4 вересня  у Сумському прес-клубі відбулося з᾽ясування суті поняття «децентралізація», необхідності цього процесу для розвитку областей України та ризиків при законодавчому формулюванні регіональної політики.

Розуміючи ситуацію в Україні, яка постійно розхитується Росією; не маючи ілюзій щодо вирішення цієї проблеми шляхом переговорів, кандидат політичних наук, докторант Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, народний депутат кількох скликань, один із ідеологів реформи місцевого самоврядування Анатолій  Матвієнко дав відповіді на деякі ключові питання щодо федералізації та децентралізації. Що таке децентралізація і чим вона відрізняється від федералізації? У чому принципова відмінність передачі повноважень при децентралізації та при федералізації? Що таке регіональний сепаратизм? Як враховувати в Україні європейський досвід децентралізації? Навіщо потрібна реформа децентралізації взагалі? У чому суть перетворень, які пропонує реформа децентралізації?  Що має змінитися на районному та обласному рівнях?

Анатолій Матвієнко вважає, що суспільство, маючи чіткі відповіді на ці запитання може зрозуміти, що є істинно правильним для України: децентралізація чи федералізація та що саме покращить роботу місцевого самоврядування.

Після подій, що відбулися та відбуваються в Україні, цілком зрозумілим є те, що регіональна політика не може лишатися такою, як досі, підходи до її формування слід докорінно оновлювати, – вважає експерт із питань економіки,  радник голови Сумської обласної державної адміністрації Марк Берфман.  Зміни до Конституції України, що обговорюються останнім часом; проект Концепції державної регіональної політики, потреба прийняття закону «Про основи державної регіональної політики», реальне здійснення децентралізації не просто на часі – вони мали бути вже позавчора.

Між тим, проекти, що пропонуються сьогодні, містять у собі чимало механізмів, які вже на законодавчому рівні можуть створити бар᾽єри для втілення ідеї децентралізації та нормального розвитку регіонів. Ці документи ще з 2009 року блукали у парламенті. Не можна казати, що вони були досконалими, але тепер їх доопрацювали таким чином, що з проектів зникло саме те, що було справді цінним для побудови нормальної регіональної політики.

Власне, для початку визначимося з поняттям, що таке децентралізація. Як зазначає проект Концепції державної регіональної політики, децентралізацією є перерозподіл владних повноважень на користь органів місцевого самоврядування з переданням їм відповідних ресурсів.

Що пропонує проект Закону «Про засади державної регіональної політики»? У варіанті 2009 року об᾽єктами державної регіональної політики є Автономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь. У сьогоднішньому варіанті, вже, до речі, прийнятому в першому читанні, до об’єктів додані райони, міста, селища та села. Тобто виходить, якщо спочатку йшлося про те, що регіональна політика формується на рівні регіону, під яким сьогодні ми розуміємо область, то зараз власну політику формуватиме кожне місто чи село? Навряд чи це додасть порядку в державі.

У проекті Закону від 2009 року в статті 3 «Принципи здійснення регіональної політики» йшлося про принцип децентралізації – нагадаємо «з переданням відповідних ресурсів». У законі, що запропонований зараз, уже йдеться не про передання ресурсів, а про «забезпечення рівних можливостей доступу об᾽єктів регіональної політики до ресурсів державної фінансової підтримки регіонального розвитку». Чи не йдеться, по суті, про те, що розподілом буде знову займатися центр?

Це знаходить свій розвиток і в іншій тезі. Спочатку проект Концепції регіонального розвитку (від 2 липня 2008 року) передбачав створення системи фондів для фінансування інструментів реалізації державної регіональної політики, – і це було обов᾽язковою умовою. Зараз ідеться про створення агенцій, які можуть мати доступ до відповідних фінансових ресурсів.

Подібних нюансів у проекти закладено чимало. Що ж стосується змін до Конституції, що пропонуються для внесення, то тут ситуація набирає просто анедокдотичного звучання, а щодо децентралізації створюється практично унтерпришибеєвська позиція. Бо зводиться все до того, що в регіональній політиці все вирішуватиме Кабмін.

Адже хто буде виконавцем політики? За ідеєю, виконавчі органи. Якими вони у нас будуть?

Розглянемо районний рівень. За пропонованим проектом Закону «Про внесення змін до Конституції України»  стаття 118 передбачає, що «виконавчу владу в районах здійснюють виконавчі органи відповідних районних рад. Відповідно до статті 140 цього проекту, саме районна рада та її виконавчий комітет представляють спільні інтереси громад району. А згідно зі статтею 141, «голова районної ради обирається зі складу депутатів ради та очолює її виконавчий комітет», склад якого, за поданням голови, формує рада.

Що відбувається на обласному рівні? У ст. 118 про виконавчі органи обласного рівня не загадується. Зазначено, що «в областях і районах , містах Києві та Севастополі діють представники Президента України. Представники Президента України в областях координують діяльність представників Президента України в районах». Стаття 140 стверджує, що «органом місцевого самоврядування, що представляє спільні інтереси громад є обласна рада». Крапка. Про виконавчий орган і не йдеться. А ст..141 пропонує: «Голова обласної ради обирається зі складу депутатів ради і очолює виконавчий апарат». Як відомо, виконавчий апарат ради діє й сьогодні – він готує матеріали до сесій і жодним чином не є виконавчим органом обласного рівня. Цю функцію сьогодні виконує адміністрація. То хто виконавець на цьому рівні?

Втім, окрім проекту, що цитується, надійшов ще один – від Президента України. У ньому запропоновано статтю 118 виключити з Конституції. Стаття 140 пропонується  у редакції, що передбачає на всіх рівнях представлення спільних інтересів громад радою та її виконавчим органом. А стаття 141 визначає, що й на районному, і на обласному рівні голова відповідної ради обирається зі складу депутатів і очолює її виконавчий орган.

Здавалося б, усе вірно. Але закон потребує чіткості. А слово «орган», як ми вже зрозуміли, містить два значення: «комітет» і «апарат». По суті, ці поняття зовсім різні. Про яке саме ми будемо говорити, коли приймемо закон із таким нечітким положенням? Чи це з’ясується потім?

Цікаво: у ще одному документі – порівняльній таблиці до проекту закону, що співставляє варіанти, ця розбіжність взагалі «губиться» – про неї не згадують. То для якого виконавчого органу ми маємо готувати стратегію регіональної політики? І чи не завершиться все тим, що в області керуватиме представник Президента?

Такі різночитання – не ознака правильного законотворення; це, швидше, нагадує  гру в наперстки. До того ж, відразу варто усвідомлювати, що всі закони, що стосуються регіональної політики, треба приймати пакетом. Зокрема, слід говорити про потребу прийняття Закону «Про адміністративні і соціальні послуги», який би передбачав принцип «Влада обслуговує людину, а не навпаки»; внесення змін до Закону «Про місцеве самоврядування», передбачивши в ньому зокрема повну деполітизацію органів місцевого самоврядування… 

А ще дуже важливо представникам місцевої влади та громадськості уважно читати всі проекти і розуміти, який результат ми хочемо отримати.