Зустріч перша

Я– дитина. Маленька дівчинка. Мені десять років, я народилася й живу в Києві. Сьогодні похмуро, цієї зими дуже багато похмурих днів. Сніг із дощем неприємно торкаються
обличчя, куди ти його не ховай, іноді навіть прослизають за комір. Холодно. Ми швидко йдемо з бабусею. Я думаю про те, як візьму в руки писачок, піднесу його до полум’я свічки й акуратно проведу ним по шкаралупі, не поспішаючи, так, як вчить Тетяна Олексіївна. Вона каже, що я, мабуть, буду писанкаркою, бо в мене це добре виходить. Я хотіла б бути схожою на Тетяну Олексіївну. І знаю, що схожа. Знаю тому, що мені сьогодні наснилась писанка. Класична, триколірна. Жовто-червоно-чорна. З дивовижно красивим візерунком, тільки от яким саме – не запам’ятала. А якби запам’ятала, то обов’язково повторила б цей візерунок наяву.

Тетяна Олексіївна часто так робить, вона бачить уві сні сюжети й візерунки – і неодмінно втілює їх у дійсності. Тільки прокинеться – й одразу писати, а поки пише – нові ідеї з’являються, хочеться і їх уже здійснити. Бабуся вважає, що саме завдяки невгамовній енергії таку людину, як Тетяна Олексіївна, важко загнати в глухий кут. Людина, віддана якійсь справі, знайде свій шлях, навіть якщо через обставини цей шлях стає звивистим, а за кожним поворотом чекає перешкода… Але ось уже видно знайомий паркан, а за ним – невисока
жовта будівля. У потрібному вікні яскраво горить світло. Чим ближче ми підходимо, тим радісніше стає на душі. Навіть двері скриплять тут весело.

– Катю! Обережно! Тут же поріг високий, забула? Знову в хмарах літаєш?
– Ніде я не літаю! Просто чекаю не дочекаюся, коли вже писанки робити почнемо.

Тетяна Олексіївна, як завжди, ласкаво посміхається, роздає нам яйця й каже про те, що ми сьогодні спробуємо писати церкви. Скоро весна, а отже, час готуватися до Великодня. Серйозне завдання. Не такі ми ще професіонали, хоч і від щирого серця прагнемо ними стати. Тетяна Олексіївна знову посміхається й обіцяє допомагати нам.

Я їй вірю. З її допомогою мені не страшно. Можливо, одного дня я зможу, як і моя вчителька, створювати такі самі «живі» писанки. Думаю, вони чарівні. Для мене вони навіть чарівніші, ніж мультики або книжки.

Ось, наприклад, миті з життя українського села. Дивишся на писанку, де зображена бабуся, яка пасе кіз на галявині, й одразу відчуваєш… Відчуваєш, як пригрівають теплі промінчики сонця, здається, що навіть волосся на голові стало теплим, а ще щось приємно лоскоче в носі, напевно, запах молодої трави та весняних лугових квітів.

Можна почути дзюрчання струмка, мабуть, він десь там, за деревами. Теплий вітер гортає сторінки книги, яка лежить поряд з бабусею.

Але вона не звертає на це уваги, бо зайнята вишиванням, та ще іноді поглядає на кіз.
– Катю, от бачиш, ти не зовсім правильно розподілила яйце. Я ж кажу, що писанки – чарівні. На кожній – цілий світ. Насправді за вікном – зима, в моїй руці яйце, і я маю спробувати зобразити церкви. От тільки ще мить я порадію весняному вітру й почую протяжне «мм-е-е-е…».

– Я виправлю червоним олівцем. Ось так. Тепер обводь лінії воском.
Зараз нагрію писачок і продовжу писати воском. Сподіваюся, в мене добре вийде. Тетяна Олексіївна, до речі, радіє не менш, ніж ми, коли бачить гарний результат. Вона, звісно ж,  пишається учнями, які стараються, досягають успіху. Тому й завдання перед нами ставить дуже серйозні. Іноді, щоправда, не надто часто, каже, що ми перевершуємо її очікування. А понад усе їй подобається, коли ми так сильно захоплюємося процесом, що навіть не помічаємо її. Вона тоді не ображається, ні, навпаки, із задоволенням і гордістю спостерігає, як ми працюємо.

