекера.

Марін Герман – румунський журналіст, публіцист, науковець (викладає політичні дисципліни в Сучавському університеті в Румунії), співавтор книги “Război și propagandă” одним з перших у своїй країні почав розвінчувати фейки російської пропаганди.

Пан Марін родом із Чернівців, тому він прекрасно знає нашу країну. Але також він професійно розбирається в медіаландшафті Румунії, де мешкає вже не перший рік, а також Молдови.
Ми запитали у пана Маріна, як часто він та його колеги пишуть про війну Росії проти України та що заважає їм робити це частіше і, можливо, якісніше.

“Аналогів нашої рубрики немає”

– Пане Маріне, як часто журналісти Румунії, Молдови пишуть про війну Росії проти України?

– Постійно. Але менше у порівнянні з 2022-2023 роками. Все ж таки спостерігається певна втома від цієї теми. Хоча, безумовно, існують величезні інформаційні приводи для того, щоб продовжувати писати. До прикладу, так звані “вибори” президента Російської Федерації. Або якісь нові хвилі бомбардувань на території України з боку Російської Федерації.
До того ж Румунія досить близько знаходиться до України, це наш сусід, і питання безпеки дуже важливі.
В Молдові ситуація трохи відмінна. Там існують, скажімо так, інші погляди на всі ці події. Попри те, що були заблоковані медіа, які є інструментами Кремля для пропаганди та дезінформації. Насамперед це відбувається у зв’язку з тим, що це пострадянська країна, там є російськомовне населення.

– Ви є автором рубрики, в якій регулярно розвінчуються міти російської пропаганди…

– Два роки я був журналістом найбільшої газети Румунії “Libertatea”, це одне з центральних видань країни. Сьогодні переважна більшість моїх статей публікуються на сайті “Veridica”, з яким я співпрацюю з самого початку його заснування – це грудень 2020 року.

Я щотижня пишу по декілька статей про військову пропаганду, про дезінформацію, про фейкові новини.
До повномасштабного вторгнення я мав справу зі складними фейками, які були сконструйовані цілими командами. Вони засновувалися на правдивих новинах, але подавалися у такий спосіб, щоб маніпулювати свідомістю людей.

А сьогодні це відверта дезінформація, пропаганда про війну, про Україну, про Росію. Наприклад, що великий Путін воює з Україною, яка не є незалежна, яка контролюється Заходом або економічними групами США.

Я так само пишу для чернівецької преси румунською мовою. В Чернівцях є медіа румунської громади й деякі статті з “Veridica” ми публікуємо в них.

У нас є матеріали й російською мовою. Тому що прагнемо, щоб нас читали й у Молдові, і, можливо, хтось в Росії забажає дізнаватися правдиві новини.

У нас є рубрика й англійською мовою. Адже аудиторія “Veridica” – це десь 50% англомовні читачі. Це люди з різних країн Заходу, які через призму нашого сайту можуть задокументувати (розвінчати?) ті чи інші фейки.

— Здається, ця рубрика, в якій цілеспрямовано розвінчується російська пропаганда, єдина в Румунії?

– Аналогів немає через те, що до нас доєдналися кореспонденти зі східноєвропейських країн. Є автори з Грузії, Балтії, Польщі, Болгарії. Це люди, які мають постійне місце роботи, як і я. Але ми всі команда, яка займається питаннями дезінформації.

Дуже цікаво дивитися на кремлівські наративи у різному “одязі” в тих чи інших країнах, в тих чи інших медіа. Наприклад, наратив про те, що маємо боротися з Брюсселем, з Америкою, а не з Москвою.
Тематика суверенізму і суверенітету – це одна з тематик електорального року в Європейському Союзі. Є різні особи і політичні групи, які свідомо або ні просувають кремлівські наративи разом з антиукраїнською риторикою.

Треба працювати з великими ЗМІ

– З якими проблемами стикаєтесь ви та інші журналісти при висвітленні війни?

– Проблема, яка є актуальною для всієї європейської преси, – це доступ до інформації: оперативної і не занадто централізованої.

Я розумію, що в Україні війна, і важко швидко відповідати на ті чи інші запитання. Але був би дуже радий, якби українська влада, насамперед місцева, оперативно реагувала на запити. Щоб медіа обходилися без цитування російських ЗМІ.

У мене були випадки, коли я дзвонив в мерії Одеської області після перших появ дронів на цій території. Мери міст відповідали, що “я нічого коментувати не буду про війну”. Навіть після того, як я запевняв, що представляю центральне видання Румунії, що це проукраїнський ресурс. “Звертайтесь до адміністрації, звертайтесь до речників, звертайтеся до тих чи інших”.

Звичайно, ці люди страждають від війни, і у них, можливо, немає часу. Але як отримувати оперативну достовірну відповідь?

На жаль, цим користується Москва, яка через телеграм-канали миттєво розповідає, що насправді вона нікого не бомбардувала, це українці самі себе вбивають.

Інші питання – мовні. Особисто я володію українською мовою, але є інші журналістські спільноти. На жаль, в Україні не всі сайти або передачі мають англомовні версії, не всі носії інформації розмовляють англійською.

