НовиниСуми

Захарченко: «В інформаційному “телеменю” жителів Донеччини — десять російських і п’ять “деенерівських” каналів. Українські відсутні»

Розповідає Олексій Захарченко, журналіст і громадський діяч, який був мобілізований та служив у зоні АТО.

Олексій Захарченко відомий на Сумщині передусім як експерт із виборчої проблематики: не минула дарма багаторічна робота в Комітеті виборців України. Із часом до цієї теми додалася й робота медіаексперта. Адже Олексій сам редагував друковані й інтернет-видання та здійснював моніторинг ЗМІ; багато років входить до правління Сумського обласного прес-клубу, був регіональним представником Інституту масової інформації.

У квітні 2015-го його призвали до Збройних сил України. У війську Олексій був понад чотирнадцять місяців, десять із них — безпосередньо в зоні АТО на сході України.

— Олексію, коли ти йшов служити, скільки на той час мав років журналістського стажу і скільки — громадської роботи?

— Журналістом працював десь дванадцять років, у громадському секторі — років двадцять, ні, мабуть, більше, — двадцять два.

— Чи багато людей із такою підготовкою було поруч із тобою на війні?

— Людей, скажімо так, інтелектуальної праці було мало. Пригадую, коли вже наприкінці служби нас вишикували, а саме був День журналіста, і командир дивізіону запитав, чи є в строю журналісти, руку підняв тільки я.

— Дивізіон, вибач, — це скільки?

— На той момент тривало переукомплектування, тому склад був неповним, — десь близько ста п’ятдесяти осіб. Розумію запитання й одразу скажу: коли йшов в армію, думав, що мої вміння, мій професійний досвід застосують. Все-таки маємо гібридну, передусім інформаційну війну, де справді потрібні навички, які я маю.

— І чому так не вийшло?

— Важко сказати, чому не вийшло. Може, тому що, як завжди в нашій країні, людей беруть на посади не за вміння щось робити, а за знайомство чи ще щось інше. Зв’язувалися і з прес-службою Міноборони, і з Міністерством інформполітики, повідомляли, що є професійний журналіст, якого забирають в армію, тож, можливо, краще використати його за прямим призначенням. У результаті зі мною кілька разів зв’язалися, уточнили якісь деталі, та й усе. Так що служив я зенітником, і думаю, в принципі, служив непогано.

sumy-tb
Алла Федорина

— Непогано-то непогано, але ж мова про інше. Як тоді, так і тепер бачимо, що проблема з професійністю прес-бійців є… Чому ж справді не застосовувати вміння людей за призначенням? Пригадую, на одній із прес-конференцій у Сумському прес-клубі учасник АТО розповідав, що на блокпосту стояв разом із кандидатом медичних наук, — ніби там не потрібні медики!.. Що це — пофігізм, формалізм, непрофесійність тих, хто повинен цим займатися? Чи, може, шкідництво?

— Важко сказати, бо я не був усередині тих прес-служб Міноборони чи АТО, не знаю, що там і як відбувається. Дивлячись із боку, — там справді, м’яко кажучи, не найвищий рівень інформаційної роботи. Проте не думаю, що це реальне шкідництво. Радше низький рівень професійності тих, хто організовує роботу. Армія — це все-таки галузь специфічна. Ті, хто приймає рішення щодо підбору кадрів, орієнтуються на дещо інші характеристики, ніж у цивільному житті, тож навряд чи здатні взагалі оцінити професіоналізм невійськової професії. Там набагато важливіші звання, досвід служби в армії…

— І все ж професіоналізм нікуди не дінеш. Ти більше року перебував в «іншому», щоб не сказати «чужому», інформаційному полі — досить багато, особливо для експерта, який тривалий час моніторив ЗМІ. Думаю, цей моніторинг внутрішньо не припинявся й під час служби. Тому цікаві твої спостереження: що споживають тамтешні мешканці, який інформаційний продукт?

— Ми там постійно переїжджали, були в різних населених пунктах, відповідно, там відрізнялися «меню» місцевих жителів — що вони могли споживати. Відрізнялося й бажання «їсти» те чи інше. Та найприкріше те, що й на першій лінії, і переважно на всій другій лінії, де ми перебували, українського продукту в телеефірі не було взагалі. Лише канали «ДНР», які чудово приймалися, і російські канали, зокрема канал Міноборони «Звезда», «Раша тудей» і подібні.

Пригадую, ми стояли біля села, де люди нам симпатизували й були реально проукраїнськи налаштовані, але вони не мали змоги отримати жодних українських новин із телевізора. А варто ж бути реалістами й розуміти, що дуже мало сільських людей шукають новини в інтернеті чи, тим більше, в газетах.

— Газет там, певно, й не отримують?

— Отримують. Але ж ми живемо в ХХІ столітті! Які новини з газети, що виходить раз на тиждень? Новини — з телебачення. А телебачення там — десять каналів російських і п’ять — так званої ДНР. Які новини можна звідти отримувати?

Причому, зауважу, новини каналів «ДНР» зроблені достатньо професійно. Нормальний рівень пропаганди. Думаю, організовували це інструктори з Росії. Бо канали мають вигляд не обласного рівня, а вищого, професійнішого ґатунку.

— А що дивилися атовці?

— Та те ж саме й дивилися. Намагалися іронізувати, звісно; дивитися нечасто й якось фільтрувати, адже всі розуміють, яка ситуація. І якщо з телевізора нам розказують, що ми — злобні карателі, то ми ж то знаємо, що не карателі й не злобні.

— Втім, якийсь тиск усе одно відчувається, гадаю. Адже добре, якщо ти, наприклад, підготовлений у цьому сенсі, а є люди, в принципі не готові «фільтрувати» інформацію.

— Звісно, тиск відчувається, бо є ще чимало людей, які звикли сприймати все, що показують із телеекрана, за чисту монету: якщо показали, то правда. Не так, звісно, як у Радянському Союзі було, що кожна літера газети «Правда» — це стовідсоткова правда, та все ж люди вірять.

— Ну тепер нарешті заговорили про медіаосвіту. Бо, пригадую, років чотири-п’ять тому Сумський прес-клуб подавав проект із такою проблематикою, то він не пройшов — здався неактуальним. А наскільки реально люди медіаграмотні?

— Люди в основній масі зовсім не розбираються в медіапродукті. Грамотність часом на нульовому рівні. От в армії люди переважно з сіл та невеликих містечок, то там ситуація ще гірша, ніж в обласних центрах. Люди просто не розрізняють, де там пропаганда, де ні, — про це навіть питання не стоїть. І якщо на «тій» території навіть наші прихильники постійно дивляться «ті» новини, вони поступово неминуче змінюють ставлення до всього, що відбувається. Починають вірити тому, що кажуть із телеекрана. Й альтернативи немає: українських каналів немає. Якщо ще десь далі, кілометрів за 50 від лінії зіткнення, вони є, то ближче просто нема. «ДНР» і Росія — й усе.

— Чи технічно можливо перешкодити ворожому мовленню?

— Я не фахівець у цій технічній галузі, але пам’ятаю, ще до того, як пішов до армії, Міністерство інформполітики звітувало, що організувало глушіння каналів «ДНР» і трансляцію українських каналів. Я не знаю, де вони це організували, але з моменту тих звітів минуло півтора роки, і я не побачив ані глушіння сепаратистських, ані трансляції українських каналів. А за ідеєю, їх мали транслювати передусім туди, на той бік, щоб там, у Горлівці, в Донецьку, Луганську люди бачили, що відбувається. А України не бачать навіть на нашій території… Можливо, щось зміниться з відбудовою телевежі в Слов’янську?.. Хочеться вірити.

— Отже, контент каналів «ДНР» виготовлений досить професійно. А який відсоток у ньому інформування, і який — пропаганди?

— Переважна частина новин — саме пропаганда. Але в час війни це не дивує. Яка може бути «просто новина», коли он стріляють? Який баланс, якщо його навіть за бажання, суто технічно, не можна зробити? Їхні теми відрізняються від тутешніх. Бо там війна, й новини переважно про війну. Плюс, звісно, така веселенька пропаганда в стилі радянських часів про те, як весело й щасливо «живет молодая республика». Подібна інформація в нашому середовищі, крім посмішок, нічого не викликала. Там щось про посіви чи про виставки художників, але все дуже «натягнуто», явно визирає бажання показати, що в їхній ерзац-країні все чудово. Хоча насправді, оскільки ми, стоячи на блокпостах, спілкувалися з людьми, які приїжджають із того боку, там нічого хорошого немає, все досить погано. І намагання показати, що всі щасливі, навряд чи досягає мети, бо ж люди там не лише телевізор дивляться, а ще й ходять вулицями.

— Після повернення ти можеш робити висновок і про те, наскільки чесними є наші, українські ЗМІ…

— На сто відсотків чесними я їх, звісно, не назву. Але таке було й раніше, до війни, отож нічого не змінилося, ЗМІ раптом не стали чесними. Є зловживання балансом думок, як правило, на користь власника чи ситуативного союзника — це що стосується політики. Що стосується війни, висвітлення війни, звісно, показують далеко не всю правду. Хоча я розумію, що з відомих причин геть усієї правди й не можна показувати.

— Коли експерти Інституту демократії імені Пилипа Орлика моніторили регіональні ЗМІ, то зауважили, що інформації про ситуацію на сході дуже мало. Як ставишся до такого тематичного дисбалансу?

— Власне, я розумію, що ЗМІ орієнтуються на своїх споживачів, а тим не хочеться постійно пам’ятати про війну. Хоча спочатку в мене був культурний шок, коли повернувся звідти сюди й побачив, що про війну ніхто не згадує, всі зайняті іншими проблемами, літнім відпочинком, наприклад. Більшість не думає й не хоче думати. На це й реагують ЗМІ. Хоча, наскільки я розумію, все-таки не повний вакуум, хтось щось робить. Наприклад, на «UA: Суми» виходять передачі про земляків-атовців…

— Ти вже згадував, що коли йшов служити, створили Міністерство інформполітики. Так, багато вад в інформаційній політиці на сході й не тільки, але все ж хоч якісь зміни в цій політиці відбулися?

— Помітив, — не знаю, наскільки це заслуга Мінінформполітики, — що на каналах з’явилися контрпропагандистські програми. Бо на той момент, коли йшов в армію, Росія перекривала нас у кілька разів. Вони своїми каналами вели жорстку пропаганду, а в нас не робилося нічого або робилося недолуго. Тепер почали вести контрпропаганду, спростовувати брехню, яку поширює Росія, — це позитивна зміна, яку я побачив.

— Боюся, що це не заслуга Міністерства, а радше ініціатива редакцій, журналістів, які туди їдуть і роблять свою роботу. Мене ж бентежать інформації про діяльність Міністерства, що от його представники провели конкурс дитячих малюнків і ці малюнки відвезли до АТО. Чи розповсюдили в зоні АТО двісті книжок… Як ти ставишся до таких акцій на рівні середньої волонтерської організації в той час, коли існують реальні проблеми з інформполітикою та інформбезпекою?

— Не розумію… Якщо це Міністерство створювалося для перевезення малюнків, то варто було би зекономити гроші. Краще б вони забезпечували зону АТО якимись інформаційними продуктами. Бо нам іноді підвозили газетки, й часто це були газетки три- або чотиритижневої давності. Тобто такий от український інформаційний продукт ми отримували, на жаль.

Місцева преса теж заслуговує уваги Міністерства. Бо коли в Дзержинську, він тепер називається Торецьк, виходить газетка «Дзержинский уезд», що друкує програми російських каналів, зокрема «Звезды», що є каналом Міністерства оборони Росії… Тобто ми з ними воюємо, а в цей час на нашій території друкується телепрограма каналу Міноборони нашого ворога, держави-агресора! За цим хтось повинен стежити, відповідати? Хто?..

— Уявімо ситуацію: не кажу, що тебе там призначають «мінстецем», але уявімо, що ти отримуєш якісь важелі впливу на інформаційну ситуацію в країні, на сході. От даю всі повноваження! Що б ти зробив?

— Однозначно треба організовувати донесення інформації до місцевих жителів, причому не тільки на території, контрольованої нами, а й на території, контрольованій сепаратистами. Адже немало і в тій же Горлівці людей, які симпатизують нам, але ж інформації вони не мають. Тобто потрібно організувати донесення новин туди, бо насправді частина людей, які перебувають там і дивляться тільки канали «ДНР» і Росії, думають, що в Україні жах повний. Як росіяни думають, завдяки своєму телебаченню, що в Україні все розвалилося й уже країни такої немає, так і наші співвітчизники з Донбасу, — і лише через те, що вони не отримують інформації.

Інший напрямок — це донесення інформації до солдатів, які також перебувають в інформвакуумі. Якщо за радянських часів проводилися якісь політінформації, де «доносилася політика», то тепер це не робиться, люди часом просто нічого не знають, що де відбувається. А плюс ще «підігрів» новинами так званої ДНР, які хочеш чи не хочеш — а дивишся. Ну якщо так уже важко технічно організувати показ українських каналів, то хоча б підвозити регулярно якусь пресу, щоби люди знали, що відбувається в країні та й на тій же загальній лінії зіткнення, де вони відстоюють батьківщину.

Спілкувалася Алла Федорина, регіональна експертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика, Суми

Фото надані автором

(вперше опубліковано на сайті Детектор Медіа)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *