Студенти у німецькому виші самостійніші та мотивованіші вчитися, а в українському — більш схильні експериментувати, ділиться своїми спостереженнями Наталія Стеблина, професорка журналістики Донецького національного університету ім. В. Стуса, аналітикиня Інституту демократії імені Пилипа Орлика.

Віднедавна в європейському академічному середовищі стали більше цікавитися нашим досвідом, історією, євроінтеграційними перспективами та протидією російській агресії. Почали й з’являтися програми, які передбачають залученість дослідників та викладачів з України, зокрема Competence Network Interdisciplinary Ukrainian Studies (KIU) в Європейському університеті Віадріна (Франкфурт-на-Одері, Німеччина). Це чотирирічний проєкт, мета якого — «посилити дослідження, пов’язані з Україною, викладання, нетворкінг та обміни». На програму можуть подаватися як дослідники з України, так і з інших країн. Учасники отримують стипендію та неймовірні можливості для просування своїх досліджень, спільних проєктів та публікацій. Також є школа для аспірантів, дослідження яких пов’язані із нашою країною. Наукова координаторка програми — докторка Сюзанн Воршех, палка прихильниця України, яка вивчає наше громадянське суспільство, демократизацію та інші суміжні теми протягом 20 років.

Про прийом заявок на KIU я дізналася завдяки своєму знайомому у фейсбуці. Заповнила кілька форм (опис курсів, резюме, публікації) — і через місяць отримала запрошення. 

З квітня до липня 2025-го я читала три курси як перша гостьова KIU-лекторка. Багато що мене там приємно вразило. Що б ми в Україні могли перейняти, аби наблизити наше викладання та навчання до європейського, і що у нас працює краще, ніж в німецькому університеті — а таке теж є! — розповідаю далі. 

Між кількістю студентів й рівнем зарплати кореляції немає 

Один із моментів, який засмучує мене найбільше в українській вищій освіті й у що не можуть повірити мої німецькі колеги, — залежність нашого кафедрального навантаження, ставки й відповідно зарплати від кількості студентів. Гляньмо правді в очі: у такому разі ані кафедрам, ані факультетам не вигідно відраховувати студентів, особливо якщо спеціальність непопулярна, групи маленькі, а факультет — у зоні ризику. З часом студенти розуміють, як це все працює, і втрачають мотивацію вчитися: однаково сесію закриєш.

У Німеччині інакше. Моя колежанка Олеся Лазаренко, викладачка української мови як іноземної у Мовному центрі Віадріни, розповідає: тамтешні викладачі мають фіксовану ставку, а їхня зарплата залежить від досвіду, академічних досягнень та розташування вишу. А от кількість записаних студентів ролі не грає. Та все ж у групі має бути щонайменше п’ять студентів, інакше курс скасують, додає Олеся.

У Віадріні на кожен із моїх трьох курсів записалося по 10–15 студентів. Для нас, якщо курси вибіркові, це дуже малі групи. А в Німеччині колеги казали: «It’s quite a turnout», мовляв, у тебе так багато студентів. В KIU мені всіляко допомагали поширювати інформацію про курси. Перед початком навчання зі мною записали інтерв’ю для університетського сайту, а вже на початку семестру ми разом із студентами-асистентами програми розносили по університетських корпусах рекламні флаєри.

Олеся Лазаренко не хвилюється через кількість студентів: «Так, у мене не так багато студентів, як, наприклад, охочих вивчати іспанську, проте усіх їх я дуже ціную». Нещодавно у її центрі добилися права видавати офіційні сертифікати, що підтверджують рівень знання мови. Так Віадріна стала першим університетом в Німеччині, який сертифікував українську мову.

Гнучкий навчальний план

Мені порадили розробляти кожен із курсів на три, шість та дев’ять кредитів. Зміст курсу лишався той самий, але обсяг домашньої роботи та фінальні завдання відрізнялися. Наприклад, для курсу із сучасної російської пропаганди на три кредити я пропонувала студентам записати короткий відеоблог, на шість — експертне інтерв’ю, на дев’ять — мінілекцію.

Навчальний план студентів гнучкий. Як це працює, пояснює студентка бакалаврату Університету Віадріни Северина Якубич: «Бакалаврат має 180 кредитів і на нього відводиться шість семестрів, тобто на семестр виходить 30 кредитів. Загалом за бажанням можна обрати більше чи менше кредитів на семестр. Просто треба розуміти: якщо ви взяли менше, ваш термін навчання потенційно розтягується або в наступних семестрах доведеться надолужувати». За словами Северини, тих, хто навчається понад шість семестрів, дуже багато. Якщо студент розтягнув навчання, то наприкінці десятого семестру університет запитує про плани щодо закінчення. Ще можуть попросити звільнити місце в гуртожитку.

Також мене цікавило, як навчаються студенти, які працюють. У моєму українському університеті, якщо працюєш за фахом, можеш отримати індивідуальний графік, не відвідувати лекції, але щодватижні маєш надсилати домашні завдання. Студент Віадріни не може прийти на залік, сказавши, що не встиг виконати завдання чи не відвідував пари через роботу. «Як зарахувати курс студентові, якщо у нього або неї понад три пропуски? Якщо студент прогулює заняття, він не може засвоїти курс нормально», — пояснювали мені перед початком семестру у Віадріні.

Тим, хто працює на повну ставку, не дозволено здавати 30 кредитів за семестр, каже Северина. Такі студенти мають брати менше, аби нормально вчитися і поєднувати це з роботою, переконані у виші.

Також, за словами Северини, у Віадріні дуже багато вибіркових курсів. «Ми можемо навчатися на одній програмі, але перетнутися лише на одному обов’язковому курсі — зі вступу до культурології. Усе. Далі ти вибираєш дві спеціальності з чотирьох запропонованих, і тобі потрібно пройти вступи до цих дисциплін. Далі ще є вимога закрити по одному іншому вступному курсу до цих дисциплін. І тут уже залежить від вибраної дисципліни».

Тож студенти самі формують свою програму та обирають, наскільки глибоко хочуть вивчати той або інший курс. Єдиний недолік у цій системі, на думку Северини, — відсутність у Віадріні звичних для нас студентських груп. А для декого навчатися в групі, коли всі готуються до іспиту чи пишуть курсову, зручніше, бо це додатковий стимул.

Студенти мають більшу мотивацію

В Україні у мене часом складається враження, що мої курси цікаві тільки мені й, можливо, ще двом-трьом студентам. Зрозуміло, що під час війни може бути не до навчання. Та скільки б ти не удосконалював курси, не додавав ігор, інтерактиву, на результаті це фактично не позначається.

У Віадріні ситуація протилежна.

Мене спочатку здивувало, що студенти ведуть на моїх заняттях дуже детальні конспекти й просять додати посилання на ресурси, які я згадувала під час лекції. Студенти справді хочуть це все використовувати. Також вони постійно нагадували мені завантажувати презентації занять в Moodle. На одному з курсів, де я розповідала про використання комп’ютерних програм для аналізу медіатекстів, студенти знімали редагування коду і запуск програми, щоб спробувати потім вдома. Якщо щось не виходило, вони залишалися після заняття — і ми робили це разом. Також я постійно відповідала на листи, де мене просили щось роз’яснити.

На першому занятті я запитала у своїх студентів, чому вони тут. Дехто відповів мені, що цей курс допоможе написати дипломну роботу. Але це одна з причин значно більшої уваги до навчання.

Северина Якубич пояснює: прямого зв’язку між вибором курсів та дипломною роботою немає. Насамперед важить власний інтерес. «Спочатку я пройшла курси з модуля лінгвістики, які мене зацікавили (і орієнтувалася на кількість ECTS певних модулів), а потім дозакривала те, чого мені там ще бракувало в інших модулях», — каже Северина. Проте, за її словами, у Віадріні студенти самі обирають собі тему дипломної роботи, а курси, які вони слухають, можуть допомогти якоюсь корисною інформацією.

За спостереженнями Олесі Лазаренко, зазвичай її студенти чітко усвідомлюють, для чого їм потрібно вивчати її курс: хтось хоче спілкуватися з друзями чи партнерами, хтось одружується. Є науковці, які цікавляться темою України чи Східної Європи. У будь-якому разі мова про те, що студент обирає курс чи отримує диплом не для батьків і не для того, «щоб було». Навчання пов’язане із бажанням досягнути певного прагматичного результату. Тож викладачі мотивовані не просто переказати щось з книжки, а створити знання на основі власних розробок: так, щоб курс був цікавим та унікальним — і на нього записалися. 

