Інститут демократії імені Пилипа Орлика продовжує аналізувати так званий російський ліберальний медійний простір — журналістику та представлених у ньому публічних осіб — на предмет наявності чи відсутності прокремлівських, імперських наративів.
Сьогодні ми спробуємо довести, чому “велика російська культура”, по-перше, не зовсім російська (більшість митців “вкрадені” у поневолених народів). По-друге – взагалі не така “гуманістична”, як здається на перший погляд тим, хто погано обізнаний з історією та сьогоденням “матушки Росії”.
Чому росіяни не протестують проти війни? Проти вбивства Навального? Чому й досі поважають Радянський Союз, ностальгуючи за минулим? Думаю, схожі питання хоча б одного разу ставив перед собою кожен.
В інформаційній війні, як і в будь-якій іншій, всі засоби згодяться. Одним з інструментів російської пропаганди стає інтерв’ю.
До ліберальної аудиторії видання доходять ті самі фейки та маніпуляції, що й до аудиторії російських державних медіа, хіба що в менш трешовій подачі.
Після того, як відповіддю міжнародної спільноти на відкрите збройне вторгнення Росії в Україну стало запровадження проти країни-агресора санкцій, багато йшлося про те, як вони відбиваються на стані російської економіки та житті російської політичної еліти. А чи вплинули санкційні пакети на російську медійну сферу? Між тим преса, ТБ, радіо та численні мережеві ресурси керівництво РФ однозначно розглядає як суб’єкти реалізації власної зовнішньої політики.
Звісно, аудиторію житомирської районної газети «Сільське життя» не можна порівнювати з кількамільйонною аудиторією «медведчуківських телеканалів». Але матеріали, які публікує місцева газета і розповсюджує її сайт чомусь(?) співзвучні з тими, які розповсюджують про Україну російські медіа. І чомусь представників місцевої влади, яка розміщує там інформацію про свою діяльність, зовсім це не бентежить. Невже і її представники не відрізняють дезінформацію від справді критичної інформації?