Втім, треба визнати, що за ці два з гаком років Україна побудувала цікаві інформаційні мережі та системи. З’явилося більше інформації. Тобто, якщо говорити про загальну інформаційну присутність українського контенту, його стало більше в Європейському Союзі. До того ж дуже багато українських журналістів, які є біженцями, стають культурно-інформаційними адвокатами України.

– Яка б система отримання інформації з України вас влаштувала?

– По-перше, навіть якщо є пресрелізи, а вони, звичайно, є, то кожне видання все одно хоче ексклюзивний контент.

По-друге, навіть коментар офіційної особи медійники часто хочуть уточнити. Наприклад, якщо якийсь речник МЗС або Міноборони про щось повідомляє, журналісти бажають подзвонити меру того чи іншого міста та перевірити, чи відповідає озвучена інформація реальній ситуації.

До того ж сьогодні навіть нібито достовірні джерела викликають підозру, якщо немає підтвердження фактам на інших ресурсах.

Одна справа – коли журналіст чує “Юрій Ігнат проінформував, і це підтвердив мер міста”. Інша – “Юрій Ігнат заявив, а мер міста сказав, що нічого коментувати не буде”.

Треба все це проробити, щоб підвищити рівень довіри західної аудиторії до інформаційних потоків, які надходять з України.

Було б добре, якби більш злагоджено працювали всі ланки інформування від місцевої влади і вище.

– Чи відомо вам про проблеми з акредитацією для міжнародних ЗМІ?

– Всі колеги, з якими я спілкувався, отримали акредитації вчасно. Проблеми були іншого характеру.
Наприклад, в Ізмаїлі була група телевізійників, але їм не дозволили знімати ні в порту, ні поза портом, ні біля міста, ні поза містом. І вони були засмучені тим, що акредитація є, а результату немає.
З іншого боку, розчарування журналістів було пов’язано навіть не з відмовою на зйомку. Швидше з тим, що журналістам заборонили, а інші люди безконтрольно знімали й завантажували в соцмережі палаючі об’єкти і все інше.

– Як багато медіа відправляють кореспондентів безпосередньо в зону бойових дій?

– В перший рік війни більшість телебачення Румунії, газет, великих медіахолдингів мали своїх кореспондентів в Україні, в тому числі в зоні бойових дій. Також вони висвітлювали ситуацію, коли українські міста були без електроенергії.

Потім ця присутність зменшилася. Але і сьогодні є журналісти, які їздять у відрядження в Україну. Були досить цікаві журналістські експедиції офіційного публічного радіо Румунії і Телебачення TVR.
Деякі журналісти навіть показували свої фотовиставки після візиту в регіони України. Зараз трошки зменшився наплив кореспондентів, які висвітлюють війну в Україні. Але він досі присутній.

– Припустимо, журналіст з якихось причин не може потрапити в Україну. Звідки тоді беруться матеріали про війну?

– Якщо редакція не має на це коштів, румунські журналісти пильно стежать, що пише велика західна преса. Це певні стандарти. Репортажі Reuters, The New York Times, The Washington Post, CNN, BBC стають інформаційними приводами.

Румунська преса багато перекладає та цитує ці матеріали. Наприклад, коли дехто в Румунії казав, що український контрнаступ не досягає своїх цілей, його вважали проросійським. Коли західна преса після інтерв’ю Залужного почала визнавати, що є певні проблеми, бракує озброєння, тоді й румунська преса почала про це писати.

Висновок – українській владі треба багато думати про те, як працювати з великими ЗМІ, щоб отримати лояльність і бажаний ефект.

– А щодо української преси?

– “Kyiv Post ”, що має англійську версію, певний час був найбільшим джерелом для цитування. Також “Українська Правда”, яка теж має англійську версію, хоча вона не повністю синхронізована.

Великі українські газети, що пишуть українською мовою, також мають популярність як джерела для цитування в румунських ЗМІ. Адже сьогодні існують і онлайн-перекладачі, і штучний інтелект. Але чим більше буде англомовних версій сайтів, тим ширший буде доступ до інформації безпосередньо від джерела або від журналіста.

Я у 2022-2023 роках дуже багато перекладав з “Української Правди”, з Укрінформу та з інших українських медіа.

Це були розповіді людей, які бачили жахіття війни, які втратили своїх родичів. Певний час інформаційний потік був статистичним. Але люди важко сприймають голі цифри або не розуміють, що стоїть за ними. А коли очевидці розповідають про Бучу, Ірпінь, Херсон, Нову Каховку, як там плавали загиблі, або як вбивали місцевих мешканців на вулиці, – все це зовсім інакше впливає на свідомість читачів.

– Ви згадали про Каховську ГЕС. В румунських та молдавських медіа можна було зустріти заголовки на кшталт “Росія і Україна звинувачують одна одну в знищенні електростанції”. Що ви думаєте з приводу цього “балансу думок”? Коли на одній шальці терезів опиняються агресор і жертва?