Писанкарство, як розповідає сама Тетяна Олексіївна, це її друге, паралельне життя. Або навіть перше. Тут вона мріє. І деякі її мрії якраз тут і здійснюються. Адже в житті, люблять повторювати дорослі, все не так просто. А тут – все просто, зрозуміло й дуже красиво. І будь-яку мрію можна втілити в життя, особливо такому майстрові, як Тетяна Олексіївна. Українське село, національні традиції для неї дуже близькі. Тому вона має цілу серію писанок на цю тему.

Раніше, коли вона подорожувала Україною, то надзвичайно любила дивитися у вікна потягів, розглядати краєвиди, запам’ятовувати кожну дрібницю. Вона просто закохана в нашу землю, в сільське життя. І все, що бачить, їй хочеться намалювати. Враження від поїздок завжди по-доброму турбують, надихають. І народжуються ось такі чарівні писанки, які вмить можуть перенести вас у зовсім інше життя. А бувають дні, навіть у Тетяни Олексіївни, коли немає настрою, і навкруги все так сіро й буденно, і прикрасити ці дні немає жодної змоги, окрім…

Окрім як взяти й створити писанку, яскраву, повну енергії й життєвих сил. Як наша вчителька каже: «Писанкарство – це панацея для мене». Коли вона працює, то, звичайно, віддає багато фізичних сил, проте дістає ще більше духовних, величезне піднесення. Так-так, і звичайною роботою це складно назвати, тому що Тетяна Олексіївна ніколи на неї не скаржиться і ніколи від неї не втомлюється. «Це той щасливий випадок, коли працюєш із задоволенням», – каже моя бабуся. Хотілося б і мені так.

– Тепер кожну лінію розподіляємо на дві, порівну, обводимо, з’єднуємо між собою – і виходить церква. Церков на писанці у вас вийде вісім.

Ось так, одна лінія, друга, півколо – і маємо писанку. Тепер її потрібно розфарбувати. Звичайно, до майстерності Тетяни Олексіївни мені ще дуже далеко, але, можливо, одного дня я зможу хоча б наблизитися до її вміння. Якщо буду вельми старанною. Так запевняє моя бабуся, і вона, звісно, має рацію.

Зустріч друга

Я – сусідка. Юна дівчина. Мені шістнадцять років, я народилася й живу в селі Розсипне Донецької області. Надворі рання весна, тане сніг, стікає струмками по дорогах. Ми із сусідкою Тетянкою біжимо зі школи додому, птахи співають так голосно, що навіть заглушують стукіт наших сердець та дзвінкий сміх, на деревах ось-ось з’являться бруньки. Але ця весна не звичайна, вона дуже сильно відрізняється від усіх попередніх. Це наша остання шкільна весна, і вже не можна просто насолоджуватися пробудженням природи й безтурботно чекати літа.

Настав час вирішувати, що робити далі. Де продовжувати навчання та яку професію обирати. Звісно, Тетяні з цим простіше. Всі кажуть, що вона творча особистість. Вона хоче вступити до педагогічного училища. Хоч сама Тетяна з шахтарської родини. Усі – й мати, і її вітчим, і бабуся – працюють на шахті. Бабуся, до речі, категорично проти того, щоб онука вступала до педагогічного. Воно й зрозуміло: Тетянина мати довгий час сама піклувалася про двох дочок, нелегко їй було. Бабуся хоче, щоб онука здобула іншу спеціальність, наприклад, пішла до гірничого технікуму. Ось це хліб у руках, тоді б усім спокійніше було.

Утім, Тетяна, здається, твердо вирішила, що вступатиме до педагогічного, та ще й на художньо-графічне відділення! Рішуча дівчина!

А от бабуся до останнього не вірила в її сили, навіть сперечалася з квартирантами (вони запевняли, що Тетяна має здібності й усе в неї вийде) і на спір пообіцяла подарувати онуці золотого ланцюжка, якщо та вступить до педагогічного училища. І що б ви думали? Хоч особисто в мене сумнівів не було. З поїздки до Ростова (де знаходиться те саме училище) Тетяна повернулася з добрими новинами. Вступила! Бабуся свого слова дотрималась і коштовну прикрасу подарувала.

