Проекти

Та, що не спокусилася дарами ворога

Горлівка-Скадовськ

Середина травня. Земля вкрита цвітом і молодою зеленню. Душа такої пори мала б співати осанну життю. Проте – не радісно. Люди зібратися в далеку путь – в Україну. З України, яку захопили «орки». Пасажири виснажені до втрати притомності хвилюванням та очікуванням чогось найгіршого, що може статися.

Олена, викладач соціології, політології та права, – серед горлівчан, що безмовно зайняли місця в «маршрутці» й намагаються виїхати з рідного міста, сподіваючись знайти прихисток десь в інших краях, куди не дісталася путінська кривава турбота про російськомовне населення.

Нарешті маршрутне таксі рушило в туманний, просякнутий вологою й безнадією світанок.

Ніхто не виказував жодних емоцій. Люди, здавалось, не просто прикипіли до своїх місць, – вони боялися, що їхні думки хтось зможе прочитати, й тоді на волю вирветься всеохопний страх, ніби казковий триголовий змій, і проковтне весь автобус з пасажирами та їхнім злиденним скарбом.

Це була неблизька й тривожна путь через блокпости, сповнена реальних небезпек, надуманих і навіяних фобій. На блокпостах до «маршрутки» заглядали якісь почвари з атрибутикою невідомої країни, з автоматами наперевіс. Чорний отвір дула приворожував, як чорний вир, що посеред річки тягне проти волі відчайдушного плавця в свою течію, аби поглинути його назавжди. В Олени мимовільно промайнула думка: це вдруге повз неї проплив силует вічного забуття.

Вперше це сталося за кілька днів до її рішення виїхати із захопленої «денеерівцями» Горлівки. Вона після лекцій у технікумі очікувала на зупинці свого автобуса разом з іншими горлівчанами, яких справи змусили вибратися з домівки. Й раптом – почулися постріли. Купка людей на зупинці завмерла від несподіванки й ніби в уповільненій зйомці спостерігала, як двоє вгодованих представників «русского міра» женуться за юнаком, що петляв, мов заєць, і прудко біг. Здавалося, в переслідувачів серце пульсувало в горлі, заважаючи рухові повітря. Вони хрипіли й ледь бігли. А коли зрозуміли, що спринтерської дистанції їм не подолати, відкрили вогонь, не турбуючись, що котрась із куль може влучити в мирних і ні в чому не повинних випадкових перехожих.

Олена чула, як біля її скроні продзижчали кулі, – точнісінько як у прочитаних у дитинстві книжках про війну. Виснажена дісталася рідної домівки. Ні, вона не плакала й не піддавалась істериці. Прокинулася вкотре образа, яку вона час від часу намагалася втамувати, за те, що її любий край не відстояла «велика» Україна, не ввела воєнного стану, не захистила жителів від місцевих зрадників, заброд і маргіналів.

І водночас розуміла, що й горлівчани в цьому винні. Багато з них мріяли про російські зарплати та паспорти. Тож коли в місті з’явилися невідомо звідки пройдисвіти, які взяли в облогу будівлю міліції та СБУ, обивателі сприйняли ці події на диво спокійно й навіть як такі, що обнадіюють. Вони думали, що в їхній рідній Горлівці відбудеться зміна влади за кримським сценарієм: прийдуть «зелені чоловічки» – і незабаром Донецьку область буде оголошено в складі Росії.

Жінці стало моторошно від думки про те, що майже півжиття прожила в Горлівці – вийшла заміж, народила доньку, вчилася в аспірантурі й писала дисертацію про історію рідного технікуму – й не знала людей, з якими спілкувалася в робочий час, яким усміхалася і вважала їх порядними й вартими наслідування. Виявилось, що в більшості її колег шлунок переважив потреби серця та мозку. Люди без Батьківщини. Манкурти з вищою освітою. Вона відчайдушно сподівалася, що Горлівський технікум, який підпорядковувався Донецькому державному університету, слідом за своєю альма-матер переїде на вільну територію. Ні. Майже всі вирішили залишитися. Та не вона. Її підтримала лише одна колежанка – заступниця ректора з виховної роботи. Вчорашня перестрілка, вважай, у центрі міста, серед білого дня, стала останньою краплею в їхньому з чоловіком та донькою рішенні вирватися із зони несвободи та зла.

***

Ранкове сонце несподівано розігнало туман, і мікроавтобус помчав упевненіше й радісніше. Щойно проминули блокпост з українськими вояками.

– Наш! Рідний! – заспівало серце. Й відчуття свободи! Вона знову вільна. Хотілося заплакати й засміятися водночас. І нова думка: «Все це – нерви. Як же прийме мене, мою родину кохана Україна? Я не забувала про неї ні на мить».

Олена знову поринула в спогади. Похорон Володимира Рибака, місцевого депутата, вбитого підступно й підло за те, що чинив опір окупації, намагався зірвати прапор фейкової республіки. За кілька діб після зникнення його тіло повернула ріка із зв’язаними скотчем руками, убитого із жорстокістю середньовіччя. З чоловіком і друзями, такими ж патріотами, як сама, пішла попрощатися з мучеником за Україну й вибачитися перед ним за те, що не змогли його вберегти. Й хоча на похорон злетілися провокатори та російські журналісти, туди якось пробрався і Андрій Крищенко, начальник горлівської міліції. Він та його заступник, Герман Притула, не віддали зброї й не пристали на пропозиції Безлєра, який разом з російськими спецна- зівцями та місцевою «гопотою» штурмом взяли відділення Горлівського РВ УМВС та СБУ.

Тоді вірних українців жорстоко побили. Викликана бригада «швидкої» вивезла скривавлених чоловіків з місця розправи. Після надання невідкладної допомоги чоловіків сховали. Й ось, нехтуючи власною безпекою, Крищенко прийшов попрощатися із загиблим патріотом. Синці ще не зійшли з його обличчя, але він мужньо тримався, хоч і дуже ризикував. (Ризикували всі, хто прийшов провести Володимира в останню путь.) Вона пам’ятає, як підійшла до Андрія, підбадьорила його й подякувала за мужність і непохитність. Отже, не одна вона думає про те, що Батьківщина – єдина на все життя. І її не можна продати за тридцять срібників. Іуди, що спокусилися на обіцянки високих пенсій і зарплат, незабаром розчаруються. Адже людська природа така, що їй завжди хочеться більшого й кращого. Але ж не ціною втрати рідної країни, здачі її території, занепаду мови, культури, забуття історії. Нині ці думки не здавалися їй пафосними. Вони виникали щодня, щохвилини після того, як Горлівка опинилася в окупації.

Вона бачила, що місто зі своїми жителями завмерло в очікуванні рогу достатку, з якого кожному, як нагорода за зраду, буде пожива. «Развє ето зрада? – вмовляли себе горлівчани. – Ми ж ісконно русскіє, нам прєтіт украінскій язик, пачєму ми далжни єво учіть?»

Олена як історик знала, що Горлівка має славне козацьке минуле. Ці дикі степи почали заселяти козаки, що не здалися на милість Катерини ІІ, не зрадили козацькій вольниці. Бо що принесла Російська імперія українцям? Кріпацтво на два століття. Занепад культури, пи¬семності, історичної самобутності.

***

Олена відкинулася на спинку сидіння. М’язи прагнули руху. Мікроавтобус мчав без зупинок, подалі від блокпостів, ніби намагався втекти з жахливого сну. Медитувати не виходило. Тіло й далі перебувало в напруженні, ніби перед стрибком над прірвою.

Та й думки мимоволі поверталися назад. Ніяк не хотіли вгамуватися, вимережити щось краще, світле й обнадійливе.

Ось вона повертається додому після лекцій. Як законослухняна громадянка, ходить на роботу, навчає студентів і намагається осягнути дійсність, що раптом вибухнула й розлетілася на тисячі скалок. Йде звичною дорогою, поміж «висоток», у свій двоповерховий будинок у центральній частині Горлівки. Й раптом – триколор. Як плювок в обличчя. Ненависний прапор чужої держави. Не стрималася, повисла на полотнищі – негайно зірвати символ окупації. На диво, прапор легко не піддався. Тріщав, але не рвався. Нарешті древко зламалося – й вона замалим не впала. Швидко зняла добротне полотно з держака й запхнула в сумку. Вдома, коли вщухли запал і ненависть, повернулася здатність холоднокровно мислити, злякалася: її ж могли бачити з горішніх поверхів або якийсь найманець з вікон комендатури. Вона таки божевільна.

Разом з друзями Олена палила триклятий прапор. Хлопці прибили його рештки високо над землею, на дереві. Аби вороги знали, що не всі їм раді. Тоді ж постала ще одна ризикована думка про листівки. Вона склала текст, роздрукувала на домашньому принтері – і містом прокотилися чутки про партизанів, які закликають не коритися ворогові, вірити в те, що незабаром їхня рідна Горлівка знову зарясніє синьо-жовтими прапорами.

Затамувавши подих, жінка прислухалася до розмов колег і зрозуміла: вони обговорюють її розповсюджені листівки! Засуджують. Не втямлять, навіщо проводити якісь акції непокори. Сподіваються на те, що Горлівка стане Російською Федерацією. Ледь стрималася, щоб не кинути їм у вічі: «Зрадники!» Гостро відчула: їй небезпечно дихати повітрям несвободи. Сподівання на те, що її технікум, слідом за Донецьким національним університетом, переїде, розбилися після зборів, на яких колектив майже стовідсотково вирішив нікуди не зриватися й здатися на милість окупанта.

Ворожий прапор ще певний час висів прибитим – тлусті «денеерівці» ніяк не могли вилізти на дерево.

Рішення покинути рідне місто й вирушити в далеку дорогу не виникло зненацька. Спочатку розтанула надія на швидке визволення Горлівки від сепаратистів. Потім місто оніміло від жаху: коли почав сходити сніг, у териконах та в посадках знаходили чимало тіл загиблих горлівчан. Переважно людей небідних, які не бажали добровільно відмовлятися від власного бізнесу, автівок, житла.

А коли Олена серед білого дня ледь не загинула від наглої кулі, зважилася. Й ось вона у «маршрутці» мандрує Україною в пошуках нової малої батьківщини.

***

Добу Олена діставалася Скадовська, невеликого ошатного містечка на березі Джарилгацької затоки. Тепер тут її новий дім.

«Дім, – Олена гірко всміхнулася. – Дім-гараж». Відкладених грошей вистачило лише на гараж. Правда, на два поверхи. Літній варіант житла. Бо, хоч і вдалося за літо облаштувати в ньому кухню, спальню-вітальню, навіть за умови порівняно м’якої південної зими в холоди там не втримаєшся.

Повсякденні клопоти стали Олені та її чоловікові Дмитру своєрідною психотерапією. Донька літо провела в потягах – вступала до вишу. Чоловік опанував нову професію і став фахівцем із розроблення Інтернет-сайтів.

Олена ж знайшла відразу дві роботи – в гімназії та школі мистецтв. Коли дозволила собі трохи перевести дух, зрозуміла, що не всі містя- ни усвідомлюють, яке страшне лихо оминуло їх.

Чимало скадовчан – і літніх, і молодих – мріяли про російські пенсії та зарплати. Говорили штампами російських телеканалів і не усвідомлювали, що цим самим можуть приректи свій край на знищення. Ці наївні люди думають, ніби потрібні Путіну, потрібні Росії. Вони не хочуть, не бажають чути правди, аналізувати події й не мають у серці Батьківщини. На щастя, вони не бачили в руїнах рідне місто, не відчували на собі сваволі кримінального вигляду «гоблінів» з автоматами, сп’янілих від безкарності за свої ниці вчинки. Натомість живуть морем, приймають курортників, слухають увечері на набережній скрипаля чи бандуристів, катають дітей та онуків на гойдалках у парку розваг, пригощають їх морозивом. Та, головне, вони мають найчудовішу, найпрекраснішу Україну. Дехто – лише в паспорті. Та більшість, переконалася Олена, в серці.

Тому що в цьому приморському містечку, щедрому на сонце та морський бриз, вона познайомилася зі справжніми патріотами, які збиралися на свій Майдан, організували Сотню самооборони. Проводили навчання зі стрільби та способів надання невідкладної допомоги в умовах бою. Олена знайшла й однодумців, і нових друзів. Так, держава небагато дала переселенцям (гірке слово!), та все-таки багато важила й підтримка простих скадовчан. Добре слово, співчутливий погляд, дружній жест.

Поки обживали нове місце, Оленині мама з вітчимом втекли з Іловайська, вибігли з напівзруйнованого будинку в чому були. Добрі люди дали тимчасове житло. Згодом жінка позичила гроші й придбала батькам напівзруйновану хату в сусідньому селі. Перед тим ходила до сільського голови просити клапоть землі для будівництва й була здивована відмовою – не знайшлося навіть трьох соток для людей, що потрапили в біду.

Зупинитися на півдорозі. Почати спочатку. Розвернутися на 180 градусів – і не пошкодувати про це. Якось так трапляється, що справжні вчинки, вірність, порядність, звитяга не оплачуються матеріально. Ба більше. Патріотизм – субстанція ірраціональна. Не приносить дивідендів у валюті. Але як добре, що в країні є такі люди, як Олена. Мені здається, що вона з велетів, котрі тримають на собі Україну.

Досить швидко Олена стала відомою в місті особистістю завдяки своїй любові до неньки України та сміливістю говорити про це. Їй настільки довірилися місцеві жителі, що участь Олени Дмитрівни у виборах 25 жовтня 2015 року до місцевих рад закінчилася перемогою – на своїй виборчій дільниці вона обійшла конкурентів. Однак через зміни до законодавства не мала змоги скласти присягу депутата Скадовської міської ради. Та пані Олена стала помічником депутата й активно співпрацює з новим депутатським корпусом. Її «невдача» у виборах насправді обернулась успіхом.

***

Чим відрізняється громадянин своєї країни від внутрішньо переміщеної особи? Відкинувши юридичні тонкощі, розумієш, що слова можуть підносити й завдавати болю. Пригнічувати й навіть убивати. Коли справжніх українців, патріотів своєї країни, канцелярські голови нарекли переміщеними особами – вони думали про те, що в людини, яку так називають, душа щемить і ятриться? Біженець у рідній країні. Переселенець.

У 60-х роках минулого століття на заклик Компартії херсонські степи із суховіями приїжджали освоювати селяни та робітники. Тих, хто зважився стрімко змінити долю, вивозили з усім домашнім скарбом – від одягу, мисок-ложок до великої рогатої худоби. Людям давали житло «барачного» типу та роботу. Хто хотів звести собі будинок – земельну ділянку. Так у Скадовську з’явилося колгоспне селище, що його жартома стали називати Шанхай, з вузькими покрученими вуличками, довгими, на двох господарів, будинками. Там нині живуть нащадки переселенців з України та Білорусі. Обклали саманні стіни будинків цеглою, підвели фундамент, посадили виноград, щоби літньою спекою ховатися в затінку від сонця. На невеликих городиках вирощують баклажани й картоплю. Перед кожним двором – вишняк. Довкола буяють чорнобривці й троянди, а ввечері розливає пахощі матіола.

На початку ХХІ століття в Скадовську знову з’явилися переселенці – розгублені дорослі з дітьми й таким-сяким багажем. Збиралися під обстрілами, рятували життя своє й дітей. Хіба ж до статків? Якоїсь миті вони втратили все – від дому до можливості бути звичайним громадянином своєї країни. Тяжко носити на собі тягар назви «внутрішньо переміщена особа», й ворогові не побажаєш. Ще вчора бути шанованою в рідному місті людиною. Мати роботу чи бізнес. Готуватися до дитячих ранків або ЗНО. На завтра – опинитися в жорнах історії, втратити все, перетворитися на піщинку, що летить під подихом вітру.

Олена з родиною в 2014-му пройшла всі кола «переселенського пекла». Скадовськ прийняв їх байдуже. Місто жило очікуванням курортного сезону. Державні служби не були готові до того, що їм потрібно десь поселяти біженців з окупованих територій. Та навіть дрібні крихти доброти з боку держави родина горлівчан-переселенців прийняла із вдячністю. Випадково дізналися, що в пансіонаті «Південний» розміщують біженців з Донецької та Луганської областей. Хоч певний час можна не думати про дах над головою, де брати гроші на харчі, оговтатися від несподіваного лиха, що впало, як сніг у травні на квітучі дерева. Вона з подивом спостерігала, як містом ходять відпочивальники – дорослі чоловіки призовного віку в шортах. Поряд з ними усміхнені дружини й нелякані діти. Це були люди ніби з іншого життя – довоєнного, не обпаленого реальністю, – що не рахують копійки й без остраху зазирають у прийдешній день. Щасливці, що не пізнали на собі «визвольного» божевілля. Лише одного разу Олена Дмитрівна з донькою пішла до моря. Й не змогла там бути. Не змогла. Не час.

Настав день, коли їх, біженців, зібрала місцева влада й оголосила, що гроші, виділені державою на їх утримання, давно закінчилися. Пансіонатові навіть заборгували. Треба звільняти тимчасовий дах над головою, покладатися лише на себе. Патріотизм і любов до Вітчизни – справа особиста. Родина переселенців повернулася до свого гаражу, який змогла дещо перетворити на житлову кімнату. Інші втікачі від «русского міра», витративши останні гроші на прожиток, повернулися назад, в окупацію, чи помандрували Україною далі.

«Українці втомились в очікуванні змін. Вони вже нікому не вірять. Їм набридли обіцянки всіляких політиків, – впевнена Олена. – І я також відчуваю апатію й розчарування. І водночас у цьому маленькому курортному містечку я спостерігаю за діяльністю простих скадовчан – активістів Майдану, Самооборони. Бачу напружену роботу волонтерів, меценатів і благодійників, яким часто їхня діяльність завдає збитків і спричинює непорозуміння з боку рідних. Але вони свідомо змінили своє звичне життя на допомогу людям і державі. І не заспокоюють себе думками, що й без їхньої участі все рухатиметься далі. Або на кшталт «навіщо щось робити, все одно нічого не зміниться»! Я поважаю цих людей, навіть пишаюсь тим, що тепер живу поруч з ними». Так, державі теж важко. Їй потрібно виявити й знешкодити зрадників та колабораціоністів. Позбутися тих, хто наживається на чужому горі, оновитися й вистояти. Поряд з Оленою виявилися прості скадовчани, волонтери, які свій вільний час, гроші та працю вкладали в допомогу Збройним Силам, біженцям. Благодійний фонд «Разом» відправляв гуманітарну допомогу воїнам, що відстоювали Донецький аеропорт. Організував у другій міській школі пункт з безплатного роздавання одягу біженцям. До офісу волонтерської організації люди приходили з городиною, грішми та одягом – ділилися чим могли.

***

Життя потроху полегшувалося. Мати дах над головою, навіть якщо це колишній гараж, – річ суттєва. Викладач з двома вищими освітами, аспірант почала навчати дітей гри на фортепіано. Донька стала студенткою. Чоловік розроблює сайти. Гараж поступово набуває обрисів житла. Над ним вітер напинає державний прапор, ніби застерігає ворога: його тут не чекають.

Не просто в сорок з лишком починати життя спочатку. Однак почали. Вийшло.

Колеги. Як і в Горлівці, від спілкування з одними в неї виростали крила, інші навіювали розпач: як можна не любити своєї неньки? Чому згодні в разі окупації не противитися й мало не хлібом-сіллю зустрічати ворога? Що ці педагоги посіють у душах своїх вихованців?

Так, Майдан завершився. Він дав початок рухові за визволення країни від казнокрадів і зрадників. Їх ще багато. Вони не розуміють, чи не хочуть розуміти, що прийшли до влади на крові, й далі підло обкрадають своїх співвітчизників. Це не надовго, переконана Олена. Тому що чимало людей думають так само, як вона. Багато хто з них поки що утримують східні рубежі України. А інші – працюють на розвиток держави депутатами, волонтерами й просто є сумлінними та законослухняними громадянами. Бо мають мету – перетворити Україну на державу без корупції, з високим рівнем життя її мешканців. Завдання не з простих, але за це варто боротися й не відступати.

Цілеспрямованість та життєрадісність Олени діють, як сонячний промінь на весняну землю. Люди, що люблять свою країну, але побоюються говорити про це, стають сміливішими. Вихованці ж горлівчанки дістають найважливіший урок: як протистояти невідомості, не впасти у відчай й не втратити своєї Вітчизни, не спокуситися дарами ворога.

Все налагодиться. Рано чи пізніше. Це дуже важливо – жити зі світлим сумлінням і йти вперед, навіть якщо «вітри крізь бори».

Вікторія Сенько

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *