Світлану ЄРЕМЕНКО більшість журналістів Донеччини, а пізніше – й всієї України, сприймають як талановиту журналістку, медіаексперта, медіадіяча. Хтось, звичайно, читав її оповідання, що час від часу виходили в журналах, але найбільше привертають увагу колег її активна й результативна діяльність в інформаційній царині, організовані нею, як виконавчим директором Інституту демократії імені Пилипа Орлика, численні заходи, що збирають для обговорення актуальних професійних питань широкий журналістський загал, регулярні моніторинги ЗМІ.

Аж ось – як вибух: зібрані під однією обкладинкою її оповідання перемагають в конкурсі «Літературні відкриття року», здобувши першу премію за найкращий дебют у прозі.

Втім варто зауважити, що програмне оповідання, котре дало назву усій збірці, «Терикони під літаком» ще в 2014 році увійшло в антологію кращих українських соціальних оповідань ХХІ століття «Похід через засніжений перевал». Додамо, компанія в антології зібралася нівроку: серед початківців маститі Юрій Мушкетик, Анатолій Дімаров, Володимир Даниленко, Євгенія Кононенко та інші.

Наприкінці минулого року письменник Володимир Даниленко започаткував проект «Перша книга автора» (це спільний проект НСПУ і Київської міської державної адміністрації). Книгу Світлани «Терикони під літаком» і ще 15 переможців надрукували, автори отримали авторські екземпляри, а інші примірники безкоштовно передали в бібліотеки.

Однак ця історія має продовження. Директор видавництва “Український пріоритет” Володимир Шовкошитний вирішив перевидати «Терикони під літаком», цього разу для широкого читацького загалу, і в рамках останнього Форуму видавців у Львові відбулася презентація книги.

Отже, «Терикони…» вже помандрували до книгарень, і колеги мають можливість побачити Світлану Єременко з іншого, неочікуваного, боку – як самобутнього письменника, разом з нею зануритися в психологічні глибини жіночої душі, а ще – зрозуміти, як мало знають, а ще менше розуміють Донбас.

Додамо лишень, що це варто зробити, бо не кожна книжка журналіста, який вирішив скуштувати письменництва, отримала таку увагу критики, а журнал «Forbes Украина» включив «Терикони…» до п’ятірки літературних новинок сезону поряд зі щойно виданими в Україні творами зарубіжних авторів – Поланіка, Уельбека, Варгаса Льйоси та Рубіної.

Публікацій, присвячених збірці Світлани, вже вийшло чимало, критики аналізують оповідання, записуючи їх то до соціальної, то до психологічної, то до «жіночої» прози. Тому не буду навіть намагатися визначити місце її творів у літературній «системі координат».

Уважно прочитала й відгуки перших читачів з журналістських кіл. Поки що не сказали свого слова земляки Світлани (багато років вона працювала в Донецьку, куди приїхала після закінчення Київського університету за розподілом). А мені якраз хочеться розпочати саме з донецької «географії» оповідань, і насамперед, з «Териконів під літаком».

Конфліктна ситуація, подібна до описаної авторкою, могла статися в будь-якій редакції, а не тільки донецької газети: ідеї гласності, перебудови, української незалежності пробивалися скрізь закостенілі догми, конформізм, пристосуванство й у журналістському середовищі. Напевне, багатьом є що пригадати з тих буремних 90-х. А декому, як героїні «Териконів…», довелося пережити серйозні випробування.

Особливість донецької ситуації – в антиукраїнській налаштованості, на жаль, не тільки серед компартійних бонз, чиновництва, «червоних» директорів, а й у масовій свідомості. Так, стюардеса могла презирливо закопилити губку на прохання подати «каву», а не кофе. Так, компартійні дами з оповідання «Та, що поцілувала очі» не знали української, чим вкрай дивували іноземців, які не могли уявити, щоб чиновник не володів державною мовою. Так, офіціанти в кафе вважали кожного, хто звертався до них українською, представником діаспори.

І серед інтелігенції побутувало погано приховане презирство до українського, як до сільського, шароварного. Не тільки героїню «Териконів…» Оксану називали бандерівкою. Пам’ятаю, і мені, й моїм друзям неодноразово доводилося це чути. А представників Руху чи «Просвіти» взагалі вважали якимись маргіналами.

І що ж робить героїня «Териконів…»? Летить туди, «де легше дихається»! Вона довела свою юридичну правоту – суд поновив її на роботі, однак продовжувати нерівний бій не стала.

Однак рука не підніметься кинути камінь в цю жінку-журналістку з двома дітьми на руках. Але є над чим задуматися, адже, виявляється, українські патріоти покидали Донеччину ще задовго до російської агресії, й залишився регіон на поталу місцевим князькам.

Читаю оповідання Світлани й сумніваюся, чи почують і зрозуміють її ті, хто не знає Донбасу й мислить схемами. Промисловий Донбас споконвіку був більше орієнтований на Москву, він далекий від аграрного світосприйняття. Він просто ІНШИЙ.

Пригадую, розповідав донецький колега, як були здивовані журналісти-західняки, коли побачили цивілізований світ, а думали ж, що «тут бігають дикі люди». В оповіданнях Світлани квіти на вулицях, вистави в місцевій опері, ошатні будівлі, зелені парки.

… І водночас вороже ставлення до українського.

Як розповідала авторка в одному з інтерв’ю, “мене вже встигли звинуватити в кон’юнктурі. Але всі оповідання писалися десь 3-4 роки, ще до Майдану, анексії Криму й початку неоголошеної війни Росії проти України на Донбасі».

«Дуже боляче і тривожно, говорить Світлана, від того, що ситуація у східних регіонах за більш ніж двадцять років майже не змінилась на краще. Ще більш жахливі антиукраїнські настрої ми, на жаль, спостерігаємо сьогодні у Донецьку, Харкові, Луганську…».

І ще одна деталь привернула увагу до оповідань Світлани Єременко: глибоке розуміння жіночої психології. Втім, і мужчин авторка препарує, як справдешній анатом. Героїв оповідань «Шальки аптекарських терезів» і «Самотній еротоман» одночасно й осуджуєш, і жалієш. Та взагалі для більшіості героїв, і жінок, й чоловіків, авторка уникає чорних і білих фарб. Все непросто в житті.

Читаючи оповідання, забуваєш, що Світлана – журналістка. Точніше, бачиш, що вона уникла відомої вади журналістських матеріалів, коли всім і всьому виставляються оцінки. Зате, судячи з усього, саме завдяки журналістській практиці авторка отримала багатющий фактичний матеріал. І вміло скористалася ним.

«Добротна хороша література. Прочитавши цю книгу, я в кожній героїні побачив пані Світлану. Її героїня – сучасна, пристрасна, ніжна, але у той самий час вона соціально активна і може за себе постояти», – зазначив під час презентації директор видавництва «Український пріоритет», де вийшла друком книга, Володимир Шовкошитний.

Отже, друзі, всім нам приємного читання, а Світлані Єременко – нових творів. І вона їх неодмінно ще напише.

Віра Черемних, заслужений журналіст України, секретар НСЖУ

(вперше опубліковано на сайті НСЖУ)