Роки навчання сплинули весело та непомітно. В училищі Тетяна познайомилася з майбутнім чоловіком. У Розсипному справили весілля. Потім чоловік забрав її до себе, в місто Свердловськ на Луганщині, де за збігом обставин я мешкала вже кілька років. Там ми знову стали сусідками. Тетяна працювала за спеціальністю: спочатку в дитсадку, потім у школі. Окрім професії, з училища вона привезла із собою й велику любов до народної творчості. Тільки-но на роботі ставало відомо про її пристрасть, жінку одразу ж просили проводити різноманітні додаткові заняття. Чоловік у всьому підтримував дружину. Саме він навчив її писанкарства. Як людина обізнана в цьому виді мистецтва, він зрозумів, що в Тетяни справжній талант, і всіляко намагався розвивати його. Саме чоловік умовив її відкрити власну студію писанкарства.

Вона спершу не була впевнена, що це добра ідея, ділилася зі мною своїми сумнівами. Що й казати, ми всі часто відчуваємо невпевненість щодо чогось нового. Та, врешті, Тетяна погодилася. Студія народного мистецтва швидко знайшла своїх учнів. Окрім писанкарства, там можна було навчитися бісерного ткацтва, а ще вишивати хрестиком та створювати ляльку-мотанку.

Тетяні так хотілося посіяти якомога більше зерен, зацікавити багатьох людей, дати їм можливість випробувати себе в різних напрямках, сподіваючись, звісно, що ці зерна проростуть й інтерес не згасне. Ба більше, дасть поштовх для розвитку української народної творчості в Донбасі. І, можна сказати, Тетяні це вдалося. Бо, попри те, що сама вона вже майже два роки тому поїхала зі Свердловська, її справа живе. Тетянині учні продовжують займатися писанкарством, створюють писанки та навчають цього інших.

Зустріч третя

Я – валіза. Стара, але вірна. Мені вже років, мабуть, двадцять, а може, й ще більше. Я люблю подорожувати. Хоч буває по півроку, а то й навіть рік простоїш у дальньому куті шафи, навіть пилом уся припадеш. І ніхто не згадає тебе, ні про що не спитає і навіть новин жодних не розкаже. Стій собі там і сама слухай та дивись, що відбувається навколо. А в шафі, знаєте, подій небагато. Ось з’явилася нова сукня, а стара – зникла. Вже зовсім зносилася, тож господиня викинула її. Однак, як збереться вона кудись їхати, витягне мене на білий світ, так усе навколо вмить наповнюється бадьорим настроєм подорожі.

Так завжди буває, але тільки не зараз. Ні, настрій подорожі є. От лише подорож ця безрадісна. А все тому, що події в нашому рідному місті тривожні. Тому й від’їжджаємо. Запах війни повис у повітрі.

Озброєні люди ходять вулицями, «бандерівців» шукають. Друзі навіть порадили хазяйці не ходити більше у вишиванці, не ризикувати. Небезпечним нині здається таке близьке сусідство з Росією, бо від Свердловська рукою подати до російського кордону. Раніше ми бували там у друзів, у родичів. А тепер зненацька «русскій мір» сам до нас завітав. Такий «мір», який не терпить нічого нашого, українського.

Господиня ж займається українською народною творчістю, писанкарством. Тож у місті їй залишатися небезпечно. Та й взагалі господар вважає, що треба їхати зі Свердловська. На певний час.

Доньку вивезти, почекати, пересидіти ці смутні часи в якомусь спокійному місці. Так, до речі, багато хто вважає, я чула розмови. Попереду травневі свята, довгі, з вихідними. Тому ми вирушаємо в Умань, до родичів. Проте вже за тиждень повертаємося. Далеко від дому, виявляється, важко. Важко, коли їдеш без певних намірів, на невизначений термін, з тривожними думками в голові. Важко, коли руйнуються плани, звичний порядок справ – під загрозою й більш-менш зрозуміле майбутнє – під великим питанням.

От так взяти й перекреслити все своє життя – ні, це неможливо.

