Питання та проблематику ставлення журналіста, стосунки журналістів і переселенців підняла директор Української медіа-школи, продюсер Оксана Панасівська.
О. Панасівська взяла участь в засіданні круглого столу “Адаптація переселенців у місцевих громадах: роль комунікації в цьому процесі”, організованому Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика 21 березня в Києві. Ми знайомимо з основними тезами її виступу.
Хочу розпочати із прикладу, який дозволить розкрити моє ставлення до згаданих проблем. Років 20 тому я їздила на стажування до Бі-бі-сі і мені пощастило бути на дуже великому авіашоу – сотні тисяч людей, тисячі літаків та апаратів. Але я була вражена кількістю людей з обмеженими можливостями, які приїжджали автобусами, на візочках, проводили час, розважалися, каталися на каруселях – там був величезний парк розваг. Серед відвідувачів не можна було не помітити багатьох дітей з синдромом Дауна. Мене просто вразило побачене, і на запитання британських колег про те, що мені сподобалося найбільше, я здивувала їх тим, що згадала не літак, що був здатен летіти хвостом уперед. Я сказала, що мене вразила кількість людей з обмеженими можливостями, їхні емоції та відверта захопленість тим, що відбувалося навколо. Я припустила, що в Британії їх мабуть дуже багато.
У відповідь я почула, що їх, насправді, не більше, ніж у будь-якій країни світу, просто вони не сидять вдома, вони мають необхідні їм можливості, а суспільство їх сприймає, як рівних.
Ви мабуть пам’ятаєте, що років 10 тому якраз у нашому суспільстві, завдяки, зокрема, і журналістам, відбувся такий цивілізаційний зсув: почалася дискусія навколо проблем людей з обмеженими можливостями. Створювалися посібники, проводилися спеціальні тренінги для журналістів, були просто пам’ятки: як називати таких людей, як з ними говорити, як не скривдити їх, і так далі.
І я бачу певні аналогії з тим, про що ми говоримо тут, за круглим столом. У ставленні журналістів до нашої теми: є синкразія, є маргіналізація, є втома. І я, як журналіст, це бачу.
Коли ми почали створювати ток-шоу, там були потрібні історії. А, відомо, що ток-шоу робляться через історії, коли самі люди розповідають про свої проблеми. Вся наша телевізійна група складається з журналістів-переселенців, які втратили роботу, які приїхали сюди. Тут вони отримали роботу. Ми почали шукати історії і я звернулася до колег, друзів на одному з великих каналів, які роблять рейтингове ток-шоу, щодня. Я попросила історії про переселенців і отримала купу матеріалів. У них були ці історії, але жодна не пішла “в роботу”. Люди дзвонили на гарячу лінію, переселенці надсилали свої історії, і канал збирав їх, але потім відкладав у “кошик”. Виявилося, що працювати з цими історіями складно, це страшно, це відповідально, це інколи нудно – це ж треба занурюватися в проблему, і це – виявилося непотрібно.
Ми взялися з ці історії з життя і виявилося, що вони мають багато спільного. Одна з найголовніших проблем – житло.
Важливо пам’ятати, що переселенці часто мовчать, бояться підходити до мікрофона. Проблема всього суспільства – ми боїмося ходити на телебачення, ми боїмося висловлюватися публічно. Я стикаюся з тим, що переселенці, по-перше, бояться того, що від слів, виступів, не буде жодного результату. Де хто переконаний, що “стане ще гірше”. І дійсно, часом люди страждали від того, що відкрито говорили правду.
Часом трапляються дуже складні ситуації. Інколи юристи просто хапаються за голову, що з такою ситуацією робити, а такі виняткові моменти трапляються регулярно. Просто наведу останній приклад. Навіть наші юристи дивувалися. Мати з молодшою дитиною залишилися в Донецьку, двоє дітей під час подій на Майдані відправили до дідуся і бабці на “материкову” Україну. Пройшло кілька років. Хлопці вчаться в українській школі, зранку гімн співають, але мати хоче їх забрати до Донецька. Там є і житло, і є робота в неї яка-не-яка. Жінка просить повернути їй дітей. Дід і баба не мають права тримати дітей в себе. І ми на ток шоу їх запросили. Я знаю, до мене є претензії за те, що запрошуємо дітей. Правозахисні організації дуже критично до цього ставляться. Я на це кажу, як соціальний журналіст, громадський діяч – я маю на це право. Ці діти стільки пережили – вони мають право про це розповісти. На нашому шоу родичі дійшли до спроби знайти якусь спільну мову, зрозуміли, що необхідно домовлятися і дітей не чіпати.
До чого я веду? Журналістам, з однієї сторони, необхідно вчитися, як ці проблеми висвітлювати. А зі сторони переселенців важливо бачити здорове ставлення до медіа. Їх не хочуть виставити як прохачів, необхідно приходити на ефіри і говорити про проблеми, шукати рішення, на місці шукати ці алгоритми, які дійсно допомагають.
Телебачення – на першому місці за аудиторією. Мільйони людей зрозуміють проблематику, подивляться на успішні історії, на приклади, коли ви живете і працюєте як частина суспільства. Запрошую всіх приходити на ток-шоу, а багато хто з вас вже приходив, і боротися за свої права, вирішувати проблеми.