В інформаційній війні, як і в будь-якій іншій, всі засоби згодяться. Одним з інструментів російської пропаганди стає інтерв’ю.
Інтерв’ю як зброя: передмова
Цей формат дає можливість продемонструвати світові галерею “страждальців путінського режиму” та “безсердечного Заходу”, що вводить санкції проти й без того нещасних росіян.
Ми проаналізували контент найпопулярніших інтерв’юерів російського ютубу. Це проєкти, що розраховані на різні вікові категорії. До прикладу, дуже популярна програма Юрія Дудя “вДудь”, шоу Катерини Гордєєвої “Скажи Гордєєвой”, програма Ірини Шихман “А поговорити?”, розмовні шоу Михайла Козирева (працює на платформі “Дождя”), менш відомі канали Галини Юзефович, Миколи Солодникова та інші проєкти.
З початком повномасштабної агресії Росії проти України серед гостей таких шоу переважають представники російської інтелігенції, діячі культури, публічні інтелектуали. Усі вони бідкаються, що матеріальне та духовне життя суттєво погіршилося через війну.
У чому головна мета всіх цих проєктів?
Насамперед змусити міжнародну аудиторію (саме для цього найпопулярніші з цих програм мають англійські субтитри) співчувати росіянам – носіям “великої культури”, що опинилися в заручниках автократії.
Тиснучи на жалість, спробувати, як мінімум, послабити санкції. Як максимум – сформувати думку, що не треба допомагати Україні чинити опір, адже “хороші” росіяни помиряться з “братами-українцями”, тільки-но все скінчиться (читай – завоюють Україну).
І, головне, не допустити розпаду “великої російської імперії”, приналежність до якої все ще залишається предметом чванливості росіян, незалежно від їхнього рівня інтелекту, освіти та “опозиційності”.
Отже, всі ці шоу ми без вагань можемо віднести до одного з багатьох різновидів російської пропаганди. Але більш небезпечного, більш підступного, ніж агресивна “офіційна” індоктринація. Адже ця пропаганда просувається інтелектуалами, гуманістами, лідерами думок, не містить мову ворожнечі, і успішно мімікрує під якісний культурологічний контент.
Деякі експерти називають ще одну неочевидну мету цих проєктів: розговорити гостя, щоб у такий спосіб спецслужби могли визначити “індекс лояльності” до влади того чи іншого громадянина.
Немає ніякої Собчак
Донедавна російський ютуб-олімп ділили одразу два відомих “опозиційних” інтерв’юери: Юрій Дудь (шоу “вДудь”, 10 млн підписників) та Ксенія Собчак (“Обережно, Собчак”, 3,5 млн підписників).
Але з початком повномасштабного вторгнення Собчак нарешті скинула з себе маску лібералки.
Під час т.зв. “заколоту Вагнера”, блогерка засудила бунт зеків тому, що це “грає на руку іншій стороні (Україні – Авт.)”. Тобто дала чітко зрозуміти, що вболіває за путінських окупантів.
“Злюся, не приймаю рішення та бачу трагічні помилки, але люблю свою країну й ніколи не побажаю їй поразки та розпаду”, – пише Собчак, називаючи “помилками” масові воєнні злочини росіян і “своєю країною” режим Путіна.
Оскільки Собчак довела, що насправді не перебуває в опозиції, ми зосередимося на іншому зірковому інтерв’юері.
Юрій Дудь добре знаний не тільки в Росії, але й за кордоном. Для багатьох людей, особливо на пострадянському просторі, він взірець сучасної журналістики. Молодий, харизматичний, вміє ставити гострі питання, що робить його відеопродукти цікавими.
За свої опозиційні погляди Дудь отримав від путінської влади статус іноагента та був змушений разом із родиною емігрувати до Іспанії.
Втім, у багатьох дослідників інформаційного простору його опозиційність також викликає сумніви.
Так, відома медійниця та психологиня Лариса Волошина ще у 2018-му році назвала Дудя – “Кисельовим для просунутих” (Дмитро Кисельов – відомий путінський пропагандист – Авт.) . “Немає ніякого Дудя. Як немає ніякого Кисельова. Є різні канали впливу на розум російських, українських та західних громадян. Для кожної групи – свій”, – написала журналістка.
Отже, що не так з паном Юрієм?
У чому “сила”?
Автор програми “вДудь” підкреслює, що він “етнічний українець”. Але серед загарбників, хто щодня наводить ракети на українські міста і села, чимало тих, хто народився в Україні або має там родичів.
І якщо про своє походження Дудь згадує публічно, то про оточення, в якому зростав, майже не говорить.
Його батько Олександр Петрович Дудь — професор військової кафедри № 3 факультету військової освіти Військового інституту МГТУ ім. Баумана.