– Цих журналістів не потрібно жорстко критикувати, вони прагнули поставитись до питання врівноважено. Адже якщо дивитись на війну з погляду українців, одразу видно, хто агресор, хто жертва. З точки зору журналіста, який знаходиться в комфорті, в його країні немає війни, то він за звичкою дотримується цих стандартів.

Я знаю обурення з цього приводу й українського суспільства, і українських активістів, і українських біженців.

Я навіть писав, що не можна у такий спосіб трактувати події, що зрозуміло, що трагедія відбулася в результаті агресії РФ. Наприклад, для того, щоб зупинити український наступ на південному напрямку.

В цій ситуації українська влада та українські експерти мають доводити, що це було в інтересах Росії. Яку вигоду з цього мала б Україна? Зруйнована вщент інфраструктура, яку побудували самі ж українці…

Я так само пояснював колегам, кому вигідна ця трагедія. Перше запитання: а є докази, а є експерти, які можуть оцінити? І бажано не з України, адже українці можуть бути суб’єктивними. Дуже складно. Потрібно терпіння, щоб продовжувати інформувати про ті чи інші ситуації.

Заг Завдяки хабам ситуація може покращитися

– Скажіть, будь ласка, як відбувається фактчекінг інформації?

– Я читаю великі російські сайти. Зараз, наприклад, всі писали про Макрона, це модно. Новини різні, але наратив один. Пропагандисти пояснюють внутрішній аудиторії, що Макрон хоче зруйнувати Росію, як колись Наполеон.

Через доступні інструменти, в тому числі через Гугл, я шукаю поширеність цього наративу. Зустрічаю його в декількох великих газетах Росії і на різних сайтах, які працюють на тимчасово окупованих територіях України.

Крок за кроком починаємо демонтувати цей наратив. Ми не спростовуємо нісенітниці в рамках цих новин, а саме наратив, основну ідею.

Вона може бути різною: що України ніколи не існувало, що там ходять нацисти по вулицях, стріляють в російськомовних або інша маячня. Якось вони показували українських жінок, які створили меморіали в Києві, що присвячені українським воїнам. А російська пропаганда заявила, що ці жінки вийшли на протест проти війни. Або зараз розповідають, що всі хочуть повстати проти Зеленського. Хоча насправді війну може зупинити лише Путін, якщо відведе війська.

І ось у такий спосіб відбувається демонтаж в ручному режимі. Юридичними, фактичними доказами, посиланнями, зокрема на міжнародне право. Це досить повільно. Ми цитуємо закони, ті чи інші джерела, експертів.

Або буває так, що пропагандисти беруть якусь передачу з ютуб-каналів і перекручують те, що там було розказано, щоб було вигідно російській пресі. І треба іноді дивитися передачу годину, дві, знайти той уривок…

– Чи існує проблема з робочими контактами в Україні?

– Мене часто прохають колеги з різних редакцій: скинь нам такий контакт, скинь нам той контакт. Всі хочуть, щоб в їхній газеті якийсь речник щось розказав, а не цитувати офіційне джерело. Натомість українська влада часто працює за принципом “ось пресреліз”. Або каже – ви нам пишіть, ми будемо відповідати. Це неправильно. В цьому питанні Росія дуже швидко працює. Вони миттєво знаходять псевдоекспертів, які розповідають: “Так, я тільки що з Маріуполя. Дійсно нацисти по нас стріляли”.
На мою думку, під час війни потрібно пришвидшити усі ці процеси, адже це інформаційна війна за мізки європейців і західного світу.

Але є і позитивні приклади. Торік через “Zoom” я взяв інтерв’ю у мера Бучі, в мерії без проблем дали його особистий номер.

Але якщо ми говоримо про Південь, Схід України, – контактів мало. Було б добре створити якусь базу даних англійською мовою для західної преси. Можливо, на якихось офіційних сайтах список з установами, що відповідають за спілкування, базу даних з номерами телефонів в різних областях. А ще було б добре, якби існували якісь великі регіональні хаби щодо обміну інформацією між представниками ЗМІ.

– Як вони мають виглядати?

– Це мають бути реальні чи віртуальні хаби для обміну інформацією. В них – база даних експертів, фахівців в галузі безпеки, речники МЗС, облдержадміністрацій, представники тих чи інших галузей. Також пояснення українського законодавства, послуги перекладачів. Адже не всі розмовляють англійською в Україні, не всі говорять англійською в різних країнах, навіть журналісти не всі володіють англійською мовою.

Наприклад, нещодавно мені дзвонили колеги, хотіли взяти інтерв’ю в одного українського воїна, який лікується в госпіталі в західноукраїнському місті. Але вони не знали українську мову. Відповідно, не знали, як домовитись з керівництвом госпіталю. Є ризик, що через ці незручності журналіст може відмовитись від поїздки. Почне писати про внутрішні проблеми.
На мою думку, завдяки хабам українська тематика буде більше присутня в західній аудиторії. Сьогодні це надзвичайно важлива задача.

(Матеріал створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції).

Ірина АВРАМЕНКО
Єва АВРАМЕНКО

(використане фото з сайту https://investigatoria.ro/)