Ми розмовляємо в невеличкій кімнаті, що нагадує казкову рукавичку. За одним столом керівник громадської благодійної організації спілкується з відвідувачем, за другим – обговорюються робочі моменти якогось проекту іншої «нуошки». Ми – за третім, на якому стоїть принтер, що час від часу вигуркує із себе черговий документ. Утім, нашій розмові це не заважає. Тим більше, що тут, у приміщенні громадського об’єднання «Сумське громадське коло», Анатолій – свій. Незабаром стане ще більше своїм, бо працюватиме тут уже з власним проектом.

Голова «Сумського громадського кола» Ніна Чернявська посміхається: «Ми обов’язково зробимо спільний проект. Адже, познайомившись із Толею, зрозуміли: він сам стільки робить, тягне, як може; і надалі робитиме й тягнутиме. Але ж потрібні ресурси!..» Анатолій до пропозиції ставиться з ентузіазмом. Бо ж мова – про справу, якій він віддав чималий шматок свого життя, та передусім – про допомогу людям, які конче її потребують.

Якщо вас двоє…

«Як мій робочий день розпочинається? – на мить замислюється Анатолій Сасса. – Вмикаємо з дружиною комп’ютери. Там уже якийсь лист прийшов, – комусь потрібно щось надіслати. Тоді магнітофон вмикаю – відцифровую старі записи аудіокниг. Бобіни великі, одна доріжка в роботі близько чотирьох годин. А тим часом займаюся звуковим редагуванням раніше відцифрованої літератури».

А вільний час, а прогулянка? «Ото і є прогулянка: на роботу й з роботи, – каже Анатолій. – У цьому наше життя…»

…Вони познайомилися в Криму. Анатолій тоді вперше приїхав на відпочинок не до батьківського села, а до моря. Знайомі чоловіки повели його територією відомчого санаторію: де їдальня, де танцювальний майданчик… Догуляли до вечора, аж раптом – дощ! Кинулися до свого корпусу – а тут жінки прибігли, ховаючись від негоди.

Розговорилися, у недовгому спілкуванні заприязнилися. Та виявилося, що нова знайома, мила Даша, завтра вранці від’їздить додому. Ну хоч провести потрібно!..

Після того передзвонювалися з рік. А потім Анатолій приїздив до її чарівних Чернівців. Спочатку влітку, потім – у вересні. Гуляли вузенькими вулицями, такими не схожими на архітектуру східно-українських міст, і розмовляли-розмовляли… «Український Париж», як характеризували йому місто, сподобався Анатолію надзвичайно.

Проте в листопаді 2008-го спільний вибір було зроблено на користь Краматорська, де багато років жив і працював чоловік. Відсвяткувавши тепле весілля, Анатолій з Дариною подалися на схід…

Вони вже понад рік живуть у Сумах. Спочатку з Краматорська приїхали в село Терни Недригайлівського району – там пробули рік. Потім винайняли квартиру в обласному центрі й там живуть-працюють-відпочивають.

Чому обрали саме Суми? Вибір, власне, був невеликий: їхати або ж до Дашиного краю, або на малу батьківщину Анатолія, де й сьогодні мешкає його рідня. Даша навчалась у львівській школі, університет закінчила в Чернівцях. Але туди їхати далеченько, а Суми – ближче.

Анатоліїв брат Сергій допоміг перевезти речі. У Краматорську лишилася квартира – як чемодан без ручки: й кидати шкода, і з собою не забереш. А тут – і мати, й брат, і син від першого шлюбу. Дім. Так би й жилося, та одна біда в Тернах: з Інтернетом проблеми. А без нього вже – ніяк. Отож перебралися ближче до «цивілізації».

Тут Анатолій Сасса побачив: роботи – не початий край. Разом створили громадську організацію «Ініціативи Слобожанщини», знайшли потрібні контакти. І для них з Дашею тепер головне – навчати. Він – спеціальних комп’ютерних програм, вона – мови та літератури на голосовому порталі. Вчать незрячих та слабозорих. Таких, як вони самі.

Відкрити світ – це просто?

Спробуйте заплющити або хоча б сильно примружити очі й бодай годину пожити звичним життям отак – без зору або майже не бачачи. Робити звичні буденні справи, їздити в транспорті, ходити на роботу… Не уявляєте? Між тим, колишній головний офтальмолог Міністерства охорони здоров’я України Сергій Риков говорив, що в Україні живуть понад п’ятдесят тисяч людей з вадами зору. З них понад десять тисяч – діти. Хоча експерти попереджають: до наведених цифр варто ставитися обережно, – точних даних про чисельність незрячих в Україні не повідомляє жодне відомство. Тож тих, хто має серйозні порушення зору, в країні може бути від сімдесяти до ста тисяч.

Ми справді не уявляємо життя людей, відмінних від нас, поки не зіткнемося з проблемою впритул. Як свого часу розповідав керівник Міжнародного благодійного фонду інформаційної підтримки інвалідів «ІП-Фонд» Микола Подрезан, поки він не потрапив у аварію й не став «візочником», він ні разу не замислювався, як живуть люди з такою бідою.

Проте прошу зауважити: для самих інвалідів ключове слово тут все ж не «біда», а «живуть». Міру наповнення цього поняття для себе визначає кожен. Анатолій Сасса певен: сліпі та слабозорі можуть максимально наповнювати свій світ.

Понад двісті років тому народився один з тих, хто допоміг це зробити, – Луї Брайль. «Одна крапка Брайля зробила для сліпих більше, ніж тисячі благодійників. Можливість читати й писати виявилася важливішою за шосте відчуття й витонченість дотику та слуху», – сказав свого часу видатний психолог Лев Виготський.

Звичайно, спроб пристосувати письмо до сприйняття сліпих було немало зроблено й до Брайля. Але вони були більш індивідуалізовані. Луї Брайль вивчив і проаналізував ті системи. А потреби незрячих добре розумів сам, адже осліп у трирічному віці. Дванадцять років французький тифлопедагог створював нову систему письма-читання. 1829 року він завершив розробку рельєфно-крапкового шрифту для сліпих, що й дотепер використовується в усьому світі.

Ми звично кажемо: час іде – все змінюється. А от винайдена Брайлем «шестикрапка» лишається актуальною. Хоча при цьому є свої «але». Як стверджує виконавчий директор Львівського обласного осередку ВГО «Українська спілка інвалідів – УСІ», керівник Ресурсного центру освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами при Львівській політехніці Оксана Потимко, «це буквально золоті книжки», адже друк шрифтом Брайля є шалено дорогим.

Отже, ці книги неминуче потрібні дітям, які освоюють читання, але зробити їх масовими, видрукувавши бодай кращі зразки світової літератури, наразі неможливо. Тож як зробити інформацію, книгу доступною для дорослих? Сьогодні з цим завданням може впоратися технологія, принесена отим змінним часом: комп’ютер, звичайно ж, з Інтернетом.

«…І, знаєте, я був вражений, – каже Анатолій. – Вся Україна вже користується комп’ютерами, а Суми – ні! Виявилося, що, крім мене й Даші, тут лише один інвалід із зору володіє цим методом. Львів із цим працює, у Харкові потужно займаються, в Полтаві, Чернігові… У Черкасах, знаю, поки слабенько, та вже працюють. По Скайпу спілкуються з Німеччиною, Ізраїлем, Росією… А в Сумах – ніяк. Але ж уявіть, нині число незрячих може зростати. Скільки поранених в АТО; хтось втрачає зір, і їм треба дати змогу спілкуватися, слухати книги…»

Проект, що задуманий спільно із «Сумським громадським колом», покликаний навчати незрячих користуватися спеціальними програмами, що дадуть їм нові можливості. Брати участь зможуть усі охочі. А спробувавши, далі навчатимуться самі. Адже відчути, як перед тобою відкривається цілий світ, справді захопливо. А ще корисно.

«Позавчора була розсилка – щось нове в законодавстві щодо інвалідів; нові програми для сліпих; Гена Євсеєв зробив карту України шрифтом Брайля…» – перелічує Анатолій. Сам він оволодівав новою методикою ще в 2001-му. Приїхав до київського реабілітаційного центру, зустрів там знайомого з Харківської спецшколи, де навчався, Сергія Картавцева. Виявилося, той закінчив «політех», кандидат наук, бере участь у розробленні програм для сліпих. Хоч і молодший трохи, а став одним з учителів Анатолія.

«З нашої школи немало пішло в науку», – не втримується від схвального зауваження мій співрозмовник.

Гори – й запалюй!

Його першою ученицею стала Дарія. Вона й сьогодні повторює: якби ж ті знання й озвучені комп’ютерні програми їй раніше, ще студенткою!.. Втім, знання потрібні завжди. Наприклад, ще одним учнем Анатолія був його колишній керівник з Краматорська. Незрячому чоловікові вже під вісімдесят, але він так захопився новим методом здобуття інформації, що постійно хотів чогось свіжішого.

Телефонував: «У тебе програма якого покоління стоїть?.. А знаєш, що є вже новіша? Я таку хочу». Анатолій відраджував або схвалював, а головне – тішився, що в людини виникла така цікавість.

Тут, у Сумах, почав працювати з хлопцем, який втратив зір через вибух феєрверку. Йому потрібно було для роботи скористатися комп’ютером, то звернувся до Анатолія: «Допоможеш?» – «Краще навчу тебе самого» – «Не уявляю, як це!..» – «Навчу». Аби засвідчити, як це доступно й зручно, Анатолій дістає свого мобільного телефона, на якому також встановлено спеціальну програму. Натискаєш кнопку, щоб перегорнути телефонну книгу, – і голос тобі зачитує по черзі номери. Відповідно, на потрібному зупиняєшся й натискаєш уже іншу кнопку – виклику. А комп’ютер дає значно більші можливості!

На місцевому ринку Анатолій випадково зустрів земляка Сергія, в якого теж проблеми із зором. Запропонував записати книжку, адже в того й пристрій потрібний є для прослуховування аудіокниг. «Та коли її слухати?!» – спершу відмахнувся знайомий. Але з часом Анатолій його трохи «розкачав» – уже слухає. Бібліотека аудіокниг в Анатолія велика. «З нею тільки київська може позмагатися», – гордо каже він. Колись, ще в Радянському Союзі, Українське товариство сліпих – УТОС – мало велику бібліотеку, записану на бобінах. Анатолій ті записи збирав по всій Україні: в Краматорську, Ромнах, з Полтави переслали те, що збереглося… Встиг не скрізь. У Сумах, скажімо, ті бобіни вивезли на смітник.

Він відцифровує записи, чистить їх від зайвих шумів. Часу на це йде багато, дехто каже, що легше б по-новому все записати. Але де взяти кошти, а головне – людей, які це начитають? Нині діє в Україні добрий проект з начитування книжок звичайними людьми, які просто бажають допомогти сліпим. Окрім того, ті старі записи з видатними акторами з чудовою дикцією – то ж скарб!

Апаратуру для відцифровування теж збирав нелегко. Для прокручування бобін потрібні великі магнітофони ще 80-х років минулого століття. Хто пам’ятає ті роки, пригадає: називалися вони «ельфами». Знову ж таки, допомагали люди звідусіль. Більше десятка тих «магів» надіслали, «нових», що не були в експлуатації. Але ж термін їх придатності вже минув, робочих було два-три.

Як знайти майстра, що їх полагодить? Хто візьметься за той брухт? Охочих не знаходилося. Проте познайомився з хорошим чоловіком у Тернах, телемайстром Віктором Руденком. Може, Вікторові й не надто хотілося братися за ту працю, однак взявся, – Анатолій знайшов спосіб загітувати. Фахівцю потрібен був прилад для роботи, який купити зараз дуже складно. А Дарійчин брат – телемайстер у Чернівцях, там можливості трохи кращі, отож прилад дістали. І Віктор не лише полагодив тоді магнітофони, а й зараз, приїжджаючи до Сум, забігає до Анатолія оглянути техніку. Бо ж як не підтримати: людина таки добру справу робить!

А Анатолій знаходить у собі нові й нові задуми. «У неділю об 11.40 по радіо йде програма – 20 хвилин з Володимиром Яворівським. Пишу її, є люди, які беруть послухати, бо це треба чути… Хочеться свою студію все ж зробити. Он на презентації письменник Євген Положій подарував мені книжку «Іловайськ». Я похвалився своїм, то вже штурмують: «дай». Та спочатку ж треба озвучити…»

Чи дають усі ці заняття можливість заробітку? «Більше вкладаємо, – посміхається Анатолій. – Але ж маємо соціальні виплати, пенсію. Я оформив переселенські. Даша, правда, такої допомоги не отримує, бо не була прописана в Краматорську, хоч і прожила стільки років. Так що не скаржимося…»

…Ми зустрілися вперше на одному з «круглих столів», де обговорювали проблеми переселенців. Потім були ще подібні заходи. Жодного разу від Анатолія не пролунало скарги на щось, говорив передусім про справи, про потребу впровадження нових програм для слабозорих і незрячих. Взагалі в спілкуванні з ним постає відчуття, що його знайомі – скрізь. «Та то ви не знаєте, – жартує, – сліпі ж гірші за циган. Розкидані по всій країні й усі одне одного й одне про одного все знають».

А я думаю, що справа тут у суто особистій якості: умінні підтримувати зв’язки й залучати інших до розуміння своєї справи. І, звичайно, досвід. На Донеччині Анатолій працював на підприємствах системи УТОС. Тут, у Сумах, приміщення для своєї громадської організації знайшов завдяки директорові сумського навчально-виробничого підприємства УТОС Миколі Пилипенку. Займався громадською діяльністю в Донецькій обласній організації інвалідів «Надія», і нині шанобливо згадує її керівника Надію Паламарчук. Спілкується з колегами й тепер. А не кличуть назад? «Кличуть. З тієї ж громадської організації. Надія Степанівна каже, що й кабінет мій досі порожній стоїть. Ніби й тягне мене… Але, знаєте, тільки б у гості. Поспілкуватися, по чарці випити. Бо Суми таки ближче…»

«Ні, не однаково мені…»

На старий-новий рік провідував доньку у Львові. Катя народилася за першого шлюбу, після розлучення жила з мамою, але з батьком спілкується постійно. Вона спортсменка, тож тренер запропонував переїзд.

Анатолій пригадує, як сперечався з донькою, коли вона спочатку казала: «А що, тим на Майдані можна протестувати, а в Донецьку не можна?» – і дуже хотіла додому. За півроку звикла до Львова. Ще за півроку бажання повертатися на Донбас перестала виказувати. Звичайно, в ній не було стійких ідеологічних упереджень; протистояння в країні сприймала часом з іронією й навіть самоіронією. З подружкою із Західної України в той час незлостиво обмінювалися привітаннями по телефону: «Привіт, бандерівко» – «Привіт, тітушко». Спортсмени взагалі вільніші від політичних упереджень, вважає Анатолій. А в його доці є великий плюс: вона вміє чути. Гірше, коли упередження глушать у тобі все, стають станом душі й окрім них – нічого.

…Йому сорок сім років. На Донбас приїхав шістнадцятирічним, після закінчення спеціалізованої школи в Харкові. Перші чотири класи взагалі навчався в Росії, в Самарі, тоді – Куйбишеві. Здається, часу було достатньо для донбаської асиміляції. Та, на відміну від де-кого, він мав коріння й завжди це усвідомлював. «…Чому так усе сталося на сході? Знаєте, якщо проаналізувати, на Донбасі далеко не кожен похвалиться, що його прабабуся тут народилася. Корінного населення мало. Хто приїхав по путівці на шахти, хто – на заробітки, хто – на виселок, бо багато людей із судимістю.

Отак, без коріння, просто працювали, просто заробляли. Радянська система розучила думати. Багато хто звик жити й робити, лише маючи поряд наглядача з різками. А за ним, звичайно, щоб хтось стояв із пряником… І що це за думка виникла – повернутися до Радянського Союзу? Як можна повернутися в щось, чого вже немає?»

Звичайно, й сьогодні живуть теплі спогади про друзів, про краматорський парк, куди любили ходити «на природу». Живе розуміння, що й там, на Донбасі, багато українців. Але коли переїхали до Сум, виразно відчули різницю між містами й місцевою ментальністю. Вважають, Суми позитивно відрізняються за поведінкою в громадських місцях, у магазинах, у транспорті.

«Недавно зайшов увечері до магазину. Стоять продавець і клієнтка. Остання показує пальцем на пельмені, аж до холодильника залізла – ось ці дайте! Продавчиня, зачиняючи холодильник, прищемила їй пальця. І хоч шкоди ніякої не завдала, кілька разів вибачалася. Та де там – жінка так обурювалася, так кричала! Подивився я та й думаю: ну, покричала б ти отак на Донбасі. Там такий «сервіс», що продавець зразу б тобі розказала, хто ти й куди тобі йти… А як я був здивований, коли побачив, як тут, у самому центрі міста, голубів з руки годують, отам, біля Шевченка. Кажу хлопчині: «Дай, я тебе сфотографую». А він мені корм дає: «І ви погодуйте». Почав годувати, а мені два голуби прямо на плечі сіли. І не ловить їх ніхто…»

Дарині в Сумах подобається. Вона й до Краматорська звикла швидко. «Я їй кажу: жінка – як верба, де встромив, там і росте. Мені ж і через тридцять років на Донбасі хочеться усвідомлювати, хто я є.

А якщо люди просто не хочуть розуміти? Кажуть, «ми бліже к Росіі». Та Суми ще ближче, але тут люди знають, що вони українці. Уявіть: там багатьом «по барабану», який прапор у них висить! А як це може бути однаково? І хто ж тоді такі люди насправді?..»

Зір – не лише очі

Пам’ятаєте відому картину Брейгеля «Притча про сліпих»? Шестеро їх рухаються вервечкою, тримаючись один за одного. Перший звалився в яму, другий – падає на нього, а четверо наступних ще не знають, що попереду, вони просто йдуть за поводирем. Туди – в яму. Як у Біблії: «Якщо сліпий поведе сліпого, то обидва впадуть у яму». Картина написана в Бельгії 1568 року. Століття минули, але здається, що й тоді автор не просто виписував картинку чи ілюстрував Біблію – закладав символ у своє полотно. Чи й сьогодні ми, здебільшого цілком зрячі, не йдемо часом у прірву за поводирями, бо не вміємо бачити? Не очима – серцем.

…Попри слабкий зір, Анатолій поїхав на Майдан. Даша й джинси було сховала, та вирушив у старих. Вже відбулися трагічні розстріли, але він зрозумів, що не може не поїхати туди. Було 25 лютого, й найбільше, що він зміг зробити, – покласти квіти загиблим. Щось допомагав, розвантажував, складав, їв з тими, хто був у «Глобусі»… І досі пам’ятає бабу Аню з Борисполя, яка вдягала, годувала, проводжала хлопців на боротьбу. Дома залишатися не могла. Перед Майданом зник її чоловік. Невдовзі приїхав чорний «джип» і дужі посіпаки вкинули до машини старшого сина, забрали із собою. Ще й пообіцяли: так буде з усією сім’єю. Чому? Як вони комусь перейшли дорогу, де? На ці запитання баба Аня відповідей не знала. Але коли молодший син пішов на барикади, то зрозуміла: вдома не залишиться, пішла слідом…

«Що зробив Майдан? Показав, як ми не хочемо жити й що можемо зробити, аби було інакше. Проти нього були лише ті, хто не хотів жити по-людськи…»

…Краматорськ обстрілювали відчутно. Однак ту частину міста, де жили Дарія й Анатолій, не зачепили. Неподалік, за дванадцять кілометрів, чулися вибухи на горі Карачун… У місті настрої були різними. Хтось пішов у так зване «ополчення», дехто – як оті мама й донька, сюжет про яких обійшов увесь Інтернет, – рішуче «послали» бойовиків, котрі вдавали із себе господарів життя.

Й ішли суперечки. «Яка ідея вашої «ДНР», у чому вона, чого ти хочеш?» – запитував Анатолій опонента. «А ви що хочете у своєму ЄС?» – змістовно відповідали йому. «А чого ми хочемо? – розмірковує сьогодні Анатолій. – Справа ж не в ЄС. Хочемо, щоб Конституції дотримувалися. Щоб бандит був визнаний бандитом і був покараний, а не гуляв досхочу, вважаючи інших бидлом. Щоб усі люди мали права…»

…На голосовому порталі Дарія викладає українську мову й літературу. Її «учні» – переважно росіяни. Навіщо їм це? Як сказав один літній «учень», «аби мізки не іржавіли». Вони задоволено читають Шевченка й Лесю, а часом цікавляться, як там насправді, в Україні. Повноцінну розмову саме на цю тему якось запропонував чоловік з Північного Кавказу. До Даші приєдналися Анатолій, ще один співрозмовник з Тернополя. Почали спілкуватися. Звичайно, дехто з того боку сперечався, мовляв, брешуть «бандерівці»! Українці дали їм свою відповідь, але «затюкали» опонентів самі росіяни, ті, кому хотілося чути правду, а не жувати пропагандистську локшину.

«Там багато нормальних мислячих людей, – переконаний Анатолій. – Просто вони не можуть вільно висловлюватися. Та в будь-якому разі напад на Україну є початком кінця Путіна».

…Яку книжку ви читаєте зараз? Немає часу? У вас – із вашим добрим зором?!

…Я уявляю, як після всіх денних справ Анатолій і Дарія вмощуються зручно й читають – слухають Андрія Кокотюху. Даші подобається, як він описує Чернівці, – ніби побувала вдома. Хоча… Їхній дім уже тут, у Сумах. Так вийшло, але ж хіба є час на те, щоб шкодувати, коли ще так багато треба зробити?

Алла Федорина