За даними російських медіа, він співавтор 12 винаходів для російського ВПК. Одне з останніх було запатентовано напередодні повномасштабного вторгнення і, ймовірно, вже використовується у війні проти України. Це пристрій, що покращує прохідність танків.
Втім, людину судять не по батьках, а по словах і справах. Зіркового інтерв’юера неодноразово ловили на поширенні кремлівських наративів.
До прикладу, у 2018 році, коли вже було окуповано Крим та Донбас, Дудь транслював головну тезу Кремля про “братні народи”.
“Розумію, як багато між нами складного, але все одно нагадаю: росіяни і українці – брати навік”, – писав блогер, замінюючи слово “війна” розмитим словосполученням “багато складного”.
В одній з програм він емоційно запитує письменника Бориса Акуніна: “Якого хріна НАТО розширюється на Схід?”, – повторюючи відомий наратив Кремля про “війну з НАТО”. Українському журналісту Дмитру Гордону заперечує, що “не тільки Росія винна у війні, але й влада України”, – озвучуючи [41:55] улюблений меседж російської пропаганди “все не так однозначно”.
У медійника Петра Верзілова, який заради кращого майбутнього для Росії доєднався до лав ЗСУ, він цікавиться – як воно, воювати проти “батьківщини”.
Втім, “фірмове” запитання Дудя – “У чому сила?”.
Як відомо, це фраза з кінострічки Олексія Балабанова “Брат”, яка стала культовою у Росії ще наприкінці 1990-х. Головний герой фільму бандит Данило Багров, ветеран російсько-чеченської війни, влаштовує самосуд над багатьма людьми, яких вважає поганими.
Чи випадково, що вислови з цієї ж дилогії (“Брат” та “Брат-2”) є головними гаслами путінської війни проти України (“Сила в правді”, “Своїх не кидаємо”).
Російські ЗМІ пишуть, що Дудь також полюбляє історію про “народного месника” і навіть сина назвав Данилою на честь головного героя. Також медійник зняв документальні фільми: «Балабанов. Геніальний російський режисер» та «Сергій Бодров – головний російський супергерой».
До речі, в симпатіях до “Братів” був помічений і нещодавно вбитий Путіним відомий російський опозиціонер Олексій Навальний. Коли у 2021 році він з дружиною повертався в Росію з Германії (де лікувався після того, як російські спецслужби отруїли його “Новачком”), записав у літаку коротеньке відео. Юлія Навальна промовляє на камеру цитату зі стрічки “Брат”: “Хлопчику, горілочки нам принеси. Ми додому летимо…”.
І ось тут виникає питання: чому в Росії так багато спільного між ідеологами війни та тими, хто їм начебто протистоїть?
Чому другі, як і перші, захоплюються Данилою Багровим, який у складі російської армії знищував чеченський народ? А потім почав учиняти кривавий самосуд лише тому, що назначив себе правим?
Чи випадково, що герой цієї дилогії полює на “бандерівців”: “ви мені, гади, ще за Севастополь відповісте!” (фраза з фільму “Брат”, яка доводить, що росіяни ще понад 20 років тому мали намір привласнити українську землю).
Схоже ставлення до української історії бачимо і у Юрія Дудя. В цьому сенсі є показовим розмова з Івангаєм (Іван Рудський). Відомий український геймер розповів в інтерв’ю, що його прабабуся – жертва Голодомору, а від злочинів НКВД постраждав дідусь. Однак замість емпатії до чужої трагедії, Дудь запитує: “Наскільки я правий, що ти останнім часом став щось “вживати” на предмет політики?”. І додає, що, на його думку, не варто висувати звинувачення сучасній російській владі за трагічне минуле, адже росіяни страждали так само, як і українці.
Відомий факт про те, що Голодомор був скерований саме проти українського селянства, як і те, що Путін мріє відродити СРСР, Дудь оминає.
Найцікавіше, що епізод про Голодомор взагалі зник з готового інтерв’ю. І лише після скандалу Дудь оприлюднив його на своєму ТГ-каналі (де, до речі, набагато менша аудиторія, ніж на ютубі).
“Путін красавчик?”
Про те, чи “красунчик” президент Росії, Дудь уточнював у багатьох своїх співрозмовників, започаткувавши у такий спосіб вигідний для російської пропаганди мем. І вже не так важливо, що і як відповідали гості. У голові глядачів залишилося багато разів повторене “Путін-красавчик”.
Також гості мали відповісти на ще одне “фірмове” питання – “Щоб ти сказав, опинившись перед Путіним?”. Це перифраз “коронного” питання товариша Юрія по цеху, відомого радянського журналіста Володимира Познера. Той полюбляв запитувати співрозмовників “Щоб ти сказав Богу, опинившись перед ним?”. Але замість бога у Дудя Путін.
З початком війни блогер дещо змінює питання щодо президента РФ. Так, російського політика Іллю Яшина Дудь питає [35:51] “Хто зі світових політиків грамотніше за всіх поводив себе з Путіним?”.
Отже, мати робочі, взаємовигідні стосунки, як прийнято у політиків по всьому світові, недостатньо. “Хороші росіяни” вважають, що до їхнього президента треба шукати “індивідуальний підхід”.
А ще всі ці питання підозріло перегукуються з кремлівським гаслом “Путін – президент світу”, яке з початком війни пропагандистські боти активно ширять по соцмережах.
“Росіяни не винні”, це все Путін, Захід та Україна
Контент усіх цих “хороших руських інтерв’юерів” об’єднує спільні меседжи, які вони транслюють для своїх аудиторій.
Перше, що кидається в очі, майже всіх ведучих та їхніх гостей обурює ідея колективної відповідальності росіян за злочини їхньої армії. Ледь не в кожній розмові ми чуємо, що це “війна путіна”. А російський народ марширує в іншу країну зі зброєю лише тому, що був введений в оману владою. “Ми спочатку кажемо, що громадяни при автократії не мають прав, а потім рішення, ухвалені цією автократією, розмазуємо по популяції”, – обурюється в інтерв’ю Муміну Шакірову (російський філіал “Радіо Свобода”) опозиціонерка Катерина Шульман.
У розв’язанні війни гості, окрім Путіна, звинувачують Захід (ця риторика нічим не відрізняється від “офіційної” російської пропаганди, де західні країни називають головними ворогами Росії).
Так, опозиціонер в еміграції, співак Вася Обломов в інтерв’ю Михайлу Козиреєву критикує Захід за те, що там чекають на спротив росіян, не розуміючи, як же важко жити при авторитарному режимі.
Можливо, не маючи сил для боротьби, російська інтелігенція зайняла “глуху оборону”?
На жаль, ні. Інший відомий опозиціонер, лауреат Нобелівської премії Дмитро Муратов в інтерв’ю Юрію Дудю розповідає, що усього лише за рік до повномасштабного вторгнення відвідував пресконференції Путіна і мав з ним контакт. Більш того, був задоволений його “прагматичною позицією” по т.зв. “ЛДНР” (Путін заявляв, що не буде приєднувати до РФ ці території -Авт.).
Муратов щиро дивується, що ж слугувало тригером 24 лютого 2022 року? Хоча, нагадаємо, на той момент вже 8 років тривала окупація Росією українських земель і Путін неодноразово був помічений у неправдивих заявах.
Священник-волонтер Григорій Міхнов-Вайтенко, одягнений в рясу (що, до речі, є маніпуляцією, бо така людина апріорі викликає довіру) в інтерв’ю Катерині Гордєєвой звинувачує Захід у тому, що той не примушує сторони сісти за стіл перемовин і дає Україні зброю для захисту. “Злу надали додаткові сили”, – журиться він.
Опозиціонер Михайло Велер в інтерв’ю Маріані Мінскер (шоу “Ви тримайтеся”) також не в захваті від партнерів України: «Я з самого початку казав, що Заходу вигідно, щоб ця війна була довгою”, – транслює письменник класичний кремлівський наратив.
А у чому, на думку “хороших росіян”, провина України?
“Якщо б в Україні була влада такою ж хитрою, та, будемо казати чесно, розумною, як у нас, нічого б не було”, – заявляє [44:49] співак Вася Обломов Михайлу Козирєву.
Він виправдовує російську владу, яка зненавиділа Майдан, бо вважає, що революція Гідності не була масовим явищем (хоча тільки у Києві зібралося до 1 мільйону людей, а мітинги відбувалися і в регіонах).
“Це (війна Росії проти України- Авт.) – класична сварка, коли винні обидві сторони”, – заявляє [41:59] українському журналісту Дмитру Гордону Юрій Дудь, транслюючи головний меседж Кремля “для ліберальної аудиторії”.
“Всі ми жертви, у всіх своя правда”
В просуванні цієї маніпуляції, вигаданої пропагандистами Кремля, більш за всіх досягла успіху відома інтерв’юерка Катерина Гордєєва. Її відеопродукт розрахований на більш дорослу аудиторію, ніж, наприклад, у Дудя. В кожному інтерв’ю медійниця показує різноманітних жертв війни, ставлячись з підкупною емпатією до кожної історії.
