Вже три роки ми працюємо, проводимо ріні заходи, але небагато що змінюється, зауважила Олександра Дворецька, голова благодійного фонду “Восток-SOS”.

О. Дворецька взяла участь в засіданні круглого столу “Адаптація переселенців у місцевих громадах: роль комунікації в цьому процесі”, організованому Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика 21 березня в Києві. Ми знайомимо з основними тезами її виступу.

Ми чуємо, як регулярно виступають представники від міністерств, такі собі, треті – четверті – десяті особи, які в принципі не ухвалюють жодних рішень, і навіть не впливають на ухвалення, говорять про офіційну статистику, яку надає їм інший підрозділ, в якому також рішень не ухвалюється, і на цьому все зупиняється.

Ми – організація, яка працює, надає юридичну, психологічну, соціальну, гуманітарну допомогу. І на третьому році конфлікту ми все ще говоримо, що, на жаль, є люди, яким не вистачає найнеобхіднішого. Є люди, які не здатні впоратися самостійно, є такі, чиї захворювання загострилися в період конфлікту, а є такі, що доглядають за дітьми тощо. А значна кількість людей на сьогодні потребують просто банальної щоденної підтримки, їм треба щось їсти.

В той же час, ми маємо справу з людьми, яким потрібна фахова допомога. Комусь необхідно переоформити документи, допомогти зареєструвати власне підприємство чи перевезти його з зони АТО, допомогти в судових справах. Багато хто не розуміє як розібратися з “лінією розмежування” для того, щоб вивести своє обладнання, яке досі в зоні АТО.

Є інші люди, які потребують якихось нових можливостей, грантів на розвиток бізнесу. Вони будуть готові брати людей на роботу, але їм необхідно із чогось починати вже зараз.

І, на жаль, я хочу сказати, що на третьому році війни ми не маємо єдиної бази внутрішньо переміщених осіб, яка б нормально працювала.

Як представник організації, яка залучає міжнародні кошти, внутрішні кошти, гроші від бізнесу для того, щоб допомагати іншим, я не можу сказати, як насправді виглядає переселення у цифрах. Скільки людей переселилися, хто вони, яка якість цих людей, скільки серед них дітей, скільки жінок, скільки чоловіків, якої вони потребують роботи, який фах у цих людей.

Кожного разу ми змушені запитувати у міністерстві соціальної політики офіційним запитом якусь конкретну цифру, і вони обов’язково затримають відповідь, та і не відомо взагалі, чи захочуть відповідати. Час іде поки письмове звернення дійде до чиновника. За таких умов, отримати якусь актуальну поточну інформацію просто немає можливості.

Більше того, через те, що досі не відокремлені пенсійні виплати від довідки ВПО, ми маємо доволі викривлені дані.

Отже, держава донині не може сформувати адекватної політики щодо внутрішньо переміщених осіб. Вона взагалі не знає, хто такі внутрішньо переміщені особи, які у них потреби, хто вони, яка кількість місць у дитячих садках міста, що відбувається із навантаженням на медичні заклади у тому чи іншому населеному пункті.

Просто зараз ми можемо побачити жахливі черги у відділеннях Ощадбанку, бо підійшов час фізичної ідентифікації, яку видумав собі Кабінет міністрів. Люди займають чергу в четвертій ранку, ночують уночі там, тому що вони не можуть повернутися для того, щоб пройти фізичну ідентифікацію, і мають оцю довідку внутрішньо переміщеної особи.

Немає підстав говорити в принципі про якусь там інтеграційну стратегію, соціалізацію. Я вже мовчу про освіту чи інші моменти.

Жодних суттєвих змін не відбувається. Інфраструктура зруйнована, нічого не відновлюється, ті маленькі справи, які робляться, вони майже непомітні.

Зазвичай, у нас винуватий той, хто щось робить. У нас не винуваті чиновники з мінсоцполітики, тому що це не зовсім їхні повноваження, це – до пенсійного фонду. І так скрізь. Той, хто виступає, він винуватий.

Прийшов час журналістам подумати про те, що вже третій рік – одна і та сама тема, вона не змінюється. Чому третій рік головна проблема переселенців – це житло? Основна проблема переселенців – відсутність нормальних програм? Основна проблема переселенців – те, що їх ніхто не інтегрує?

Люди змушені залишатися на окупованій території через те, що міністерство освіти видумало, що для того, щоб студент поступив на перший курс, він повинен здати десятки атестацій за 9, 10, 11 класи. І ще 5 екзаменів ЗНО. Це у нас створено рівні умови вступу для людей, що живуть на окупованій території?

Наша велика проблема в тому, що ми за ці роки так і не добилися створення єдиної бази тих, хто отримує соціальну допомогу. А пенсійний фонд вже нову свою базу готує. А поки зробить цю нову базу, ми весь цей час відправляємо кримчан за довідками, що вони не отримують пенсію в Криму. А якщо вони не отримують пенсію в Криму, то вони фізично повинні привезти свою пенсійну справу в паперовому вигляді. Це єдина умова, за якою зараз кримчанам призначають пенсію на материковій частині України.

Тож я думаю, що прийшов час вже не для косметичних змін, не для євроремонту, коли ми зашиваємо пластиком те, що вже просто розвалюється, а час для політичних рішень. Говорячи про освіту, ми не повинні говорити про те, що ми ставимо одні й ті самі умови для людей, які не живуть у рівних умовах. Ми не можемо говорити, що одні й ті самі умови для призначення пенсій повинні бути у людей, які живуть в Луганську, і які переводять свою пенсію зі Львова до Києва. Ні, вони не можуть бути однаковими.

Ці намагання за таких умов говорити про рівність, мені здається, є помилкою.

Останнє, що я хочу сказати. Ми повинні віддавати собі звіт щодо того, що ми не знаходимося на порядку денному ані уряду, ані парламенту, ані президента України.

Ми маємо думати про те, яким чином виносити наші питання на порядок денний країни, для того, щоб саме про це йшла мова в суспільстві. Інакше ми будемо приречені регулярно збиратися за затишним круглим столом і говорити, в принципі, про одне і те саме. Тому я думаю, що ми змушені не висувати претензії до НДО чи до ЗМІ, а в першу чергу звертатися до місцевих та центральних органів влади, до своїх депутатів.