Хазяйка вирішує лишатися вдома, що б не сталося. Символом остаточного рішення стає… пилосос. Нове придбання. Чудовий пилосос, завдяки йому господиня наводить лад удома, а водночас упорядковує думки. «Це мій дім, моє рідне місто, і ніхто не має права вигнати мене звідси», – розмірковує вона. Цілком згодна з нею й повністю підтримую зі свого звичного місця в шафі. Пізніше вона сідає за свій робочий стіл і починає творити писанку. Руки роблять звичні дії, серце наповнюється радістю, голова відпочиває від важких думок.

Робота виліковує. І все ж таки її рішенню не судилося втілитися в життя. Несподівано телефонує господар і каже, що в місті стає дедалі тривожніше. Наполягає, що вони з донькою мусять поїхати. Виявляється, він уже домовився з братом хазяйки (той живе в Ставрополі, в Росії) і має намір відправити дружину й доньку погостювати певний час. А щойно вдома все налагодиться – вони одразу повернуться. Та господиня налаштована принципово. У відповідь на заклик «збирайся й складай речі» вона не зрушила з місця, не зняла капців і навіть не подумала струсити з мене пилюгу (хоча, яка пилюга, адже новий пилосос!). Однак добрий настрій покинув її. Зрештою, речі зібрані, а мене витягнули з шафи. І знову в дорогу. І знову без радості.

На новому місці виявилося ще складніше. Тут люди з протилежними поглядами і телевізор, який вивертає реальність навиворіт. Хазяйка не може затримуватися в Ставрополі й купує квитки в зворотному напрямку. Але вдома вже справжня війна, і кордон стає небезпечним. Додому вже не можна… Віра в те, що конфлікт згасне найближчим часом, слабшає. Попереду – повна невизначеність. За вікном – літо.

Ще одна спроба переконати себе в тому, що скоро все налагодиться, – втеча до Криму. Ми знову їдемо. Плануємо побути біля моря, там у господині є друзі. Хазяїн каже, що також туди приїде, але його плани змінюються. Мати й донька залишаються самі. І от у цій подорожі стає актуальним грошове питання. Виявляється, писанкарство – це ще й хліб. Але час спливає, дівчинку потрібно віддавати до школи, та й Крим вже «не наш»… Тому головне питання – глобальне.

Що взагалі робити далі? Як і де жити? Відповіді розгублена жінка шукає сама. Хоч і стверджує, що нічого не вирішувала. Просто прислухалась до свого серця і йшла вперед.

А серце підказувало вирушати в нашу столицю. І от я знову потрібна, мені ніколи сумувати. Ми їдемо до Києва. Донька моєї господині наостанок пропонує розфарбувати дерева кольорами національного прапора. Адже Крим – це Україна. Як і Донбас. Навіть тепер, коли кримські та донбаські українці перебувають у вимушених подорожах. Поїздка до Києва була, мабуть, найрадіснішою з останніх. Це тому, що пунктом призначення була Батьківщина. Своє, українське, місто, нехай і не те, в якому жили раніше.

Зустріч четверта, яка насправді перша

Я – журналіст. Молода жінка. Мені тридцять два роки, я народилася в Донецьку, а зараз мешкаю в Києві. Я переселенка. Сьогодні їду на інтерв’ю. Автобус заколисує мене, мої очі заплющуються.

Всю ніч напередодні я не спала. Моя дитина захворіла, і, здається, це грип. Мої думки збігаються з думками багатьох інших: «Як же хочеться весни, без хвороб і без війни». Мене чекає відверта розмова з жінкою, чиє життя, так само як і моє, зробило крутий вигин. Її звуть Тетяна Коновал, і вона не розгубилася. Не опустила рук і не спасувала перед труднощами. Вона йде далі, займається своєю улюбленою справою – писанкарством. Думаючи про неї, я, звичайно, думаю про себе. Про своє колишнє життя.

Я згадую своє місто. Місто, яке існує тепер лише в моїй голові. Або в серці. І потрапити до нього можна, тільки якщо міцно заплющити очі. Хіба що подумки. Ні-ні, фізично я була там кілька разів після переїзду, але це вже ніби не зовсім воно. Місто окуповане, відчуття таке, немов окуповане все краще, все моє, що там було. Донецьк мені й рідний, і чужий водночас. Цікаво, чи сумує Тетяна за своїм рідним містом? Чи вже звикла тут, освоїлася? А ось і моя зупинка.

Сідаю за столик у кав’ярні, замовляю каву й чекаю.

За п’ять хвилин навпроти мене сідає молода енергійна жінка, вона привітно посміхається й випромінює тепло. Хоча хіба могла вона бути іншою? Хіба може бути НЕ доброю чи НЕ привітною людина, яка всю себе присвячує створенню писанок? Писанки – це традиційний український оберіг, і пишуть їх зазвичай навесні, до Великодня.

Тетяна сміється й каже, що в неї тепер цілий рік – весна, такі затребувані її роботи. Втім, були й інші часи, складніші, й тоді, щоб не просити допомоги, Тетяна натомість пропонувала купити її писанки. У серпні 2014-го вона разом з донькою приїхала до Києва. І хоча серпень – не найвдаліший місяць для пошуку та оренди житла (ми тепер добре знаємося на цьому!), Тетяні пощастило, вона доволі швидко знайшла те, що потрібно. Ну а далі – звичайні переселенські будні, облаштування побуту. Адже Тетяна, як і багато інших, поїхала на певний час, а затрималася надовго. Так що потрібно їй було майже все: від чашки до теплого пальта. Доньку вона влаштувала до школи, а ось сама знайти роботу не змогла. Без диплома, трудової книжки та інших документів, які, зрозуміло, лишилися в рідному Свердловську, жінці пропонували мізерну платню. Почалася складна осінь 2014-го.

Саме тоді, не втрачаючи надії ані на мить, Тетяна просила людей, які знали й цінували її роботи, зробити замовлення. В цей же час доньці несподівано потрібна була операція.

Оперували в одній з київських лікарень зовсім безкоштовно, все пройшло вдало. Здавалося б, нелегкий початок у новому місті. Але Тетяна, озираючись назад, каже, що їй пощастило. В тому сенсі, що обійшлося невеликими бідами. Мені здається, її очі сяють оптимізмом і якоюсь непохитною вірою в те, що все буде добре. Хоча сама вона називає себе слабкою жінкою. Що, втім, не заважає їй самостійно влаштовувати нове життя. Коли згодом Тетяна забрала трудову книжку, то організувала в Києві студію народної творчості «Світанок України», де з великим задоволенням навчає писанкарства та інших видів мистецтва дітей і молодь.

По документи їздила сама. Через рік подорожей побувала в рідному місті. Тетяна зізнається, що душею вона завжди там. У Свердловську залишилися її мама й бабуся. Тривала розлука з рідними та нерозуміння того, коли наступного разу вдасться навідатися додому, будь-яку людину вибивають з колії. Тетяна каже, що коли вперше після довгої відсутності потрапила до свого дому, то чітко зрозуміла, як знецінилося для неї все матеріальне. Квартира, меблі, ремонт…

Раптом збагнула, що це такі дрібниці, які до людського щастя майже не мають стосунку. Нічого з речей залишати не шкода, за жодним не варто сумувати. Ні за улюбленим диваном, ані за зручним робочим місцем. Єдине, що Тетяні шкода було залишати в своїй свердловській квартирі, – книги. Велику кількість примірників «Писанкової абетки», яку сама склала.
Дуже хотілося б вивезти ці книги з окупованої території, проте зробити це поки неможливо. Тетяна каже, що якби вона й мала бажання повернутися, то вже точно не до речей, а до свого рідного міста, рідних людей, свого колишнього життя. Але на новому місці всі ми, так чи інакше, відвикаємо від колишнього, прагнемо щось побудувати, створити. Тетяниній доньці знадобилося півтора року, щоб пристосуватися до нових обставин і забажати розвиватися.

Зовсім недавно вона знову пішла до художньої школи, ще й розпочала займатися вокалом.
Всі переселенці пережили потрясіння, і Тетяна не знає, як би вона перенесла це, якби не її улюблена справа. Її робота, її задоволення, її панацея, її сенс.

– У кожної людини у важкій ситуації мають бути якісь «милиці»: друга половинка, діти або улюблена справа. А якщо «милиць» немає, то як людина може встояти? – каже Тетяна. – Добре б кожному, хто потрапив у біду, мати дві «милиці». Щоб можна було опертися, перевести подих і рушити далі, жити.

Юлія Макрова