В центрі її уваги – біженці з України з різною політичною позицією, російські матері, що втратили на війні синів, волонтери, представники інтелігенції. У кожного своя “правда”, свій біль, свої втрати. Здавалося б, що з цим гуманістичним контентом може бути не так?
Справа в тому, що “плачем”, як правило, все й обмежується. Ніхто з героїв інтерв’ю не закликає російську владу зупинити бойню, повернути вкрадені в Україні території, відкликати з чужої землі “страждальців” зі зброєю.
Навпаки, матері мобілізованих та контрактників, попри сльози, стверджують, що їхні сини “захищають Батьківщину”. І, якщо “все” закінчити, то навіщо було починати? Претензії в них, насамперед, до воєнно-політичного керівництва, яке погано озброює “хлопчиків” та недостатньо про них піклується.
“І там, і там – діти Христа”, – проповідує в “Скажи Гордєєвой” священник у рясі Міхнов-Вайтенко.
“Це якби одна моя рука калічила б мою другу руку”, – каже [55:26] Гордєєвой кінорежисерка Любов Аркус, натякаючи, що Росія і Україна частини одного цілого.
Схожа риторика у гостей ще однієї відомої інтерв’юерки Ірини Шихман (Програма “А поговорити?”, 1,4 млн підписників). “Ваша фраза, що на війні не буває правди…”, – звертається Шихман до Михайла Кожухова. “Перша куля влучає в цю правду и вона розбивається. Як дзеркало на безліч уламків”, – відповідає той. І додає, що у кожного “уламка” своя правда, тим більш що “пропаганда є з обох боків”.
Чи означають ці слова, що у російських військових, що вчинили жахливі злочини у Бучі, Ірпені, Ізюмі та інших українських містах теж “своя правда”?
Ще один наратив, який просувають інтерв’юери – необхідність перемир’я. На перший позір, чудова пропозиція, хто ж не хоче миру! Але, за дивним збігом, про заморожування конфлікту щосили натякають і в Кремлі за умови привласнення вкрадених в України територій. Гості усіх шоу розмірковують про перспективи відновлення стосунків між Росією і Україною. Але ніхто з них не розмірковує про перспективи відновлення кордонів, що поклало б край війні.
Сходив на інтерв’ю – став “ворогом народу”
Свідомо чи ні, але всі ці проєкти виконують ще одну жахливу функцію. Після відвертих розмов з авторами шоу у багатьох гостей починалися проблеми з владою. (До речі, в цьому неодноразово звинувачували Ксенію Собчак ще під час її “опозиційної” діяльності). Так, російський опозиційний журналіст та боєць ЗСУ Петро Верзілов після інтерв’ю у Дудя був змушений покинути пост видавця “Медиазоны”.
Також репресії після спілкування з Дудем торкнулися популярного татарського гурту “Аігєл”: назву колективу прибрали з титрів серіалу “Слово пацана”.
У відомої поетеси Віри Полозкової були проблеми і після інтерв’ю у Дудя, і після розмови з Михайло Козирєвим. Починалися кампанії з прибирання її віршів з полиць російських книгарень.
Актриса Яна Троянова після інтерв’ю у Дудя дізналася, що з бібліотек російських онлайн-кінотеатрів і телеканалу ТНТ зникли фільми та телешоу з її участю, зокрема серіал «Ольга», комедія «Кінець фільму» і телешоу «Останній герой. Актори проти екстрасенсів».
Маємо визнати: телешоу є, спротиву немає
Враховуючи усе вищесказане, змушені з сумом констатувати: російська опозиційна журналістика, як і загалом російська опозиція, сьогодні не є рушійною силою, що спроможна кинути виклик злочинному режиму. На жаль, вона часто навіть не ставить перед собою такі цілі.
“Я не закликаю нікого виходити на площу!”, – підкреслює священник Міхнов-Вайтенко, який, хоч і не підтримує війну, не радить боротися з режимом. І ці слова є квінтесенцією громадянської позиції майже усіх “хороших росіян”.
Втім, варто визнати, що ці інтерв’ю є важливими документами часів путінської диктатури. Завдяки їм ми, до прикладу, маємо свідчення пасивних співучасників режиму (як у випадку з матерями мобілізованих) і бачимо, що російський народ насправді підтримує війну.
Також інтерв’юери дають нам можливість проаналізувати хід думок російської інтелігенції. Більшість гостей, попри уявну опозиційність, прекрасно почуваються в культурній та історичній парадигмі, створеної пропагандистами Кремля.
І нарешті, це все дає нам розуміння, що з себе уявляє “опозиційна” російська журналістика. І чи варто дослуховуватися до тих, чия “сила та правда” співзвучна з цінностями окупантів.
Ірина АВРАМЕНКО, медіаекспертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика
(Матеріал створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції).