Комунікація між владою і суспільством залишається традиційно слабкою ланкою української демократії. Вона не задовольняла суспільні запити при жодному Президентові України. При Володимиру Зеленському ця проблема особливо гостра, адже під час війни потрібна максимальна згуртованість влади й народу, бо від добре налагодженої комунікації залежить сила суспільства і перемога України.

Відкритість державної влади є основою розвинутої демократичної країни. Комунікація між владою і суспільством виконує важливі функції, які дозволяють країні бути безпечною, успішною, багатою, розвинутою, справедливою. Ефективна державна комунікація виконує насаперед консервативну функцію, яка дозволяє системі державного управління бути стійкою, сприяюючи соціальному захисту населення; інтегруючу функцію, що допомагає різним прошаркам суспільства почувати себе частинами єдиного народу і країни; соціальну функцію, яка допомагає активній частині суспільства впливати на державну політику, продукуючи нові пропозиції щодо законодавства та ефективного управління; координуючу функцію, коли суспільство допомагає ефективно координувати роботу різних гілок влади; мобілізаційну функцію, коли суспільство, згуртовуючись навколо влади, допомагає їй бути ефективним менеджером, особливо в умовах війни та природніх катаклізмів, при цьому кожен активний громадянин робить свій особистий внесок у вирішення спільної для країни проблеми.

Як важливий елемент демократії, комунікація між владою і суспільством на українських землях проростала не на порожньому місті, а на давніх демократичних традиціях, пов’язаних з вічовим і Магдебурзьким правом, виборами гетьмана, влади УНР і, зрештою, змінюваністю влади в незалежній Україні. Якщо відправною точкою історії України вважати підписані в 911 році угоди між Олегом і греками, коли вперше згадується назва середньовічної держави Русь, то до 2024 року ми прожили 1113 років, з яких у російській і радянській державній традиції, що не передбачала звіту влади перед своїм народом, ми прожили всього 222 роки. А 853 роки ми жили поза російською державною традицією, яка грунтується на досвіді деспотизму Золотої Орди.
Українській людині, для якої демократія є запорукою її особистої і національної свободи, влада має не заважати самореалізовуватися і не втручатися в її особисте життя. Український народ мав негативний досвід життя в статусі колонізованої нації в Речі Посполитій, Російській імперії та СРСР, і за цей час в українців виробилося анархічне сприйняття центральної влади як чужої влади, яка не захищає, а експлуатує та пригнічує.

Я роблю вимушений екскурс в історію, аби показати, що авторитаризм чужий для української людини, бо ще до державного проєкту Русь на українських землях з давніх часів вкорінилася традиція вічового права, тобто обговорення актуальних суспільних проблем, колективного вибору лідера та спільного вирішення проблем війни і миру. Ця традиція відігравала екзистенційно важливу роль, пов’язану з виживанням народу. Однак ці 222 роки життя за законами російської ординської державної традиції не минули просто так, і за 33 роки незалежності Україна пройшла складний і драматичний шлях відстоювання свободи, демократії, захисту національних та особистих інтересів громадян, боротьби з постколоніальною спадщиною та руху до євроатлантичного світу. Адже український народ упродовж усієї своєї історії завжди відчував себе частиною західної, а в більш вузькому сенсі, європейської цивілізації.

Якщо говорити, чи були в незалежній Україні роки доброї комунікації між владою і суспільством, між владою і медіа, то можна відповісти коротко: не було. За рейтингом «Індексу свободи преси», який щороку складає організація «Репортери без кордонів», у 2023 році Україна посіла 79 місце, що відносить нас до країн із «задовільною» свободою преси. І хоча в Україні свобода слова вважається однією з найкращих на пострадянському просторі, ми відстаємо від своїх сусідів по Євросоюзу, до якого прагнемо. Для порівняння: сусідня Румунія посідає 53 місце, Польща – 57. Найгірші роки комунікації між владою і медіа, між владою і суспільством були за правління Леоніда Кучми та Віктора Януковича.

З приходом на Банкову Володимира Зеленського тодішній керівник Офісу президента Андрій Богдан заявив, що в комунікації між владою і суспільством нова політична команда обійдеться без журналістів і спілкуватиметься безпосередньо з людьми. І це було тривожним сигналом для всієї медіаспільноти.

До найбільш помітних провалів у налагодженні стосунків між владою і медіа можна вважати політику Офісу президента щодо Укрінформу, коли в листопаді 2023 року генеральним директором агентства призначили Олексія Мацуку, колишнього шеф-редактора державного російськомовного каналу «FreeДОМ». Шість місяців його керівництва було кошмаром у роботі Укрінформу. У цей час відбулася реінкарнація «темників», що існували в Україні протягом 2001-2004 років. Цей винахід був розроблений російськими політтехнологами і впроваджений Головою Адміністрації Президента України Віктором Медведчуком. За час керівництва Олексія Мацуки звільнено чимало журналістів і редакторів. І коли скандал виповз назовні і став відомий посольствам країн G7, на Банковій вирішили замінити Олексія Мацуку на колишнього речника Східного угруповання ЗСУ Сергія Череватого.

Гучним публічним скандалом стало стеження співробітників департаменту захисту національної державності СБУ за журналістами команди Bihus.Info, відомої своїми розслідуваннями корупційних справ.

9 жовтня «Українська правда» оприлюднила заяву, в якій висунула звинувачення Офісу президента, що блокує спроби видання поспілкуватися з представниками влади, викреслює журналістів зі своїх списків, не допускаючи їх на пресконференції Президента України. Ця заява набула резонансу в медіапросторі. У заяві до українських медіа та міжнародних організацій, які відстежують дотримання свободи слова, «Українська правда» написала про системний тиск з боку Офісу президента і висловила претензії Банковій. Зокрема, оприлюднено три основні претензії: «блокування спікерів від влади щодо спілкування з журналістами „Української правди” та участі в заходах»; «тиск на бізнес з метою зупинити рекламну співпрацю з „Українською правдою”»; «відверто емоційне спілкування президента Володимира Зеленського з журналістом „Української правди” Романом Кравцем». Редакція «Української правди» закликала «всіх, хто цінує свободу слова і незалежність української журналістики» приєднатися до видання і «стати на захист цих цінностей». Заява «Української правди» викликала бродіння та обговорення ситуації в середовищі українських журналістів.

Інші медіа неодноразово заявляли про ізоляцію влади від ЗМІ. Так, українське видання «Дзеркало тижня» поскаржилося, що після повномасштабної війни лише один раз було запрошене на закриті зустрічі Президента України з журналістами, а 5 канал заявив, що існує неофіційна вказівка посадовцям і військовому керівництву не контактувати з працівниками телеканалу. В інтерв’ю зі спічрайтером і радником з питань комунікації Офісу президента Дмитром Литвином спеціальна кореспондентка видання «LIGA.net» Валерія Кондратова нагадала йому, що не тільки журналісти скаржаться на неможливість потрапити на зустрічі з Президентом України, а й такі активні представники громадянського суспільства, як колишня заступниця МЗС Лана Зеркаль, яку часто запрошують коментувати різні події, пов’язані з енергетикою та зовнішньою політикою. Вона стверджує, що існує розкол між лояльними до влади і «нелояльними» громадськими об’єднаннями. «Нелояльних» представників громадянського суспільства не пускають на експертні форуми, а представникам міністерств забороняють відвідувати заходи, організовані «нелояльними» громадськими об’єднаннями. Коли журналістка видання «LIGA.net» відверто запитала радника Президента України з питань комунікації, чи є в Офісі президента список «хороших і поганих медіа», він відповів, що нема. Хоча, як показує практика, вони є. Інакше б не було заяв «Української правди», скарг «Дзеркала тижня», 5 каналу чи відомої громадської активістки Лани Зеркаль.

При цьому проросійські блогери під час війни почувають себе комфортніше, ніж журналісти, які займають державну позицію і працюють на перемогу, збираючи кошти для дронів, РЕБів, пересувних автомайстерень ЗСУ. Переляк у проросійських блогерів уже пройшов, їм ніщо не загрожує, їх ні в чому не звинувачують, тож вони справно одержують свої щомісячні тридцять московських срібляників, перебуваючи в одному човні з воїнами ЗСУ, волонтерами, проукраїнськими журналістами, громадськими активістами і вдають, що гребуть до берега разом з усіма. Зате періодично роблять ворогів з журналістів, які говорять правду. До призначення його радником з питань комунікації той же Дмитро Литвин дозволяв висловлюватися про журналістів, що задають незручні питання, так: «дебіл Бутусов, як завжди, на підкормі російської пропаганди».

У суспільства виникають питання, чому влада не пояснила причину звільнення Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного, чому провалено мобілізацію і для чого робляться інформаційні вкиди про можливе звільнення начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирила Буданова.

Сила українського суспільства у свободі й відкритості. Доки ми відкриті й можемо відверто говорити одне одному (суспільство – владі, а влада – суспільству), навіть якщо ця розмова неприємна, ми залишаємося сильними. Цим ми відрізняємося від Росії, з якою ведемо непримиренну війну на виживання. Бо якщо втратимо найбільші свої цінності – свободу і демократію, ми уподібнимося до таких автократичних потвор, як Росія чи Північна Корея. Ми вистояли проти сильного ворога, який довго готувався перед тим, як на нас напасти, завдяки внеску у війну кожної людини. Непрозорість у прийнятті рішень ослаблюють суспільство, роблять його вразливішим і слабшим, формують недовіру до влади тоді, коли потрібне міцна зв’язка суспільства і влади.

Звісно, можна сказати, що під час війни на виживання збереження держави й народу важливіші, ніж корупція чи непрозорість влади. Адже війна, де сконцентровані колосальні ресурси, власні й міжнародні, і є середовищем для корупції, а корупція тягне за собою непрозорість у прийнятті рішень та неефективність державного управління.

Проблеми з комунікацією між владою і суспільством є в кожній демократичній країні. Так, пресслужба колишнього британського прем’єра Бориса Джонсона мала списки небажаних журналістів. І коли відбувалася історична промова, присвячена виходу Великобританії з Євросоюзу, Борис Джонсон не пустив на цю подію журналістів. А Дональд Трамп під час свого президентства називав американські ЗМІ «ворогами народу».

Але не хотілося б брати поганий приклад з інших. Ми сильні тому, що є саме такі, ми віримо у свободу, сміливість, креативність і обдарованість української нації та її важливу роль в оновленні світу, що склався після Другої світової війни, у повернення до справжніх європейських і, в ширшому розумінні, західних цінностей, у заміну таких струхлявілих і безнадійних організацій, як ООН, ОБСЄ, Міжнародний комітет Червоного Хреста, Рада Європи. То чому ми не створимо країну, в якій буде високий рівень довіри до влади? Адже саме під час війни Президент України, як ніколи, має виконувати роль гаранта сили і справедливості.

Говорячи про комунікацію між владою і суспільством, варто сказати, що у нинішньої влади були не тільки провали, а й вдалі дії, пов’язані з комунікацією. Коли у перший день війни Володимир Зеленський звернувся до народу і пояснив, що він не втік за кордон, що Україна не віддасть своєї землі і закликав усіх згуртуватись і чинити опір окупанту. Це був правильний комунікаційний крок, який не допустив деморалізації населення і сил оборони.

Правильною комунікацією було засідання Верховної Ради, коли Президент України закликав усі фракції, усіх політиків припинити внутрішню політичну боротьбу й об’єднатися для війни зі спільним ворогом.

Непоганою комунікаційною технологією став план перемоги та його обговорення із західними партнерами, які свої зусилля зосередили на виборах, та обговорення плану у Верховній Раді. Ідея плану перемоги полягає в ослабленні інформаційної атаки на Україну та західні країни ініціативами Китаю і Бразилії, які схиляють Україну до капітуляції та заморозки конфлікту. Для українського суспільства план перемоги важливий для заспокоєння народу, що влада не збирається капітулювати і не відмовляється від захоплених територій. Адже одночасні публікації про це у багатьох західних медіа викликали тривогу в українському суспільстві. Складалося враження, що Захід домовився з Росією поза нашими спинами і здає Україну в обмін на невикористання Росією ядерної зброї проти країн НАТО.

Позитивним кроком у напрямку покращення комунікації була перша за п’ять років правління Володимира Зеленського зустріч з представниками громадянського суспільства, яка відбулася 23 жовтня цього року, на якій ішлося про спільне вироблення подальшої державної політики в умовах, коли країни, що представляють вісь зла, активізуються, а західні країни не проявляють рішучості і політитчної волі для відстоювання своїх ціннностей. Зі слів Ганни Гопко, яка очолює Мережу захисту національних інтересів АНТС, на Радіо NV, під час зустрічі з представниками громадянського суспільства обговорювалися проблеми консолідації суспільства навколо ідеї перемоги, використання енергії громадянського супільства для ефективного державного управління, боротьби з корупцією. Володимир Зеленський запропонував представникам громадських організацій підготувати кадрові пропозиції для ефективнішого державного управління. Президент погодився, що діалог з активістами громадянського супільства не завжди приємний (бо кому приємно слухати правду про власні прорахунки?), але він корисний, адже Офіс президента перебуває у власній апаратній бульбашці і не завжди може додуматися до ідей, які можуть запропонувати на подібних зустрічах громадські активісти.

Сучасне державне політичне управління полягає в стиранні кордонів між державою і громадянським суспільством. В ситуації, коли Путін хоче пережити кожного українця, Україна не повинна триматися за неефективне державне управління, що полягає в самоізоляції державного апарату, а має підштовхувати владу до тісної співпраці з медіа та громадськими активістами, які є носіями ідей, конструктивної критики та державотворчої енергії.

Якщо влада зосереджується в одних руках або в одному центрі, вона не може бути ефективною. На час війни найкращою моделлю комунікації між різними силами суспільства було б створення уряду національного порятунку, до якого б увійшли всі політичні сили і представники громадських організацій. У такому разі усе суспільство відповідало б за ефективне управління державою. Незважаючи на те, що з 2014 року Україна є парламентсько-президентською республікою, головною фігурою в управлінні державою залишається Президент України, який офіційно відповідає за національну безпеку й оборону та зовнішню політику. Насправді в Офісі президента сконцентровано всю владу, а за таких умов система управління не може бути ефективною.

Українська свобода, про яку люблять говорити іноземці після відвідин України, наголошуючи, що в нас навіть дихається вільніше, насправді крихка й делікатна субстанція, яку мають берегти і суспільство, і влада.

Володимир Даниленко,
письменник