Різноманіття

Мій гостьовий університет розташований на кордоні між Німеччиною та Польщею. Перетинаєш міст через Одер — і ти в іншій країні. Гасло університету латиною — «Ex oriente lux», що означає «Світло зі Сходу». І світло тут — це не тільки метафора до сходу сонця, а й відображення місії університету — бути мостом між Сходом та Заходом. І в аудиторії ти бачиш підтвердження виконання цієї місії. Адже групи тут міжнаціональні. Здебільшого мої студенти були із Франції, Німеччини, Польщі, України. Дехто — із Пакистану, Південної Кореї, Грузії. Це, до речі, відображається і на меню в їдальні: страви походять з різних країн. Під час перерви чуєш мішанину мов, студенти легко переходять із англійської на німецьку або французьку. Українські студенти, окрім, звісно, російської, знають англійську та німецьку. Вимога університету до цих двох мов — рівень С1.

Ця мультиетнічність дозволяє постійно використовувати контекст із різних країн і тестувати розглянуті теорії чи моделі: а чи спрацює це в тих умовах. Так, на заняттях ми спочатку розібрали техніки впливу російської пропаганди, а потім порівняли їх із тими, що використовуються під час війни між Індією та Пакистаном. Мій студент підготував чудове відео із вирізками з індійських новин, де для створення відповідного емоційного фону тележурналісти під час ефіру вмикали сигнал повітряної тривоги. Окрім цього, ми розбирали, як працює популізм в різних країнах, чим схожі та відмінні політичні маніпуляції, згадували проросійських політиків у Польщі та Грузії, порівнювали, як російська пропаганда атакує Макрона і Мерца.

Так, питання різноманіття, особливо в контексті міграції, не є простим ані для німецького, ані для польського суспільств. На тому ж мості через Одер поліцейські й прикордонники з обох країн зупиняли темношкірих людей для перевірки документів, водночас інші могли проходити вільно. Влітку з польської сторони представники організації Ruch obrony granic (Руху оборони кордонів) проводили мітинги, поширюючи стереотипи про мігрантів як потенційних правопорушників. Проте якщо говорити про університет, то там вільно могли почуватися представники різних національностей.

Для викладання і дослідження мультинаціональний контекст — це значна перевага. Я, наприклад, побачила, що українськими студіями цікавляться науковці з Німеччини, Литви, Франції, Польщі та інших країн ЄС. Так само великим був інтерес до України і серед моїх студентів. Я показувала їм уривок із блогу Емми Антонюк про російських полонених, перекладала повідомлення із анонімних телеграм-каналів про нічні атаки російських дронів, уривки із газетних публікацій, телевізійні сюжети. Дуже цікавим був і наш досвід протидії російській пропаганді, інформаційно-психологічним операціям, методика фактчекінгу російських вкидів та фейків — нам є, чим привабити як дослідників, так і студентів.

А що з бюрократією?

За увесь семестр я не заповнила жодного папірця. У мене не вимагали звіту про еволюцію освітньої програми, службових записок, звітів про відрядження, оновленого самоаналізу, силабусу за новим зразком, заповненого графіка відпусток. Я не подавала жодних відомостей за різними шаблонами, не обдзвонювала студентів із проханнями написати заяви. Не робила проморолики, не заповнювала сайт та сторінки кафедри у соцмережах.

Я просто викладала. Тож могла цілий день роздумувати, яким зображенням краще почати пару, аби сформувати правильну атмосферу для розуміння конкретної теми. Із цікавістю чекала на домашні роботи студентів і залюбки перевіряла. Монтувала короткі освітні відео. Створювала меми.

Якось мені треба було перенести дві пари через участь у конференції. Виявилося, для цього не потрібно заповнювати купу папірців та ставити підписи у різноманітних відділах. Просто домовляєшся зі студентами. Бо твій курс — це твоя відповідальність.

Жодного разу не була в деканаті. І деканат жодного разу мене не потурбував, за що дуже вдячна.

За словами Олесі Лазаренко, у Віадріні є дидактичні та академічні співробітники. Обидва типи викладають, а другі ще ведуть наукову роботу. Олеся, яка має досвід роботи в обидвох ролях, каже, що бюрократична робота не надто різниться. Усі дані щодо навчання — опис курсів, оцінки студентів — заносяться до спеціальної електронної системи. І це все. Науковці ще звітують про конференції, статті, семінари та інші заходи.

В Україні ж пекельна освітня бюрократія забирає приблизно 80 % мого робочого часу. Ми постійно про щось звітуємо, переробляємо якісь документи за новими шаблонами… Частково — це спадок совка, де щодо всього має бути відповідальний з папірцем. Частково — це наша бідність. Коли робота є, але за неї не платять, проте не зробити її не можна, бо інакше університет просто не зможе працювати. У Німеччині цього б ніхто не зрозумів, бо всі — від професора до асистента — працюють в межах погоджених годин. Якщо перепрацював — ідеш у відпустку.

Що краще у нас?

У своїй заявці я прописувала, що для одного із моїх курсів у Віадріні мені потрібен комп’ютерний клас. Однак мені його не дали. І студенти ходили на заняття із власними ноутбуками. На перших парах — то просто було пекло, бо кодування на Python має деякі особливості залежно від операційної системи. Те саме із модулями і бібліотеками, які по-різному ставали на різні комп’ютери. Кудись вони взагалі не ставали, як не бийся. Але в цьому мені дуже допоміг мій студент Олександр, із яким ми на пару показували, як це має працювати, іншим студентам. Із часом у нас взагалі склалася чудова атмосфера, за якої студент, в якого все вийшло, пояснював усе сусідам.

В моєму українському університеті отримати комп’ютерний клас під власну дисципліну — взагалі не проблема. І це при тому, що мій університет втратив майже все при переїзді. До того ж якщо під час акредитації студенти скажуть, що у них не було комп’ютерного класу для якоїсь дисципліни, де він потрібен, це буде серйозний мінус. Тут, звісно, потрібно зазначити, що програми із журналістики чи комунікацій у моєму гостьовому університеті не було, а викладала я на факультеті культурології. Проте все ж таки…

Також, за моїми спостереженнями, у нас більше уваги приділяється студентам. Студенти із Віадріни більш самостійні та розраховують самі на себе. Щодо мого університету, то я пам’ятаю, як одна наша випускниця сказала: «У вас я почувалася, як в теплиці, бо ви постійно про мене дбали». У нас і досі діє це правило: якщо студент не навчається — винен викладач. Якщо студент прогулює пари — винна кафедра, бо не проконтролювала, куратор не зателефонував батькам. Окрім цього, наша увага до студентів призводить до більшої інтерактивності наших курсів. І, як мені здалося, українські студенти більше схильні до експериментів.

Ще одна наша позитивна особливість — це чітко прописані критерії оцінювання, силабус та прозорість оцінювання. Викладачу-іноземцю, який не дуже орієнтується у місцевій системі навчання, це дозволить уникнути непорозумінь.

Загалом мій досвід викладання в Європейському університеті Віадріни допоміг мені переконатися, що ми в Україні до цього готові. Я зустріла багатьох студентів та викладачів з України, які навчаються і викладають на високому рівні, говорять бездоганною англійською, а подекуди й німецькою. Українських професорів цитують, запрошують читати лекції, керувати аспірантами. А це багато про що говорить.

Так, наші університети бідні, подекуди у нас в освіті ще керуються пострадянськими підходами, є випадки порушення академічної доброчесності, на які не завжди реагують адекватно. Є проблеми переміщених університетів, російські окупанти продовжують обстрілювати навчальні корпуси, студенти та викладачі їдуть за кордон і багато хто не хоче вертатися… Однак навіть у цих умовах ми продовжуємо наші дослідження та викладання. Кілька разів у Німеччині я чула вислів на нашу адресу: «Нам є чому у них повчитися!» А й справді! Хоча нам ще багато потрібно працювати над змінами у вищій освіті, здобутки у нас є. І поки ми чекаємо на входження України до ЄС, ми вже можемо євроінтегрувати наші освітні програми та наші дослідження. Так, непросто, але це єдиний вихід.

Наталя Стеблина